Організаційно-правові основи діяльності українського повстанського руху

Передумови формування українського повстанського руху

Псрш ніж розглядати питання, пов’язані з діяльністю ОУН. УПА і, зокрема, проголошенням акту 30 червня 1941 p., доречно нагадати, шо являли собою за складом українці напередодні німецької окупації.

Українці, які жили під радянською владою, за малими винятками, становили аполітичну масу, бо, пройшовши через страхіття сталінських соціальних, економічних та політичних експериментів, вони боялися навіть думки про якісь громадянські чи національні права

Інакше було на західноукраїнських землях до входження іхдо CKMufy СРСР-УРСРу 1939p. Упродовж тривалого часу населення Галичини і Волині, Буковини і Закарпаття, хоч і перебувало nii чужим пануванням, навіть за умов значних перешкод, зумічорт- винути широку громадську, культурну і політичну діяльність. Зокрема, було немало легальних партій, які обстоювали інтереси українців у державних інституціях. Зрозуміло, діяльність усіх шп партій після 1939 (1940 чи 1945 pp.) була припинена.

Але залишилася ОУН, яка нелегально діяла ще з 1929 pox) Вона об’єднувала навколо себе противників польської окупації та проголошувала ідею Української самостійної соборної держави, ию охоплювала б усі населені українцями території, які на той часпе- ребували у складі CPCP, Польщі, Чехо-Словаччини, Румунії- Реалізація такої ідеї, безперечно, вимагала збройних конфліктів т uiW державами.

Тому для здійснення своїх політичних прагнень ОУН вдалао до співпраці з німецькою військовою розвідкою. Варто зазначиги що союз ОУН з нацистами в цілому відповідав практиці, шоск® лася на міжнародній арені вдругій половині 1930-х років.ЗГгг.* ром намагалися порозумітися уряди багатьох країн Європи.

у квітш 1941 p. у Кракові на зібранні частини членів організації, що його назвали Другим Надзвичайним Конгресом (Збором), ОУН остаточно розкололася на дві фракції: помірковану (А. Мельник) та радикальну на чолі з C. Бапдсрою. Дві повостворсні фракції за іменами лідерів стали відомі як ОУН(б) - «бандерівці» та ОУН(м) - «мельниківці». Впродовж війни ОУН(б) прийняла назву ОУН(р) - Революційна ОУН.

Причина розколу - розбіжності з багатьох нитань, зокрема У ставленні до Німеччини і, загалом,- щодо методів і форм боротьби для реалізації політичної програми. Попри те, обидві фракції (за T Гуичаком,- фактично організації) не мали між собою ніяких ідеологічних розбіжностей, але, маючи спільну мету, старалися інформувати німців про свої політичні цілі. Зокрема, напередодні нападу вони надіслали Гітлерові два меморандуми, в якнх обстоювали необхідність відновлення суверенної Української держави в її етнічних кордонах. A загалом політична стратегія керівництва (проводу) бандерівської ОУН будувалася тоді иа тому розрахунку, що иімці, можливо, дозволять націоналістам-антикомунісіам узяти владу над окупованою територісю України, як це було у 1918 p. Таким мав бути (за T. Гупчаком) перший крок до генеральної мети ще раз проголошеної на Другому Зборі: створення Української Самостійної Соборної Держави (УССД).

ГІроте, як відомо, в плани нацистів нс входило створення само- стійноїУкраїнської держави, однак наразі гітлерівці мовчали. Більш того, у складі Вермахту дозволили сформувати Український wAon (задумувався оунівцями як ядро майбутньої національної армії УНА) чисельністю близько 700 осіб, який складався з батальйонів «Нахтігаль» і «Роланд» (інша назва Дружини ук/мпїіських uai|iona- •іістів). Тому ОУН, з одного боку, співпрацювала з німцями, а з іншого самостійно шукала розв’язки проблеми української національної державності.

Спроби ОУН відновленняУкраїнськоїдержавності

Найбільш радикально до проблеми встановлення національної Державності підійшла ОУН під проводом Степана Бандери. Ще завчасу в еміграції бандерівці підготу вали спеціальні похідні групи, ^які, з початком воєнних дій, за задумом, мали рухатись на Схід і в Умовах міжвладдя — організовувати українські владні структури. Найбільш інтенсивно, як правило, нелегально, такі групи відправлялися в Україну з настанням німецько-радянської війни.

Свої державотворчі плани оунівці намагалися втілити у життя практично відразу, як тільки німецька армія перетнула західний кордон сталінської імперії. Так, 30 червня l941p. у Львові ОУН(б) не повідомивши німецьку військову владу, за ініціативою Ярослава Стецька, було скликано Національні збори з представників pi> них регіонів України, які схвалили Лкт відновлення Украшськоідер- жави. Забезпечення Акції було покладено на батальйон «Нахтігаль» (під командуванням сотника P. Шухсвича), що вранці діставсядо міста. У документі зазначалося, що «иа західних землях України твориться Українська влада, яка підпорядкується Українськом; Національному Урядові, що створиться в столиці України ЬСіігві з волі українського народу». B Акті проголошення - прохання «не складати зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена суверенна українська влада».

Далі було проголошено «перший декрет провідника ОУН C. Бан- дери» про утворення «Крайового правління Західних областей України», тобто уряду, «до часу утворення центрального уряду в Ku- гві». Головою уряду цим жс декретом призначено Я. Стецька. який згодом (3 липня), постановою від свого імені, перейменував «Крайове правління...» в «Українське державне правління», себто F тимчасовий «Уряд Української держави».

Текст «Акта про відновлення Української держави» був двічі переданий по радіо зі Львова. Успіх ОУН(б) основувавсяуїї рішучих діях: організовані ОУН бойові групи й загони брали участь; боях з невеликими загонами Червоної армії, органів внутрішніх справ і міліції.

