Поняття, види та класифікаційні ознаки рішень адміністративного суду

В сучасних умовах демократизації всіх сторін суспільного життя та судової практики судове рішення розглядається [21] не тільки як ключова проблема права, але як особливий соціально-правовий феномен, який певною мірою уособлює базові характеристики суспільства і має значну аудиторію адресатів, що охоплює не тільки діючих та інших учасників судового процесу, а й інші групи осіб, що мають певний інтерес до діяльності судів.

Оскільки в науковій юридичній літературі не в повну міру розкрита методологія прийняття рішень, недостатньо досліджена дана категорія, а понятійний апарат «судове рішення» зводиться понятійний апарат більше всього до окремих суперечливих розрізнених положень розуміння цієї науково важливої категорії.

Суттєвою основою розв’язання цієї проблеми є теоретичні наукові надбання українських і зарубіжних вчених: Авер’янова В. Б., Банчука О. А., Кубка Є. Б., Куйбіди Р. О., Перепелюка В. Г., Стефаника В. С., Штефана М. Й. та інших. На підставі аналізу суспільної думки, судове рішення можна розглядати як загальна назва актів застосування права, якими суд вирішує те чи інше питання [132]. Така глобальна інтерпретація судового рішення вимагає застосування нових підходів до формування основних вимог, яким воно має відповідати як акт правосуддя та як процесуальний документ, а також формування у суддів, авторів судових рішень, нових навичок у написанні текстів. В цьому плані є відповідні прогалини. В першу чергу, це стосується термінології поняття рішення, як матеріального і процесуального судового правового акту. В літературних джерелах існують поняття «судове рішення» і «рішення суду». Постановою пленуму Верховного суду України від 29 грудня 1976 року №11 «Про судове рішення» визначено, що судове рішення є найважливішим актом правосуддя, покликаним забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини, правопорядку та здійснення проголошеного Конституцією принципу верховенства права.

Постанова пленуму Вищого адміністративного суду від 20 травня 2013 року №7 визначає «судове рішення», як акт правосуддя, ухвалений згідно з нормами матеріального та процесуального права і відповідно до Конституційних засад та принципів адміністративного судочинства є обов’язковим до виконання на всій території країни. Однак, таке формування не розкриває суті рішення.

В настільній книзі судді випуску 2007 року судове рішення визначається як правовий (правозастосовний) акт, прийнятий судом на основі нормативно-правового акта, який має разовий характер та є обов’язковим до виконання. В науково-практичному коментарі КАСУ 2011 року випуску визначено: «Судове рішення - найголовніша назва актів застосування права, яким суд вирішує те чи інше питання». Таке ж визначення терміну «Судове рішення» надає навчальний посібник «Основи адміністративного судочинства та адміністративного права» під редакцією Куйбіди Р. О. і Шишкіна В. І., 2006 рік випуску [123]. Як видно термін «судове рішення» у законодавстві чітко не визначено, як і не має визначення «рішення суду». В адміністративному судочинстві, як і в Конституції України (частина п’ята статті 124 пункт 9 частина третя статті 129) терміни «судове рішення» і «рішення суду» подаються як синоніми і визначають загальну назву акта застосування права судом [4, с. 404].

Якщо розглядати поняття «судове рішення» відповідно до КАСУ, воно містить визначення видів судових рішень залежно від форми, способу прийняття, за обсягом вирішення у них питань, юридичними наслідками і подається у вигляді постанови та ухвали [68, с. 67]. Якщо вдаватися у їх визначення, то постанова і ухвала є різновидами судового рішення.

Рішення адміністративного суду в загальному плані - це акти правосуддя у справі, які ґрунтуються на встановлених в судовому засіданні ознаках і застосуванні норм матеріального і процесуального права [70]. Суть судового рішення опосередковується метою і завданнями процесуального права, визначається тим, що воно об’єктивно є в реальній дійсності серед активів органів суду та інших органів держави.

Отже, рішення виступає процесуальним актом, який підсумовує діяльність адміністративного суду по розгляду і вирішенню справи по суті. В рішенні відбивається вся проведена судом діяльність по дослідженню і оцінці доказів по встановленню юридичних фактів, а також по застосуванню норм права до конкретних правовідносин та їх суб’єктів. Суть самого судового рішення полягає ще й у тому, що воно спрямоване на захист прав і законних інтересів громадян, підприємств, установ і організацій. Проте на практиці судові рішення не завжди з об’єктивних і суб’єктивних причин в достатній мірі виконують ці функції.

