§ З.Терміни «Русь», «Руська земля» та політична історія Київської Русі
Науковці не тільки намагаються дати пояснення історії утворення Київської держави, а й розкрити походження та зміст назв «Русь», «Руська земля». Так, найбільш відомими є теорії: південно-слов’янська (М.
Максимович, Н. По- лонська-Василенко, М. Грушевський), північно-норманська (М. Погодін, X. Ловмянський, I. Крип’якевич), територіально-географічна (М. Аркас, С. Шелухін) та теорія об’єднання слов’яно-скандинавських племен (О. Субтельний, Д. Козак, П. Толочко та ін.). Проте, якими б не були концепції походження термінів «Русь», «Руська земля» вони вживалися в арабських, візантійських, латинських джерелах і, нарешті, у найдавніших літописах саме для визначення східнослов’янської держави, що складалася на території Середнього Подніпров’я у VI — IX ст., а також як етнічна назва її населення.Отже, назви «Русь» та «Руська земля» вживаються літописцем спочатку для порівняно невеликого регіону Середньої Наддніпрянщини, що охоплював Київщину, Переяславщину і Чернігівщину. Згодом із розширенням давньоруської держави і входженням до її складу всіх східнослов’янських племен термін «Руська земля» поширився на всю територію їх розселення від Чорного моря до Білого, від витоків Дністра і Західного Бугу на заході до верхів’їв Волги, Оки й Верхнього Наддоння на сході. Разом із тим зберігалося поняття про Руську землю у вузькому значенні - як про регіон Київщини і Поросся.
Політична історія Київської Русі поділяється на три періоди. Перший період становлення (консолідації) державності (кін. IX - X ст.) пов’язується із княжінням Олега (882 - 912 рр.), ^оря (912 - 944 рр.), Ольги (944 - 964 рр.) та
Святослава (964 - 972 рр.). У цей час влада Києва поширювалася не лише на полян, древлян і сіверян, але й на ільменських слов’ян, кривичів, радимичів, хорватів, уличів, неслов’янські (фіно-угорські) племена чудь і мерю. Підвладні племена мусили платити великому князеві данину та надавативійсько під час воєнних походів.
Руська держава не була ще достатньо консолідованою. Після смерті Великого київського князя удільні землі намагалися вийти з-під влади Києва. Тому наступний київський князь починав як і його попередник - із підкорення удільних князівств та об’єднанняїх навколо Києва. До того ж розмір данини, яка збираласяз уділів був різний. Це свідчило про слабку централізацію держави.Важливе значення для зміцнення державності мала реформа княгині Ольги щодо впорядкування збору данини. Були регламентовані розміри, час та місце її збору. Все це було пов’язано з переходом від системи полюддя до нового порядку стягнення данини через спеціально посланих для цього представників князівської адміністрації, що приймали її від населення в укріплених пунктах - «погостах». Ольгою були також влаштовані опорні пункти центральної влади на місцях, адміністративна ж і судова системи поширювалися на всі підвладні Києву землі племінних княжінь. Важливе значення мали заходи княгині щодо створення структури, яка нагадувала бюджетну. Так, Ольга запровадила «ловища» і «перевесища». Ці поняття стосувалися полювання: так позначалась територія, з якої повинні були постачатися державі хутра, що високо цінувалися в Європі. Ольга також ставила «знамення». Це стосувалося вже іншого джерела надходжень до казни: бортних дерев, тобто ставила «Знамення» на бортних деревах як на об'єктах власності. Бортництво давало цінні продукти експорту - мед і віск. Зважена зовнішня політика Ольги, пізніше воєнно-політичні і дипломатичні дії Святослава сприяли широкому виходу Руської держави на міжнародну арену і відіграли важливу роль у її подальшому розвитку. Проте Київська держава у Х ст. не становила єдиної політично-територіальної цілісності. До її складу, за підрахунками М. Грушевського, входило не менше двадцяти земель і князівств. Деякі з них -
значно віддалені від Києва - мали цілком відмінні господарськийі суспільний устрої, культуру тощо.
Другий період розвитку (піднесення) держави (Х - перша третина ХІІ ст.) охоплює час княжіння Володимира Великого (980 - 1015 рр.) та Ярослава Мудрого (1019 - 1054 рр.), а також Володимира Мономаха (1113 - 1125 рр.) та Мстислава Великого (1125 - 1132 рр.).
