§ 3. Державне право

Відповідно до норм звичаєвого права, органами державної влади пращурів українців у період від IV до VII ст. були народні збори, на яких приймалися рішення щодо найважливіших питань їхньої життєдіяльності.

Протягом VIII-IX ст. у давньоукраїнському суспільстві формується князівська влада. B арабських джерелах князем названо Кия. У них же згадуються імена князів Kyapa, Ментея, Хорсана; у літописах — імена князів Тура, Радима, В’ятка, Ходоту, Бравлина тощо.

Князівська влада з’явилася вірогідно у зв’язку з постійною небезпекою, що чигала на наших пращурів з боку кочових племен степу.

Спочатку народні збори укладали з князем договір про військову оборону від зовнішніх ворогів. Згідно з літописом «Повість минулих літ», ільменські слов'яни запросили Рюрика для того, щоб він припинив міжусобиці, які існували між ними, і правив ними «по праву». Князь був не тільки вищим військовим начальником, а й верховним суддею. 3 прийняттям християнства князі мали великий вплив на церковні справи. Зокрема, в окремих випадках вони наказували церковникам збиратися на собори та обирати митрополита. Можна припустити, що князі пропонували й кандидатуру митрополита.

У X ст. в роки правління княгині Ольги були проведені реформи, які поклали початок набуттю князівською владою чітко публічного xa-' рактеру. Вона поділила податі, що стягувалися із сусідніх племен, на дві частини: дві третини податей безпосередньо надходили до Києва, тобто до державної скарбниці, а одна третина — до Вишгорода, який був у безпосередньому володінні княгині.

3 посиленням князівської влади, особливо після князювання Володимира Святославича (980-1015), у Київській Pyci встановилося правило, згідно з яким князівській стіл міг посісти лише член князівської сім’ї чоловічої статі. Можна стверджувати, що князівська влада стає частково спадковою, хоча спадкування влади не було закріплене в нормах права. У суспільстві запанувала думка, що державою має правити весь князівській рід і кожен його член має право на владу. Так, зокрема, Володимир Святославич правив країною з допомогою всіх своїх синів, які чітко виконували його вказівки.

Князь Ярослав Мудрий (1019-1054) у своєму заповіті поділив країну поміж своїми дітьми, установивши право найстаршого сина посідати батькове місце. Тобто заповітом був закріплений авторитет найстаршого із синів. Це породило досить гостру боротьбу за владу між синами — спадкоємцями влади. У Київській Pyci поступово сформувалися два принципи успадкування влади: посідання влади синами померлого князя по черзі та по лінії старших синів — від батька до найстаршого сина. Надалі це породило боротьбу за владу між різними спадкоємцями земель колишньої Київської Русі, яка розпалася на ряд князівств. Відсутність єдиних норм права успадкування влади призводила до того, що князем ставав той із синів, який виживав у збройних конфліктах або якого підтримували народні збори (віче) у боротьбі за владу.

Народні збори, або віче, були органом самоврядування, що виросли з родоплемінного ладу. їх роль у суспільно-політичному житті Київської Pyci залежала від авторитету князівської влади. Якщо князівська влада послаблювалася, то тоді посилювалася роль народного віче, і навпаки. Від народного віче залежало, бути чи не бути тому або іншому синові-спадкоємцю князем. Так, наприклад, у 1024 p. київське народне віче не захотіло, щоб князівський престол посів суперник Ярослава — Мстислав.

1-850

ський престол Володимира Мономаха. У більшості випадків князівська влада поважала право народного віче обирати князя, затверджувати його на посаді або відмовляти йому посідати посаду.

Воля народного віче мала імперативний характер. Обраний або затверджений на посаду князя повинен був укласти з народним віче договір (ряд). 3 різних джерел нам відомо, що в таких договорах ішлося насамперед про дотримання князем справедливого судочинства, він повинен був вникати в конкретні справи управління та дотримуватися правил і розміру стягнення податей тошо. Можна стверджувати, що компетенція народного віче не була чітко визначена нормами права, проте верховенство його рішень не викликає сумніву. Якщо князь не укладав договору з віче, то він міг утратити владу. Так, наприклад, коли в 1115 p. київське віче обрало князем Ростислава, який, не уклавши з ним договору, пішов у військовий похід, то він втратив князівську владу. Віче не тільки обирало князя або затверджувало на князівському престолі певну особу, воно могло позбавити й князівської влади. Отже, джерелом князівської влади був договір.

B окремих випадках, особливо з важливих причин, віче міг скликати князь. Так, наприклад, у 1098 p. Святополк скликав віче, щоб дізнатися про думку киян шодо звинувачень Давидом Василька; у 1147 p. Ізяслав II скликав віче, на якому між ним і митрополитом була усунена незгода. Проте, як правило, віче збиралося стихійно. Коли віче в Києві скликав князь, то воно збиралося в княжому місті — на «Горі*, а коли віче збиралося за ініціативою його членів — то на Подолі. У тому випадку, коли більшість учасників віче виступала за певне рішення, тоді воно й приймалося.

Народне віче було найвищим судовим органом, на якому розглядали справи державного значення.

Приймаючи ті або інші рішення, князь радився зі своєю військовою дружиною, точніше з її керівниками. Дружина могла погодитися або ж не погодитися з рішенням князя. 3 часом дружину замінила рада бояр, з якими князь мав радитися при прийнятті своїх рішень.

Князь займався широкою законодавчою роботою, проводив судочинство, призначав керівників органів місцевого адміністрування.

У Київській Pyci функціонували й державні органи управління. Урядовцями ставали ті, кого призначав князь. У випадку скарг на дії урядовця з боку населення князь міг його звільнити.

Найважливішим посадовцем у державі був канцлер, який завідував канцелярією і зберігав головну печатку країни. Він не тільки ставив печатку на письмових розпорядженнях князя, а й давав складні дипломатичні доручення, а в окремих випадках виконував і певні військові функції. Важливими посадовцями в Київській Pyci були

тисяцькі, які мали посади в Києві, Чернігові, Переяславі, Турові, Володимирові, Галичині, Перемишлі¹. У випадку відсутності князя тисяцький ставав його заступником. Окрім тисяцьких, існували ще й такі урядовці, як соцькі та десятські. Вони здійснювали не тільки військово-адміністративне, а й фінансове управління в країні^{[48] [49]}.

Зазначені посадовці безпосередньо були підпорядковані князеві.

Повністю підлеглими князеві були посадники й тіуни, які здійснювали управління частиною території князівства — виконували функції судочинства, збирали податки, ремонтували мости, шляхи тощо.

Армія в Києві складалася частково з професійних воїнів — дружини, а частково з добровольців або ж призначених віче представників населення. Якщо дружину утримував князь, то він її озброював, давав коней, харчі, одяг, а представники населення мали озброїтись за свій рахунок і рухатися пішим ходом або ж на конях, якщо вони могли собі це матеріально дозволити. Зрозуміло, що певну матеріальну допомогу такі воїни отримували в окремих випадках від віче. Як правило, у кінноті були дружинники князя, а представники населення служили в піхоті.

Отже, діяльність вищих державних і місцевих органів влади регулювалася нормами звичаєвого права, договорами між віче і князем, міжкнязівськими договорами та розпорядженнями влади.