§ 4. Цивільне право

Характеризуючи цивільне право періоду Київської Русі, необхідно звернути увагу на його розвиненість, самобутність, гуманізм і прогресивність порівняно з тогочасним західноєвропейським правом.

Форми земельної власності й володіння в добу Київської Pyci були різноманітні: князівський домен, боярські й монастирські вотчини та земля громади. Суб’єктами права власності були князі, князівські й земські бояри, дружинники, духовенство, купці, ремісники, смерди, закупи тощо. Об’єктами права власності були земля, худоба, одяг, зброя, знаряддя праці тощо.

Право власності князя на землю набувалося шляхом освоєння не- освоєних земель і захоплення громадських. Право боярської та монастирської власності на землю набувалося на основі дарування з боку

право.

князя, а власність громади на землю базувалася на природному праві. Існувала різниця між поняттями «земельна власність» і «земельне володіння».

Деякі права на землю виникали з права власності на вулики (борті). Земля, на якій стояли вулики, мала назву «бортна», а межі називатися «бортні».

Права власності поширюватися на дім і двір, а також на всі речі: збіжжя, тварин, одяг, зброю, прикраси тощо.

Власникові гарантувався судовий захист, він мав право вимагати повернення втраченої речі в будь-який час. Це так зване віндікаційне

Згідно з нормами звичаєвого права та «Руської правди», а також відповідно до судових рішень, способами набуття права власності на землю були: володіння, давність володіння, успадкування та дарування¹.

Існування нрава власності сприяло розвитку зобов’язального права. Зобов'язання насамперед випливали з договорів купівлі-продажу, позики, поклажі та деліктів (спричинення шкоди). Якщо продавець продавав чужу річ, то договір уважався недійсним. Річ поверталася власнику, а покупець звертався до продавця з вимогою відшкодувати збитки (ст. 37). Власник речі мав право вимагати її повернення володіючим невласником з виплатою компенсації за користування нею.

У «Руській правді» регламентувався не стільки договір купівлі- продажу, скільки спори, які могли виникнути в результаті його укладання.

Сервітутне право Київської Pyci було досить прогресивним порівняно з правом країн Західної Європи. Згідно з нормами сервітутного права Київської Русі, якщо майно з корабля, що зазнав аварії, принесе до берега, то особа, яка знайде його, повинна зібрати його, висушити й зберігати до появи власника. У країнах Західної Європи майно розтрощеного корабля і навіть того, що сів на мілину, ставало власністю тієї людини, яка мала землю, куди море викинуло товар або корабель. Окрім того, якщо хто-небудь проїздив возом через землю якогось власника і коли з воза падав товар на землю, то він ставав власністю цієї людини.

Відповідно до норм цивільного права Київської Русі, договір позики обов’язково укладався в присутності свідків. «Якщо якийсь купець, — зазначено в «Руській правді», — дасгь іншому купцеві куии для купівлі або як позичку, то купець не зобов’язаний маги свідків; він може піти на роту, якщо той, кому дано куни, буде заперечувати».

¹ Бачур В. C. Інститут земельних відносин у цивільному звичаєвому праві України в X — середині XIX ст. (історико-правовий аспект): Автореф.... дис. к. ю. и. Над. ун-ту внутр. справ. — Харків, 2004. — C. 10.

² Антологія української юридичної думки: B 6-тит.: Історія держави і права України: Руська правда. - K.: Видавничий дім «Юридична книга», 2002.

T. 2. - C. 445.

K.: Либідь, 1995. — C. 218.

Об’єктом договору позики були як гроші, так і збіжжя, худоба, хутро, мед тощо. Існувала позика як безпроцентна, так і з процентами. У «Руській правді» зазначена позика з процентами грошей (різ), меду (настава), жита (нрисоп). Проценти поділялися на щомісячні, які були досить важкими, і річні.

«Руська правда» обмежувала свавілля лихварів. Відповідно до ст. 53 «Просторової правди», лихвар, який дав у ріст з розрахунку 50 %, міг стягти з боржника зазначений відсоток два рази. Коли ж він стягував тричі по 50 %, то повністю втрачав право на повернення боргу.

Згідно з нормами «Руської правди», було встановлено строгий порядок повернення боргу декільком кредиторам: «Якщо хто-небудь багато винен іншим, — зазначено в ст. 55 «Руської правди». — а купець прибуде з ініпого міста або з чужої землі й не буде знати про борги і віддасть товар, а боржник знову не віддасть купцеві куші, а перші no- зичкарі почнуть вимагати свій борг, то боржника треба вести на торг, продати і спочатку віддати купи купцеві, а місцевим — що залишиться, те і віддати; якщо ж куни будуть князівські, то спершу взяти князівські куни; той же, хто мав багато процентів, не отримує». Отже, черговість сплати боргу була такою: спочатку борг отримував князь (держава), потім чужоземний купець або купець з іншої місцевості, а потім peiirra кредиторів. Однак якщо кредитор отримував високі відсотки із суми боргу, то він міг нічого не отримати.

