§ 2. Джерела права

Більшість жителів і навіть науковців сучасної незалежної України не розуміють, що Київська Русь і Україна — поняття тотожні, що так звана «давньоруська народність», яка проживала на території Київської Русі, є суто давньоукраїнською народністю.

У російській і частково в українській історіографії державу Київська Русь і нині вважають «колискою трьох братніх народів», і українці нібито до неї не причетні.

Теорія спільної давньоруської народності була вироблена й упроваджена в роки правління Катерини Il для того, щоб ідеологічно обґрунтувати приєднання України до Росії та виправдати закріпачення українців наприкінці XVIII ст. Теорія єдиної давньоруської народності була надзвичайно популярною в роки існування CPCP. Дослідники держави і права Київської Pyci прагнули довести, що в давньоруського народу існувала єдина літературна мова, якою були написані літописи й створені закони; що нею розмовляло давньоруське населення; нею нібито здійснювалося державне управління; що давньоруський народ виробив єдині звичаї і традиції, які трансформувалися в юридичні норми; що верхівка давньоруського суспільства етнічно не відрізнялася від давньоруського народу; що існувала єдина давньоруська свідомість, яка була домінуючою в середовищі східних слов’ян.

Зазначені твердження не мають ніякого наукового підґрунтя. Відомий український історик M. Грушевський обґрунтував ідею, що держава, право й культура Київської Pyci були створені українською народністю, що Володимиро-Суздальське й Московське князівства виникли завдяки зусиллям великої російської народності, розвивалися на власному ґрунті й не були спадкоємцями або наступниками Київської держави.

B історико-правовій літературі радянської доби всі слов’янські народи поділяли на три групи: східні слов’яни (росіяни, білоруси, українці), західні (поляки, чехи, словаки) та південно-західні (болгари, серби, хорвати, словенці, македонці, чорногорці). У зарубіжній слов’янській історіографії слов’ян поділяють на дві групи; північну (поляки, чехи, білоруси і росіяни) та південну (українці, болгари, словаки, словенці, серби, хорвати, македонці, чорногорці). Усі південні слов’яни вважають своєю прабатьківщиною Україну, з якої вони вийшли в раннє середньовіччя. У мовному, культурному, антропологічному й генетичному питаннях усі південні слов’яни надзвичайно близькі.

Теорія єдиної давньоруської народності зазнає краху, якщо здійснити порівняння в культурному, антропологічному або генетичному питаннях українців і росіян. Так, наприклад, досягнення сучасної антропології і генетики дають підстави стверджувати, що між українцями й росіянами відсутня будь-яка антропологічна і генетична спорідненість. Відомий сучасний російський антрополог, головний науковий

співробітник Науково-дослідного інституту антропології і Музею антропології Московського державного університету Тетяна Алексєєва, проводячи в 90-і роки XX ст. антропологічні дослідження методом аплікаційної зйомки, створила узагальнені портрети великоросів із різних регіонів Росії. Вона встановила, що росіяни як етнос виникли в результаті кровозмішення північно-східних слов’ян із місцевими угро- фінськими племенами. Антропологічний тип росіян змінюється із за-

Іходу на схід: на сході в слов’янського населення існують риси, які притаманні не європейському, а фінно-угорському населенню, зокрема мордві, мері, весі, ерзю та інА

У Київській Pyci не існувало ні єдиної мови, ні єдиних традиціи, звичаїв, культури тощо.

Ілектів південної групи слов’янських мов, до яких тепер належать сербська, болгарська й македонська мови, для перекладу християнської літератури. Творцями старослов’янської мови (церковнослов’янської) були відомі просвітники Кирило і Мефодій. Вона стала офіційною літературною мовою Київської Русі. Місцеве населення розмовляло зовсім іншою мовою, хоча добре розуміло й старослов’янську. Коли писалися .літературні або юридичні твори, то місцеві автори привносили до старослов’янської мови звичні для них слова місцевої розмовної мови.

Ha думку деяких дослідників, у результаті змішування старослов’янської і місцевої мов й виникла церковнослов’янська, яка існувала як літературна мова аж до XVH ст.². Церковнослов’янською мовою володіло досить вузьке коло осіб, тому вона не могла бути мовою консолідації всього населення Київської Русі.

B Україні церковнослов’янську мову поступово перестали застосовувати наприкінці XVI ст. Її замінила давньоукраїнська мова, у якій усе частіше з’являються вкраплення живої народної розмовної мови. Український дослідник H. Яковенко переконливо довів, що хоча літературна давньоукраїнська мова XVII-XVHI ст. докорінно не відрізнялася від церковнослов’янської мови³, проте під тиском петербурзького синоду часів Петра I нею було заборонено друкувати книги.

Російська мова формувалася в тісному зв’язку з мовами угро-фін- ських народів. Ha відміну від літературної мови, вона є досить убогою й нестача лексикону компенсується нецензурною лексикою. У той же час українська мова в будь-якому селі, не зачепленому русифікацією, дивує своїм багатством і красою. Стан народної мови відображає народний побут, звичаї, усю культуру, уключаючи й правову культуру.

Пращури українців — жителі трипільської культури, Скіфії — уражають наших сучасників своєю матеріальною й духовною культурою.

¹ Известия. — 2007. — 13 марта.

² Речкалов А. Кто ты Русь: первые времена и первых князей вспоминая. — K.: Книга, 2007. - С. 22.

³ Яковенко H. Нарис історії середньовічної та ранньомодернової України. — K.: Критика, 2005.