З огляду на методологію досліджень Педька Ю. С. [126, с. 276] приходимо до висновку, що рішення адміністративного суду це:

Акт адміністративного правосуддя, що характеризує юридичну природу даного рішення. Зазначимо, що в даному разі ми визнаємо владність висновку адміністративного суду, який підтверджує або заперечує наявність юридико-фактичного стану, що характеризується порушеннями прав і свобод громадян і, відповідно, підтверджується або заперечується винуватість органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування.

Акт застосування права. Судове рішення передбачає чітко визначену, обумовлену фактичними обставинами справи правову позицію адміністративного суду, що відображає законодавче врегулювання питань кваліфікування конкретної справи, яке здійснюється шляхом застосування відповідних матеріальних та процесуальних положень адміністративного права. Хоча за судовим рішенням (взагалі) в літературі визнаються якості юридичного факту, який викликає виникнення, зміну чи припинення правовідносин, однак судове рішення не створює норм права і не регулює правовідносин окремо від норм матеріального права.

Процесуальний документ. В якості процесуального документа судове рішення формалізує процес вирішення адміністративної справи та її правові наслідки.

Залежно від інстанційної підсудності справ до постанов належать: постанови суду першої інстанції (місцевих загальних судів як адміністративних судів, адміністративного суду як суду першої інстанції у випадку, встановленому КАС України, якими вирішується

адміністративний позов;

постанови суду апеляційної інстанції (апеляційних адміністративних судів, Вищого адміністративного суду), якими вимоги апеляційної скарги вирішуються одночасно з адміністративним позовом; суду касаційної інстанції: Вищого адміністративного суду України, якими вимоги касаційної скарги вирішуються одночасно з адміністративним позовом; Верховного Суду України - якими вирішуються вимоги скарги за винятковими обставинами або вимоги такої скарги одночасно з вимогами адміністративного позову.

Стаття 158 КАС України визначає, що судове рішення, яким суд вирішує спір по суті, викладається у формі постанови.

В п. 2 ст. 158 КАСУ визначено, що судові рішення, якими суд зупиняє чи закриває провадження у справі, залишає позовну заяву без розгляду або приймає рішення щодо інших процесуальних дій, клопотань, викладається у формі ухвали. При цьому не уточнюється в якій формі письмовій чи усній. В цьому є протиріччя між визначенням ухвали п. 13 ст. 3 та п. 2 ст. 158 КАСУ, оскільки за наслідками розгляду апеляційних та касаційних скарг ухвали викладаються виключно у письмовій формі.

Авторське уточнення визначення поняття ухвали в значенні адміністративного судочинства: ухвала - це письмове або усне рішення адміністративного суду в залежності від судової інстанції процесуальних питань та процедури розгляду адміністративної справи.

Викладаються ухвали окремим письмовим документом щодо залишення позовної заяви без руху, повернення позовної заяви, відкриття провадження в адміністративній справі, об’єднання та роз’єднання справ, забезпечення доказів, визначення розміру судових витрат, продовження та поновлення процесуальних строків, передачі адміністративної справи до іншого адміністративного суду, забезпечення адміністративного позову, призначення експертизи, виправлення описок і очевидних арифметичних помилок, відмови в ухваленні додаткового судового рішення, роз’яснення постанови, зупинення провадження у справі, закриття провадження у справі, залишення позовної заяви без розгляду та з інших питань, які вирішуються поза судовим розглядом.

Адміністративне право є однією з провідних галузей у правовій системі України, а також складним соціально-юридичним утворенням, в якому відображаються матеріальні, ідеологічні, моральні та інші відносини, що існують у суспільстві. За юридичними наслідками рішення адміністративного суду на відміну від інших судів можуть відображати законодавчі заходи про присудження; про виконання або утримання від виконання певних дій, рішення про визнання; про наявність або відсутність правовідносин; конститутивні рішення; про перетворення правовідносин, тобто їх припинення або зміну та інші державного значення, що виділяє адміністративні суди у всій системі судочинства України.

