§ 3. Державне право

У роки Національно-визвольної війни відбулося відновлення Української держави. Оскільки основою української армії були козаки, то їх органи влади й управління стали центральними органами державної влади.

За формою правління Українська держава була демократичною республікою, характерною ознакою формування всіх органів державної влади — їх виборність.

Найвищим органом державної влади в Україні була загальновійськова рада, у якій брали участь не лише козаки, а й інші верстви населення. Скликав раду гетьман, розсилаючи універсали. Рада могла бути скликана з ініціативи рядового козацтва. Така рада називалася «чор- ною». Якщо, крім козаків, у раді брали участь представники міщан, духовенства, селян, то така рада називалася «генеральною».

Рада була органом прямого самоврядування українського народу. Вона обирала гетьмана, генеральну старшину й генеральний уряд. Обраним відразу вручали атрибути влади. Вона також мала право позбавити їх влади. Ha раді розглядали питання про основні засади внутрішньої і зовнішньої політики. Рішення ради мали виконувати гетьман і генеральний уряд.

У XVIII ст. рада лише обирала гетьмана, ставши при ньому дорадчим органом.

Вищу виконавчу владу очолював обраний радою гетьман. Ha раді він міг зректися влади, подякувавши за обрання і поклавши булаву. Гетьман командував військом, очолював адміністрацію, визначав напрями внутрішньої і зовнішньої політики, вів переговори з урядами інших країн. Він мав право скасовувати рішення генерального суду. Гетьман здійснював свої повноваження, видаючи універсали, накази, листи.

Найважливіші питання він вирішував спільно з радою генеральної старшини, яку обирали на генеральній раді. Рада генеральної старшини була своєрідним представницьким органом, тогочасним парламен-

том, який складався з генеральної старшини, обраних представників армії (знатне військове товариство) та обраних представників від міщан.

До компетенції ради генеральної старшини належали встановлення виду і розміру податей, контроль над їх надходженням і витратами.

Рада генеральної старшини скликалася перед кожною загальновійськовою радою; на ній готували питання, затверджувати рішення гснє- ратьного уряду або генеральної військової канцелярії, вирішували суперечки, що виникали між генеральними старшинами і полковниками, фінансові, судові справи генеральної старшини, а також апеляції на рішення генеральної військової канцелярії або суду.

Генеральний уряд обирали разом із гетьманом на загальновійськовій раді. До його складу входили генеральні старшини: генеральний обозний, генеральний суддя, генеральний писар, генеральний підскарбій, два генеральні осавули, генеральний хорунжий і генеральний бунчужний. Осавули, хорунжий і бунчужний були своєрідними помічниками гетьмана. Ha урочистостях бунчужний ніс гетьманів бунчук, а хорунжий — військову корогву. Центральне місце в уряді посідала генеральна військова канцелярія, яка була військовим, адміністративним і фінансовим органом управління.

B адміністративному плані Україна поділялася на полки, а полки на сотні. Ha чолі полку стояв обраний полковник. У його руках зосереджувалися управління, судочинство й військове командування. До полкової адміністрації входили обозний, писарі, осавул, хорунжий, яких обирати на полковій раді. У XVII ст. існувала полкова рада, яка вирішувала найважливіші питання нолку.ау XVIII ст. виникає полкова старшинська рада й полкова канцелярія.

Ha чолі сотні стояв виборний сотник. Існуваїатакож сотенна адміністрація назразок полкової. Помічниками сотника були сотенний писар, осавул і отаман. їх обирали на сотенній раді, яка також вирішувала найважливіші питання сотні.

У кожному полковому й сотенному місті був виборний отаман. Сільська громада обирала війта, а козаки — отамана. Селяни й міщани підпорядковувалися сотенній, полковій і гетьманській адміністрації.

Після Національно-визвольної війни 1648-1654 pp. в Україні було скасовано станові суди.

Сільські (громадські) суди розглядали незначні цивільні й кримінальні справи. Якщо виникали спори між громадами або жителями окремих громад, то їх вирішували на копному суді.

Устрій системи міських судів (магістратських і ратушних) залишався незмінним, таким самим як і в польсько-литовську добу.

Сотенні й полкові суди складалися з колегії суддів на чолі із сотником. Вони розглядали як цивільні, так і кримінальні справи козаків

сотенного округу. Якщо виникали спори між козаками і міщанами, то їх вирішували в змішаному козацько-міщанському суді.

Полкові суди були судами першої інстанції для сотенної і полкової старшин та апеляційною інстанцією для сотенних судів. Полкову колегію суддів очолював полковник. У XVII ст. компетенції суду набула полкова канцелярія.

Генеральний суд був найвищою судовою інстанцією Української держави. Колегію генерального суду очолював генеральний суддя. Цей суд був судом першої інстанції в справах бунчукових товаришів, полковників і генеральної старшини й найвищою апеляційною інстанцією всієї країни.

Гетьман, який був главою держави і виконавчої влади, фактично був і главою судової влади. Він міг особисто розглядати будь-яку судову справу, міг змінити рішення суду будь-якої інстанції. Рішення гетьмана було остаточним і оскарженню не підлягало.

У XVIII ст. під російським тиском судові функції були надані генеральній військовій канцелярії, яка набула компетенції вищої апеляційної інстанції.

Протягом 1760-1763 pp. в Україні було знищено зазначену судову систему. Замість неї створені статутні суди, які повертали Україну до станових судів, що існували в польсько-литовську добу. Було створено земські, міські (полкові) й підкоморські суди на чолі з реформованим генеральним судом.

Для України досліджуваної доби було характерним існування також військових судів. У Війську Запорозькому нижчою судовою інстанцією був суд курінного отамана й суд паланкових полковників, потім — суд військового судді, кошового отамана й січової ради. Рішення військового суду можна було оскаржити в апеляційному порядку до кошового отамана, рішення якого було остаточним. Проте в мирний час рішення кошового отамана можна було оскаржити до січової ради, у якій брали участь усі козаки. Січова рада могла застосовувати смертну кару або помилувати злочинця.

