3.2.1. Особливості прав громадян України на землі сільськогосподарського призначення

Загальні конституційні засади земельних прав громадян України деталізуються в галузевому та спеціальному законодавстві, зокрема в земельному, аграрному, та певною мірою в інших галузях законодавства.

Цей рівень структуризації прав громадян має важливе теоретичне і практичне значення, адже завдяки цьому можна визначити реальну правосуб'єктність особи, коло і зміст її прав, конкретний стан гарантій цих прав¹.

Як правовий інститут права громадян України на землі сільськогосподарського призначення мають певні специфічні особливості. Вони зумовлені як особливим правовим режимом самого об'єкта — земель сільськогосподарського призначення, так і специфічним суб'єктним складом цих правовідносин.

Земля як основне національне багатство являє собою цілісний об'єкт права власності Українського народу, використання якого має здійснюватися відповідними суб'єктами згідно із законом. У ЗК України правовий режим землі як основного національного багатства передбачає умовний поділ землі на категорії залежно від цільового призначення, що дозволяє характеризувати землю не тільки як інтегрований, а й як диференційований об'єкт права власності, використання та охорони^[539] ^{^[540].}

Проте в сучасних умовах з правової точки зору поняття «цільове призначення земель» є не стільки критерієм класифікації землі як основного національного багатства й об'єкта права власності на певні категорії, як юридичним фактом, з настанням котрого закон пов'язує виникнення, зміну та припинення земельних та інших суспільних відносин, а також визначення правового режиму землі і земельних ділянок зокрема¹.

Землі сільськогосподарського призначення традиційно виділяються в окрему категорію земель України. Стаття 22 ЗК України містить юридичний критерій відмежування земель сільськогосподарського призначення від інших категорій земель.

До них належить земельна ділянка, яка:

а) передана у власність чи надана у користування громадянинові чи юридичній особі для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури або

б) призначена для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної інфраструктури.

Отже, землі сільськогосподарського призначення характеризуються такими ознаками, як: 1) надання для сільськогосподарських потреб та 2) призначення для цих цілей.

М. В. Шульга, указуючи на додаткові ознаки зазначених земель, пропонує визначити їх як такі, для яких характерними ознаками є наявність ґрунтового покриву, клімату, водних ресурсів і рельєфу в такій єдності й у такому взаємозв’язку, що за умови раціонального використання й збереження природних характеристик вони можуть бути придатними для вирощування сільськогосподарських культур^[541] ^{^[542].}

Призначення земель для цих цілей може встановлюватися шляхом зміни цільового призначення земельних ділянок, які не належать до земель сільськогосподарського призначення і є землями запасу з віднесенням їх до земель сільськогосподарського призначення. Слід зазначити, що використання землі потребує врахування не тільки такого факту, як цільове призначення земельної ділянки, а й цілої системи економічних, політичних, екологічних, соціальних та інших чинників, від яких залежить реалізація пріоритетних державних потреб, у тому числі проблема життєзабезпечення населення України, підвищення його матеріального добробуту. Тому саме землі сільськогосподарського призначення згідно із ст. 23 ЗК України проголошені пріоритетними, а отже, найбільш цінною і суспільно важливою категорією, яка є об'єктом особливої охорони з боку держави, а сільське господарство — пріоритетною галуззю економіки України.

Особлива економічна і соціальна цінність сільськогосподарських земель полягає у тому, що вони є засобом виробництва, продуктивним чинником в основних галузях сільського господарства.

Додаючи до землі свою працю, люди використовують таку природну властивість землі, як родючість, і виробляють продукцію рослинництва і тваринництва. Таким чином, землі сільськогосподарського призначення одночасно виступають засобом виробництва, предметом праці й обов'язковою умовою сільськогосподарського виробництва.

