Організація українських націоналістів та її спроби створити українську державність

Головними учасниками Великої Вітчизняної війни були, з одного боку, війська фашистської Німеччини та її сателітів, з іншого - багатонаціональний радянський народ і його Червона Армія.

ОУН була створена у 1929 р. Євгеном Коновальцем, колишнім полковником січових стрільців. У 1940 р. розкололася на 2 проводи - поміркований ОУН-м (Андрій Мельник) і радикальний ОУН-б (Степан Бандера). Керівництво обох проводів пов'язувало свої політичні сподівання з перемогою фашистської Німеччини над СРСР. Напередодні Великої Вітчизняної війни ОУН утворила з числа західних українців два батальйони — «Нахтігаль» і «Роланд», які під керівництвом німецьких офіцерів і у складі німецьких військ виконували каральні функції в Україні і Білорусії.

30 червня 1941 р. у Львові українські націоналісти зробили спробу створення Української держави (прем'єр Я. Стецько). Було проголошено Акт відновлення української держави. Наступного дня цей намір був підтриманий головою греко-католицької церкви митрополитом А. Шептицьким. У «Акті» було заявлено, що «Відновлена Українська Держава буде тісно співдіяти з Націонал-Соціалістичною Велико-Німеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі й світі та допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації». Однак німецька влада поставилася до цієї події негативно: у плани німців не входила будь-яка українська державність. На початку липня значна частина керівників ОУН-б, у т. ч. С. Бандера і Я. Стецько, були заарештовані. Щодо проводу ОУН-м, то їм вдалося уникнути конфлікту з німцями. Разом з прихильниками колишнього «гетьмана» П. Скоропадського вони тішили себе надією на можливість «вирішення українського питання» після поразки СРСР.

За цих обставин і в умовах, коли масові репресії та інші злодіяння окупантів викликали ненависть українців, керівники ОУН-б змушені були оголосити боротьбу як проти «совєтів», так і проти німців. Так у 4-му номері «Бюлетеня» ОУН за квітень 1942 р. зазначалося, що замість радянського тоталітаризму прийшов тоталітаризм націонал-соціалістичний. Восени 1942 р. (офіційною датою вважається 14 жовтня) утворюється Українська повстанська армія (УПА), яка була побудована за принципом регулярної армії. Її командирами протягом різних років були Д. Клячківський (Клим Савур), Р. Шухевич (Т. Чупринка), В. Кук (Леміш).

У 1942-1944 рр. українські націоналісти контролювали значні території Волині та Полісся з населенням 4 млн. людей. Були непоодинокі випадки нападів підрозділів УПА на німецькі гарнізони й окремі пости, інші партизанські дії. Однак, по-перше, масштаби такий бойових дій явно поступаються радянсько-німецькому фронту та іншим фронтам 2-ї світової війни, по-друге, бандерівці набагато більшу активність виявляли, щоб зашкодити діям радянських партизанів і тиловим частинам Червоної армії. Зі свого боку, керівництво СРСР вважало українських повстанців такими ж ворогами, як і фашистів. За вказівками Й. Сталіна у січні 1943 р. було розроблено план передислокації партизанських загонів з Росії та Білорусії в Україну, перед якими було поставлене завдання у ході рейдів розгромити частини УПА. Це призводило до непотрібних людських втрат з обох сторін. Також з діяльністю УПА пов’язується українсько-польський етнічний конфлікт. Зокрема, польська Армія Крайова, яка була підпорядкована польському еміграційному уряду в Лондоні, намагалася опанувати до приходу радянських військ землі, втрачені Польщею у 1939 р. У 1943-1944 рр. частини цієї армії за допомогою польської поліції та шовіністичних формувань місцевого населення знищили тільки на Холмщині близько 5 тис. українського населення та спалили десятки українських сіл. У відповідь за наказом головнокомандувача УПА Р. Шухевича було створено Холмський фронт.

У 1944 р., коли Німеччина зазнала воєнних невдач, С. Бандера й ще понад 300 впливових оунівців були німцями відпущені на волю. Фашистське керівництво також погодитися зі створенням українського військового формування у складі німецьких збройних сил. У 1943 р. з числа українських націоналістів була сформована дивізія СС «Галичина». У липні 1944 р. ця есесівська дивізія була розгромлена радянськими військами під Бродами. Частина її вояків приєдналася до УПА. У 1944-1945 рр. і повоєнних роках УПА вела терористичну боротьбу в тилу Червоної Армії та проти органів радянської влади. Вони здійснили 14,5 тис. диверсій і актів терору, внаслідок чого, за неповними даними, було вбито понад 30 тис партійних і радянських працівників, десятки тис. мирних жителів.

Збройна боротьба УПА проти Радянської влади продовжувалася до 1947 р., після чого її залишкам вдалося відійти на Захід. У Західній Україні націоналістичне підпілля діяло до середини 1950-х рр. Така вперта і з воєнного боку практично безнадійна боротьба пояснюється тим, що українські націоналісти сподівалися на третю світову війну та на перемогу в ній англо- американського блоку. До речі, таким чином, вони бажали поразки власному народові у найжорстокішій війні.

10.6. Розгортання діяльності партійних і радянських органів

на визволеній території

Працівники апарату ЦК КП(б)У, Верховної Ради України, українського уряду почали прибувати до України з січня 1043 р. по мірі звільнення її території. 24 серпня 1943 р., на другий день після визволення Харкова, туди прибуло керівництво УРСР. На початку 1944 р. урядові установи із Харкова переїхали до Києва.