Відомо, що в системі адміністративного судочинства існують ще й органи управління судами і процесом судочинства. Тому і виникає питання як розуміти в цьому плані термін «управлінське рішення», яке трактується як свідомий акт організуючої діяльності суб’єкта управління, пов’язаний з вибором мети дії, а також шляхів, способів та засобів їх дослідження. Можливо в цій ситуації для керівних органів ввести інше поняття. Але це справа подальших досліджень. Тим більше, що органи місцевого самоврядування [12] теж приймають рішення, і виходить, що суд приймає судове рішення на рішення органів самоврядування. Отже, над цим тяжіють більшою чи меншою мірою застарілі догми, а також нові більш високі вимоги в нових умовах суспільних і політичних перетворень, а також у питаннях скасування протиправних нормативних чи індивідуальних актів управління [127].

Розглядаючи специфіку повноважень адміністративного суду щодо можливості скасування протиправних нормативних чи індивідуальних актів управління, необхідно звернути увагу на те, що в юридичній літературі інколи не пропонувалося розглядати скасування цих актів як юридичну відповідальність за видання подібних актів.

Необхідно зазначити, що повноваження адміністративного суду щодо скасування протизаконного нормативного чи індивідуального акта управління є засобом захисту та поновлення порушених прав і свобод громадян та відновлення правопорядку у відповідній сфері публічно- правових відносин. Тобто йдеться про міри захисту, які пов’язують з обґрунтованим зверненням громадянина зі скаргою до адміністративного суду і не передбачають державного осудження правопорушника, хоча паралельно може вирішуватись питання про адміністративну відповідальність посадової або службової особи за порушення прав і свобод громадянина. У даному разі скасування - це не покарання за винне протиправне діяння, а ліквідація правової аномалії у сфері реалізації і захисту прав і свобод громадян.

У разі визнання адміністративним судом протиправності бездіяльності органу виконавчої влади чи органу місцевого

самоврядування, право поновлювальною санкцією буде накладання на винний орган обов’язку здійснити дію, яка вимагається позивачем. Зазначимо, що можлива ситуація, за якої орган управління може бути не підготовлений до прийняття відповідного рішення (наприклад, воно не забезпечено організаційно-правовими ресурсами, не вивчена управлінсько- правова ситуація). В такому разі рішення на користь позивача може бути прийнято з врахуванням правової оцінки обставин справи, яка зроблена адміністративним судом по відповідній справі.

Крім того, на нашу думку, дана правопоновлювальна міра повинна застосовуватися і в тих випадках, коли є дискреція, яка, звичайно, не дає змогу вибрати, яку дію здійснити або рішення прийняти, однак при цьому завжди на адміністративний орган покладається обов’язок зробити або те, або інше.

Австрійським законодавством про адміністративне судочинство у справах про оскарження управлінської тяганини передбачається можливість адміністративного суду у разі, коли орган, бездіяльність якого оскаржується, не виконує доручення про прийняття відповідного рішення, в межах певного терміну (вісім тижнів), під час винесення судового рішення вирішити і саме невирішене питання [62]. При цьому він використовує дискреційне право, яке у звичайних випадках належить органам управління. Це наводиться з метою показу, що адміністративна юстиція [73] як відомий країнам світу правозахисний інструмент, має велике значення для забезпечення реалізації прав громадян, але необхідно зауважити, що в даному разі йдеться про підміну судовим органом органу виконавчої влади, яка може мати суперечливі правові й управлінські результати. Відомо, що особливості кваліфікації та спеціалізації кадрового складу австрійського адміністративного суду дозволяє адміністративному суду вдаватися до таких процесуально-правових дій, які умовно можуть бути охарактеризовані як управлінсько-процедурні [23].

Практика Європейського суду з прав людини дала змогу цьому міжнародному правозахисному інструменту розробити комплекс стандартів. На основі яких визначається законність дій адміністративного органу [139, с. 254]. Суд спирається на статті декількох угод, що формують конституційну основу Європейського Союзу, серед яких ст. 173 договору ЄС і ст. 146 договору «Євротом». На їх базі визначені наступні підстави для визнання незаконності дій публічної адміністрації: некомпетентність; порушення основних процесуальних вимог; порушення договору іншої правової вимоги у зв’язку з її застосуванням; зловживання владою.

Правові відносини, які виникають у результаті звернень до адміністративного суду з адміністративним позовом фізичних і юридичних осіб є предметом адміністративного судочинства для вирішення суперечок суб’єктом владних повноважень чи оскарження його рішень (нормативно- правових чи правових актів індивідуальних дій), дій чи бездіяльності, що є необхідною умовою для подальшого розгляду в даній роботі.

