Утвердження УЦР як легітимного органу політичного предпавництва українського народу

Законодавче закріплення ідеї української національної державності значною мірою залежало від утвердження самої УЦР _{як )f}. гітимного органу себто органу, який демократичним шляхом отримав повноваження репрезентувати весь український народ.

Найперше, лсгітимності Українській Центральній Раді надавало положення міжнародного права, яке в той час набирало силияк право націй на самовизначення. Оскільки Центральна Рада об’єднала переважну більшість громадських угруповань та організацій з тих, які діяли в Україні, то це давало їй законні підстави виступатл в ролі загальнонаціонального лідера. До того ж, повалення царю- му звільнило український народ від зобов’язань, які він узяв на себе за Московсько-Переяславським договором 1654 p. 3 точка зору тодішніх норм міжнародного права, з лютого 1917 p. український народ був вільним, адже він присягав (за офіційною версією) династії Романових, а не російській державі чи російськом; народові. Тому після повалення монархії в Росії Українська Цеіп- ральна Рада мала право брати на себе всі владні повноваження на період до загальних виборів і створювати на їх основі нові законо- давчі й виконавчі органи.

Як орган державно-політичної репрезентації інтересів українського народу Центральна Рада була легітимована через скликаниа Всеукраїнського Національного Конгресу> (квітень 1917 p.). У ньоч; взяли участь 1500 представників від усіх політичних партій, громадських організацій, товариств, представники всіх соціальних верет з усіх губерній (/. .Хміль). За іншими даними (О. Миронепко), у голосуванні взяло участь близько 600 повноважних виборних делегатів, які представляли інтереси усіх соціальних верств населен» українських етнічних земель (здебільшого -- селянство) та багатда українських громад з-поза їх меж.

Делегати Конгресу юридично визначили роль і функції У№ надали УЦР (голосуванням) мандат представляти українство, сформулювали головне ідеологічне гасло руху — вимогу широкої наи# нально-територіальної автономії України у складі PocificbKoiP^ec' публіки та заклали організаційні підвалини для її реалізації.

Процес легітимізації УЦР тривав і у наступні кілька місяців. Зокрема, у травні-червні 1917 p. відбувся I Всеукраїнський селянський з’їзд, на який прибуло 2500 делегатів (у тому числі 1500 з ухвальним голосом), які представляли усі губернії України (Київську, Подільську, Волинську, Полтавську, Чернігівську, Катеринославську, Харківську, Таврійську, Кубанську, а також Війська Донської області), тисячу її волостей. З’їздом був обраний виконавчий орган Всеукраїнської Ради селянських депутатів - Центреиьний комітет Селянської спілки, члени якого (133 особи) ввійшли до складу Центральної Ради. Повну підтримку Центральній Раді падали I та II Всеукраїнські військові з’їзди (травень і червень). Зокрема, у роботі Il Всеукраїнського військового з’їзду брали участь 1988 делегатів, які представляли 1,5 млн військових. Обрана з’їздом Всеукраїнська Рада військових депутатів у складі 132 осіб була включена до Центральної Ради. Останнім відбувся Всеукраїнський робітничий з’їзд (липень 1917 p.), який обрав Всеукраїнську Раду робітничих депутатів (100 членів), яка також у повному складі увійшла до Центральної Ради. Пропорційно у Центральнім Раді були також представлені українські соціалістичні партії і РСДРГ1 (більшовики і меншовики) - по 20 чоловік. Мали прсдстав- ництво.і національні меншини: у липні 1917 p., на підставі порозуміння з Тимчасовим урядом, склад Центральної Ради поповнився представниками національних меншин, ino проживали в Україні. Всього мандатна комісія шостих загальних зборів УЦР (серпень 1917 p.) зафіксувала 643 її члени.

Упродовж листопада 1917 p. Центральну Раду визнали крайовою владою майже всі ради робітничих депутатів великих міст, у томучислі Харківська, Катсринославська, Херсонська. Миколаївська, Одеська, Полтавська, Юзівська, Чернігівська, Донецько-Криворізька обласні та інші, які сподівались поєднати владу Центральної Ради вукраїнському масштабі із владою рад па місцях (t. ІОріичук). ^ на кінець 1917 p. УЦР відображала інтереси більшості населення вмежах етнічного розселення українців. Зауважимо: більшовики, які У той час мали більшість у радах лише в деяких шахтарських міс- ^тах Донбасу (Луганськ, Краматорськ, Горлівка, Єпакісве та in.), визнавали (M. Скрипник), що на кінець 1917 p. «... майже вся ^країна, села включно всі, аміста .майже всі знаходилися під фа- ^к"ичиою владою Української Центральної Ради». Стверджували, що B-.. боротьба Української Центрачьноі Ради і сечяиських мас.

що йшли за нею, проти Тимчасового уряду була явищем про- гресивним і мала позитивне значення для /квопюційної боротьби пролетаріату, буча йому потрібна і ним почасти підтримувалася» Додамо також, іцо факт відображення загальнонаціональних інте. ресів Українською Центральною Радою визнавали відомі українські радянські історики: «... вукраінськомунаціональномурусітісю чи іншою мірою брапиучасть усі класи і кчасові прошарки: робітники. селяни, дрібнобуржуазна інтелігенція, українські поміщики, буржуазія і верхівкабуржуазноїінтелігенції. Національнийрухбп пов язаний із загальнодемократичною боротьбою за політичні свободи» (C. Короливський, M. Рубач. H. Супруненко).

Хоча слід погодитися з відомими дослідниками (O. і M. Kom- ченки): той факт, що Рада сформувалася (і поповнювалася надалі) не шляхом виборів, а шляхом делегування до її складу представників різних громадських організацій, свідчить про ваду УЦРят представницької громадсько-політичної структури. Серед іншнх органічних вад, іманентно притаманних УЦР, починаючи від Всеукраїнського Національного Конгресу і до кінця її існування (квітень 1918 року), вчені вказують на те, що в основоположнихдоку- меіпах УЦР постійно наголошувалось на тимчасовому її статусі - принаймні до обрання Українських Установчих Зборів.

Як попередній підсумок, зазначимо, що легітимність Української Центральної Ради обумовлювалася нормами міжнародного права Від часу свого утворення УЦР еволюціонувала як демократичні й легітимна інституція. До її формування па засадах виборності були залучені й представлені усі існуючі в тогочасній Україні суспільно-політичні сили та соціальні верстви. 3 перших днів свого існування УЦР була радою ук/кїїнських партій і безпартіш культурних організацій. 3 квітня 1917 p. вона перебрала насебе функції націоначьно-державного органу України з переважаюча представництвом селянства та інтелігенції. Впродовж наступних декількох місяців національно-державний статус УЦР було підтверджено рішеннями низки всеукраїнських з’їздів: двох військових селянського, робітничого, земельних комітетів, кількість учасник» яких числилася в сотнях, а часом - у двох тисячах і більше. Обран на цих з’їздах виконавчі органи з числа робітників та військових увійшли до складу УЦР.

Таким чином, Українська Центральна Рада була національній об’єднанням трьох депутатських трудових рад з представництво⁴ партій, а після прийняття до свого складу представників інших к^; ціональностей стала міжнаціональним територіальним центральнії⁴ представництвом усієї України (T Бевз), органом державно-поЛітн⁴ ної репрезентації й захисту інтересів всього багатоетнічного н^ас£

лення України. Відома Інструкція Тимчасового уряду, конституйована 11 Універсалом, трансформувала УЦР в орган територіаіьного самоврядування і лиіие з проголошенням 111 Універсалом Української Народної Республіки УЦР стала виирш законодавчим органом державної влади.