Ще до звільнення більшості населених пунктів України був здійснений підбір керівних партійних кадрів для республіки, організована їх підготовка на короткотермінових курсах. Протягом 1943 - 1945 рр. на всі ділянки роботи було направлено близько 300 тис.

У завершальний період війни на визволеній території відбувалися вибори керівних партійних органів, почали регулярно скликатися пленуми партійних комітетів, відбулося чотири пленуми ЦК КП(б)У. На час повного визволення республіки від окупантів у ній діяло 24 обкоми, 78 міськкомів, 825 райкомів КП(б)У. Відновили свою роботу первинні партійні організації. Зростала чисельність членів ВКП(б) на визволеній території - з 2750 осіб на 1 липня 1943 р. до 164 733 на 1 січня 1945 р. Серед тих, хто вступив у партію в цей період, відомий командир партизанського з’єднання Герой Радянського Союзу П. Вершигора, академіки АН УРСР Є. Патон і В. Заболотний, поети П. Тичина і М. Рильський, народні артисти СРСР Н. Ужвій і М. Литвиненко- Вольгемут та ін.

Одночасно відновлювалася робота радянських органів. Оскільки чимало депутатів воювали на фронті або в евакуації, тому конституційні форми, стиль методи роботи державних органів не завжди були можливими. З огляду на це, ЦК КП(б)У постановою від 1 квітня 1944 р. «Про керівні органи місцевих Рад депутатів трудящих» встановив такий порядок формування органів радянської влади: там, де депутатів не було або з різних причин вони не могли бути введені в керівні органи Рад, необхідно було поновити або заново організувати склад Рад з числа місцевого партійного і радянського активу, демобілізованих воїнів, учасників партизанського руху й підпілля. Допомогу в цьому місцевим Радам надавали політоргани Червоної армії. Засідання сесій місцевих Рад та їх виконкомів вважалися правочинними, якщо були присутні, відповідно, 2/3 складу депутатів чи членів виконкому, наявних на момент скликання сесії чи виконкому Ради.

Основну увагу радянські органи та їх актив у цей період приділяли розгортанню відбудовної шляхової роботи, організації ремонту військової техніки, розміщенню госпіталів, лагодженню та пранню одягу для бійців і командирів, допомозі розквартируванню бійців та іншим питанням, що пов’язані з воєнним часом.

Велике значення для відновлення суспільно-політичного життя в республіці мало проведення Х сесії Верховної Ради СРСР першого скликання (лютий 1944 р.) та VI сесії Верховної Ради УРСР (березень 1944 р.). Окрім іншого, на них були прийняті закони про створення союзно-республіканських наркоматів закордонних справ і оборони. В Конституцію УРСР було внесено доповнення, за яким республіка мала право «вступати в безпосередні зносини з закордонними державами, укладати з ними угоди і обмінюватися дипломатичними і консульськими представниками.

Особливістю формування органів влади в західних областях Української РСР було те, що керівництво цих областей значною мірою формувалось з числа керівних працівників і спеціалістів, що були направлені зі східних областей. Вони докладали чимало зусиль і багато чого зробили для економічного й культурного розвитку краю, але зазвичай керувалися виключно вказівками центральної влади, не знали й не розуміли місцевих традицій і побутово-культурних звичаїв, часто негативно ставилися до них й відтак не викликали довіри у місцевого населення. Чимало з них було вбито бойовиками УПА.

Після визволення в жовтні 1944 р. Закарпаття відбувся Перший з’їзд Народних комітетів Закарпатської України, який проголосив її об’єднання з Радянською Україною і включення до складу СРСР. З’їзд також обрав центральний орган державної влади краю - Народну Раду.

З урахуванням воєнного часу на визволеній території відновлювалася робота всієї правоохоронної системи: військових трибуналів, обласних і народних судів, органів прокуратури, міліції. Військовими трибуналами були проведені відкриті процеси над зрадниками Батьківщини, посібниками окупантів. За вироками трибуналів вони були прилюдно повішані. Правовою основою для цього стала постанова пленуму Верховного Суду СРСР від 25 листопада 1943 р. «Про кваліфікацію дій радянських громадян, що надавали допомогу ворогу в районах, тимчасово окупованих німецькими загарбниками». Військові трибунали також розглядали справи про злочини, що підривали оборону й державну безпеку. У центрі уваги прокуратури і слідчих були справи про порушення громадського порядку, про спекуляцію, про хуліганство, про порушення трудової дисципліни в промисловості й сільському господарстві. У разі необхідності справи про особливо небезпечні злочини передавалися на розгляд військових трибуналів. Органи міліції втілювали в життя накази військового командування щодо підтримки громадського порядку й виконання особливого режиму у місцевостях, оголошених на воєнному стані. Вони також сприяли військовій владі у залученні громадян до трудової повинності, охорони важливих об’єктів, боротьби з пожежами, у нагляді за правильністю забезпечення товарів населенню тощо.

У західних областях України органи Народного комісаріату внутрішніх справ і Народного комісаріату державної безпеки змушені були вести запеклу боротьбу з націоналістичним повстанським рухом, що розгортався з відновленням радянської влади. У цій боротьбі застосовувалися різні політичні, пропагандистські й репресивні методи, в тому числі не завжди законні й справедливі. Зокрема, із західних областей України було депортовано понад 200 тис. місцевих жителів.

Тим не менше навіть порушення законності з боку радянської влади аж ніяк не можуть перекреслити головне - величезне значення визвольної місії Радянської армії і Великої Перемоги радянського народу над фашизмом, завдяки чому стало можливим возз’єднання Галичини, Північної Буковини і Закарпатської України з Українською РСР, завершення історичного процесу об’єднання всіх українських земель в єдиній державі.