У Київській Pyci поширеним був договір поклажі (зберігання чужих речей).

Відповідно до ст. 49 «Просторової правди», особа могла віддати речі на зберігання і без свідків. Проте коли власник речей буде претендувати на більшу кількість, ніж він дав на зберігання, то зберігач повинен був поклястися («ити роте»), що він повертає все, що в нього було на зберіганні

У цивільному праві Київської Pyci існував інститут спадщини. Дружина успадковувала майно після смерті чоловіка. Проте якщо померлий смерд не мав синів, а лише дочок чи дружину, вони не мали права успадковувати його майно, воно переходило у власність князя.

Давньоукраїнське право передбачало можливість успадковувати майно за заповітом і за законом. Уперше спадщина за заповітом згадується в договорі князя Олега з греками (911). У ст. 13 договору вказано на різницю між правом успадкування за законом і за заповітом: «Аще кто умреть не урядивь своего именья, ци и своих не иметь, да възратить иметье къ малымь ближникамь вь Русь; а ще ли створить обряжение, таковый вьзметь уряженное сго, кому будеть писать насле- дити именье, да наследить с отъ взимающихь въ Греки и удолжаю- щих»¹. Успадковувати майно померлого мали право його родичі: дружина, сини,дочки.

Інших осіб ні закон, ні заповідач не могли закликати до спадщини.

¹ Хрестоматія по исторіи русского права. Составил M. Владимирский- Буданов. Выпуск первый. — СПб.; Кіевь: Издание книготорговца H. Я. Оглоб

лина, 1908. — С. 6.

Заповіт, як правило, робили в усній формі. Право робити заповіт мали як чоловік, так і дружина. Окрім дітей, успадкувати майно могла церква.

Згідно з нормами «Руської правди», за відсутності батька й матері, малолітних дітей віддавали під опіку близьким родичам, які повинні були зберегти в цілості їхнє майно.

Якщо прибутки з підопічного майна зростали, то опікун мав право на винагороду, розмір якої визначався третейським судом.

Сімейно-шлюбне право було одним з інститутів цивільного права Київської Русі. Згідно з його нормами, шлюбу передувало сватання, коли досягалась угода між сторонами про одруження. Зазвичай сватів до дівчини засилав наречений, але до прийняття християнства могла й дівчина засилати сватів до нареченого. Традиція обрання дівчиною собі нареченого тривала в Україні ще й у XVIII стЛ

Після сватання, коли було досягнуто згоди про весілля, рідні обох сторін збиралися на так звані змовини, чи зговір, де домовлялися про день весілля, розмір посагу чи віно. Такі домовленості мали назву ряд і могли бути укладені як в усній, так і письмовій формі.

Відповідно до норм давньоукрашського звичаєвого права, шлюбний договір набував чинності, коли наречена подавала рушники або хустки. B іншому випадку це було порушенням звичаєвої правової норми³.

Отже, згідно з нормами давньоукраїнського права, заручини — це вид договору, порушення якого вело до відшкодування як моральних, так і матеріальних збитків.

За Статутом Ярослава Мудрого (ст. 29) було закріплено право дівчини самостійно проявляти свою волю шодо взяття шлюбу: «Аще девка не въсхощеть замуж, то отец и мати силою дадять. A что девка учинить над собою, отец и мати митрополиту в вине». Шлюбний вік для дівчини становив 16-18 років, а для хлопця — 18 років.

Після прийняття християнства церква намагалася насаджувати свої канони. Зокрема, згідно із ст. 19 Статуту Ярослава Мудрого, заборонявся шлюб християнки з представником іншого віросповідання або язичником: «Аще жидовин или бессермени будеть c руською, на

¹ Українознавство / Уклад. В. Я. Маціок, В. Г. Пугач. — K.: Зодіак-ЕКО, 1994. - C. 231.

² Хрестоматія з історії держави і права України / За ред. чл.-кор. АПНУ В. Д. Гончаренка. — K.: Видавничий дім «Ін Юре», 2000. - T.1. — C. 43.

³ Івановська О. П. Звичаєве право в Украші. Етнографічний аспскт. — K., 2002. - C. 185.

иноязычницех митрополиту 50 гривен, а руською поняти в дом церковный». Згідно із ст. 5 Статуту Ярослава Мудрого, якщо дівчина або вдова народить дитину, то її віддавали до монастиря: «Аще же девка блядеть или дитяти добудеть у отца, у матери или вдовою, обличивше, поняти ю в дом церковный».

Церква вважала шлюб божественним таїнством, а законною його формою — церковне вінчання. Проте церковний шлюб у народі вважався недійсним без весілля. Згідно з нормами давньоукраїнського звичаєвого права, молодим не дозволялося жити разом, якщо не відбулося весілля.