Проте, міжнародна практика дає підстави стверджувати, що «судове рішення» характеризується своєю невизначеністю, що зумовлено неповнотою адміністративного правового регулювання. Зауважимо, що в свою чергу «судове рішення» потребує обґрунтованості і вмотивованості та врегулювання єдиного поняття у всій адміністративно-судовій системі. Для фізичної чи юридичної особи насправді має значення лише кінцевий результат, а для судового органу законне та обґрунтоване рішення. Між тим і тут існують протиріччя.

Так, ми розглянули виключне питання поняття і сутності рішення адміністративного суду. Аналогія наукових підходів, висновків

літературних джерел, законодавчих актів дозволяють глибше вникнути в природу і сутність такого виняткового суспільного терміну як «судове рішення», що дає можливість змістовніше глибше зрозуміти, де знаходиться корінь цієї проблеми і якими підходами впливати на підвищення змістовності, законності і обґрунтованості адміністративних судових рішень.

Систематизація практики прийняття рішень адміністративних судів може і повинна стати предметом глибокого наукового аналізу взаємовідносин суб’єкта права і владних структур. Лише рішення, прийняте в належному судовому процесі неупередженим суддею з повноцінною оцінкою доказів і доводів, може дати якісний результат. Особливо складно цей процес відбувається тоді, коли законодавство, яке регулює спірні відносини, є суперечливим і нечітким, а етичний бік справи допускає різні оцінки ознак судових рішень. Ось чому питання класифікації ознак рішень, однієї із складових частин адміністративного судочинства, є актуальним і потребує розробки та постійної уваги як на практичному, науковому, так і на законодавчому рівні.

Аналіз і визначення класифікаційних ознак рішення адміністративного суду, його елементів і складових, а також динаміки розвитку є предметом уваги багатьох дослідників. У науковій літературі та в публікаціях точиться дискусія навколо того, що законодавчо не закріплено основних критеріїв оцінки та визначення ознак судових рішень. У результаті суди не мають достатньою мірою чітких рекомендацій та науково розроблених критеріїв з цього приводу. Деякі автори просто констатують, що виділення адміністративної судової юрисдикції в окремий галузевий адміністративний суд у системі загальних судів України як ефективний метод захисту громадян від незаконних та недоцільних рішень органів державної влади і місцевого самоврядування характеризується своєю невизначеністю в КАСУ стосовно розробки ознак обґрунтованості судового рішення.

Найбільш аргументовано можна вважати позицію Н. Болотіної, яка зазначає класифікаційні ознаки судових рішень відповідно до юридичної відповідальності [170]. У навчальному посібнику «Основи адміністративного судочинства та адміністративного права» [124]

розглядаються нормативно-правові акти - рішення, дію яких поширено на невизначене або визначене загальними ознаками коло осіб, виділені ознаки делегованих повноважень для прийняття рішень, наголошується на визначені хоча б рамкових критеріїв для оцінювання рішень, дій та бездіяльності суб’єктів владних структур, що характеризує відсутність повноти характеристики класифікаційних ознак рішення суду. Зважаючи на висунуті перед юридичною наукою і практикою вимоги удосконалення, а також концептуальне обґрунтування напрямів і шляхів формування однієї з фундаментальних галузей права, досить вагомими в цьому напрямі є праці таких визначних вчених - фундаторів наукової школи, як: О. М. Якуба, А. П. Клюшніченко, Р. С. Павловський, Л. П. Юзьков, І. М.

Пахомов, Є. В. Додін, В. В. Копєйчиков, І. В. Мартьянов, О. Ф. Фрицький, В. В. Цвєтков, Ю. С. Шемшученко, М. Й. Штефан та деяких інших.

Дослідження проблеми формування і прийняття законних і обґрунтованих судових рішень свідчить, що головною особливістю адміністративного права є різноманітність та значна чисельність його джерел, які обумовлюються широтою розгляду судових справ, потребами їх вирішення у судовому процесі.