Прагнучи посгавиги Німеччину перед доконаним фактом відновлення національної державності, українці швидко розбудовуєм владний апарат. У наступні дні уряд Я. Стецька заходився облаш- товувати свою адміністрацію і поліцію на окупованих німиям^ИІ£' ренах України: у всіх галицьких містечках, навіть у деяких селах відбулися подібні проголошення. Варто відзначити той факт, u> проголошення Українськоїдержави подекуди відбувалося шс -" «Акта 30 червня 1941 р.». Дослідники (А. Русначенко) звертаил увагу, що, наприклад, в окремих селах Славського району Льв№ щиии - Плав’ю, Головецькові, Рикові, також в інших районах з личини, це відбулося днем раніше - 29 або 30 червня. У мірУ ⁿP⁰ сування похідних груп ОУН Україною державні управління поста вали в багатьох західноукраїнських містах — Тернополі (3 лнл Станіславі (12—13 липня), Дрогобичі, Луцьку, Рівному, а ^т^^к0* у Житомирі, Кам’янці-Подільському, Вінниці, Кіровограді та Д^НІ петровську.

Заксенхаузен. Цим і закінчився нетривкий «медовий місяць» ОУЦ з нацистським режшюи» (О. Субтельний).

Отже, оцінюючи ці події з історичної перспективи, МОЖІїатвер- дити, що проголошення Української держави, або Крайового правління у Львові 30 червня 1941 p. (з усіма недоскопалостями цього акту) мало велике історичне значення. Акт відновлення Української держави «засвідчив тяглість державницької ідеї, що червоною ниткою проходить в Україні протягом цілого XX ст. » (Я. Дайте- вич), і став поворотним пунктом в українській політиці іцодогітпе- рівської Німеччини. Стало остаточно зрозуміло, що гітлеризм e непримиренним ворогом українського народу і виношує щодонього суто імперіалістичні наміри. Фракція C. Бандери, а згодом і мель- никівське помірковане крило перейшли у виразну опозицію до Третього рейху, що призвело до збройного опору окупантамйдо виникнення організованого потужного повстанського руху.

Задля об’єктивності зазначимо, що дата 30 червня 1941 p. вук- раїнській історії c чи не найбільш контроверсійною і иалежитьдо тих, які наразі не об’єднують, а, радше, роз’єднують українців Так, львівський історик О. Зайцев (Див. : Львівська газета,- №112 (678) - 2005.- 30 червня) наголошує, що критики не можуть вибачити авторам Акта і натхненникам короткочасної співпраці з німецькими окупантами й залюбки цитують 3-й пункт, з якого робляп висновок: мовляв, увесь Акт був нічим іншим, як виявом профашистського колабораціонізму націоналістів. Є й інший підхіл. який успадкував погляди мельниківського крила ОУН: Акт 30чер вня був проявом бандерівського сектантства й авантюризму, яки не здобув підтримки народу і коштував марних жертв визволыюм) рухові. Можна погодитися з аргументами вченого щодо мотивів співпраці оунівців з гітлерівцями, яка сприяла уявленням пробліпь кість ідеологій нацизму й українського націоналізму. Однак мо тив ідеологічної спорідненості все ж таки був другорядним порів няно з бажанням мати сильного союзника у визвольній боротьбі Автор переконаний, що провід ОУН Бандери, проголосивши Акт 30 червня, зробив велику справу. Цим він засвідчив, що укранш не задовольняться роллю маріонеток, а за будь-яких умов виборюватимуть власні національні інтереси, продовжуючи традииію ротьби за державну незалежність України. Саме тому Акт 30 червнк як символ боротьби за незалежність залишиться видатною подкю в історії України, так само, як День перемоги над нацизмом^-01 вол нашої участ) у всес§іуньт>-історичній боротьбі свободи про рабства.

Структурно український повстанський рух складався з Д основних компонентів: ОУН (Організація українських naun>

B Організації панувала військова дисципліна. (Для копспір_аи кожен член ОУН мусив мати т. зв. псевдо — ніхто не вжипавсправ* ніх імен і прізвиш. Bci села і міста в системі інформації і з_в’_ЯЇД ОУН були закодовані.

До розколу 1941 p. найвищим представницьким органомОУН був Конгрес Українських Націоналістів. Між Зборами такі фу_НКі1ІІ виконувала Конференція. Керівним органом ОУН був ГіУН-% від Українських Націоналістів, що складався з Голови Проводуц восьми членів Проводу. Існував інститут т. зв. Вужчого Прощ (з трьох осіб). Голова ПУН носив титул Вождя та мав необмежені повноваження (до 1941 p.). Від часу розколу бандерівці зміиилв структуру управління своєї фракції (організації). Так, найвишм представницьким органом в ОУН(б) назвали Великий Збір OiH Керівним органом в ОУН(б) був Провід ОУН, що складався зПро- відника ОУН і також восьми членів Проводу. Керівна структур ОУН(б) змінилася у 1943 p.: одноосібне керівництвобулозаміи( не колективним: обрано Бюро Проводу, або Раду Уповноважен» (з трьох осіб).

Територіально ОУН поділялася на організацію в Украшпі поза територією України. B останньому випадку ОУН поділяда на Терени і Держави (відповідно до державних кордонів). B Украї.' структура оунівського підпілля (з утворенням УПА - трактувш як її тил або Запілля) зазнавала більших чи менших змін, првг> совуючись до обставин української історії воєнного та ліслявм ного часу. У цьому сенсі дослідники (/. Марчук) виділяють кііьг часових періодів: до початку німецької окупації (1941 р.),влаш німецької окупації (до першої половини 1944 p.) та час діяльнл в умовах відновлення радянської влади (1944-1950-ті pp.) ітіслязавг- шення Другої світової війни. Тоді, то опановуючи нові певнікр торії, то втрачаючи контроль над ними, підпільна мережа змуше була постійно модернізувати свій підпільний апарат, застосов;»" оригінальний адміністративно-територіальний поділ, який иг ю повідав офіційному, запровадженому німецькою чи радянська окупаційними адміністраціями.

