Лютнева революція в Росії. Активізація українського політичного руху. Утворення УЦР

Виникненню першої за порядком новітньої національної української державної формації передували падіння в Росії царського режиму та прихід до влади ліберально-демократичного Тішчоя- вого уряду (утворений 1 березня 1917 p.).

Вважаючи себе за тимчасову владу, що діє тільки до скликанні Установчих зборів Росії (спочатку були призначені на вересень) Тимчасовий уряд під впливом революційних подій змушенийбуе робити певні кроки щодо демократизації суспільства й державного управління, а згодом (1 вересня 1917 p.) - офіційно проголоси' Росію республікою.

У рамках заходів щодо демократизації суспільних відносин y^ сії проголошувалися чинними основні права й свободи громаДЯ* рівність солдат з громадянами й повна політична амністія. Тимчасов»¹¹ уряд також проголосив про скасування смертної кари і скасуван будь-яких обмежень громадян у правах за соціальними, релігійним

_та національними ознаками. Наголошувалося на необхідності демократизації установ земського та міського самоврядування, а головне - рекомендовано створювати на місцях представницькі органи - ради (комітети) об 'єднаних громадській організацій.

Із метою реорганізації багатьох суспільних сфср і державного управління Гимчасовий уряд вдався до реформ. Зокрема, у перші ж дні ліквідував (реорганізував) одіозні державні структури, що найбільше ототожнювалися з поваленим царським режимом - жандармерію, поліцію (натомість створив міліцію), управління у пресі (цензуру) тощо. Готуючи реформу місцевого самоуправління й земельну реформу, затвердив права фабрично-заводських комітетів та створив систему земельних комітетів (квітень).

Цілеспрямованими зусиллями Тимчасового уряду, а також внаслідок зустрічного демократичного волевиявлення на просторах колишньої імперії оформилася владна вертикаль, що відповідала тодішнім настроям переважноїбільшості її населення. У центрі реорганізації адміністративного апарату влади перебували земства, компетенція яких розширювалася.

Місцеву виконавчу владу, яка до революції належала губернаторам і повітовим справникам, було замінено на інститут губернських і повітових комісарів Tимчасового уряду («Тішчасове положения про губерніальних і повітових комісарів» було затверджено Тимчасовим урядом 19 вересня 1917 p.). Найчастіше ними за посадою ставали голови губернських і повітових земськихупраа, тобго виборні особи. У волостях замість старшин, які користувалися ycicio повнотою влади, почали функціонувати виборні во.'іосиі виконавчі комітети. Проте, дослідники (C. Кульчнцький та ін.) зазначають. Що у нових органах представницької демократії й надалі провідне отановище залишалося за представниками торгово-промислових кіл та управлінської бюрократії.

Зазначені процеси щодо демократизації суспільства й держав- иого управління, здійснювані Тимчасовим урядом Росії, бсзпосс- редньо позначилися на українському русі: вони викликали в україн- ^ському середовищі схвалення й сподівання на прийнятне вирішення назрілих проблем національного розвитку, сприяли легалізацп Діяльності й створенню на українських землях політичних партій ^та різноманітних громадських організацій. Останні ввійшли у Київський виконавчий комітет, а незабаром, об’єднавшись (за однією j версій - 3-го. а за іншою - 17 березня), створили на його основі представницький орган українських політичних сил під назвою Української Центральної Ради. У такій назві цілком узгоджувалися наголошення особливих функцій, особливої ролі, які належа® виконувати новостворюваній інституції (центральна) з історичною національною традицією (найвищі, найповажніші колективні представницькі органи називалися здебільшого радами).

Оскільки на самому початку Українська Центральна Радар, презентувала не все українське населення, а його національні еліту - лише ті організації, «які були-в населення і мали спіщ прикмету - національну свідомість» (M Грушевський), то законі мірним постає визначення головної мети її діяльності: здійсненні віковічних прагнень українського народу - реалізацію націонад ної державної ідеї на основі законодавчого закріплення відповідних нормативно-правових засад. Ця обставина у перспективі пози ціонувала УЦР як вагомий чинник політичного життя України.

Однак у перші тижні свого існування УЦР не наважуваласяні ступити у ролі керівника українського національно-визвольиоп руху і, фактично, відігравала роль київської міської організації переживала процес організаційного та ідейного становлення. Ljt зокрема, на той час виявлялося у невизначених: правовому cmm- ci (іменувала себе і Українською Народною Радою, і національни» урядом України, і виконавчим органом громадських організацій, носієм моральної влади, і крайовою владою, і крайовим комісар ством) та політичній платформі діяльності. У своєму першоч) юридичному документі - відозві - вона закликала українськиі народ домагатися від Тимчасового уряду всіх прав, але звелаui права до публічного використання української мови в державна судових та освітніх установах.

Ha процесі розбудови держави суттєво позначився той фаи що у 1917 p. Україна іце не відокремилася зі складу Росії і яксШ дова частина останньої зазнавала дії тих же чинників, шо й інш регіони. Найголовнішою проблемою, навколо якої точиласяборолг ба різних ідейно-політичних сил в Україні в період Національна демократичної революції, було втілення ідеї незалежності Укр^аІН і побудова Української держави. Неоднакове розуміння самої нс залежності, способів її досягнення, форм української державноо стали головними причинами того, що український національну визвольний рух під керівництвом УЦР пройшов еволюцію у f глядах на державність України від ідеї автономії до альтернативно' самостійницької.

Отже, перемога Лютневої 1917 p. буржуазно-демократичної? волюції в Російській імперії, поруч з іншим, висунула на поряД¹ денний і питання про самовизначення України, відродження»

жавності. Активізація організованого українського руху й поява Української Центральної^ Pади як його головного репрезентанта були наслідком революційних подій. Факт утворення Центральної Ради не виходив за межі правового поля постмоиархічної Росії: співвідносився з рекомендаціями Тимчасового уряду створювати на місцях представницькі органи влади у формі рад об’єднаних громадських організацій. Щоправда, на час появи київського осередку реальну владу в Києві фактично до середини року ділили між собою губернський комісар Тимчасового уряду, командування Київського військового округу та Київський виконавчий комітет об’єднаних громадських організацій.