“Руська Правда ” як пам ’ятка права

Зразком органічного поєднання державної законотворчості з нормами звичаєвого права, за твердженням вчених (Б.Бабій) є давньоруський правовий кодекс - Руська правда. В науковій літературі висловлювалися різні, часто протилежні думки з приводу того, яке право становить основу “Руської Правди”: скандинавські (норманські) та германські норми (М.Карамзін), місцеве звичаєве (К.Левицький), римське (М.Максимейко) чи візантійське право (М.Володимирський-Буданов).

До наших днів дійшло більше 100 (за іншими даними - 300) списків “Руської Правди”. Усі вони складені впродовж XI-XIII століть. До найстарших належить списки : Синодальний (бібліотека Синоду), Академічний (бібліотека Академії Наук), Карамзінський

та інші.

Насамперед статті “Руської Правди” дають досить повне уявлення про правову систему Київської Русі взагалі, і основні принципи її облаштування, зокрема. Зокрема, одним з основних принципів феодального права Київської держави було те, що права та інтереси феодалів і феодально-залежного населення захищались неоднаково. Виникнувши на основі звичаєвого права, законодавство Київської Русі було поставлене на службу феодальній державі, відповідно, послідовно відстоювало й захищало інтереси князів, бояр та інших категорій заможного населення. Це обумовило один із головних принципів (особливостей) розвитку феодального права у Київській державі - принцип привілею. Він означав те, що система покарань була скерована головним чином проти феодально- залежного населення. Особа і майно холопа взагалі не захищалися. Натомість права пануючого класу відстоювали усі правотворчі спроби київських князів.

Другою характерною рисою феодального права за “Руською Правдою” було те, що під злочином (“обида”) в цю епоху розумілось будь-яке припинення кому-небудь матеріальної чи моральної шкоди. Також не було різниці між кримінальними і цивільними правопорушеннями. Будь-яке правопорушення - чи це вбивство, чи несплата боргу - однаково називалися “обидою”. А покарання залежало значною мірою від соціального становища потерпілого (“обидженого”).

“Руська Правда” укладалася для того, щоб на її норми орієнтувалися як поставлені князем нижчі судді, так і традиційні громадські суди. Зібрані у ній норми свідчать про те, що вони мали чисто практичні цілі, а саме дати можливість суддям “справедливо” вирішувати справи на підставі діючого права, а сторонам - обороняти свої права на суді. А про те, що “Руська Правда” активно використовувалась у судочинстві, свідчить велика кількість її списків. Проте цей авторитетний звід далеко не вичерпував собою усього давньоруського права. Його норми регламентували в основному ті сторони життя руського суспільства, де відчувався найбільший вплив князівської, державної влади, і не торкалися тих питань, які не представляли для князівської влади інтересу. Отже, “Руська Правда” була зводом норм державного законодавства, або, як прийнято його називати, князівського права. Вона була одночасно зводом норм як матеріального, так і процесуального права, тобто в ній містилися відомості як про те, які діяння слід вважати злочинами, і які призначати покарання, і про те, як слід розбирати справу і вершити суд.

Кодекс укладався за казуальною системою, тобто законодавець ніби намагався передбачити усі можливі життєві ситуації.

В науковій літературі списки найдавнішого збірника вітчизняного права прийнято розділяти на три основні редакції: Коротку, Просторову (або Поширену) та Скорочену (із Просторової).

Коротка Правда - найдавніша редакція - втілює початковий досвід уніфікації та систематизації правових норм Київської держави на середину XI століття. У Короткій Руській Правді історики виділили 43 статті, хоча первинні протограми найдавнішої Правди статей не мають. Збірник складається з двох основних частин: “Правди Ярослава” (ст. 1-18), “Правди Ярославичів” (ст. 19-41), а також “Покону вирного” (ст. 42) і “Уроку мостникам” (ст. 43). Усього в науці відомо близько десяти списків (варіантів) Короткої Руської Правди.

Укладення першої, основної частини пов’язується з князюванням Ярослава Мудрого, і припадає на 1030-1040 рр., ймовірно після 1037 року (за іншими даними в Новгороді 1016 року).