Формування органів державної влади й управління, судових органів відбувалося відповідно до норм українських звичаєвого і загального прав, а також на основі універсалів, ордерів та інструкцій гетьмана.

Видатною пам’яткою в історії українського державного права є «Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького», яку історики називають «Конституцією Пилипа Орлика». Це була перша в історії країн Європи писана конституція.

Пилип Орлик у 1710 p. був обраний гетьманом Війська Запорозького. У день виборів (5 квітня) було оприлюднено й Конституцію, у якій використано найкращі правові й політичні ідеї та ідеали, вироблені протягом багаторічної історії розвитку українського народу.

Конституція є своєрідним договором між генеральною старшиною, Військом Запорозьким і гетьманом. У ній,.зокрема, зазначалося: «...Ми, генеральна старшина, ...і ми, отаман кошовий із Запорозьким Військом, запобігаючи надалі... безправству, ...для поправи й підняття

впалих своїх прав та вольностей військових, домовилися i постановили з ясновельможним його милістю паном Пилипом Орликом, новообраним гетьманом, аби не тільки його вельможність, при щасливому своєму гетьманському володінні, непорушно дотримував усіх тих, що тут ідуть написані, пунктів, договорів та постанов, собою поприсяже- ний, а також, щоб вони були дотримані й збережені неодмінно і за інших, що будуть потім, гетьманів»¹.

Отже, давня традиція українців домовлятися про розбудову держави, започаткована в сиву давнину і продовжена в добу існування Київської Pj^fci, знайшла своє підтвердження в Конституції від 1710 p.

Конституція Пилипа Орлика складається з вступу (преамбули) і 16 розділів. У преамбулі коротко висвітлено історію українського народу, який охарактеризовано як «народ бойовий, стародавній, козацький»^{[93] [94]}, на який «Московська держава численними винайденими способами намагалася надтвердити і до решти зруйнувати військові права та вольності, ...і на народ вільний козацький, якого вона ніколи не завойовувала, накласти невільниче ярмо»^[95]. Тому договірні сторони поставили собі за мету запобігати «надалі такому безправству». Ha гетьмана Пилипа Орлика Конституція покладала завдання вибороти свободу Україні. Вона також проголошувала принципи розбудови держави, її внутрішній устрій і встановлювала засади зовнішньої політики. Зокрема, у ній зазначалося, що Україна повинна мати сталі й непорушні кордони, підтримувати добрі відносини з усіма країнами і бути повністю незалежною від Москви й Варшави, щоб вона «наче лілея в терні, процвітала поміж навколишніх іншовірних держав»^[96].

У першому розділі Конституції закріплялася «єдина віра православна східного сповідання під послушенством святійшого апостольського трону Константинопольського»^[97]. Гетьман наділявся правом забороняти проникнення в Україну будь-якої іншої релігії. Православну церкву в Україні мав очолити екзарх (заступник патріарха), підпорядкований Константинопольському патріархові.

У другому розділі Конституції Пилипа Орлика закріплено цілісність і непорушність кордонів України, які б>'ли визнані Річчю Посполитою, згідно із Зборівським мирним договором від 1649 p. й Московським царством. У Конституції ставилося питання про повернення українців з московського полону на батьківщину, щоб Москва відшкодувала всі збитки, завдані Україні війною^[98].

У третьому, четвертому і п’ятому розділах Конституція зобов’язувала гетьмана підтримувати дружні відносини з кримськими татарами,

«аби ні в чому приязні й побратимства з Кримською державою не порушувати свавільні легковажні люди з нашого боку...» *.

Отже, Конституція Пилипа Орлика закріплювала існування в Україні окремого військового (лицарського) стану населення, який мав користуватися певними привілеями і становити професійне ядро українських збройних сил.

У шостому-дев’ятому розділах Конституції Пилипа Орлика засуджено самодержавну владу, оскільки саме через неї «виросли численні в Запорозькому Війську незлагоди, розорення прав і вольностей, посполите утяжсння, насильне й купне легке розкладення урядів військових, генеральної старшини, полковників і значного товариства»^[102].

Конституцією закріплювався демократичний устрій в Україні. Постійно діючим законодавчим органом мала стати Генеральна рада, яка складалася з генеральної старшини, полковників, сотників і генеральних радників. Генеральні радники мали обиратися від кожного полку серед літніх, розумних і заслужених осіб. До Генеральної ради мали входити також представники Запорозького низового Війська. Генеральна рада мала збиратися в гетьманській резиденції тричі на рік: на Різдво Христове, на Воскресіння Христове та на Покрову Пресвятої Богородиці^[103].

Виконавчу гілку влади в Україні, згідно з Конституцією, очолював обраний гетьман разом із генеральною старшиною. Виконавчу гілку влади в сотні очолював виборний сотник, а в полку — виборний полковник. Обрані на радах у сотнях і полках уряди, мали бути затверджені гетьманом.

Конституцією передбачалося створення незалежної від законодавчої і виконавчої гілки влади судової системи на чолі з генеральним судом, який був найвищою судовою інстанцією, до якого можна було оскаржити рішення нижчих судів. Генеральний суд був першим судом щодо «генеральних осіб, полковників, генеральних радників, значного товариства та інших військових урядників», які б скоїли будь-який злочин чи образили гетьмана або будь-яку особу^[104].

Hi гетьман, ні полковники не мали права зловживати владою для власного збагачення: «...ясновельможний гетьман маєтностей, добр військових нс має самовладно привласнювати... а пани полковники так

r

само не повинні мати інтересу до скарбів полкових, задовольняючись своїми приходами й добрами, які належать до полкового уряду»¹. Вони також не мали права роздавати землі або будь-які угіддя будь-кому.