3-850

У радянську добу дослідники більше популяризували місця стоянок неандертальців, ніж трипільців і скіфів. Адже неупереджений дослідник досить легко може простежити тісний зв’язок і спадковість між матеріальною й духовною культурою трипільців, скіфів-орачів та українців. Із давньогрецьких джерел (Геродот) відомо, що на території України всі назви великих рік походять від одного й того ж кореня: Дунай, Дністер, Дніпро, Дон. Скіфи на похованнях своїх славетних осіб насипали могили — те ж саме робили й українці на тій же території. Тобто за топономікою поховань ми можемо зробити висновок, що скіфи й українці належать до однієї і тієї ж культури, що вони мали один і той же звичай. Скіфія (Україна) була відома греко-римській цивілізації протягом декількох століть. Як тільки і'рецька й римська цивілізації зникли, то зникли скіфи й Скіфія і раптово з’явилися слов’яни. Отже, можна стверджувати, що слов’яни — це ті ж скіфи, той самий народ. Насправді щезли не скіфи, не Скіфія, а щезла давня гре- ко-римська цивілізація, яка знала Україну під назвою Скіфія.

3 появою в VII ст. арабської цивілізації з’явилися письмові джерела, у яких згадується про існування трьох державних об’єднань у східних слов’ян: Куявії, Артанії та Славії. Ha думку відомого дослідника історії Київської Pyci академіка Б. Рибакова, зазначені об’єднання виникли наприкінці VIII — на початку IX ст.¹. Дослідники ототожнюють Куявію з Києвом, а Славію — з територією ільменських слов’ян. Що ж стосується Артанії, то її територія до останнього часу не була встановлена². Проте найновіші дослідження українських учених дають усі підстави стверджувати, що Артанія була розташована в Північно-Західній Україні, на Волині. Столицею Артанії було місто Суренж (Сонячне місто).

Аналіз різноманітних джерел дає підстави стверджувати, що у 859 p. виникло могутнє державне об’єднання Куявії з Артанією, яке, очевидно, поширювало свою владу на Славію (ільменські словени, чудь, мерь, вісь тощо). Можна припустити, що Славія не мала свого центру, навколо якого могли бути об’єднані інші племена, адже Новгород виник лише у 20-30-і роки X ст. Отже, перед появою варягів у східних слов’ян існували державні об’єднання, які, можлива, перебували в конфедеративному або військовому союзі. Славія, згідно з літописами, досить часто воювала з варягами. Згідно з Лаврентіївським літописом, ільменські словени, кривичі та чудь, завдавши поразки варягам,

¹ Рыбаков Б. А. Киевская Русь и русские княжества XII-XIII ст. — M.: Наука, 1982. — С. 282.

² Новосельцев А. П. Древнерусское государство и его международное значение. - M., 1995. - С. 408-417. ^ * . '

⁵ Дем’янчукБогдан. Сонце, яке ще має зійти// Україна Молода. — 2006. — 30 березня.

не змогли порозумітися між собою й вирішили запросити на князювання сторонню особу. Обговорювалися представники полян, хозар і варягів. Як не дивно, але було запрошено представника варягів — Рюрика для того, щоб він правив «по ряду, по праву»¹. Огже, варягів запросили не з Куявії чи Артанії, а із Славії, щоб вони навели там порядок. Тобто племена полян, волинян, бужан, тиверців, дулебів, уличів, сіверян, які пізніше злилися й утворили український етнос, не мали спільного із запрошенням варягів. Пращури українців вели свої справи й захищали себе самостійно й не потребували наведення порядку з боку прийшлих варягів.

Рюрик помер у 879 p., і після нього став правити Олег. У 882 p. віп, спустившись по Дніпру, убив Аскольда й Діра, котрі правили в Києві й були, за однією з версій, прямими нащадками Кия, а за іншою — варягами, які в 864 p.

Після вбивства древлянами князя Ігоря його дружина Ольга знищила племінного князя древлян Мала і всіх старійшин, тобто всю структуру племінної організації древлян. За князювання Володимира Святославича відбулося об’єднання всіх племінних союзів навколо Києва, і в 988 p. він замінив усіх племінних князів намісниками, якими стали його сини. Разом із намісниками з’явився інститут тисяцьких, які очолювали владу на місцях. Отже, формування держави Київська Русь було завершено побудовою централізованої системи управління. 3 цього часу в літописах слов’ян стали поділяти не за племінною ознакою (поляни, древляни, сіверці тощо), а за місцем проживання (кияни, чернігівці, галичани). Проте незабаром у Київській Pyci почали розвиватися центробіжні сили, які зруйнували не лише країну, а й не дозволили сформуватися єдиній народності. Однією з причин зазначеного був розвиток етнічних особливостей, який відбувався в регіонах, що входили до складу Київської Русі.

Дані археологів, антропологів, етнологів і генетиків підтверджують, що племена (поляни, древляни, волиняни, уличі, тиверці, сіверці, білі хорвати), які мешкали від Прип’яті до Чорного моря і під Карпат до Дніпра, були пращурами українців. Населення зазначених племен розмовляло мовою, близькою до сучасної української мови. Вони мали не тільки єдину мову, а й однакову побутову культуру (житло, одяг, харчі), однакові звичаї, обряди, а з часом і право.

Дреговичі, кривичі та радимичі, які мешкали на території сучасної Білорусії, змішавшись із балтами, стали пращурами білорусів.

¹ Полное собрание русских летописей: Лаврентьевская летопись. — СПб.,

1896. — T. l.-C.8-9.

A ільменські слов’яни, змішавшись з угро-фінськими племенами, стали пращурами росіян. Це позначилось і на російській мові, у якій існує велика кількість слів угро-фінського походження. Зокрема, такими є назви міст: Москва, Рязань, Вологда, Онєга, Кама, Кострома, В’ятка, Вичегда, Пенза, Суздаль тощо. Можна припустити, що і нині майже половина географічних назв європейської частини Росії за своїм походженням є угро-фінською¹.

Антропологічно, етнографічно й генетично росіяни, білоруси та поляки відносяться до так званого вислянського типу, а українці, серби, болгари, словаки, словенці, хорвати, македонці та чорногорці — до адріатичного, або динарського, тину. Учені стверджують, що українці докорінно відрізняються від росіян у генетичному, антропологічному, мовному, культурно-побутовому та духовному питаннях. Японський науковець Ката Ока, який досконало володіє українською мовою, вивчивши українську культуру, побут, традиції, звичаї та фольклор, з’ясував, що вони є значно давніші від російських і мають багато спільних ознак із тими, що існують у багатьох євразійських народів. Зокрема, він установив, що в українських обрядах і звичаях, у японському фольклорі, в індійських Ведах спостерігається спільність, притаманна архетипічним уявленням євразійців. Він уважає, що українська культура є центром і коренем східнослов’янської культури^{[41] [42]}. Можна стверджувати, що і джерела права Київської Pyci були в переважній більшості суто українського походження.