Це вимагає прийняття правових рішень на різних рівнях від законів до нормативних приписів місцевих державних адміністрацій, рішень органів місцевого самоврядування, розміщення адміністративно-правових норм в активах, що належать до інших галузей чинного законодавства, наявності в одному нормативно-правовому акті поряд з матеріальними нормами і процесуальних приписів. Виняткове різноманіття джерел адміністративного права зумовлює теоретичне і практичне значення розподілу їх на види та групи з різними критеріями, проведення наукової та практичної класифікації.

Великим універсальним словником української мови 2010 року [31] «Класифікація - це система розподілу предметів, явищ або понять на класи, групи тощо за спільними ознаками властивостями, а «Ознака» - це риса, властивість, особливість кого - , чого-небудь. На цій основі виділяються класифікаційні ознаки [123], притаманні адміністративному суду як такому:

1) він володіє найширшою компетенцією щодо вирішення юридичних справ, які виникають з факторів правопорушень (його юрисдикція поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі й суспільстві, за винятками, прямо передбаченими Конституцією і законами України);

2) рішення суду можуть бути скасовані лише в апеляційному чи касаційному порядку і тільки іншим судовим органом (жоден юрисдикційний орган іншого виду не вправі зробити це);

3) рішення, що набрало законної сили, є обов’язковим до виконання всіма іншими суб’єктами правоохоронних відносин і діє на всій території України;

4) лише суд ухвалює своє рішення іменем України.

Водночас слід звернути увагу, що згідно з ч. 2 ст. 8 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосувань практики Європейського суду з прав людини» суди України (в тому числі й адміністративні) застосовують практику Європейського суду та Європейської комісії з прав людини при розгляді справ як джерело права, де при застосуванні принципу верховенства права [47] сформульовано такі його ознаки: визнання пріоритетності домінування, визначальної ролі прав людини у діяльності держави; поширюваність цієї пріоритетності, цього принципу на діяльність усіх без винятку органів держави; правова визначеність становища людини у тій ситуації, в якій вона перебуває; неприпустимість затримання особи на невизначений і непередбачений термін, якщо воно не ґрунтується на законі чи судовому рішенні; обсяг будь-якого правового розсуду й спосіб його здійснення мають бути з достатньою ясністю визначені законом; наявність громадської довіри до судів як до гарантів справедливості, майже безвиняткова можливість доступу до суду; наявність судового контролю за втручанням виконавчих органів у права людини; підпорядкованість судовому рішенню усіх органів держави, безвиняткова обов’язковість його виконання будь-якими органами і посадовцями; можливість скасування вищим судом рішення нижчого суду, яке не набрало чинності; невтручання законодавчої влади у відправлення правосуддя; забезпечення державою, у разі застосування смертельної зброї, швидкого й ефективного розслідування справи її органами.

Формулювання ознак принципу верховенства права надає суддям адміністративних судів інструмент до правильного та однакового його застосування при здійсненні адміністративного судочинства [103]. З огляду на це можна дійти висновку, що серед багаточисленних ознак можна виділити ознаки, які притаманні лише рішенням адміністративного суду. В Кодексі адміністративного судочинства України визначено види, порядок ухвалення судових рішень, зміст постанови, ухвали, виправлення описок, роз’яснення судового рішення. Проте не визначено, якими ознаками повинно характеризуватись рішення на всіх етапах судового розгляду справи, як ці характеристики групувати, класифікувати. Наприклад, ознаки для відкриття провадження судової справи за наявними обставинами щодо судових рішень, які набрали законної сили, можуть бути такі [5]: визнаний неконституційним закон, яким керувався суд при ухваленні рішення; встановлені істотні обставини, які не були відомі і не могли бути відомі особі, яка зверталася до адміністративного суду із заявою, скаргою і вони впливають на правильність прийнятого у адміністративній справі рішення; вироком у кримінальній справі, що набрав законної сили, встановлена заздалегідь неправдивість показань свідка чи потерпілого, завідомо неправдивість висновку експерта, завідома неправдивість документів або речових доказів, що потягло винесення незаконного чи необгрунтованого рішення по суті справи; вироком у кримінальній справі, що набрав законної сили, встановлено злочинні дії осіб, які брали участь у розгляді справи, чи їх представників або злочинні дії суддів, які розглядали справу; постанова, ухвала суду, які стали підставою для прийняття судом рішення по суті адміністративної справи, скасовані у встановленому законом порядку.