У Конституції закріплювалось обрання генерального підскарбія, який би був людиною значною і заслуженою, заможною і добросовісною, «який мав би у свосму догляді військовий скарб, завідував млинами і всілякими військовими приходами й повертав їх на публічну військову потребу з відомом гетьманським, а не на свою приватну»². У кожному полку також обирали підскарбіїв, які мали опікуватися фінансовими надходженнями та видатками. Підскарбіями могли обирати лише заможних і добросовісних осіб з тим, щоб вони не зловживали владою для власного збагачення.

У десятому-шістнадцятому розділах Конституції закріплювався справедливий соціально-економічний устрій України. Гетьман та його уряд мали стежити за тим, «щоб військовим й посполитим зайві не чинили утя- ження, наклади, пригнічення та здирства, через які вони, покинувши житла свої, звикли пріч іти і в закордонних державах накати спокійнішого, легшого й кориснішого собі помешкання»³. Зазначене є досить актуальним і через триста років після прийняття Конституції Пилипа Орлика.

Конституцією заборонялося отаманам, сотникам, полковникам і всім урядовцям використовувати працю козаків, селян і ремісників з метою власного збагачення. Заборонялася будь-яка корупція: гетьман і вся старшина нс могли приймати подарунки або мати інші вигоди від призначення певних осіб на військові або державні посади; заборонялося призначати на посади осіб, які перебували в родинних стосунках з тими, хто їх призначав, тощо. Творці Конституції сподівалися, що такі заборони сприятимуть консолідації українського суспільства в боротьбі за незалежність своєї батьківщини.

Конституція захищала козацьких вдів й осиротілих дітей і дружин, чоловіки яких пішли у військовий похід. Усі вони мали бути звільнені від виконання будь-яких повинностей і сплати податків.

У Конституції було передбачено здійснити перепис усіх громадських маєтностей, переданих у володіння козакам і старшині згідно з рангами, скасувати обтяжливу оренду, відкупи, ярмаркові побори. Конституцією заборонялося козакам приймати в підсусідки селян, які хотіли уникнути сплати податків; сотникам, полковникам і гетьману — протегувати купцям, щоб вони могли «ухилятися від несення спільних посполитих тяжарів...»⁴.

Конституція гарантувала Києву та іншим містам існування самоврядування та інших прав і привілеїв, які мали знайти своє підтвердження гетьманською владою⁵.

¹ Орлик Пилип. Конституція, маніфести та літературна спадщина: Вибрані твори. — 2006. — C. 101.

² Там само.

³ Там само. — C. 102.

⁴ Там само. — C. 103.

⁰ Там само.

У Конституції було скасовано повинність селян обслуговувати армію, проїзд офіційних чиновників, послів тощо. Козаки не повинні були супроводжувати проїзд зазначених осіб. Було заборонено стягнення платежів із селян на утримання міліцейських сил (компанійських полків), гетьманської гвардії (сердюцькі полки). Будь-які публічні військові витрати мали здійснюватися за рахунок державної скарбниці.

Конституцією заборонялося стягнення з незаможних людей ярмаркового мита, податку (ексація) і мига на вивіз товару (евекта). Платити зазначене мали лише ті особи, які професійно займалися торгівлею.

Отже, Конституція Пилипа Орлика закріплювала в Україні демократичну республіканську форму правління, справедливий соціально- економічний устрій і була спрямована на згуртування всього українського суспільства для боротьби з російським уярмленням. Конституція чітко розмежовувала компетенцію трьох гілок влади, наділяла гетьмана правом бути гарантом широких прав і свобод українців, не допускати соціальну експлуатацію населення.

Важливим джерелом державного права України були міжнародні договори, які вона укладала із сусідніми країнами.

Україна розірвала державно-правові зв’язки з Річчю Посполитою, які були встановлені умовами Люблінської унії від 1569 p., відразу після перемоги в 1648 p. козацького війська над військом польським. Вона постала на міжнародній арені як незалежна в міжнародних відносинах та у внутрішній політиці держава. Проте триваюча з Польщею війна змушувала Б. Хмельницького шукати для України надійних союзників. Ведучи в 1649 p. переговори з Туреччиною про військову і політичну підтримку України, гетьман Б. Хмельницький рішуче відхилив пропозиції султана поставити під захист Туреччини Україну і встановити спадкову владу гетьмана. Заявивши, що добросусідські відносини з Туреччиною є вигідні Україні, він відкинув протекторат Туреччини над Україною і заявив, що спадкове гетьманство його не цікавить, оскільки воно «суперечить правам і звичаям нашим, відновленим мною (Б. Хмельницьким) у батьківщині, принісши в жертву велику кількість воїнів»¹. Отже, ще на початку Національно-визвольної війни гетьман Б. Хмельницький відхилив будь-які намагання сусідніх держав обмежити суверенітет України й запровадити в ній монархічну форму правління, яка існувала в усіх тогочасних країнах.

Б. Хмельницький вів також постійні переговори з Кримським ханством, з Молдавією, Річчю Посполитою й Московським царством.

Зазначені держави, ведучи переговори з гетьманом, не лише de fac- _t to, а й de jure, визнали Українську державу як повноправного суб’єкта міжнародних відносин. Уже на початку 1657 p. при гетьмані були акредитовані посли Австрії, Угорщини, Туреччини, Криму, Молдавії, Валахії, Польщі, Литви й Москви. У 1655 p. Україна ввійшла до анти- польської козацько-балканської Ліги під протекторатом шведського короля й англійського лорда-протектора О. Кромвеля².

¹ Бантыш-КаменскийД. M. История Малой России. — K.: Час, 1993. — C. 148.

² Покровский M. H. Избранные произведения. Русская история с древнейших времен. — M.: Мысль, 1965. — Кн. 1. — С. 496.