У російській історико-правовій науці домінує погляд, що в Київській Pyci дружина перебувала в залежності від чоловіка, а тогочасна сім’я відносилася до так званого «деспотичного типу»¹. Зазначені відносини і тип сім’ї були характерні тільки для північно-східної (Московської) частини колишньої території Київської Русі. Стосовно взаємин між чоловіком і дружиною в Середньому Подніпров’ї в період Київської Русі, то вони базувалися на принципах рівноправності, духовності, гуманізму та справедливості. Так, наприклад, після смерті батька, главою сім’ї ставала мати. Вона самостійно вела господарство, розпоряджалася власністю, і від неї залежало відділення синів для ведення власного господарства.

У давньоукраїнській сім’ї головну роль у вихованні дітей відігравала мати, що мало величезний вплив на формування їхньої поведінки, моралі, ідеалів, а в родині панували свобода й рівноправність.

Незважаючи на прийняття християнства, у давньоукраїнському сімейно-шлюбному праві домінували норми не церковного, а звичаєвого права. За церковними канонами єдиною причиною припинення шлюбу була смерть одного з подружжя, а виключною підставою для його розірвання — перелюбство. Проте Статут Ярослава Мудрого містив декілька причин для розірвання шлюбу: якщо дружина приховує важливу інформацію від чоловіка; у випадку подружньої зради; замах одного з подружжя на життя іншого; коли дружина організує крадіжку майна чоловіка тощо (ст. 53). Шлюб також можна було розірвати за обопільною згодою подружжя. Тобто шлюб уважався угодою, яка вільно укладається й може бути розірвана.

Разом із тим у Статуті Ярослава Мудрого був відчутний і вплив норм церковного права. Зокрема, згідно із ст. 10 Статуту, якщо дружина залишила свого чоловіка, то її мали постриїти в черниці. 3 літописних свідчень відомо, що шлюб можна було розірвати й без постриження

¹ Данилевский И. H. Древняя Русь глазами современников и потомков (IX-XII вв.). Kypc лекций. — M.: Аспект Пресс, 1999. — С. 263-265; Момо- тов В. В. Формирование русского средневекового права в IX-XVI вв. — M.: ИКД «Зерцало», 2002. — С. 179-181; Проценко Ю. Л. Древнерусское государство и право. — Изд-во ВолГУ, 2000. — С. 47 та ін.

в монахині: у 1117 p. Ярослав Святославич «умыслил с женою своею... бел всякой причины от нея развестись*^[50].

Отже, у давньоукраїнському суспільстві періоду Київської Pyci домінували погляди, що шлюб може бути вільно укладений ra розірваний з певних причин. Норми, які регулювали подружні відносини, були такими. що виникали в результаті компромісу між нормами звичаєвого й церковного права. Держава санкціонувала ті норми, які закріпляли духовну свободу, рівноправшеть подружжя та гуманізм у їхніх стосунках.

Згідно з нормами давньоукраїнського права, жінка була дієздатною. Вона могла укладати різноманітні договори: кугавлі-продажу, позики, застави, дарування, успадкування гощо. B її власності перебував посаг і віно. Розмір посагу визначався батьками нареченої, а за їхньої відсутності - братами або. якщо вони малолітні, опікунами. У ст. 34 Статуту Ярослава Мудрого посаг іменується як «сватебное и сговорное*. Він складався з білизни, постеті, одягу, прикрас та інших особистих речей, а також худоби, грошей, землі. Якщо дочка отримувала посаг, то після смерті батьків, якщо в неї були брати й сестри, вона не могла претендувати на спадщину.

Згідно з нормами звичаєвого права, цілісність посагу гарантувалася так званим віном — матеріальним забезпеченням чоловіком дружини на випадок його смсрті. Розмір віна не був чітко визначеним, він фіксувався в угоді про шлюб. Майно «віно* не можна було відчужувати без згоди дружини.

Відповідно до ст. 103 «Просторової правди», жінка (мати) мала право самостійно визначати спадкоємця її майна. Коли ж вона не встигала зробити заповіт («без языка ли умреть*), то майно переходило до того з дітей, з ким вона жила («то у кого будеть на дворе была ю кормил, то тому взяти»).

Після смерті батька майно могли успадковувати як дружина, так і дочки. Якщо майно успадковувала дружина, то діти не могли вимагати поділу майна. Відповідно до ст. 106 «Просторової правди>, мати могла залишати манно будь-кому з дітей. Якщо дружина помирала раніше від чоловіка, то він мав право лише користуватися її майном. Отже, жінка могла бути як спадкодавцем, так і спадкоємцем. Вона могла також успадковувати як батьківське, так і материнське майно. Можна стверджувати, що в окремих випадках жінка користувалася ширшими правами, ніж чоловік.