Адміністративному суду підвідомчі справи, що виникають з публічно-правових спорів у сфері конституційних і адміністративно- правових відносин фізичних і юридичних осіб з органами державної влади, органами місцевого самоврядування, посадовими і службовими особами. Визначені повноваження адміністративного суду [69], відповідно до рішень слід виділити:

1) місцевим загальним судам як адміністративним судам підсудні: адміністративні справи, у яких однією зі сторін є орган чи посадова особа місцевого самоврядування, посадова чи службова особа органу місцевого самоврядування, крім тих, які підсудні окружним адміністративним судам; усі адміністративні справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності; усі адміністративні справи щодо спорів фізичних осіб з суб'єктами владних повноважень з приводу обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за

загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг; адміністративні справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання ними рішень судів у справах, передбачених пунктами 1-4 частини першої цієї статті; адміністративні справи щодо примусового повернення в країну походження або третю країну та примусового видворення іноземців та осіб без громадянства за межі території України;

2) окружним адміністративним судам підсудні адміністративні справи: однією зі сторін в яких є орган державної влади, інший державний орган, орган влади Автономної Республіки Крим, обласна рада, Київська, Севастопольська міська рада, їх посадова чи службова особа, крім випадків, передбачених цим Кодексом, та крім справ щодо їх рішень, дій чи бездіяльності у справах про адміністративні проступки та справ, які підсудні місцевим загальним судам як адміністративним судам; про застосування у випадках, передбачених законом, заходів реагування щодо державного нагляду (контролю), дозвільної системи у сфері господарської діяльності, якщо вони можуть бути застосовані виключно за судовим рішенням;

3) щодо підтвердження обґрунтованості вжиття суб’єктами владних повноважень заходів реагування під час здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності.

Як бачимо, навіть за цими повноваженнями адміністративного суду об’єктивно потребують розробки та оптимізації ознаки для прийняття обґрунтованих рішень. У першому наближені рішення адміністративного суду можуть класифікуватись за кількома ознаками: за різновидами: постанова, ухвала, додаткове чи часткове судове рішення; за рівнем прийняття: рішення суду першої, апеляційної, касаційної інстанції, Верховного Суду; від обсягу вирішених питань: завершальні, часткові, додаткові. Постанови, які б гарантували дотримання і захист прав, свобод та інтересів людини і громадянина, інших суб’єктів у сфері публічно- правових відносин від порушень з боку суб’єктів владних повноважень можна систематизувати у п’ять груп за ознакою правових наслідків їх прийняття: припиняючі, зобов’язальні, заборонні, правовстановлюючі, окремі [15].

До припиняючих слід віднести постанови про: визнання протиправними рішення суб’єкта владних повноважень чи окремих його положень, дій чи бездіяльності і про скасування або визнання нечинним рішення в цілому чи окремих його положень; примусовий розпуск (ліквідацію) об’єднання громадян; відмову у задоволення позову повністю або частково. Зобов’язальні - це постанови про: зобов’язання відповідача вчинити певні дії; зобов’ язання відповідача утриматись від вчинення певних дій. Заборонними можна назвати такі постанови про: тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об’ єднання громадян; примусове видворення іноземця чи особи без громадянства за межі України. Правовстановлювальні постанови про: поворот виконання скасованого або визнаного нечинним рішення чи окремих його положень із зазначенням способу здійснення повороту виконання; визнання наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб’єкта владних повноважень.

Ухвали за ознаками адміністративного суду можуть бути [148] основними (завершальними), частковими і додатковими, за формою і змістом. За формою, в якій виражаються ухвали: усні, або протокольні: заносяться в протокол судового засідання (про відкладення розгляду справи); у вигляді окремого процесуального документа (про залишення позовної заяви без руху). За змістом: підготовчі ухвали: вирішуються окремі питання підготовки справи до судового розгляду (прийняття рішення про витребування документів та інших матеріалів; призначення експертизи; вирішення питання про залучення третіх осіб); ухвали з поточних питань, які виникають під час розгляду справи (наприклад, заміна неналежної сторони, повернення до з’ясування обставин у справі); припинювальні ухвали (про залишення позовної заяви без руху); заключні ухвали (про закриття провадження у справі, про припинення провадження у справі); ухвали, прийняті з приводу винесеної постанови (наприклад, щодо виправлення описок і очевидних арифметичних помилок у судовій постанові); окремі ухвали.