У 1656 p. гетьман Б. Хмельницький уклав договір про спільну оборону з угорським князем Ракоці, надав допомогу Карлу X у війні Швеції проти Росії, а на початку 1657 p. було розпочато переговори з Річчю Посполитою про демаркацію українсько-польського кордону.

Найвідомішим із договорів, який уклав Б. Хмельницький і який надалі став визначальним у долі України, є договір з Московським царством, укладений у 1654 p. і відомий під назвою «Березневі статті». Основною метою, яку переслідував Б. Хмельницький, укладаючи договір з Москвою, було встановлення таких відносин між двома сторонами, які б гарантували державну незалежність України й самостійність у проведенні як внутрішньої, так і зовнішньої політики. Українська сторона прагнула отримати гарантії від Москви про невтручання у внутрішні справи України: вільно обирати гетьмана як главу держави й уряду; здійснювати відносини з іноземними державами; не порушувати прав і свобод, які здобуло населення України в результаті успішної Національно-визвольної боротьби й соціальної революції; нс втручатися у відправлення судочинства, в адміністративне управління та в приватноправові відносини. У разі, якщо московські війська прийдуть на допомогу Україні у війні проти Польщі, то український уряд мав надати кошти на їх утримання, а якщо козацьке військо прийде на допомогу московському, то тоді Москва мала утримувати козаків^[105].

Укладаючи договір між Україною й Московською державою, Б. Хмельницький прагнув знайти надійного союзника у війиі з Польщею. Договір був договором рівноправних сторін. Українське посольство, як сторона в договорі, ставило умови, а цар через повноважних послів, як інша сторона, прийняв ті умови й обіцяв у майбутньому задовольнити інші можливі вимоги українців. Обидві сторони, як Україна, так і Москва, називали березневий акт від 1654 p. як «договір», «трактат», «договірні статті».

Ha жаль, автентичного договору не існує. Є тексти й окремі статті, що обговорювалися на переговорах представниками гетьмана й пропонувалися представниками царя. Проте підсумкового тексту, підписаного обома сторонами, не існує.

Звернімо увагу на те, що в XVII ст. розрізнялися відносини між державами й керівниками держав. Якщо держави як суб’єкти міжнародного права були рівноправними у відносинах між собою, то глави держав досить часто будували міжособові відносини на засадах сюзе- ренітету-васалітету — підпорядкованості васала сюзерену або молодшого старшому. Проте такі відносини будувалися на засадах добровільності, рівноправності й поваги один до одного.

Відповідно до Березневих статей, Україна й Москва були рівноправними суб’єктами міжнародних відносин, які уклали військово-політичний договірдля спільної боротьби проти Речі Посполитої. Проте юридичні наслідки, які випливали з нього, пов’язували не Українську й Московську держави, а гетьмана Б. Хмельницького та царя Олексія

Михайловича. Доказом таких відносин є Жалувана царська грамота Олексія Михайловича Війську Запорозькому від 27 березня 1654 p., у якій гетьман і його військо називаються «підданими» царя. У грамоті було зазначено: «Ми, великий государ, підданого нашого Богдана Хмельницького, гетьмана Війська Запорозького і все наше Військо Запорозьке пожалували, веліли їм бути під нашою, царської величності високою рукою...»¹ Отже, у грамоті йдеться про намір царя взяти під «високу руку» свою гетьмана і Військо Запорозьке. Зазначимо, що не існує акта про згоду гетьмана і Війська Запорозького стати під «високу руку» московського царя. Українське посольство на переговорах погодилося лише на те, щоб «гетьман і Військо Запорозьке» платили побори царю так само, як платили Угорщина, Молдавія й Валахія турецькому султану. Тобто українська сторона прагнула, щоб гетьман і Військо Запорозьке були номінальним васалом. Українська сторона погоджувалася, щоб платежі на користь царської влади передавалися спеціально присланим з Москви особам. Фінансове відомство, яке збирало надходження до скарбниці, залишалось у підпорядкуванні Української держави.

Ha переговорах українська сторона наполягала на тому, щоб Москва інформувала український уряд, якщо вона розпочне переговори з Польщею, Туреччиною або Кримським ханством. У разі якщо Україна розпочне переговори із зазначеними країнами, то вона також мала б інформувати про це Москву.

Московська сторона вимагала, «чтоб гетьман c польським королем и турецьким султаном не ссылался». Відкидаючи будь-які підозри щодо сепаратних переговорів гетьмана з поляками, українські посли зауважили, що «о том де царському величеству и гетьман писал, чтоб польським и литовським лестным ссылкам не верить»².

Сторони дійшли згоди щодо взаємного інформування і консультацій у разі проведення переговорів з третьою стороною і в статті 5 установили: «Послів, котрі здавна приходять з чужих країв до Війська Запорозького аби вільно приймати, а коли б було щось противне царській величності (в сих посольствах), мусять вони (козаки) сповіщати царську величність»³. Отже, Україна була повноправним суб’єктом міжнародних відносин, і лише в разі, якщо посольство мало б антимос- ковський характер, українська сторона мала б повідомляти про це Москву. У свою чергу, Москва,_уступаючи в переговори з іншими країнами, у яких була б зацікавлена Україна, мала інформувати українську сторону про хід таких переговорів.

Московська сторона постійно порушувала умови договору від 1654 p. Почавши разом з Україною війну проти Польщі, Москва

¹ Хрестоматія з історії держави і права України / За ред. В. Д. Гончаренка. — K.: Видавничий дім «Ін Юре», 2000. — T. 1. — C. 166.

² ЯковлівА. Українсько-московські договори в XVII-XVTII віках // Український історичний журнал. — 1993. — № 7-8. — C. 1^1. •

³ Хрестоматія з історії держави і права України / За ред. В. Д. Гончаренка. — K.: Видавничий дім «Ін Юре», 2000. — T. 1. — C. 162.