Правда Ярослава, основуючись на давньоруському звичаєвому праві, мала на меті врегулювати найбільш гострі повсякденні відносини, що виникали головним чином в середовищі князівських воїнів і дружинників. Правові норми, що складали Правду Ярослава встановлювали грошові штрафи за найбільш типові правопорушення: вбивство, покалічення, образи, крадіжки та приховування чужого майна й холопів. З традицією звичаєвого права пов’язана узаконена Ярославовою Правдою кровна помста. Вона допускається тільки у випадку вбивства (за всі інші правопорушення слід було платити сріблом: 40, 12 або 3 гривни, залежно від важкості скоєного). Обмежено і коло родичів, яким дозволялася помста за вбитого. Узаконив Ярослав й окремі загальноприйняті традиції судочинства: клятву-присягу в непричетності до злочину, необхідність свідків при розгляді, порядок витребування украдених і виявлених речей. Встановлювалася спрощена судова процедура для прийшлих воїнів князівської дружини - варягів і так званих колбягів. Загалом, текст Правди Ярослава ще не фіксував ніяких переваг (привілеїв) у санкціях для окремих верств вільного населення. Суб’єктами правовідносин були усі, окрім холопів.

Отже, правовий зміст Правди Ярослава стосується головно кримінального і кримінально-процесуального права.

“Правда Ярославичів” (ст. 19-41) укладена після смерті Ярослава Мудрого його синами Ізяславом, Всеволодом і Святославом на початку 70- х рр. XI століття. Її виникнення пов’язують з повстанням київських смердів та городян 1068-1071 рр. Вона була першим значним доповненням до “Руської Правди”, і принципово відрізнялася від законів Ярослава. За півстоліття, що минуло, давньоруське суспільство набуло нових соціальних рис: ставало очевиднішим розшарування раніше єдиних мас вільного населення на привілейованих і пригноблених. Князі вже стали великими землевласниками, господарями замків, де жили і працювали ремісники, працівники- рядовичі, раби-холопи. Тому всі включені в Правду Ярославичів норми були спрямовані передовсім на посилення правового захисту князівських слуг, князівського майна і князівського вотчинного господарства загалом..

Правда Ярославичів свідчить про нерівність у правовому становищі різних категорій населення. Величезними за тим часом штрафами в 80 гривень срібла (близько 16 кг) наказувалося карати відтепер вбивство вищих княжих адміністраторів і слуг: управителів - огнищан, дворецьких-тіунів, поставлених князем старост або його порученців-під’їзних. Встановлюючи нові штрафи, Ярославичі спиралися вже не на традиційні норми, а на власну довільну судову практику. Наприклад, штраф у 80 гривен за вбивство старшого княжого конюха було встановлено, виходячи з того, “як постановив Ізяслав за свого конюха, якого убили дорогобужці”. Чималі штрафи встановлювалися і за посягання на життя залежних від князя людей, смердів, холопів. Покаранню підлягала навіть самовільна (“без княжа слова”) “мука” смерда. Грошові штрафи встановлювалися за крадіжку і пошкодження вотчинного майна: в залежності від значимості і приблизної вартості украденого вони присуджувалися розміром від однієї ногати (1/20 гривни) за ягня, до двох гривен - за бойового коня.

“Покон вирний” було укладено ще Ярославом Мудрим з метою регламентування розміру данини, що її збирали з населення на користь княжих дружинників, які приїжджали в общину здійснювати судочинство і збирати кримінальні штрафи. Видання спеціального уставу для шляхових майстрів - “Уроку мостників” - пов’язується з діяльністю Ярославичів. У ньому встановлювалися норми натуральних і грошових оброків, що збиралися з сільських і міських громад на користь вказаних майстрів.

Просторова Правда пов’язується з іменем Володимира Мономаха. Її датують не пізніше 1113 роком. Посівши князівський “стіл” у Києві, Володимир Мономах видав новий звід правових норм - Устав свого імені, який передусім мав на меті ввести у більш- менш справедливі й законні рамки фінансові й кредитні операції купців та міського населення. У цьому Уставі, який включав уже близько семидесяти правових положень, містилися норми не тільки кримінального, але й цивільного права, регулювався порядок укладення окремих договорів і встановлювалась відповідальність за їх порушення. Було встановлено максимальний відсоток за договором позики 150 процентів річних від суми боргу. Стягування більшого “різа” (процента) звільняло боржника від зобов’язання повернення взятих грошей. Для купців закон вводив окремі привілеї, що пов’язувалися з їх торговою діяльністю. Так, якщо купецький корабель потонув або був захоплений ворогом, то кредитори зобов’язувалися надати купцеві відстрочку платежу, “оскільки погибель ця від Бога”.