Поняття «джерело права» застосовується в літературі в юридичному (формальному) значенні. Інколи замість цього терміна застосовують поняття «форма права», під яким розуміють нормативний характер права. Ми вважаємо, що термін «джерело права» краще розкриває значення правового звичаю, судових прецедентів, нормативних актів.

Основними джерелами права Київської Pyci були звичаї, судові прецеденти та закони.

Джерелом звичаєвого права в Київській Pyci були насамперед звичаї, традиції, побутове й культурне багатство, які домінували у свідомості народу. їх використання в повсякденному житті було тісно пов’язане із загальною культурою й духовністю народу. У свідомості народу вони поступово трансформувались і набували характеру правових. Створюючи й застосовуючи традиції і звичаї, будучи впевненим, що треба діяти, виходячи із доброти, справедливості тощо, народ на підсвідомому рівні творить право, яке може докорінно відрізнятися від офіційних, державних нормотворчих актів. Звичаєве право є продуктом народної правотворчості, перебуває в постійному розвитку, а його зрілість і досконалість залежить від правосвідомості народу. Норми звичаєвого права є самостійними видами соціальних норм.

Ми поділяємо думку, що «...звичаєве право того або іншого народу формується 1ІІД впливом об’єктивних умов життя і залежить від природних умов, передусім клімату, пейзажу, які впливають на формування психологічного складу народу, його антропологічних даних»¹.

У Київській Pyci IX ст. звичай набув значення неписаної правової норми. У стародавніх письмових пам’ятках застосовувалися різноманітні поняття звичаєвого права: звичай, норов, правда, покон і закон. У «Повісті минулих літ» Нестор Літописець ототожнював поняття «закон» і «звичай». Він зазначав, що слов’янські племена «имяху об обычаи свои, и закон отец своих, и преданья, каждо свой нрав. Поляне об своих отец обычай имут кроток и тих, ...а древляне живяху зверинь- ским образом... убиваху друг друга... Родимичи и вятичи и север один обычай имяху: живяху в лесе... си же творяху обычаи кривичи и про- чии погании, не ведуще закона Божия, но творяще сами себе закон»^{[43] [44]}. Цікаво, що літописець зазначав перевагу звичаїв і культури нолян над звичаями і побутом інших східнослов’янських племен.

Огже, у літописі поняття «звичай» і «покон» є поняттями тотожними. Такими ж тотожними поняттями вони значаться і в договорах X ст. київських князів із Візантією. У цьому немає нічого дивного. Таку ж саму однорідність понять можна побачити в ранньосередньовічних правових пам’ятках Західної Європи: «Lex Salica», «Lex Ribuaria» («Закон Салічний», «Закон Рипуарський»), Зауважимо, що навіть у нинішній англосаксонській правовій системі поняття «нраво» і «закон» ототожнюються і позначаються терміном «Law».

Різниця між поняттями «звичай» і «закон» у Київській Pyci формувалася поступово. Звичай відрізняється від закону тим, що його авторство і час появи, як правило, невідомі. Звичай виражає правосвідомість народу, а закон може містити норму, яка є абсолютно чужою для народу. Звичай може застосовуватися без санкції з боку держави, а ознакою закону є затвердження й оприлюднення його державою.

Правові звичаї проявлялися в різних формах: у формі обряду «по- садження князя на стіл» (узаконення князівської влади); через «руко- биття», що символізувало укладання договору; у формі обряду «покори», що символізувало примирення родичів убитого з убивцею тощо. Досліджуючи українські прислів’я і приказки, ми можемо отримати відповіді на розуміння народом суті права, про норми й інститути давньоукраїнського права: «молодий князь, молода і дума», «що вирішить місто, те й села будуть робити» — це свідчення про обов’язковість рішення народних зборів (віче) міста і для селян.

3 українських прислів’їв ми дізнаємося про шлюбно-сімейні взаємини та про право власності: «Чоловік дружині отець, а дружина чоловікові вінець», «Чоловік з дружиною лається, третій не втручається»,

«Молодшому синові батьків двір, старшому — новосілля», «Чий двір, того й хороми», «Чия воля старіша, той і правіший»; про визначення межі володіння: «Куди коса і плуг ходили». Є українські прислів’я і приказки, що характеризують кримінальне право і процес: «3 одного вола дві шкури не здереш», «Повинну голову і меч не січе», «Розбійника, грабіжника і душогубця де спіймають, там і судять», «Правда важча за золото, але у воді не тоне», «Заліза і змій боїться» тощо.

Звичаєве право будь-якого народу характеризується своєрідними рисами й особливостями, які формуються під впливом його психологічного складу, матеріальної та духовної культури.

Давньоукраїнське звичаєве право зафіксоване в літописах, законодавчих актах та окремих збірниках. У «Руській правді» у ст. 1 містяться норми як звичаєвого права, так і ті, що були вироблені законодавцем. Стаття обмежує коло тих осіб, які можуть «мстити» вбивці їхнього родича. Як зарубіжні, так і вітчизняні дослідники вважають, що ст. 1 «Руської правди» — «...убьет муж мужа, то мьстить брату брата, или сынови отца, любо отцю сына, или брату чаду, любо сестрину сынови; аще не будеть хто мьстя, то 40 гривен за голову...» — свідчить нібито про наявність кривавої помсти в Київській Русі. Погодитись із таким тлумаченням ми не можемо.