в 1656 p. вступила з нею в таємні сепаратні переговори, не повідомивши про це українську сгоропу. Б. Хмельницький уважав, що Москва прагнула задовольнити свої інтереси за рахунок України і погоджувалася повернути козаків під владу «корони польської»¹.

Москва, порушивши умови Березневих статей, тим самим фактично припинила їх чинність, тому українська сторона вважала себе вільною від узятих зобов’язань.

Богдан Хмельницький проводив самостійну зовнішню політику в інтересах Української держави, активно розширював її кордони за рахунок білоруських земель: узяв під свій захист Слуцьке князівство, послав управляти Могильовом, Чаусом і Гомелем полковників Золо¹ таренка і Нечая, посадив своїх намісників на Волині, Поліссі й Прип’яті, прийняв присягу шляхти Пінська й Старого Бихова. Він вів активні переговори з Польщею, Туреччиною, Австрією, Швецією, Угорщиною, Пруссією, які, у свою чергу, присилали до нього посольства. Москва також визнала Україну незалежною державою і посилала до неї свої посольства й підтримувала відносини з нею через Посольський приказ. Між Україною і Московським царством існував державний кордон і були встановлені митниці.

B історичній та юридичній науці радянської доби панувала ідея, висунута у 1954 p. ЦК КПРС у «Тезах про 300-ліття возз’єднання України з Росією», про те, що на Переяславській раді було прийнято рішення про «возз’єднання України з Росією^{[106] [107]}. «Рішення Переяславської Ради, — зазначають автори «Истории государства и права Украинской ССР», цитуючи «Тези...» ЦК КПРС, — стало завершенням загальнонародної боротьби за возз’єднання України з Росією, виразом вікових устремлінь і надій українського народу й ознаменувало поворотний етап в його житті»^[108].

Справді, Переяславська рада стала «поворотним етапом» у житті українського народу. Проте в жодному з московських документів стосовно переговорів тієї доби немає згадки «про возз’єднання України з Росією». I в документах московського царя, і у висновках Земського собору стосовно українського питання йдеться лише про рішення царя забрати під високу «государеву руку» та захистити «братьев по христианской вере», але жодного слова не знаходимо про возз’єднання України з Росією. Мабуть, саме тому в сучасній історико-правовій літературі утвердилася думка, що Переяславською угодою, Березневими статтями Б. Хмельницького й Жалуваною грамотою царя Олексія Михайловича у 1654 p. «було юридично закріплено факт входження України під протекторат Російської держави...»^[109].

Водночас деякі дослідники вважають, що між Україною й Росією було укладено рівноправний договір, що це була своєрідна угода царя з його новими підданими¹, що це був лише військовий союз².

Ha науковій конференції «Переяславська рада 1654 року», що проходила 15-16 січня 2004 p. у Києві, було звернено увагу на юридичне тлумачення вислову «...під велику руку царя московського...», який використовувався як українською, так і московською сторонами в середині XVII ст. Учасники конференції дійшли згоди, що зазначений вислів у міжнародних відносинах XVII ст. означав лише заступництво або сюзеренство одного государя (царя, короля, князя, герцога) стосовно іншого (князя, герцога, гетьмана). Система сюзеренітету ґрунтувалася на договірних засадах й означала політичну, економічну й військову допомогу в разі агресії третьої сторони (країни). Проте це не означало входження однієї держави до складу іншої, як трактують деякі дослідники фразу «...під високу руку государя московського...». Мабуть, її потрібно тлумачити як «союз», що грунтувався на двосторонньому договорі³. Московський дослідник Сагіт Фаїзов у своїй доповіді «Реминисценции крымско-украинского союза 1648-1653 гг. в крымской дипломатии 1654-1658 гг.» зазначив, що московські власті фальсифікували документи з тим, щоб юридично оформити входження України до складу Московської держави. Так, у листах кримського хана до московського царя використовувалися лише титули «Государ Великої Pyci цар казанський, цар астраханський...», але коли документи перекладали в Посольському приказі, то завжди додавали: «Государ Великої, та Малої, та...»

Це викликало незадоволення кримського хана, і він в одному з листів до царя писав: «Дійшло до нас, великий государ..., що Ваші товмачі (перекладачі. — Авт.) при перекладі мого послання Вам від... та інших моїх листів до Вашої государевої особи, дописують до Вашого титла, ще й “Государ Малої Русі...” із чим наша ханська величність ніяк не може погодитися. Бо ж усьому світу відомо, що Гетьманщина, або ж Мала Русь, до складу Вашої Великої Московської держави не входить. Бо вона є державою самостійною, що перебуває кілька років тільки “під високою рукою государя московського...”, подібно державі Господаря Молдавського, яка теж перебуває “під високою рукою Вашої величності...”, але ж Ви ніколи не пишете у тиглі Вашому — Государ Молдовський...»⁴

Отже, і тогочасні норми міжнародного права поняття взяття України під «високу руку московського государя» не давали підстав вважати, що Україна ввійшла до складу Росії.

B історико-правовій літературі вже незалежної України існує безліч думок, зокрема, і про те, що, згідно з Березневими статтями Б. Хмель-

¹ Нольде Б. Автономія України з історичного погляду. — K.: Україна, 1995. - C. 10.

² Історія держави і права України. — K.: Юрінкой-Інтер,2000.

³ Українське слово. — Ч. 5. — 2004. — 29 січня—5 лютого.

⁴ Там само.

C. 175.

ницького, Україна була нібито приєднана до Росії¹, «об’єднана з Московською державою»^{[110] [111]}, що це був акт інкорпорації території України до складу Російської держави^[112], що «Україна ввійшла в підданство під протекцію Росії як васальна держава»^[113].