Залежно від судової інстанції, що постановляє ухвалу, можна виділити такі види ухвали окружних (місцевих) адміністративних судів; ухвали апеляційних адміністративних судів; ухвали Вищого

адміністративного суду України. Ухвали укладаються окремим документом з питань, які безпосередньо закріплені у КАС України.

Наведений перелік не є вичерпним, оскільки окремим документом можуть викладатися також ухвали з інших питань, які вирішуються під час судового розгляду (ч. 4 ст. 160 КАСУ), саме тому важливо досконало проаналізувати стан, доповнити перелік і науково обґрунтувати всі ознаки судових рішень, щоб знати застосування аналогій Закону України «Про адміністративну процедуру», коли адміністративні суди при прийнятті рішень посилаються на норми Цивільного процесуального Кодексу України, чим порушують ст. 5 КАСУ, при цьому допускаючи помилки.

Суд приймає постанову (рішення по суті справи з відповіддю на позовні вимоги) іменем України - у такий спосіб держава Україна реалізує судову владу у конкретній справі. Тут відтворено конституційний припис - частину п’яту статті 124 Конституції України і частину першу статті 14 КАСУ з уточненням щодо виду судового рішення (постанова) і часу його прийняття (негайно після закінчення судового розгляду) [85].

Таким чином за юридичними наслідками судові рішення можуть розподілятися: на рішення про присудження (про виконання або утримання від виконання певних дій); рішення про визнання (про наявність або відсутність правовідносин); конститутивні рішення (про перетворення правовідносин, тобто їх припинення та зміну). З аналізу норма чинного законодавства випливає, що судові рішення залежно від стадії судового процесу, на якій вони ухвалюються, можуть бути кінцевими, тобто такими, якими закінчується розгляд справи (ч. 1 ст.14, ч.

1 ст. 158 КАСУ) та проміжними, якими провадження у справі не закінчено (ст. 115, ч.1 ст. 227 КАСУ). У науковій літературі [23] подається більш розгорнута класифікація ознак рішень адміністративного суду.

При цьому слід враховувати, що до загальних вимог, яким мають відповідати судові рішення, можна віднести такі ознаки, як повноту, зрозумілість, без альтернативність та справедливість. Деякі з цих вимог прямо передбачені законом, а інші напрацьовані правовою наукою і судовою практикою. Рішення, які вступають в законну силу, набувають властивостей (ознак) неспростовності, винятковості, обов’язковості. Повнота і всебічність судового рішення, про яку йдеться в ст. 159 КАСУ, з одного боку, означає, що встановлені судом факти повинні відображати обставини, які існували чи існують об’єктивно, а з іншого - що всім наведеним обставинам надана вичерпна правова оцінка, в законодавчому плані.

Зрозумілим є рішення, в якому суд у визначеній законом послідовності, чітко, без неоднозначного трактування дав відповідь на питання, які він вирішує суть справи при прийнятті постанови (ст. 161 КАСУ) або щодо суті клопотання чи іншого питання, що вирішується ухвалою. У таких рішеннях вступна, описова, мотивувальна та резолютивна частини узгоджуються між собою відповідно до класифікаційних ознак адміністративних рішень. Таким чином, у центрі цих міркувань радше знаходиться питання про те, наскільки нові виклики юридичним підходам є актуальними і можуть призвести до іманентних змін у процесі формування і прийняття компетентних науково обґрунтованих, законодавчо узгоджених рішень адміністративного суду.

Розгляд нами цього питання та розкриття сутності класифікаційних ознак рішень на науковому рівні дають можливість адміністративному суду плідно виконувати адміністративно-процесуальні права з

раціонального врегулювання різноманітних ситуацій у контексті існування багатополюсних інтересів суб’єктів права і їх прояснення в законності і обґрунтуванні прийнятих судом постанов та ухвал при розгляді судових справ.

Розробка автором системи класифікаційних ознак при дослідженні даної проблеми може стати основою при формуванні схеми зводу ознак рішень суду, за якою повинен розподілятись увесь масив судових рішень. Планування таких робіт слід розглядати як функцію, що має бути пов’язана з іншими програмами та планами розробки схеми зводу Законів України. Такий підхід повинен передбачати поділ масиву рішень на розділи, які в свою чергу, матимуть підрозділи, де об’єднуються прийняті судові акти і може бути основою інкорпорації та кодифікації судових рішень.

1.2.