Ha час виникнення «Руської правди» (XI ст.) суспільство Київської Pyci поділялося на два класи: феодалів (князь, бояри, двірцеві слуги — тіуни, мечники, гридні, отроки, огнищани) та феодально залежне населення (смерди, закупи, ізгої, холопи і навіть раби). Існували вільні селяни, ремісники, купці. Процес виникнення класів і різних станів населення тривав декілька сотень років. 3 арабських джерел відомо, що в східних слов’ян процес майнового розшарування розпочався ще в VI ст.¹. Саме тоді в східних слов’ян виникають великі державні об’єднання². Тобто в XI ст., коли виникла «Руська правда», у суспільстві були розвинені феодальні відносини, а Київська Русь була централізованою державою. У такому суспільстві, зазначають деякі дослідники, «феодал, що вбив смерда, підлягав тій же номсті, що і смерд, який убив феодала»³. Отже, на думку окремих дослідників, у Київській Pyci на час створення «Руської правди» існувала кривава помста.

Якщо погодитися з таким твердженням, то необхідно визнати, що в XI ст. державна влада в Київській Pyci була слабкою, а тому дозволяла діяти родичам убитого свавільно. Проте свавілля в Київській Pyci не терпіли, адже навіть Нестор Літописець зазначав, що ільменські словени запросили Рюрика князювати для того, щоб він «судив по праву».

Відповідно до норм «Руської правди», свавілля не лише заборонялося, а й каралося. Свавільні дії вважатися злочином: «Или смерд

¹ Ковалевский А. П. Книга Ахмеда-ибн-Фадлаха о его путешествии на Волгу в 921-922 rr. — Харьков, 1956. — C. 143.

² КоролюкД. Основні етапи ранньофеодатьної державності в східних і західних слов’ян // Український історичний журнал. — 1969. — Xs 12.

³ История государства и права СССР. Под ред. О. И. Чистякова. — M.,

1972. - Ч. I. - C. 92.

умучать, а без княжа слова, за обиду 3 гривны, а в гнищанине, в тиину и в мечнице 12 гривень», — зазначено в ст. 33 «Руської правди». Злодія, якого потерпілий ловив на іМІсці злочину, не можна було вбити, його треба було відвести на князівський двір для судового розгляду. Отже, норми «Руської правди» заперечують наявність в давньоукраїнському суспільстві досудової розправи, а значить, і кривавої помсти. Держава не могла допустити, щоб смерд, або холоп, або раб мав право вбити службовця чи феодала, який убив його родича. Тому-то термін «мстити», який міститься в ст. 1 «Руської правди», потрібно тлумачити не як право певного кола родичів на вбивство злочинця, а як їхнє нраво переслідувати злочинця в судовому порядку. У «Руській правді» закріплено право не на криваву помсту, а на отримання суми штрафу за вбитого родича. Таке право, згідно зі звичаєм, було обмежене колом найближчих родичів по чоловічій лінії. Особи жіночої статі були позбавлені такого права. Тому в «Руській правді» зазначено, що право на отримання штрафу мають сини, брати та племінники вбитого з боку брата або сестри. Якщо таких родичів не існує, то штраф має надійти князеві; князеві також має надходити штраф за вбивство державних службовців і чужинців: «Аще будеть русин, либо гридинь, либо купчина, любо ябетник, любо мечник, аще изьгои будеть, либо словенин, TO 40 гривень положити за нь». Тобто в цьому випадку штраф надходить не родичам убитого, а князеві.

Якби норми «Руської правди» закріпляли право кривавої помсти, то можна було б думати, що після того, як княгиня Ольга знищила древлянських сватів, їхні родичі мали законне право «мстити» їй.

Отже, у першій частині ст. 1 «Руської правди» містяться норми звичаєвого права, а в другій — норми, установлені князівською владою.

Немає сумніву, що в Київській Pyci застосовувались і скандинавські звичаї, адже київські князі були варязького походження¹. Князь Олег у Скандинавії, згідно з «Орвар-Одд сазі», мав ім’я Одд і після смерті був похований на батьківщині. Усе Олегове оточення також було скандинавським. B укладанні договорів між князем Олегом і Візантією брали участь тільки вихідці з варягів: Актеву, Гуди, Веремуд, Ін- гельд, Карли, Карн, Лідул, Руальд, Рулав, Pyap, Стемід, Фарлаф, Фост. Імена скандинавського походження мали й учасники переговорів щодо укладання в 944 p. договору між князем Ігорем і Візантією. Irop мав ім’я Інгвар. Імена скандинавського походження мали багато київських князів. Так, наприклад, син Володимира Мономаха Мстислав Великий мав ім’я Гаральд, а його дочки мали імена Інгеборг і Мілфрід.

Зрозуміло, що київські князі варязького походження застосовували свої звичаї, невідомі місцевому населенню. Так, зокрема, коли древляни, убивши князя Ігоря, прибули сватати його дружину Ольгу за свого князя, то вона запропонувала, щоб сватів принесли до неї в човні. Древляни були здивовані таким проявом до них честі й погодилися на пропозицію, не знаючи, що за скандинавським звичаєм у човнах

¹ Пчелов E. В. Рюриковичи. История династии. — M.: Олма-Пресс, 2005.

ховали померлих. Усіх сватів разом із човном кинули в приготовлену яму й закопали живцем.

У скандинавів існував звичай, коли відразу гтісля весілля дружина роззувала свого чоловіка — це підкреслювало її підпорядковане становище. Так, наприклад, коли князь Володимир Святославич посватався до дочки полоцького князя Рогволда, Рогніди, то вона відмовила йому, заявивши: «Не хочу роззувати робичича». Відомо, що матір’ю Володимира була рабиня-древлянка Малуша. Після відмови Володимир иа- пав на Полоцьк, спалив його, убив Рогволда та його синів, а Рогніду силою взяв собі за дружину. Отже, існували й скандинавські звичаї, але в цілому в Київській Pyci домінували давньоукраїнські звичаї та обряди, які набули норм звичаєвого права і навіть в окремих випадках були санкціоновані державою.

Важливим джерелом давньоукраїнського права в Київській Pyci був закон. Первинною формою закону в давньоукраїнському праві були договори, які мали назви: мир, правда, ряд. Договори укладалися між окремими особами, сільськими громадами, між територіями або Київською Руссю з іншими державами.