Погоджуємося з Н. І. Титовою, на думку якої землі є вічними. При їх правильному використанні вони здатні навіть поліпшувати свої якісні продуктивні властивості^[543]. Однак при нераціональному використанні земель, їх забрудненні, виснаженні вони до сить повільно відтворюють свої корисні властивості і з урахуванням вимог земельного законодавства (ст. 172 ЗК України) підлягають консервації шляхом припинення їх господарського використання, якщо на таких земельних ділянках неможливо одержати екологічно чисту продукцію.

Землі сільськогосподарського призначення тісно пов'язані з іншими природними об'єктами: лісами, водами, надрами, атмосферним повітрям, тому на результати їх використання впливають стан і збалансованість всієї екосистеми.

Право приватної власності громадян України на землі сільськогосподарського призначення передбачено у ст. 81 ЗК України, згідно із якою вони можуть набувати право власності на земельні ділянки на підставі придбання за договорами купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; безоплатного передавання із земель державної і комунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю). Однак у п. 13 Перехідних положень ЗК України до 1 січня 2015 р. встановлено обмеження на придбання громадянами і юридичними особами права приватної власності на землі сільськогосподарського призначення загальною площею 100 га. Ця площа може бути збільшена у випадку спадкування земельних ділянок за законом. Таке обмеження законодавець застосував у зв'язку з обмеженістю площі зазначених земель в Україні та їх великою значущістю.

Іноземні громадяни та особи без громадянства виключаються із складу суб'єктів права приватної власності на землі сільськогосподарського призначення. Зазначені особи можуть виступати лише суб'єктами орендних земельних відносин із земельними ділянками сільського с- подарського призначення. ЗК України передбачає випадки, коли землі сільськогосподарського призначення набуваються у спадщину іноземними громадянами та особами без громадянства. Такі землі протягом року підлягають відчуженню.

Згідно із загальною теорією права суб'єктами права є учасники правовідносин, які мають суб'єктивні права і здійснюють юридичні обов'язки. Аби бути суб'єктом права, індивід повинен володіти правосуб'єктністю, що складається з правоздатності і дієздатності. Серед суб'єктів права власності на землі сільськогосподарського призначення важливе місце посідають громадяни, які відповідно до ст. 14 Конституції України набувають і реалізують своє право власності на земельні ділянки за законом.

У юридичній літературі правове становище громадян як суб'єктів права власності на землю розглядається переважно з точки зору загальної цивільної праводієздатності особи. Пояснити це можна тим, що на відміну від цивільної правосуб'єктності зміст земельної не визначається законом, а отже, земельне законодавство поширює цю правову категорію на суб'єктів права власності на землю. На перший погляд такий підхід не породжує особливих заперечень. Однак застосування загальних засад цивільної праводієздатності до визначення правового статусу громадян як суб'єктів права на землю можливе лише тоді, коли земля законодавчо буде визнана об'єктом нерухомого майна. В умовах роздільного правового регулювання земельних і майнових відно син цей статус доцільно визначати за аналогією з нормами цивільного права щодо загальної праводієздатності громадян з урахуванням земельного та іншого законодавства^[544].

Проте в поглядах деяких науковців на правосуб'єктність існують певні розбіжності. Так, О. В. Венедиктов вважав, що правосуб'єктність цивільна — це передумова виникнення земельної¹.