Виходячи із зазначеного, можна було б стверджувати, що Україна після укладання договору з Москвою перестала бути суб’єктом міжнародних відносин. Однак таке твердження є хибним. Маючи всі ознаки суверенної держави, а саме: політичну владу, власну територію, специфічний політико-адміністративний устрій, власний суд і судочинство, власні збройні сили, фінансову й податкову системи, особливу соціальну структуру суспільства, Україна вступала в міжнародні відносини як суверенний суб’єкт, і так її сприймали всі тогочасні держави. Ми поділяємо науково обґрунтоване твердження про те, що Березневі статті не порушували «суверенних прав України» і що між Україною й Московською державою було укладено військовий і політичний союз, спрямований проти Польщі^[114].

Смерть Б. Хмельницького активізувала спроби Москви втрутитись у внутрішні справи України. Вона прагнула вплинути на вибори нового гетьмана і підтримувала промосковські сили в їхній боротьбі за владу.

Москва послала в Україну значні військові сили й запропонувала новообраному гетьману I. Виговському укласти новий договір. У проекті договору, запропонованого московською стороною, цар вимагав, щоб у листуваннях з главами інших країн гетьман іменував себе «підданим царської величності», щоб у містах Чернігові, Переяславі, Ніжині та деяких інших були розміщені московські війська й воєводи, щоб продовжувалася сплата данини, щоб Москві було передано місто Бихів, щоб Україна розірвала договір зі Швецією про спільну боротьбу проти Польщі тощо^[115].

Гетьман I. Виговський відхилив запропонований проект договору і вирішив припинити будь-які відносини з Москвою. У декларації до країн Європи гетьман зазначив, що Москва не дотримувалася договору від 1654 p. і що вона втручається у внутрішні справи України і готує їй «ярмо насамперед домашньою війною, себто нашою ж власною зброєю, а потім відверто підносить проти нас свою власну зброю без жодної нашої вини. Bce те ми виявили, — говорилось у декларації, — а тепер ми змушені підняти законну оборону та й удатися до сусідів

з нросьбою за поміч для своєї свободи. He в нас лежить причина цієї війни, що розгорілася»¹. Отже, гетьман I. Виговський і фактично, і юридично припинив будь-які відносини з Москвою і тим самим умови договору від 1654 p. втратили чинність.

Москва змушена була відмовитися від своїх вимог і навіть погодилася вивести свої війська з території України, сподіваючись згодом повернути їх назад. I. Виговський уклав з Польщею надзвичайно вигідний для України Гадяцький договір (1658).

Згідно з договором, Річ Посполита визнавала українські землі як Велике князівство Руське, яке проводить самостійну внутрішню і зовнішню політику, але входить до федерації Польщі й Литви. Усі три суб’єкти федерації мали брати однакову участь у законодавчій діяльності, у виборах короля і перебувати у військовому союзі для боротьби проти будь-якого спільного ворога. Велике князівство Руське мало право підтримувати незалежні від усієї федерації відносини з Османською імперією та H васалом — Кримським ханством, Московським царством, якщо б таке не суперечило інтересам федерації^{[116] [117]}.

Гадяцький договір не було реалізовано, оскільки польська сторона, ратифікуючи його, погіршила статус української сторони. Крім того, населення України не сприймало ідею об’єднання з Польщею.

У подальшому втручання Москви в українські справи призвело до офіційного обрання в Україні двох гетьманів: на Правобережжі — про- польського, на Лівобережжі — промосковського. Політика лівобережних гетьманів завжди була тісно пов’язана з інтересами московської держави. Кожен із гетьманів підписував нові договори з Москвою про статус українських земель і козацького війська.

Уперше суверенні права України Москва намагалася обмежити Московськими статтями (1665), підписаними гетьманом I. Брюхо- вецьким. Ними гетьману заборонялося вступати у відносини з іноземними державами без царського дозволу^[118]. Відносини Москви з Україною стали здійснюватися не згуДщюльськи.м приказом, а^за спеціально створеним Малоросійським приказом. Тобто із суверенного суб’єкта Українська держава перетворювалася на спеціальний суб’єкт міжнародних відносин.

У 1666 p. в Україні розпочалося антимосковське повстання. Між гетьманом Правобережної України П. Дорошенком і гетьманом Лівобережної України I. Брюховецьким було досягнено угоди про те, що гетьманом усієї України має стати I. Брюховецький. Він денонсував Московські статті, а на нараді з генеральною старшиною та полковниками було вирішено вступити в союз із кримськими татарами й очистити Україну від російських військ. У свою чергу, Москва і Варшава

уклали Андрусівське перемир’я і домовилися про розподіл України і вічний мир між ними.

Користуючись суперечностями, які існували серед козацької старшини, Москва добивалася обрання на раді в Глухові гетьманом про- російськи орієнтованого Д. Многогрішного і нав’язати йому новий договір. Відповідно до Глухівськихстатей (1669), у містах Києві, Переяславі, Ніжині та Остері розташувалися московські війська на чолі з воєводами. Воєводи не мали права втручатися в управління й українське судочинство, порушувати права і вільності українців, збирати податі тощо¹.

У статтях містилося положення, за яким Україна Ma_jTa створити своє представництво в Москві, а Москва в Україні; сторони мали надавати одна одній військову допомогу (ст. 25); якщо Москва вестиме переговори з третьою стороною і вони стосуватимуться України, то участь у них мали брати й українські посли (ст. 7).

Москва не дотримувалась і Глухівського договору. Наприклад, коли в 1671 p. розпочалися переговори між Москвою і Варшавою, то на них українські посли не були допущені. Гетьман Д. Многогрішний зазначав, що тим самим «...навіки зганьбили Військо Запорозьке..>. Він продовжував, незважаючи на Андрусівське перемир’я між Москвою і Варшавою, воювати з Польщею, тому Москва організувала державний переворот в Україні. Д. Многогрішного було заарештовано і відправлено до Москви, де над ним вчинили суд, що суперечило ст. 19 і 20 Глухівського договору, а потім відправили на заслання до Сибіру, що також суперечило правам і вольностям козаків, які Москва зобов’язувалася не порушувати.