Українська держава стаза широко відомою у світі після її військового походу у 860 p. на Константинополь: «Коли почав царювати Миха'їл... при цьому царі, — зазначає літописець «Повісті минулих літ», — приходила Русь на Царгород, — як пишеться про це в літописанні грецькому»¹. «Вирушив Аскольд і Дір на греків, — зазначає Нестор Літописець, — і прийшли туди в 14-й рік царювання Михаїла. Цар же був у цей час у поході на агарян і дійшов уже до Чорної річки, коли єпарх надіслав йому вість, що Русь іде походом на Царгород. I повернувся цар. Ці ж увійшли до середини Суду і взяли в облогу Царгород двомастами кораблів»².

За твердженням константинопольського патріарха Фотія, руси прибули до Константинополя на 200 кораблях, на яких знаходилося 6-8 тис. воїнів. Перед походом на Константинополь руси підкорили сусідні народи і, «надмірно возгордившись, піднесли руку на Ромен- ську імперію»³.

Окрім війська, що прибуло на кораблях, в облозі Константинополя брали участь і ті воїни русів, які прибули пішим ходом. Отже, похід організувала могутня держава, що, очевидно, мала ще й добре поставлену розвідку, яка повідомила про відсутність у місті значної кількості військових сил. У Ніконовському літописі зазначено, що Аскольд і Дір знали й про війну Візантії з агарянами (арабами. — Aem.), а тому й пішли сміливо на Візаитію⁴.

Руси зруйнували околиці міста, але здобути його не змогли. Після таємних переговорів Аскольда з візантійським імператором Михаїлом руси, отримавши величезну контрибуцію, у свою чергу погодилися на-

¹ Повесть временных лет. — M.; Л., 1950. — Ч. 1. — C. 213.

² Там само. — C. 215.

³ Полонська-Василенко H. Історія України. — K.: ЛІібідь, L995. — C. 91.

⁴ Полное собрание русских летописей: Патриаршая, или Никоновская, ле

топись. — СПб., 1862. — T. 9. — С. 8.

давати військову допомогу імперії і зняли облогу Константинополя та повернулися до Києва. Під час переговорів вони, очевидно, узяли на себе певні й додаткові зобов’язання. За твердженням деяких літописців, вони погодились охреститися: візантійський імператор, нібито уклавши мирний договір, «схилив їх до християнства»¹. Це дало підстави окремим вітчизняним дослідникам стверджувати, що християнство на Pyci було запроваджене ще за правління Аскольда². Деякі вчені заперечують, хоча й голослівно, таке твердження: «Немає і не може бути наукових підстав для загального і претензійно-сенсаційного твердження про “хрещення Русі” за Аскольда, — стверджують вони. — Східнослов’янське суспільство в цілому залишалося язичницьким, ос¹ кільки в IX ст. не склалися соціальні передумови для рішучих зрушень в ідеологічній сфері»³.

Базоване на суто марксистській методології зазначене голослівне заперечування протирічить фактам, а також науково обґрунтованим висновкам відомих дослідників історії України. Так, наприклад, усесвітньо відома дослідниця історії України H. Полонська-Василенко, дослідивши візантійські та давньоруські джерела, стверджує, що імператор Михаїл «вислав єпископа та священиків, і на Pyci засновано єпархію», та робить висновок про те, що питання про охреіцення Київської Pyci за князювання Аскольда можна визнати за доведене⁴.

Необхідно зазначити, що наступник імператора Михаїла Василій I продовжував посилати на Русь місіонерів. Серед них були й проповідники брати Кирило та Мефодій, які запровадили письмо на Pyci та переклали Євангеліє слов’янською мовою. Очевидно, саме святий Кирило переконав киян охреститися, кинувши Євангеліє у вогонь, який не опалив Святе Писання. Багато киян, зачаровані дійством, добровільно погодилися на хрещення.

Літописи та народні перекази зберегли пам’ять про Аскольда та Діра як про християн. Після вбивства Аскольда над його могилою було збудовано церкву.

Договір Олега з греками в 907 p. нагадував договір у 860 p. і передбачав виплату греками великої контрибуції та містив норми міжнародного публічного права, а договір від 911 p., крім того, містив ще й норми цивільного й кримінального права.

Усі договори Київської Pyci з Візантією укладалися від імені імператорів, з одного боку, та від імені великого князя, інших князів і всього населення Київської Pyci — з іншого. 3 боку греків вели переговори бояри та сановники, а від Київської Pyci — «сли» (посли) або «мужі» та «гості» — купці. Під час укладання договору в 907 p. переговори

¹ Полное собрание русских летописей: Патриаршая, или Никоновская, летопись. — СПб., 1862. —Т. 9. — С. 13.

² Брайчевсъкий M. Ю. Утвердження християнства на Русі. — K., 1988. — С. 37-76.

³ Котляр M. P., Смолій В. А. Історія в життєписах. — K.: Час, 1994. — С. 21-22.

⁴ Полонська-Василенко H. Історія України. — K.: Либідь, 1995. — С. 91-92.

вели н’ять послів, а під час укладання договору в 945 p. — 26 послів і 26 купців¹. Тексти договорів писали грецькою та старослов’янською мовами.

Договори Київської Pyci з Візантією від911 і 945 pp. уміщували відомості й щодо міжнародного, державного, цивільного, кримінального та процесуального права. У договорі від 911 p. ішлося про злочини проти особи та про майнові злочини: про вбивство (ст. 4), про поранення і побої (ст. 5), нро каліцтво (ст. 6 і частково ст. 12), нро пограбування і розбій (ст. 7). Процесуальному праву присвячена ст. 3, у якій ішлося про судові докази, а цивільному — ст. 13 про спадщину. П’ять статей договору від 911 p. містять норми міжнародного публічного права: про допомогу тим, хто зазиав морської катастрофи (ст. 8), про викуп полонених і проходження військової служби у греків (ст. 14), про видачу злочинців і втікачів (ст. 14).