Загальновизнана (найбільш довготривала) схема територй» структури ОУН в Україні, що характерна, здебільшого. дл»^' ду 1943-1944 pp., включала в себе поділ на краї (4) - ЗахіднорТ' ські землі (ЗУЗ), Північно-західні українські землі (ПЗУЗ), .'. східні українські землі (ПСУЗ), Південно-східні українсьМ^ (ГІівдСУЗ). Краї поділялися на Області (всього - Ю). ^arllIjj_ll чергою,- на Округи (кілька на область). Наприклад, на ^BoJ,HI,g_olly чогири округи. Вони об’єднувалися у два обласних провоДО'* ^ ський і Рівненський, які підпорядковувались проводу ГІівнічпо-західних українських землях (ПЗУЗ).

ційної одиниці стояв провідник, який був призначений згори й підзвітний також по вертикалі вгору. Виконавчими й дорадчими op ганами були екзекутиви відгювідних рівнів.

Українська Повстанська Армія СУПА) як військове формування в структурі українського повстанського руху

Початки формування Української Повстанської Армії (УПА) як військового формування українського повстанського руху сягають перших місяців війни, коли загони під такою назвою створювалися у північно-західних українських землях (на Поліссі та Волині)за ініціативою Тараса Бульби (Боровця). Ще у липні 1941 p. T. Бульба організував тут загони «Поліської Січі» для боротьби із червоно- армійцями, що залишилися в німецькому тилу. Бульба не був оунів- цем, а користувався підтримкою уряду УНР в екзилі (Варшава).По- тім він назвав свої загони УПА і боровся одночасно з німецькими гарнізонами і з радянськими партизанами. Проте, як зазначаюгьдо- слідники (B. Коваль), воснна активність цих формувань не буїа високою. Отож, ініціатива створення УПА не належала ОУН. У даному випадку вона лише намагалася встигнути за подіями.

Восени 1942 p. ОУН(б) взяла курс на створення партизанської армії, в основі якої мало бути широке підпілля ОУН. Першихдвав відділи були сформовані й виступили па Волині у жовтні 1942 p Об’єктами їхньої боротьби тоді були радянські партизани та, гойно, загони польської підпільної Армії Крайової, що палили українські села, вбивали українських селян. Проте справжнє військо, як за своїм складом було переважно селянське (Ю. Киричук), бую створене лише протягом третьої декади березня 1943 p., коли и наказом Проводу ОУН пішла в ліси майже вся Українськадопо- міжна поліція Волині та Полісся, сформована бандерівцями ше ; 1941 p. Враховуючи сумний досвід визвольних змаганьі9)Т 1921 pp., бандерівці нещадноборолися проти всякої OTaMaHii B^wi перебрали собі вдалу назву партизанської армії, адже бульбівсьм загони у 1943 p. роззброїли і поглинули. Також в явочному порядку до складу УПА були включені й збройні формування ОУН(м)-

СтруктураУПА відповідаластруктурі регулярної арміі(^ ^си даренко, Ю. Киричук). Ha чолі УПА стояли Головна командам Го'іовний військовий штаб, які були створені на основі ухвалПрт воду ОУН Північно-західних українських земель і Крайового й ськового штабу (1 травня 1943 p.). Головну команду ^сТаН0.^в' головний командир та члени Головного військового штабу >'r шим командиром УПА до часу своєї загибелі у бою з німеи^ь

людей ло відправки в Німеччину, толовною для УПЛ стала боро- гьба проти радянських партизанів, загони яких Український нпаб партизанського руху сисніально перекидав у західні обласгі з _т. іних регіонів республіки, а згодом - і регулярні війська Червоної армії. Звичайно, що протистояти відкрито могутній як технічно так і чисельно Червоній армії, УІІЛ було не під силу. Після кількох успішних боїв з регулярними досип, чисельними частинами радянських військ, було прийнято сдиио можливу партнзаїкьк) тактику. A це зумовило її реорганізацію.

У 1944 -1950 pp., коли УПЛ протистояли війська і підрозділи ІІКДБ/МДБ і HKBC/MBC, понад 300 винищувальних батальйонів, на які були перетворені недавні партизанські загони, а частойчср- воиоармійські частини, тактичними одиншршч формування am- ioiHh «Оригади» (бл. 400 чол.). Бригада ділилася на загони, u ті - на aiO- i)i;iu і підвідділи. Тактичні одиниці УІIA ідентифікувалися за кодо- вимн назвами, іменами історичних осіб, подій, загиблих бійців Іноді вживалися шифри чи порядкові номери. Основу УІIA й далі складали піхотні підрозділи, хоча кожен BO мав по 1-2 сотні кінноти, а також відділи важкої артилерії.

Найбільш суперечливими в історії УПА c відомості шою озброспня та, особливо, чисельності УПА. Дослідники (!0. Кщт чук. K. Бондаренко) фактично спростовують суперечливі дані про використання частинами УПА у бойових діях захоплених у противника танків і літаків. Натомість стверджують, що найбільш розповсюдженою зброао вояків УПА були автомати німецького пироб- ннцтва («Шмайсср» тощо), гвинт івки типу «Карабін», ністолста- кулемети Шпагіна (ППШ) та ручні кулемети Дсітярьова. ІЦо.® чисельності українського повстанського руху, го на 1944 рік німецькі офіційні документи наводили цифру 100-200 тис. осіб. Iara оцінка часто присугня в працях істориків на Заході. Натомість.» даними радянських джерел, чисельність УГІА була удвічі меншою близько 90-100 тис. осіб. Відповідно, така цифра наводиться у рз* дянській ra пострадянській історіографії. Іноді представники останньої пишуть окремо про чисельність УІІА (до 100 тис. осіб) Ій« вигнання німців із Західної України і про ще стільки ж - бандер¹⁶ ське запілля. Проте така цифра видається перебільшеною, якше взяти до уваги оцінку (П. Содоль) чисельності У1ІА станом¹¹³ 1944 p.: «приблизно 25-30 тисяч вояків і старшин» або тверЮКИ'¹® (/. Марчук) про тс, що на завершальному етапі Другої світової ^BIIUUI карально-репресивним органам УРСР, зокрема на Волині і Полюсі протистояло не більш ніж 4-5 тисяч підпільників, які булн иалаи товані вести тривалу боротьбу з радянським окупаційним Р^С)Д мом. Можна погодитися з тими дослідниками (/О. Киричjn

Організаційно-правові засади державотворчоїдіяльності ОУМтаУПА

Визвольна боротьба вимагала від військової адміністрації(^ УПА) дієвих організаційно-правових заходів щодо забезпечення не лиіие військових, а Й багатьох нагальних суспільно-політичнцу господарських та інших потреб.