За правління Володимира всі основні східнослов’янські союзи племен було інкорпоровано до складу Київської держави. Із метою посилення великокнязівської влади Володимир здійснив адміністративну реформу. Аби обмежити владу, а з часом і позбавити її племінних вождів та князів, Володимир передав управління уділами своїм синам, яких мав 12. У деякі регіони були направлені намісниками бояри, які довели свою відданість князю. Вони зобов’язувались виконувати військову службу та забезпечувати оборону держави. У результаті адміністративної реформи значно зміцніла система державної влади на місцях. Із того часу в основних містах держави від імені великого князя намісники збирали данину, управляли і чинили суд. Їм підлягали урядовці нижчого рангу, які порядкували в тій чи іншій волості. Все це спричинило об’єднання держави, централізації великокнязівської влади. За Володимира в основному завершився процес складання території Київської держави, визначилися її кордони (на сході Київська Русь сягала межиріччя Оки й Волги, на заході - Дністра, Карпат, Західного Бугу, Німану, Західної Двіни, на півночі - Чудського, Ладозького озер, на півдні - Дону, Сули, Південного Бугу). Володимир запровадив і судову реформу, поділивши раніше єдиний суд на світський та релігійний. Він першим почав карбувати монету. Але найважливішою, найрадика- льнішою реформою була релігійна.
Князь Володимир добре розумів, що стара язичницька релігія не може стати основою ідеології, яка б дозволила створити сильну централізовану державу, бо не виконує об’єднавчої функції. Тому 988 року ним на Русі було запроваджене християнство як державна релігія. Прийняття християнства мало прогресивний характер. Воно зміцнило авторитет і владу князя, сприяло розбудові держави. Руська
держава ввійшла як рівна в коло європейських країн. Значно розширилися економічні і культурні зв’язки з багатьма народами.
За Ярослава стабілізувалися державна територія й кордони,більш досконалим став державний апарат.
Він доклав багато зусиль до зміцнення єдності й централізації держави. Полюддя поступово замінювалося більш м’якими формами данини. Князь став ініціатором здійснення кодифікаційних робіт, створення першого писемного зведення законів - «Руської Правди». Авторитет Київської держави значнозріс. Широкі міжнародні контакти Русі за часів Ярослава підтверджуються численними шлюбами членів його родини із представниками правлячих династій Заходу. Саме тому князя Ярослава називали «тестем Європи». Володимир Мономах та його син Мстислав зуміли зберегти єдність Руської землі. Проте, з 1132 р. стали помітними ознаки занепаду Київської держави, все більшої сили набирали відцентрові тенденції.Третій період - роздробленості (друга третина XII ст. - перша половина XIV ст.) характеризується посиленням процесів децентралізації Київської Русі, загостренням міжусобної боротьби за владу, нашестям монголо-татар на Південно-Західну Русь.
Щоб не допустити ворожнечі у державі, Ярослав перед смертю заповів своїм синам обіймати великокняжий стіл за принципом вікового старшинства, коли на зміну померлому князю приходив його брат, а потім старший племінник. Кожний з синів одержав один із шести уділів. Проте уникнути дроблення Русі це не вийшло. Ia другої половини XII ст. розпочинаєтеся стрімке відособлення земель-князівств, занепад центральної об’єднуючої ролі Києва. Так, за підрахунками Б. Рибакова, у середині XII ст. нараховувалось 15, на початку XIII ст. - приблизно 50, а в XIV ст. - вже близько 250 дрібних, але самостійних князівств. Протягом 100 років (з 1139 до 1239 рр.) у Києві змінилося 48 окремих управлінських періодів. Не вщухали міжкнязівські усобиці, династичні війни (з середини XI ст. до 1238 р. їх відомо більше 80), які спустошували землі. У боротьбі за першість звичайним
стало використання князями сил союзників - іноземних європейських держав або кочових племен.
На початку XIII ст. війни між князями змінюють свій характер: вони перетворюються із внутрішньоетнічних на міжетнічні. Це є доказом того, що в обособлених князівст- вах-уділах тривають державотворчі процеси. Розпад ранньофеодальних держав був неминучим і закономірним етапом розвитку феодального суспільства чи не для всіх країн Європи того часу. Тому феодальну роздробленість не варто оцінювати як регрес.