Руська Країна

Цим законодавчим актом, що складався з 12 параграфів і набув чинності

в день його опублікування - 25 грудня 1918 р., передбачалося створення з комітатів Мараморош, Угоча, Берег і Унг, заселених русинами, так званої автономної Руської Країни (щодо впорядкування території, заселеної також переважно русинами в жупах Земплин, Шарош, Абауй-Торна та Спіш, на яку претендувала Словаччина, то це питання залишалося відкритим до укладення загального миру).

Декларувалося, що державні землі, шахти, ліси переходять у володіння законного представництва руської політичної нації, але залишаються власністю Угорщини. Закон визначив таку структуру законодавчих органів Руської Країни: верховна влада належить народним зборам, що обираються на підставі загального, таємного, рівного і прямого голосування. Спільні з Угорською Народною Республікою справи (закордонні, військові, фінансові, господарські, цивільно-громадянські й кримінально-правові тощо) вирішує угорський парламент, в якому мають бути представлені й депутати від Руської Країни. Виконавчими органами управління автономного краю стали створене в Будапешті під керівництвом О.Сабова Міністерство для Руської Країни та Державне намісництво (адміністрація), очолювана губернатором. Ним був призначений адвокат А.Штефан. Адміністрація Руської Країни, місцем перебування якої стало Мукачево, знаходилася під наглядом й контролем міністерства в Будапешті. Органом законодавчої влади Руської Країни мав стати Руський народний сойм, який обирався шляхом загального, таємного, рівного й прямого голосування⁸.

Цей закон був реалізований лише частково. Зокрема, 5 лютого 1919 р. був затверджений тимчасовий орган управління Руською Країною - Урядова рада з 42 представників чотирьох комітатів на чолі з О.Сабовим (його заступником став А.Штефан), а 4 березня проведені вибори до Народного сойму («Руського собору») - обрано 36 депутатів. 12 березня вони висунули вимогу: протягом 8 днів установити кордони автономної одиниці - Руської Країни - і передати їм владу. Уряд М.Карої не виконав цю вимогу.

Закон № 10 УНР був, безперечно, кроком вперед у розвитку угорської державності - вперше за майже тисячолітній період співжиття угорців і русинів у одній державі останнім де-юре надавались автономні права. Однак автономія, переважно культурно-національна, що надавалася закарпатцям цим законом, була досить обмеженою. Адміністрація автономного краю знаходилася під постійний контролем міністра Руської Країни, що повинен був «керувати автономними справами» із Будапешта і був підзвітний урядові УНР, а більшість принципово важливих справ державного будівництва залишалася в компетенції угорських властей. Як зазначав один із учасників тих подій закарпатський дослідник І.Кондратович, «ся автономія була лиш на папері, бо мадяри в дійсності не хотіли видати власть (ітрегіит) до рук руського міністра»⁹.

Не була чітко визначена законом і територія Руської Країни як один із необхідних атрибутів державності: до автономії були включені лише чотири з восьми комітатів (жуп) Закарпаття, а вирішення долі інших територій відкладалося на потім.

Тому не дивно, що закон про автономію Закарпаття в складі Угорщини не дістав підтримки в більшості населення краю. У містах і селах ширився рух за проведення революційних реформ у галузі сільського господарства й промисловості, за демократизацію суспільного життя і кардинальне вирішення питання щодо належності краю. Повсюдно лунали вимоги про приєднання Закарпаття до України¹⁰.

3.