У договорі від 945 p., крім статей, що містилися в договорі від 911 p., були норми про відмову Київської Pyci від зазіхань на Корсун- ську країну (ст. 8), зобов’язання захищати Корсунську країну від чорних болгар (ст. 11), надавати грекам у випадку необхідності військову допомогу (ст. 15), не чинити перешкод для рибальства в гирлі Дніпра і не залишатися там на зимівлю (ст. 10). Отже, у договорах Київської Pyci містилися норми різних галузей права і вони були чинними на території обох країн.

Київські князі укладали договори не лише з Візантією, а й з іншими країнами. Унаслідок цілого комплексу суб’єктивних та об’єктивних причин у своїх міжнародних зв’язках Київська Русь позиціонувала себе не як азійська, а як європейська держава, демонструючи тенденції та зацікавленість у своєму розвиткові в європейському напрямі.

Джерелом права Київської Pyci були також міжкнязівські договори й договори земель із князями. Такі договори були джерелом в основному державного права. Відомо, що Київська Русь складалася з окремих земель, у яких влада належала князеві з думою та народним зборам (віче). Князівська влада набувалася або через спадщину, або через вибори на віче.

Договір (ряд) князя укладався з народом не лише у випадку, коли його обирали, а й тоді, коли князь свавільно захоплював владу. Договори укладались як в усній, так і в письмовій формі.

Зміст договорів включав зобов’язання народу і князя не чинити один одному зла, містив положення, запропоновані народом і прийняті князем, а саме: не зловживати владою, не порушувати систему управління і судочинства. Можна стверджувати, що в таких договорах закріплювався народний суверенітет.

Договори, укладені між князями, мали на меті запобігти міжусобним війнам і визначити взаємні відносини. Князівські договори називалися «хрестовими грамотами», «миром та любов’ю» тощо і складалися: а) із вступу з переліком князів, які уклали догорір, б) з договір-

¹ Історія українського права / За ред. проф. О. О. Шевченка. — K.: Олан,

2001.-C. 12.

них пунктів і в) висновків. У договірних пунктах ішлося, як правило, про гарантію недоторканності володінь сторін, їхні спадкові права, їхню самостійність в управлінні й судочинстві.

Джерелами права Київської Pyci були церковні статути, у яких визначалося правове становище церкви та духовенства, суб’єкти й об’єкти церковного судочинства. Найважливішими церковними статутами були статути Володимира Святославича та Ярослава Мудрого.

Церковний статут Володимира Святославича складається з вступу, установчої частини та висновків.

У вступній частині мовилося про історію прийняття християнства, появу митрополита, будівництво Десятинної церкви й дарування їй десятої частини доходів, про передачу митрополитському судочинству певних справ, про прохання до князя не втручатися в церковне судочинство.

B установчій частині перераховуються справи, які відносяться до церковної юрисдикції: розлучення подружжя (розпусть), справи про посаг та інші шлюбні справи (смильноє), бійка й майнові суперечки подружжя (пошибень промежу мужем и женою о животе), шлюб між близькими родичами (в племени или сватовстве поймуться), чаклунство і виготовлення отрути (ведьство и зелийничество), образа дітьми батьків і суперечки родичів щодо спадщини. Церковна юрисдикція поширювалася на злочини проти віри і церкви: крадіжка церковного майна, пограбування покійників, знищення хрестів на могилах і дорогах, псування церковних стін, плюндрування храмів. Статут наділяє церкву правом контролювати торговельні міру і вагу, а від духовенства вимагає дотримуватись їх «без пакости, ни умалити, ни умножити».

Статут Ярослава Мудрого також складається з трьох частин. У вступі зазначено, що Ярослав Мудрий, виконуючи волю свого батька (Володимира), й за порадою митрополита Іларіона, керуючись грецьким Номоканоном, передає під юрисдикцію (митрополитові та єпископам) певного роду справи. B установчій частині статуту перераховуються справи, що відносяться до церковної юрисдикції. Це передусім злочини проти моралі та сім’ї, викрадення дівчат, змушення дітей до шлюбу з батьками, шлюби між близькими родичами, двоєженство, самочинне розлучення, народження позашлюбної дитини, перелюбство, зґвалтування, пияцтво, побиття і скалічення батьків. До церковної юрисдикції в цілому були віднесені злочини проти здоров’я та гідності людини.

Злочини проти життя і майнові злочини розглядались як у церковних, так і у світських судах, а стягнуті штрафи розподілялись між церковною і світською владами порівну.

Зазначені пам’ятки давньоукраїнського права були написані старослов’янською мовою, а тому тлумачення окремих термінів статуту були й залишаються предметом гострих наукових диспутів і розходжень.

Джерелом права Київської Pyci були так звані Номоканони (у перекладі з грецької — закон і церковне правило). У Київській Pyci набули поширення два Номоканони: один складено у Візантії в VI ст.,

а інший — у VII ст. Вони потрапили до Київської Pyci з прийняттям християнства і набули поширення в XIII ст. У перекладі старослов’янською мовою грецький Номоканон дістав назву «Кормча кни- іа», яка складається з Еклоги і 1 Ірохірона.

Еклога була складена в 740 p. й містить витяги з інституцій, дигест, кодексу й новел Юстиніана та деякі нові додатки, зроблені візантійськими імператорами Левом і Константином під впливом звичаєвого права народів, завойованих Візантією. Вона складається з 18 титулів, з яких 16 присвячені цивільному праву (про шлюб і посаг, про дарування, про спадщину й опікунство, про відпущення раба на волю, деякі види договорів і свідчення). Сімнадцятий титул містить норми кримінального права, а у 18-му йдсться про розподіл військових трофеїв.

ІІрохірон (878) скасував Еклогу, очистив візантійські закони від звичаєвого права й наблизив їх до засад римського права. Фактично постанови Прохірона — це перероблені норми кодексу Юстиніана, а тому є досить близькими до римського права. Із 40 титулів ІІрохірона перші 11 присвячені шлюбові й посагу, 12-20 — зобов’язанням, 21-37 — праву спадщини, 380 — приватним і публічним спорудам, 39 — нормам кримінального права і 40 — проблемам розподілу військових трофеїв. Окрім Еклоги й Прохірона, до «Кормчої книги» увійшов і збірник права під назвою «Закон судного дня», складений із практичною метою якимось юристом-практиком. Статті закону межували із статтями і постановами відомої пам’ятки права Київської Pyci — «Руської правди».