Важливою новацією згаданого зводу законів стало детальне урегулювання правовідносин між феодалом-боргодавцем і залежним від нього селянином-закладником (закупом). Сама поява в законі таких норм свідчила про те, як далеко просунулося суспільство по шляху феодалізації. Селянин, який взяв “купу” (тобто якесь майно або знаряддя праці) у феодала, попадав від нього в особисту залежність. Закон забороняв йому йти від свого пана під загрозою обернення в холопи, дозволяв пану карати закупа “за справу”. Однак повністю правоздатності такий селянин не втрачав, закон охороняв його життя, майно і навіть особисту гідність, хоч і в меншій мірі, ніж вільного селянина чи городянина.

Приблизно з середини XII століття Устав Володимира Мономаха був об’єднаний з оновленою і переробленою Короткою Правдою та іншими князівськими уставами, що отримало назву - Суд Ярослава. При цій переробці, були враховані окремі норми візантійського церковного права, зроблені інші доповнення. Отже, Просторова Правда також розділяється на дві основні частини: Суд Ярослава (ст. 1-52) і Устав (статут) Володимира Мономаха (ст. 53-121). Вони були видані в різний час, а потім механічно поєднані переписувачами.

Таким чином, Поширена Правда в цілому, а “Устав Володимира Мономаха”, зокрема, регулювали набагато ширше коло суспільних відносин, ніж попередні пам’ятки правової культури Київської Русі. Тут уже було викладено норми цивільного, процесуального, кримінального, більш детально - сімейного, шлюбного, опікунського та інших галузей права. В найголовнішій частині “Просторової Правди” - “Уставі Володимира Мономаха” - відображено норми, що врегульовували соціальні відносини у вотчинах, питання спадкоємства, діяльність судово-адміністративного апарату, окремих посадових осіб, судочинство та правове становище холопів. Просторову Правду або Просторову редакцію Руської Правди найчастіше мають на увазі, коли говорять про Руську Правду взагалі. Вона стала основним зводом правових норм Києво-Руської держави періоду політичної роздробленості.

Скорочена Правда (50 ст.) не мала самостійного вжитку, і була призначена, зазвичай, для використання у церковних судах. Більшість дослідників вважає, що вона була складена на основі “Просторової Правди”.

В літературі зазначається, що ”Руська Правда” була досить типовим зводом правових норм для своєї доби. Аналогічні пам’ятки права відомі в історії інших європейських країн, передусім Франції і Німеччини (так звані “варварські правди”). Дослідники (Р.Хачатуров) вказують на нетипові риси “Руської Правди”. Зокрема, у ній повністю відсутній притаманний давньому праву символізм судових дій і призначення покарання. Її норми життєві і конкретні, позбавлені такої характерної для давніх часів жорстокості. Одночасно “Руська Правда” відобразила досить примітивний рівень розвитку держави і права в Київській Русі. Вона не знала абстрактних юридичних понять, узагальнених розпоряджень, складних правових конструкцій.

Проте, слід мати на увазі, що “Руська Правда” не була єдиним з відомих кодексів, законів, які застосовувалися на практиці. Для права цієї доби, в тому числі й руського, принцип дотримання однієї норми закону (що характерно для сучасної правової культури) був не типовий. Суддя або інший адміністратор на свій розсуд вибирав, якого зводу права чи якого закону йому дотримуватися в кожному конкретному випадку. На нього впливали як авторитет укладача закону (невипадково і в XI і в ХІІ століттях укладачі Просторової Правди, як і раніше, пов’язували її з іменами Ярослава і його синів), так і старовина, особливо шановна на Русі, так і звичайна обізнаність в законах. Тому, як зазначалось вище, поряд з “Руською Правдою”, у Києво-руській державі існували та застосовувалися судами кодекси церковного права та збірники рецептованого візантійського права.

Підсумовуючи огляд джерел права Київської Русі зазначимо наступне. В основі правової системи Києво-руської держави лежало звичаєве право. Законотворча діяльність здійснювалася у формі княжих і церковних уставів, договорів князів між собою, з дружиною та з підвладним населенням, міждержавних договорів. Було рецептовано і візантійське право, яке позначилось головним чином на церковному законодавстві. Є підстави стверджувати, що в цілому розвиток права на Русі здійснювався у напрямку створення норм, які поширювали чи змінювали звичаєві традиції і за своєю формою мало чим від них відрізнялися. Яскравий приклад цьому - “Руська Правда”. Як перший відомий нам кодифікований збірник давньоруських юридичних норм вона найповніше зберегла давні положення звичаєвого права Русі-України, і може служити, за висловом М.Чубатого, “підручником для вивчення руського права”.

4.