Звернімо увагу на те, що в Глухівських статтях Москва вперше вдалася до фальшування Березневих статей. Ha прохання української сторони, щоб у Глухівських статтях було закріплено право України вільно підтримувати відносини з чужоземними країнами, Москва відмовила, посилаючись на те, що нібито й раніше такого права не існувало: «...гетьман Богдан Хмельницький та інші гетьмани, хоч і на обох боках були гетьманами, а їм ні з якими государями зсилки чинити не велено, тому що від цього чиняться в малоросійських містах часті сварки»^{[119] [120]}. Це, як нам відомо, протирічить п. 5 Березневих статей, де зазначено, що «послів, котрі здавна приходять з чужих країв до Війська Запорозького...» дозволялося українській стороні вільно приймати^[121].

Конотопськими статтями (1674), які підписав новообраний гетьман I. Самойлович, гетьманату заборонялося підтримувати відносини з іншими державами, а право здійснювати суд над старшиною царська влада перебирала на себе. I. Самойлович був гетьманом і Лівобережної, і Правобережної України.

У 1686 p. між Варшавою i Москвою було укладено мирний договір, за умовами якого Україну поділяли на польську і московську частини. Гетьман I. Самойлович почав протестувати проти зазначеного договору, а також проти підпорядкування в 1685 p. Київської митрополії Московському патріархату. За це його разом із синами було жорстоко покарано московською владою, що спричинило повстання в Україні.

Під час обрання гетьманом I. Мазепи Москва нав’язала Україні так звані Коломацькі статті (1687). Засвоєю юридичною формою вони були двостороннім договором між Україною й Москвою і мали для сторін зобов’язувальний характер. Тому змінити їх або скасувати можна було лише за згодою двох сторін. Ha практиці Москва порушувала їх, прагнула обмежити суверенні права України, змусити українців виконувати обов’язки, що не були передбачені договором або суперечили йому. Зокрема, відповідно до Коломацьких статей, козаки мали охороняти кордони України й боронити її територію від нападів кримських татар. Проте козаків використовували для будівництва фортифікаційних споруд, конвоювання, доставки пошти тощо. За це вони не отримували від царської влади ніякої платні, що викликало незадоволення не лише в їхньому середовищі, а й серед усього українського населення.

Гетьман неодноразово звертався до царя з проханням припинити порушувати умови україно-московського договору, але відповіді не отримував. Після того як Петро I погодився передати Правобережну Україну Польщі, запланував ліквідувати уряд гетьмана і скасувати пол- ково-сотенний адміністративно-територіальний поділ України, гетьман I. Мазепа присягнувся перед генеральним писарем Орликом: «Не ради приватної користі, не ради високих почестей, не для багатства, а для вас — усіх вас, що під моїм урядом і регіментом єсте, і для жінок, і для дітей ваших, для загального добра матері нашої, бідної України, для користі всього Війська Запорозького й народу українського, для піднесення й розвитку військових прав і вільностей хочу я за поміччю Бога так чинити, щоб ви з жінками й дітьми Вашими і Вітчизна з Військом Запорозьким не загинули ні під москалями, ні під шведами»¹. У Маніфесті I. Мазепи і Карла XII була обіцянка захищати спільними україно-швсдськими силами українців «від тиранії царя московського і повернути їм попрані права, вільності й усілякі пільги»^{[122] [123]}.

Якщо з погляду Москви дії гетьмана I. Мазепи були «зрадою», то з погляду українців це був єдиноможливий спосіб збереження суверенітету України, прав і вільностей її населення, цілісності її території та незалежності.

Після поразки українсько-шведського війська під Полтавою Петро I видав гак звані Решетилівські пункти, якими було закріплено практику ставити командирами козацького війська московських генералів. Воєводи отримали права «цікавитись» внутрішніми справами України, а такі види злочинів, як зрада та інші, були вилучені з-під юрисдикції українських судів. Відносини Москви з ^країною стали

T. 1. - C. 13.

здійснюватися через «приказ Малої Росії». Усе це суперечило не лише Березневим статтям, а й усім наступним українсько-московським договорам. Решетилівські пункти стати першим однобічним актом у формі царського наказу, яким Москва і фактично, і юридично зниіци- ла Українську державу як суб’єкт міжнародного права. Ними було скасовано застосування міжнародних договорів як джерела українського державного права. Інші джерела суто українського походження продовжували наповнювати різні галузі українського права і навіть розвивати його, хоча в тих самих Решетилівських пунктах містився наказ, що в разі, якщо певні норми українського права були відсутніми або вважалися застарілими, треба застосовувати «иншихъ прав хрис- тианскихь». У цьому разі йшлося про «права» російські. Саме із зазначених Решетилівських пунктів почалося поширення російського законодавства в Україні^[124].

Уже в 1734 p. у так званому «Процессе кратком приказном» серед основних джерел українського права згадується «Порядок великоросійський», тобто Соборне уложення 1649 p. і царські укази та інструкції.

Потрібно зазначити, що політичний режим і соціально-економічне становище в Московській державі докорінно відрізнялися і були ворожими українській дійсності. Московське царство було деспотичною монархією. У руках царя зосереджувалася вся повнота влади: законодавча, виконавча й судова; він був верховним власником землі. У цій державі публічно-правові й приватно-правові елементи не розрізнялися, і цар уважав державу особистою власністю. Ніхто, крім царя, не мав права власності на землю. Дворянство як панівний клас населення було лише власником маєтків і повинне було відбувати службу за користування ними. Зазначимо, що і церква не мала права власності на землю, до того ж царська влада вела проти неї жорстоку боротьбу, прагнучи зосередити у своїх руках ще й релігійну владу, що й було зроблено в добу правління Петра I. Зауважимо, що в Московській державі було відсутнє право.