Одним з перших кроків на шляху творення основ української національної державності став санкціонований УГІА пиказ (No 7 27 серпня 1943 p.) про вибори у вересні 1943 p. первинних лапок місцевої адміністрації - сільських і районних Рад. У розвиток цісї акціїГоловна Команда УПА, як «найвища і єдино-суверепііа влада» на звільнених землях України, видас «Розпорядження провсиишпв- пеїшя адміністрації но терені Україпи»(\ вересня l943p.).

Документ встановлював адміністративний поділ га органивла- ди. Останні поділялися на сільські, районні, повітові (окружні).oo- ласні ради та управи. Вибори рад проводилися місцевими мешканцями рівним, таємним, загальним, «безпосереднім стосунковим» голосуванням з-поміж постійних мешканців, які досягли 21 -річно- го віку. Залежно від чисельності населення кількість членів у рш могла становити від 12 до 60 чоловік. Обрані ради виступали m- мічиими (дорадчими) органами відповідних управ і мали право.на підставі дорученої їм компетенції, в межах свого регіону видавалі відповідні розпорядження.

Сільську, районну і міську (підпорядковану районові) управі' обирали відповідні ради. Повітову (окружну) і міську (підпорядковану області) управи призначала відповідна обласна управа. Облаот і міську (підпорядковану Міністерству Внутрішніх Справ чи Fu Міністрів) управи мали б призначати Міністр Внутрішніх Справ чи Рада Міністрів, очевидно, повппосішпої Укроїнськоїдержw За штатом управи включали голову (посадник, староста), ного» ступника і секретаря. Міські, районні, повітові й обласні управи кили, крім ТОГО, відповідну КІЛЬКІСТЬ референтів (керівників ВІДДІІ'⁸> Голови управ одночасно були головами відповідних рад.

Bci названі управи були виконавчими адмінісзративмичіїорп нами вищої відповідної ради і одночасно контрольним органо нижчої адміністративної влади. Вони мали право на підставіДОР) ченоїїм УПА компетенції в межах своєї адміністративноі тф^,?:‘ pii' видавати різного роду розпорядження, накази, оголошення та і" До компетенції міських, районних, повітових, обласних унР® рад належали всі справи адміністративного, економічного, ^КГ турного, поліційного характеру, а також деякі військові та c)i господарські справи.

Безпосередньо у структурі УПА створенням органів адмі» штабу. Останньому безпосередньо підпорядковувалися вихо

Повідомлялося про скасування «запровадженої більшовикам», колгоспної систсми і відновлення приватної власності украї_н. ських селям на землю. Завдання розподілу земель колишніх колгоспів і радгоспів, фільварків і господарств польських колоністів мі* одноосібними, безземельними й малоземельними господарствами у приватну власність покладалося на затверджені УПА місцеві громадські управи і земельні комісії. Останні, згідно з наказом № 7 (27 серпня 1943 p.), мали обиратися громадськими зборами Згідно зі складеними комісіями актами, усі колгоспні, фільваркові і залишені поляками землі мали бути розподілені, поорані й засіяні до 30 вересня 1943 p. (О. Вовк). Важливо відзначити, щоякихось чітких норм наділу землею одноосібних приватних господарств документ не встановлював: кількість землі мала відповідати потре- бам ведення «самовистарчального господарства» і обробленняїі власною працею даної сім’ї.

Особливу увагу військова влада приділяла налагодженню m- стеми освіти. Окремим пунктом того ж наказу № 7 ГК УПА запроваджувалося загальне навчання шкільної молоді. До 30 серпні 1943 p. відчинялися всі школи. Шкільні справи підпорядковувалисі політичній референтурі УПА через місцеві управи.

3 розвитком масштабів боротьби великого значення в діяльносп УПА набрала господарськареферентура, під керівництвомякоїпе- ребував потужний апарат заготівлі і постачання. Накопичене в процесі господарськоїдіяльності майно суворо обліковувалося назаса» власної, незалежної від окупаційної, цінової політики. Дослідиш» ((). Вовк) звертають увагу на низку конкретних організаційно-правових заходів у царині налагодження функціонування основіїашо нального державотворення. Серед останніх можна виділити там справи: мобілізацію громадян до проведення жнив та зборуспь- ськогосподарських продуктів, залучення до роботи в українськш установах («у наших апаратах») усіх фахових господарських іадії ністративних сил, підготовку військовозобов’язаних до військової служби («розвивати бойові сили нашого власного народу, бо * запорука Вільної української держави»), медичне обслуговувана* суспільно-пропагандистська робота, організація Української Iipe^c06fl служби тощо.

Численні контакти УПА та запілля з представниками Р'^1НІ1' військових формацій у складі німецької армії мали наслідком Bep^cx6 на бік УПА інонаціональних відділів (узбеків, татар, азербаИД#**® грузинів та ін.), а також домовленості щодо невтручання. Най № широкими і результативними були започатковані у 1943 p- ^коИ^ ти (перемовини) з командуванням угорських військових ^час^_ що діяли на Волині й Поліссі. Зокрема, досягнуто угоди про в

над та відмову угорської сторони иропаднти насильницькі реквізиції ссред цивільного населення. Одним з наслідків украіїюько- угорськнх перемовин стало створення при I BlLI УІІЛ IiUMiiy зовнішніх зв ’язків, який мав нсревссти контакти па офіційннй.линлп- матичний рівень.