Треба брати до уваги, що всі візантійські джерела при перекладі старослов’янською мовою зазнавали значних змін. Перекладачі поєднували терміни, скорочували й доповнювали тексти з урахуванням місцевих умов судочинства й часто відходили від засад візантійського права, наближаючи його до давньоукраїнського права. Обсяг рецепції візантійського права був незначним і не гальмував розвиток давньоукраїнського права, а, навпаки, збагачував його новими засадами, даючи йому можливість розвиватися на національній основі, не втрачати національний характер.

До системи писаного права Київської Pyci належать збірники законів «Статут» і «Закон руський» — прототипи «Руської правди». Додатком до них були «статути» та «уроки» княгині Ольги і «Статут земляний» князя Володимира.

ІІайдавнішою пам’яткою і вінцем національного права України періоду Київської Pyci є юридичний збірник під назвою «Руська правда». Це перший відомий нам кодифікований збірник юридичних норм українського народу. До нас дійшло декілька списків «Руської правди», які науковці поділили на три редакції. Найважливіше значення мають так звані коротка і просторова редакції.

Коротка редакція «Руської правди» складається з «Правди Ярослава» та «Правди Ярославичів», а просторова включає всю коротку редакцію та додатки до неї, що були зроблені в період др XII ст. «Правда Ярослава» (1016) є найдавнішою за часом створення. Вона складається з трьох частин: 1) стаття про вбивство (ст. 1); 2) статті про

покарання і образу (ст. 2-10); 3) статті про порушення права власності (ст. 11-18).

«Правда Ярославичів» (1072) відрізняється від «ГІравди Ярослава» безсистемністю подання статей, у більшості випадків вони є додатками до статсй «Правди Ярослава».

Із 26 статей «Правди Ярославичів» 14 присвячено майновим злочинам, 8 — злочинам проти особи. Якщо в «Правді Ярослава» суб’єктом і об’єктом злочину була вільна людина, то «Правда Ярославичів» розрізняє вже «мужів» князя та інших вільних людей і згадує огнищан, тіунів, смердів та ін. При застосуванні покарання злочинця вже бралося до уваги суспільне становище потерпілого.

«Просторова правда» була складена в XI ст. Доказом цього є систематизована її частина, що закінчується законами князя Володимира Мономаха. Можна також стверджувати, що «Просторова правда» була складена не пізніше першої половини XII ст. і за своїм змістом була багатшою за «Коротку правду».

У «Повчанні дітям...» Володимира Мономаха, що входить до «Просторової правди», засуджується зловживання урядовців владою, проповідується гуманізм: «...а ні худий смерд, а ні убога вдовиця» не повинні бути скривджені; засуджується смертна кара: «Не вбивайте, а ні невинного, а ні винного». Статті 1-17 присвячені вбивству, розбою, штрафам за вбивство, ст. 19-27 — пораненню та побоям, ст. 27-43 майновим злочинам, ст. 44,45,47-69 — договорам нозики, ст. 49 — договорові поклажі, ст. 70-73, 75, 77 — договорам найму, ст. 33, 34, 119, 129 — договорам купівлі-продажу, ст. 103, 107, 110, 114, 117 — спадковому праву і ст. 111-113 — опіці та опікунству.

У «Руській правді» трапляються приклади трансформації звичаїв у норми права, зокрема це стосується процесуального права. Держава закріпила такі види доказів, як присяга, ордалії, свідчення. Зберігши звичаєві форми судових доказів, законодавець уніс деякі зміни в їх застосування. Так, наприклад, у ст. 85 «Просторової правди» зазначено, що «усі тяжби вирішуються показаннями свідків із числа вільних людей», а потім додано, що «коли трапиться бути холопові, то на суді йому не виступати».

Огже, джерелами «Руської правди» були: а) князівські і церковні статути, б) звичаєве право, в) візантійське право. Проте прибічники норманської теорії походження Київської держави й права дотримуються думки, що її джерелами були скандинавське й німецьке законодавство. Зарубіжні дослідники проводили порівняльний аналіз норм «Руської правди» з нормами шведського, данського та варварського законодавства норманського походження і знаходили в них багато спільного^[45]. Було встановлено, що певні норми «Руської правди» є запозиченими з іноземних джерел.

До 30-х років XX ст. в історико-правовій літературі панувала думка, що держава й право Київської Pyci є суто норманського походження. У радянську добу дослідники відкинули зазначену теорію і, спира-

ючись надіалектичний та історичний матеріалізм, намагались довести, що подібність норм права обумовлена однаковим розвитком рівня феодальних відносин як у Київській Русі, так і в країнах Західної Європи. Проте дослідники радянської доби не застосовували порівняльного методу аналізу правових пам’яток Київської Pyci та Західної Європи, досить часто замовчували або ігнорували об’єктивні факти. A тому їх критика норманської теорії походження держави й права Київської Pyci була дилетантською й бездоказовою. Зауважимо, що в пізнішій історії Росії, зокрема в період правління Петра I, шведське й голландське законодавства були запозичені в чистому вигляді й застосовувалася без будь-яких змін.

Ми не заперечуємо того факту, що певні норми скандинавського або якогось іншого права могли бути запозичені укладачами «Руської правди». Адже князі Київської Pyci й певною мірою частина верхівки суспільства були варязького походження. Вони протягом багатьох десятиліть підтримували тісні зв’язки зі своєю батьківщиною й досить часто шукали там притулку в роки лихоліть. Так, наприклад, навіть Ярослав Мудрий неодноразово запрошував норманські війська до Київської Русі. Перший раз Ярослав відправився до Швеції за допомогою після того, як законфліктував із своїм батьком, князем Володимиром Святославичем. Причиною конфлікту стала відмова Ярослава, який правив у Новгороді, віддавати київському князеві данину в повному обсязі. Той пригрозив синові війною. He сподіваючись на допомогу новгородців, Ярослав відбув за море і привіз звідти численну варязьку дружину. Справа до війни не дійшла через смерть князя Володимира, і Ярослав, спираючись на підтримку вікінгів і новгородців, посів київський князівський стіл.