Влада діяла свавільно і лише в окремих випадках закріпляла свавілля законом. Кримінальна відповідальність наступала із семи років і карали не лише злочинця, а й усю його родину. Метою покарання було устрашіння. Усе це і становило деспотичний режим.

Демократичний режим в Українській державі й режим деспотії в Московській не можна було об’єднати, вони були несумісними. Крім того, якщо в Українській державі селяни бути вільними, то в Московії Соборним уложенням 1649 p. селян було закріпачено й перетворено на рабів. їм було заборонено займатися будь-якими промислами, крім землеробства. Більше того, Соборним уложенням 1649 p. посадських людей (міщан) було прикріплено до посадів (міст).

Отже, у Московській державі не існувало права на вільне пересування, на заняття промислами, торгівлею; було встановлено державну монополію на винокуріння.

Загалом Соборне уложення 1649 p. закріпило соціально-економічну й політичну відсталість Московської держави на століття.

Царське самодержавство прагнуло підірвати економіку України, згорнути в ній розвинені торгово-грошові відносини. У 1701 p. було заборонено український експорт у всі країни, крім Росії, солі, селітри, вугілля, шкіри, ноташу, сала, щетини, воску, прядива; з 1719 p. — збіжжя; з 1720 p. — вовни, срібла і золота та ввезення в Україну з інших країн тканин, фарби, цукру й усіх тих товарів, що вироблялися в Росії¹. Українцям було заборонено користуватися традиційними торговельними шляхами: експорт українських товарів можна було здійснювати лише через Архангельськ, а пізніше через петрівське «вікно в Європу».

Після поразки війська гетьмана I. Мазепи царський уряд узяв курс на перетворення України на одну з провінцій Росії.

Указом від 2 квітня 1722 p. було створену Малоросійську колегію на чолі з бригадиром Вільяміновим, що свідчило про прагнення царської влади встановити свій повний контроль над Україною. Малоросійська колегія, яка своєрідно тлумачила договірні акти між Україною й Росією, безпосередньо втручалася в українські внутрішні справи, були навіть випадки призначення полковниками в козацьких полках росіян^{[125] [126]}. Указами Петра I, зазначав О. Кістяківський, було здійснено «первую решительную попытку наложить крепкую руку центральной власти на самоуправление Малороссии»^[127].

Після смерті у 1734 p. гетьмана Д. Апостола царський уряд призначив керувати Україною князя О. Шаховського. У створене правління гетьманського уряду, крім князя, входили два російських урядовці та три представники козацької старшини. Нагляд за діяльністю уряду здійснювала канцелярія Малоросійських справ, створена в Сенаті. У 1750 p. було відновлено гетьманство, але у 1764 p. воно остаточно було скасоване. У 1783 p. знищено самобутній адміністративний поділ України, її територію було поділено на губернії.

Було здійснено наступ і на українську православну церкву. Ще в 1764 p. Катерина II наказала ліквідувати багато монастирів, а їх землі частково відійшли до держави, частково — дворянам. Наприкінці XVIII ст. українська церква й монастирі повністю втратили право власності на землю: їм було заборонено купувати землю, отримувати її в спадок за заповітом «на спомин душ», скасовано будь-які привілеї.

У 1721 p. Петро I ліквідував патріаршество і підпорядкував церкву спеціально створеному Синоду. Церковними ієрархами стали призначати царським указом за рекомендацією Синоду переважно росіян.

Після зруйнування у 1775 p. Запорозької Січі в Україні масово стали з’являтися маєтності російських дворян, які прагнули закріпачити українське селянство. Українська старшина добивалася зрівняння її в правах з російським дворянством. Уже в 1714 p. було зроблено перший крок: діти старшини могли отримати спеціально введений чин «підпрапорщик». У 1764 p. козацька старшина почала отримувати російські офіцерські звання, що автоматично вело до набуття дворянства. У 1785 p. Жалуваною грамотою Катерини II українська старшина набувала всіх прав російського дворянства. «Грамота на нрава, вольности и преимущества благородного российского дворянства» закріплювата за дворянами право власності на землю, відчужувати її разом із селянами, звільняла їх від сплати податей, обов’язкової військової служби. Українське суспільство, як і в Росії, стало становим з чітким визначенням як майнових, так і особистих прав.

У 1783 p. українські селяни, які не знати кріпосного права, були" закріпачені. Вони втратили не лише право власності на землю, а й осо- / бисту свободу. Викликає подив твердження деяких сучасних українських дослідників про те, що перехід українських селян у стан кріпаків, був для них благом. Ha їхню думку, закріпачення було результатом згоди економічно й соціально слабких елементів суспільства стати під Л захист і протекцію сильних, оскільки за умов руїни самостійне веден- у ня господарства і самостійна боротьба за існування стали настільки ( обтяжливими, що значна частина людей була здатна відмовитись як ■ від свободи, так і від особистої власності, щоб жити і вести господарство

під захистом сильної людини. ,.

,, . . . . CN>

У цьому твердженні простежується не стільки наука, скільки ідеологія. Правильніше буде сказати, політична орієнтація дослідників наА Росію. Пропагувати ідею, що рабський стан людини є кращим, ніж' «самостійне ведення господарства», особиста свобода, право власності ( тощо, це — вершина цинізму і знущально-зверхнього, і відразливого у ставлення авторів до українського народу.

Перетворивши українське селянство на рабів і знищивши Українську державу як суб’єкт міжнародних відносин, Москва не змогла знищити Україну як дієвого чинника міжнародної політики. У наступних століттях чимало політиків зарубіжних країн відводили у світовій політиці Україні місце як незалежній у майбутньому державі.