Отже, керівними органами ОУН та УІІЛ було вироблено широку иормати ві ю-правову базу державотворчого характеру як-то: організація органів місцевого управління на контрольованій території (за В. Ковачем - впродовж 1942-1943 pp у німецькому тилу ОУН та УІIA тією чи іншою мірою фактично контролювали територію в 150 тис. кв. км на якій проживали 15 мли осіб), встановлення правових норм та органів правосуддя, визначення засад ведення господарсько-фінансової і дшіломагичноїдіяльності тощо.

Швидка зміна військово-політичної ситуації, наближення лінії німецько-радянського фронту в кінці 1943 на початк> 1944 pp. не дали можливості Українській Повстанській Армії як на ііівнічно- тахідних українських землях (ІІЗУЗ). так і в інших регіонах України розвинути і реалізувати всі наміри та заходи. Однак наявність створених під контролем ОУ1І ra УІ1А ортаиів української підконтрольної влади, визначеної території, правових норм н органів правосуддя, а також здійснення певної господарсько-фінансової і діш- юматнчноїдіяльносіі свідчить про те, іцо український повстанський рух був реальним виявом процесу національного лержавогвореїшя в роки Другої світової війни.

Створення Української Гол овної Визвольної Pagu QTBP)

та програмні політико-правові засади їїдіяльності

Збройна боротьба, іцо її велп ОУІІ і УІIA проти фашистського і сталінськогототалііаризму, внмаїалл консолідації нації: сіворешія всеукраїнського прсдставннцгва українського народу і в самій Україні, й перед зовнішнім світом. їака віімоіа часу змусила дещо переглянути ідеологічні засаіи оріапітаціїу бік ітблііжсііня їх до тсмокрагнчішх ідеалів. Керівники ОУП зрозуміли, що здобути iie- галежпість Україпп можливо, лише об'єднавши туенпля усіх iiaiuo- пальних партійних сил. іцо стоять па платформі незалежності України спільно з іншими поиеволсинмн народами. I виступили т іні- Iiunинок! створення ішдпаріпіішого іюіішичшнчі органу, завдання якого полягало б, насамперед, в об єднанні на демократичних засадах розпорошеного за численними паргіями і фракціями національно-визвольного руху.

Задля створення нового політичного органу українського підпілля за рішенням Г оловної Команди УІ1А, схваленим Проводом

ОУН(б). було утворено Ініціативний комітет (Лев Шанковський) який підготував Установчий Збір і накреслив його тимчасовуіщ_ат' форму Такий політичний центр самостійницького підпілля Gvio створено (липень 1944 p.) в умовах глибокої конспірації n районі (тоді був у цілому під контролем УГІА) поблизу сіл СприняйНс дільна на Самбірщині Дрогобицької (тепер - Львівської) області Він прийняв назпу Українська Гnчовна Визвозыш Рада (УГВР).

Усього в Установчому Зборі УГВР брало участь 25 відомих осіб (О. Панченко), які представляли як певні політичні середовища, так і певні сили: членів ОУН було 9, у тому числі 8 - бандерівського Проводу, інші (16 членів Ради) не були оунівцямн. Із них 6 народилися на СУЗ, 2 - родом з ПЗУЗ, інші - були іл західних лемель України. Освітній ценл членів УГВР, як на підпільну установч. був досить високим: усі (крім трьох) мали лакінчену вищуосиіту

Установчі лбори УГВР ухвалили декілька конкретних та лаконічних програмних документів - «Тимчасовий устрій УГВР». політичну Платформу та Універсал УГВР до українського народу Усі вони наголошували на необхідності досягнення основноїмеш Ради - лдобуття Української Самостійної Соборної Держави.

Так, своєрідною декларацією принципів та перспективукраш- ського вилвольного руху став окремий Універсал, л яким Українсш Головна Вилвольна Рада лвернулась до українського народу (В. Kc сик). Подібний ла формою і прилначенням до Універсалів Центр» ної Ради, документ накреслив політико-правову лінію української» національного державотворення - створення такоїдержавиоїорга- нізації, яка б відповідала інтересам усіх верств украпіськогоівред B Універсалі УГВР визначалася найвищим керівним органом українського народу на час його революційної боротьби, аж до створсни уряду Самостійної Соборної Держави на українських етнографі* них землях; присягалася боротися за справедливий лад без ши) визиску, за вільну працю селянина і робітника, за широку іиіиіати» трудящого населення в усіх галузях господарської діяльності.

Одним з найбільш важливих програмних документів конституційного характеру, в якому чітко і недвозначно сформульованеп» літико-правові засади діяльності УГВР - цілі й завдання та їїоснМ» ідейно-програмні принципи — стала політична Плашфоряа УГ Структурно документ складається із преамбули (чотири частл^нИ| та двох основних розділів про цілі, завдання і принципи Ради. 0с^^н ні два розділи складаються відповідно із п’яти та шести частин. ^

Вельми цікаво, що однією з основоположних засад укладе^ політичної Платформи, за визначенням P. Шухевича (^ТаР^а^0 ринки), мала стати теза про те, щоб «визнати демократію як J^clP^oc^ принцип представництва» (подаю за О. Русиаченком). 3 U^boro

ницьких устремлінь українського народу упродовж усієї багатовікової його історії взагалі та завдань і цілей ііаціонально-зорі_сі|. тованих активних угруповань українців в часи Другоїсвітоїтївійіш зокрема. A висловлена вдокументі позиція щодо створенняиаціо- нальної держави, вважаємо, органічно грунтується иа українській державно-правовій традиції та стійких і оригінальних першоджерелах української національноїдуховності.