У XIX ст. була зроблена спроба довести, що норми «Руської правди» і статті договорів Київської Pyci з Візантією запозичені з норм давньоєврейського права. Так, зокрема, такі дослідники історії права Київської Русі, як M. Моргуліс, I'. Барац і деякі інші стверджувати, що певні норми, поняття та терміни «Руської правди» та договорів з греками запозичені з мойсеєво-талмудського законодавства. Г. Барац уважав, що навіть легенда про запрошення ільменськими словенами варягів «правити ио праву» запозичена з історії ізраїльського народу й викладена біблійними фразами. «Багато рис єврейської історії, — зазначає Г. Барац, — новгородський книжник, ознайомлений із нею за Біблією і книгою “Древності іудейські’’, переніс в оповідь про древні долі рідної землі й змайстрував повість»^[46].

Звернемо увагу на те, що коли взяти щс давніші пам’ятки права, аніж пам’ятки єврейського народу, то і в них знайдемо норми, які містяться в «Руській правді». Так, наприклад, згідно із ст. 35 «Руської правди», коли хто-небудь упізнає свою річ, загублену або вкрадену в нього... то йому не (треба) говорити «це моє», але (нехай скаже так) «піди на звід, (вияснимо), де ти взяв її». Якщо на зводі виясниться, хто винен у привласненні чужої речі, то на тогр й падає відповідальність за крадіжку; тоді він візьме свою річ, йому ж буде платити винуватий і за те, що пропало разом із знайденою річчю.

Можна стверджувати, що зазначена стаття взята із законів царя Хаммурапі (Вавилон, XIX ст. до н. e.) і у видозміненому вигляді подана в «Руській правді». Різниця полягає лише в покаранні: за «Руською правдою» — це штраф, а за законами царя Хаммурапі — смертна кара (ст. 9-11 законів царя Хаммурапі).

Подібність статей «Руської правди» із статтями законів чужоземного написання і навпаки є свідченням того, що категорії справедливості, добра, честі, гідності тощо однаково властиві всім народам світу. Право має глобальний характер, його принципи і форма є подібними в різних народів. Норми права можуть запозичуватись, але у видозміненій формі, на них позначається психологічний склад і матеріальна та духовна культура народу, який їх застосовує. Можна погодитись, що в «Руській правді» містяться певні запозичення, але вони перероблялись і застосовувалися відповідно до правових поглядів і свідомості українського етносу.

«Руська правда» вплинула на подальший розвиток усього українського права. Вона була джерелом права Галичини й Литви, що простежується відповідно у Віслицькому та Литовському статутах. «Руська правда» посідає визначне місце в історії українського права, в окремих випадках вона є єдиним джерелом вивчення права періоду Київської Русі.

У період становлення давньоукраїнського права відбувався складний і багатогранний розвиток суспільних відносин. Тоді ще не сформувалася повністю система права, а правове регулювання не охоплювало всі форми суспільних відносин. Тому деякі відносини не були врегульовані нормативно-правовими або звичаєво-правовими способами. У таких випадках судді, керуючись власною правосвідомістю, приймали відповідне рішення. 3 часом судова практика перетворювала такі рішення на юридичну норму, і цим індивідуальним рішенням надавалося значення самостійного джерела права. Норми, що встановлювалися судовою практикою, з часом трансформувалися в законодавчі акти. Судовий прецедент, як самостійне джерело права, простежується в «Руській правді». Так, наприклад, у ст. 2 просторової редакції «Руської правди», яка встановлює виплату штрафу за вбивство, у другій її частині зазначено: «А стосовно решти, то як судив Ярослав, так вирішили судити і його сини»¹.

Зазначимо, що в Київській Pyci судові органи не були відокремлені від адміністративних. Судочинство здійснювали князі, намісники та волостелі. Існували й окремі судові чиновники: мечник, вірник, ябедник та ін. Вірник, наприклад, стягував штрафи (віру) на користь князя (держави). Частина таких штрафів надходила для сплати праці зазна-

¹ Хрестоматія з історії держави і права України / За ред. чл.-кор. АПНУ В. Д. Гончаренка. — K.: Видавничий дім «Ін Юре», 2000. — T. 1. — C. 30.

C. 205-237.

K.,

чених судових чиновників. 3 часом було здійснено чітку регламентацію оплати праці й установлювалися спеціальні витратні мита.

Разом із князівськими судами діяв і громадський (вервний) суд, до якого входив виборчий голова й так звані «судні мужі». Вони здійснювали судочинство в громаді. Громадські суди проводили як досудове, так і судове слідство, стежили за виконанням своїх рішень.

Судові чиновники, використовуючи судовий прецедент, могли стягувати штрафи, посилаючись на попередні рішення в подібних справах. Судова практика зафіксована в «Руській правді». У ст. 23 короткої редакції йдеться про вбивство конюха дорогобужцями, яких потім судив князь Ізяслав: «А за вбивство старшого конюха при табуні (платити 80 гривен), як постановив Ізяслав, коли дорогобужці убили його конюха». Зазначена стаття набула значення загальної норми, хоча й була встановлена судовою практикою. Вона визначала подвійний штраф (віру) за вбивство старшого конюха, який був одним із князівських слуг.

Отже, норми, установлені судовою практикою, разом із звичаєм, законом і договором, також були одним із важливих джерел давньоукраїнського права.

Юридичла техніка періоду Київської Pyci не була розвиненою, проте науковці, проаналізувавши норми права, що містяться в різних джерелах, розподілили їх за галузями та інститутами права. Ми поділяємо норми права періоду Київської Pyci на такі галузі й інститути: державне, цивільне, кримінальне та процесуальне право. Можна стверджувати, що в них простежувалися й зародки фінансового та податкового права.