Принципами своєї діяльності УГВР та її органи визначад 1. Прагнення відбудови Української держави на усіх земляхУкра- їпи засобами революційної боротьби проти всіх ворогів державної самостійності українського народу та у співпраці з усіма прихіпь- никами такої самостійності. 2. Творення УГВР та її органів наоснові повної політичної незалежності від впливів сторонніх сил і чинників 3. Об’єднання УГВР всіх провідних політичних елементів незаяеж- но від їх ідейного світогляду та політично-групової належності, що стоять на грунті політичної суверенності Української держави та політичної незалежності українських визвольних прагнень.

Отже, із суті змісту преамбули та першої частини першого роь ділу Платформи видно, що Українська Головна Визвольна Paja поставала як вищий державно-політичний орган України, якийзгодоя мав сформувати повноцінний український парламенттауряд.

Найбільший, другий, розділ Платформи містить в собі тю чення принципів УГВР та програму її діяльності. Наміри політичн діяльності УГВР, серед іншого, мали полягати у забезпеченні «народ но-демократичного способу визначення політичного устрою в Українській державі» шляхом загального народного представництва Забезпечення свободи думки, світогляду, віри, розвитку українське національної культури, громадянських прав усім національнії* меншостям в Україні тощо.

Соціально-економічний устрій держави мав забезпечуватисяю основі різних форм власності за наявності вільного ринкузве» кою часткою державних монополій. Так, об’єктами права власності держави оголошувалися земля, надра, водні та інші прироДО ресурси - усі мали бути усуспільнені. Право власності на землю для окремих приватних власників в Платформі не забезпечувалось але гарантувалася передача земель сільськогосподарського при значення у постійне користування трудовим хліборобським господарствам, передбачалось і одержавлення важкої індустрііта®³* кого транспорту, декларувався вільний розвиток торгівлі, ДР¹™⁰^ підприємництва і кооперативів. Гарантувалось право на ^llP^au^_lh соціальний захист. Однак зазначені вище гарантії та праваї насамперед політичними деклараціями, бо в діяльності УТ були реалізовані як конституційні чи інші правові норми.

та усього загалу руху, який увійшов в історію під назвою «бандерівського». Створення Української Самостійної Собормоі Держави було саме тим чинником, який зумовлював ного прн- тягальну силу.

Організаційна побудова УГВР

Організаційну побудову, статус, повноваження та взасмодіюор- ганів Ради, умови членства в УГВР визначив Тимчасовий Устрііі УГВР. Документ структурно складасться із шести розділів, які маюті такі назви: перший - Загальні основи УГВР, другий - Велшііі Збір УГВР, третій - Президент і Президія УГВР, четвертий Ге- неральпий Секретаріат УГВР, п’ятий - Генеральний Суд, шостий Контрольна Колегія.

Органом «найвищої української» (законодавчої) влади «у час pe- волюційно-визвольної боротьби за УССД» в докумензї визначено Великий Збір УГВР. До повноважень останнього відносили: ухвалення основних законів, розгляд та вирішення основних політичних питань, встановлення лінії визвольної політики, встаповленняпро- грами і тактики боротьби українського народу, прийняття звітів np діяльність всіх органів УГВР, обрання Президента, сімох Членів Президії, Голови Генерального Секретаріату, ГенеральногоСуддіДеи рального Контрольного, прийняття присяги від Президента, коос тувапня нових членів Ради і затвердження членів, кооптованії Президією, виключення членів та прийняття напрямів робозн всл органів УГВР.

Звичайний Великий Збір скликався Президентом УГВР нсрідас одного разу на рік, Надзвичайний Великий Збір також мавсклін- ти Презндептз власної ініціативи або на пропозицію 1 еиеральниі Секретаріату чи Генерального Контрольного, а також на внчоп третини членів УГВР.

Великий Збір був правочинннм за присутності не мсншсякип- ловини членів УГВР. Справи мали вирішуватися простою більїш- стю голосів, за винятком виключення члена Ради і ухвалення зчіи до в Устрою(ці питання вирішувалось вже двома трегинами голосе) Рішення про ліквідацію УГВР приймалось трьома четвертими^ лосів y'cix чинних членів УГВР. У виняткових випадках УГВР M^tirl винести рішення без скликання Збору за принципом іидивіДУ¹¹ ного голосування

Дослідники (О. Папчеико) звертають увагу на окремі ^orP^iw' вади Тимчасового Устрою УГВР як правового акта. Зокрема.) ^ кументі не були чітко визначені такі питання: строк помк>¹®^ Великого Збору і повноважень члеїш УГВР; процедура прим

Ha П[кзш)ііп WBP покладалося вироблення иолітичіїоїліиії,-, тактики та організація ефективної діяльності всіх органів Ради.Вод пропонувала скликання Збору, кошпувала за нропозннісіо Генерад. иого Секретаріату нових членів УГВР, приймала звіти відГолови Генеральною Секретаріату та окремих Генеральних Секретарів. Д₀ складу Президії входили Президент.три віце-президенти та чсггнрн члени Президії. Рішення ІІрсзидісю приймалосі, звичайною більшістю голосів, при рівному поділі голосів - вирішальним був голос Голови Президії.

Питанням статусу Генерального Секретаріату УГВР повністю присвячений четвертий розділ Тимчасового Устрою УГВР. Зокрема. Генеральний Секретаріат як виконавчий орган УГВР структурно складався із Голови, секретарів внутрішніх справ, закордонних спра. секретаря військових справ і командира Збройних Сил, секретаря фінансово-господарських справ та інших секретарів. ГоловуГеие- рального Секретаріату УГВР обирав Великий Збір. Генеральних секретарів за поданням Голови Генерального СскрстаріатуУГВР затверджував Президент Ради. Генеральний Секретаріатяктаки був підзвітним Президії УГВР, відповідав перед Великим 36opov. а дисциплінарно - перед Головою Генерального Секретаріату n Президентом, .3a пропозицією Голови Генерального Секретаріат} Президент звільняв Секретарів з уряду. Генеральний Секретаріатчш діяти колегіально, а рішення приймати більшістю голосів. Головз Генерального Секретаріату мігдоручити тимчасово виконувати сю фупкціїодному із Генеральних Секретарів. У разі відставки, емер ті та тривалої перешкоди у виконанні функцій Голови Генерал ного Секретаріату УГВР, Президент з Президією, Гснсральшнї Cu- дя, Генеральний Контрольний і Генеральні Секретарі моглиобрап тимчасово виконуючого обов’язки Голови Генерального Секретаріату УГВР.

Державно-правові акти УГВР мали набирати законноїсилн ли»’ після їх підпису Президентом та Головою Генерального Секрстз ріату УГВР. B умовах воєнного протистояння усі стратегічні.таК тичні та поточні питання діяльності органів УГВР мали вирішувала Головою Генерального Секретаріату УГВР P. Лозовськин (P-W.' хевичем) і иого соратниками, виходячи із конкретних обставин cf^ ганізованої визвольної боротьби, згідно з основними докумся^ УГВР та законами зсичасвого права та права нійськової■** рації. На думку окремих дослідників (О. Панченко), Генераль» Секретаріатом УГВР досить усгіішио реалізовувались окре^МІ ®' ції революційної влади на певній території України як, нзп клад, видання друкованих органів («Вісник УГВР» впродовж ^ 1945 pp.), заклики бойкотувати вибори до центральних тз

Становлення в Україні радянської державності і права (1917-1922 pp.)

Виникнення радянськоїформи державності

колишніх експлуататорських класів». Оскільки більшовики ото- тожнювали ликтатуру пролетаріат) т диктатурою власної партії (C. Kv ih4W|bKuit). то й всю вертикаль у підконтрольній їм державі почали вибудовувати, виходячи з принципу «демократичного централізму», що був покладений в основу організаційної будов» партії «нового типу». Це означало, що усі владні структури рад»», ської держави створювалися за принципом абсолютного підпоряд. кування нижчих ланок вищим з метою забезпечення цілковитого контролю державної партії над усіма сферами жіптгдіяльиості суспільства. У підсумку, саме завдяки цьому історична практии радянської держави, як відомо, усупереч теорії «відмирання» пріь звела до небувалого в історії людства зростання ролі державної організації, яка по суті поглинула ycc суспільне життя, незважаючи на формальне знищення ворожих експлуататорських класів.

Проголошення вУкраїні радянської влади

Головним полігоном у відпрацюванні більшовнцькоїнаціишь іюї політики для російських більшовиків стала Україна. 3 проголошенням більшовиками Росії республікою Рад. очолюваний В. Jle- ніним PadiiapKOM (уряд) спочатку визнавав за українським ш- родом право на відокремлення і утворення самостійної держав» Цей принцип проголошувався «Декларацією прав народів Pocik Однак невдовзі більшовики вже припускали можливістьутворснні ие суверенної держави в Україні, а лише «крайової» влади рад. № думку ЦК РСДРП(б). «найвищі інтереси революції», шо поляші у створенні «соціалістичного союзу трудящт» двох країн, внма гали боротьби з контрреволюцією. Національний рух оголошував ся контрреволюційним і, відповідно, головний репрезентаїїтйегої Україні - Центральна Рада,- також перетворювалася на контрреволюційну. Рада Народних Комісарів розпочала з нею запер; боротьбу, що точилася під гаслом встановлення диктатури пролетаріату у формі радянськоївлади. Лише ця влада, надумку В.Лега* могла забезпечити перехід до соціалізму народів Росії, в т. ч. украї» ського. 3 метою реалізації цього гасла більшовики розгорнЯ¹¹¹ Україні широкомасштабну боротьбу за ст ворення Рад і коїггроль® ними. За підрахунками істориків (В.Дороиікевич), на груденьІУРР нід впливом більшовиків було організовано близько 300 рад. ** з них. як, наприклад, у Донецько-Криворізькому басейні (там ¢) ціонувало 140 рад), виступили як органи диктатури пролетар» Авторитетні дослідники (Я. Дашкевич та iii.) на основ' ™ кого аналізу перебігу історичних процесів останніх місяців доходять висновку, що ііовоствореііа червона Росія ^,іамаГ_ч1|В; дискрсдитуватн Центральну Раду як орган державпо-полгл репрсзсіпаци и захисту інтересів усього баїатостпічного насслсп- ия України, і з цією метою вдалася до кількох кроків.

По-перше. ГІропаїуєз ься ідея скликання Всеукраїнського з’їзду Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів. Розрахунок полягав у тому, що на з їзді буде обрано Центральний виконавчий комітет рад України, який замінить Центральну Раду, тобто відбудеться зміна влади мирним шляхом. Така реорганізація давала змогу розчинити Центральну Раду в лавах робітничих, селянських і солдатських депутатів і створити на їх основі український радянський уряд, вже з його допомогою гіідірвати владу УІIP зсередини, замінивши її радянською владою. Проге, коли 4-5 (17-18) грудня 1917 p. у Кисві зібрався з’їзд, то із 1300 делегатів більшовиків виявилося лише 124 (за імівими даними - 127) особи. (Це певіюю мірою відображало справжній вплив в Україні російських більшовиків. Зрештою, про незначний вплив паргіїбільшовнків на українське населення свідчить і те, що на виборах до Всеросійських Установчих зборів за кандидатів РСДРП(б) проголосувало 10% українських виборців). B результаті, замість обрання пової Центральної Ради, підконтрольної РСДРП(б), з’їзд висловив чинній Центральній Раді повну довіру та підтримку її курсу на незалежність.

Поч)руге. 3 мстоюдестабілізаціїстаїювища іспоііукання Цспграль- мої Ради на поступки Раднарком ще 3 грудня 1917 p. прийняв і в дсиь відкриття Всеукраїнського з’їзду рад у Кисві надіслав телеграмою документ за підписами В. Лепіна і Л. Троцького, якнй увійшов в історію під назвою «Маніфест до українського народу / ультиматившши вимогами до Цеитрачьіюї Ради».

У першій його частині Раднарком Росії підтверджував «право па самовизначення», визнавав «народну Українську республіку, її право зовсім відокремитись від Росії або вступити в договір з Російською республікою, про федеративні і тому подібні взаємовідносини між ними». Дослідники (М.Дороиіко) звергають увагу, шо визнання Раднаркомом права українського народу на самовизначення аж до повного відокремлення не завадило йому вже тоді направити в Україну свої військові загони (перші ешелони під комап- Дуванішм M. Ховріна і P. Сіверса прибули до Харкова 9 грудня 1917 p.).

Друга частина докумен та побуловаїш з позицій заперечення Рад- иаркомом Росії політики Центральної Ради. Зокрема, зазначалося, що вона веде «двозначну буржуазну політику», що виражалася в неви- ³Haiiiii pad і радяиськоїв.чади в Украіпі, іцо вопа «відмовилась скли- вапі на вимогу Рад України крайовий з’їзд українських рад негайно», одезорганізувала фронт» (відкликання українських часгип, роззбро- ^cHIIH «радянських військ, що перебувають па Україні», підтримка «кадетсько-каледінської змови» шляхом пропуску «через свою тери- ¹⁰Piio війська до Каледіна». Ha осиові цього було зроблено висновок

Республіка Рал». «Українська Робіпіичо-ссляї.ська Республіка» Саму Цеіігралі.іiy Ралу з’їзд оголосив ноіа законом, усю повіюгу влади в республіці з'їзд персбран на себе, а на місцях иерелав вла- ЛУ Ралам робітничих, соллазеї.кнх і есляпсі.ких депутатів. Ho*)/tv.v З'їзд визначив Україну федеративною часгшюіо Російської реенуб- .iiKii. Цс означало, іцо на іернторію України було нсіаініо ноши- рево чинність усік декретів, ухвалених на той час ленінським Рад- наркомом. Між петроградським га харківським урядами нроголо- шуна.іася, необхідна в інтересах робітників і селян усіх народів Російської Федерації, поголжеиіст ь у цілях і діях ТОІІЮ

Таким чином, встановлення в Україні радянської влади нон'я- зуїться з проголоінсніїям у Харкові «радянської УІІР». Обставини мротлоінсіїня радянської влади в Україні, на думку бапаїьох досліч- ннків ІИ.Даткевич. В. Яороткевич. M Дорпшко. C. IOpiivm.A Яиеп- ChKliil та in.). викликають сумнів щодо леї ІПІМІІОСГІ нрнініяття ІІЬО- io акту ia його здатності відбивати інгсрссн українського нарату. Так звана радянська влада в Україні була нроіолоінсіїа нредеган- инками лише одного регіону від імені незначної частини підкопі- рольннх більшовикам Рад. то існували в Україні. Звідси нинліїнаг. що самозваний харкінськиїі з'їзд l*a;i аж иіяк не відображав волі українського народу, а радянська влада була нан'яіана більшовицькою партісю, яка и ті часи заіалом начічувала близько 2 тис. осіб, сіінраіочнсь в основному на росіііськс або іроеініїїеік: населеним нслнких промислових центрів.

Поширення в Україну радянської (Більшовицької) державносгі

з якого випливало, що у зв’язку з анулюванням Ьрсстськогомир. іюго договору радянська Росія більше не вмзпас Україну суверсшюю державою. Радянським установам прмткл'валося вважати докумсиги видані українською мовою, недійсними. Однак оголосиш про введення своїх військ (агресію) в Україну російські більшовики ц_с наважилися. ІІід приводом надання допомоги утвореному в ці ^j українському радянському урядові - Тиичеісшюму/м&іттпкнхиш- chKouv уряду України - більшовицька Росія розгорнула масштабний наступ иа Україну. Частини російськоїЧсрвоноїарміїЗ січня 19l9p. окупували Харків (став столицею тепер уже радянської України з переїздом сюди Тимчасового робітничо-селянського уряду з м. (Її)- жа Курської губернії РСФРР), через місяць (5 лютого 1919 p.) втяли Київ, а до літа того року підпорядкували собі майже всю Україну Зміна державного устрою у завойованій більшовиками Україні почалася з термінології. Тимчасовий робітничо-селянський \ряд відмовився від запровадженою Центральною Радою назви держави- УНР і, за аналогією з радянською Росісю, встановив (6 січня 1919p| іншу - Украіпська Соціачістичиа Радянська Республіка (УСРР). Такий порядок слів залишався у ній аж до прийняття Конституніі України 1937 p., після чого згадана абревіатура змінилася на УРСР (слово «радянська» в офіційній назві держави перейшло з третього на друге місце). Згодом (29 січня 1919 p.) й Тимчасовий робітничо- селянський уряд було реорганізовано в Раду Народних Комісарів (PHK). Таким чином, в Україні була встановлена аналогічна Російській Федерації структура державної влади, яку законодавчо затвердила прийнята у березні того ж року Конституція УСРР.

Проте й цього разу радянська влада не змогла закріпитюв Україні. Однією з основних причин її падіння стали числешіісс- лянські повстання проти спроб більшовиків реорганізувати життя на радянський лад, а також наступ наприкінці літа 1919 p. переважаючих сил - армій УНР (з Правобережжя) та білогвардіиськогг генерала А. Денікіна (з півдня). Під їх тиском радянські вінсьЮ змушені були залишити територію України. За наказом Радіирк). Маріонетковий характердіяльності радянського урнл\ в Україні у відношенні до Раднаркому радянської Росіїзумовлювався передовсім його складом. Уряд в основному складався з представників більшовицької партії, які підпорядковувалися центральному партійному органові на основі жорсткої внутріпартійної дисципліни.