Г. О. Аксеньонок свого часу підкреслював, що, незважаючи на спільність проблеми правоздатності і дієздатності в цивільному та земельному праві, правосуб'єктність у земельному має деяку специфічність, пов'язану з використанням землі, особливо в сільському господарстві, де земельні права переплітаються з трудовою участю в її обробленні^[545] ^{^[546]. М. І. Краснов розглядав цивільну правосуб'єктність як таку саме галузеву, що і земельна, трудова та ін., і зазначав, що правоздатність земельна на відміну від цивільної не є однаковою для всіх громадян^[547]. Аналізуючи останню точку зору, Н. І. Титова доходить висновку про те, що пріоритетний і найбільший обсяг земельної правоздатності стосовно земель сільськогосподарського призначення належить громадянам України в особі селян, оскільки саме вони мають право і реальну можливість бути носіями як загальної, так і спеціальної — земельної правоздат- ності^[548]. Така позиція, як видається, є слушною, бо враховується соціально-трудовий статус громадянина, що сприяє реалізації земельних прав селянина як аграрного товаровиробника. Земельна правоздатність становить абстрактну можливість того чи іншого громадянина бути суб'єктом конкретного права на землю. Види такого права досить різноманітні, що залежить від цільового призначення земельної ділянки, а також, можливо, й від соціально-трудового статусу громадянина. Належна громадянину земельна правоздатність може бути реалізована ним шляхом безпосередньої експлуатації землі — одноособово або у складі сім'ї, фермерського господарства, сільськогосподарського підприємства, іншого об'єднання громадян. Слід визнати, що вона виникає в момент народження людини і припиняється з її смертю. Як і в цивільному праві, ніхто не може бути обмежений у земельній правоздатності чи дієздатності інакше як у випадках і в порядку, передбачених законом. Правочини, спрямовані на їх обмеження, повинні визнаватися недійсними. Але на відміну від правоздатності цивільної земельна залежить від того, чи є фізична особа громадянином України.
Ось чому можна говорити й про такі підстави виникнення і припинення земельної правоздатності, як набуття і втрата громадянства України. Правоздатна особа може реалізувати своє право на землю, тільки будучи дієздатною. Земельне законодавство не визначає поняття «земельна дієздатність» і не зазначає моменту її виникнення у громадян України. Вважаємо за необхідне зазначити, що проблему земельної дієздатності в українській юридичній літературі досліджено недостатньо. У науці земельного права радянської доби це питання досліджувалося з точки зору права землекористування, а не власності. Різноманітні думки висловлювалися і з приводу настання у громадянина віку земельної дієздатності. В одних випадках її виникнення пов’язувалося з досягненням ним повноліття, у других — 16-річного віку, у третіх — з появою у нього здібності до сільськогосподарської праці. Останню точку зору можна обґрунтувати тим, що членство в сільськогосподарському підприємстві закон дозволяє з 16-річного віку, у фермерському господарстві — з 14-річного. Проте загальновідомо, що дієздатність у повному обсязі передбачає свідому (розумну) поведінку особи у відповідних обставинах, у тому числі у разі набуття земельних прав і створення для себе земельних обов’язків, а сама по собі здатність до сільськогосподарської праці ще не може бути єдиним свідченням можливості такої поведінки. Тому доцільно, напевне, урахувати наявність для цього також інших чинників, наприклад реєстрації шлюбу, створення сім’ї тощо. Лише за наявності всіх зазначених чинників, вважаємо, існує достатньо підстав для визнання повної земельної дієздатності громадянина. До того ж без цього він не матиме змоги здійснити належні йому правомочності.
Земельна дієздатність громадян — це їх здатність своїми діями набувати земельні права, створювати для себе земельні обов’язки, самостійно їх виконувати і нести відповідальність у разі їх невиконання. У повному обсязі вона виникає по досягненні 18-річного віку, тобто з настанням повноліття. На нашу думку, як і в цивільному праві (ст. 34 ЦК України), земельна дієздатність у повному обсязі виникає у тих громадян, які не досягли повноліття, але зареєстрували шлюб. У разі його розірвання до досягнення фізичною особою повноліття набута нею повна цивільна дієздатність зберігається.
На жаль, ні земельним, ні аграрним законодавством не врегульовано питання стосовно осіб — членів сільськогосподарських підприємств, які не досягли 18-річного віку. Вони за законом ще не мають права на отримання земельної ділянки, але при цьому він не забороняє їх вихід із сільськогосподарського підприємства з отриманням земельної частки (паю). Як видається, у такому разі слід також виходити з наведених обставин.
Визнання повної земельної дієздатності тільки за повнолітніми не виключає визнання за неповнолітніми у певних випадках деяких правомочностей у разі набуття земельних прав або створення для себе земельних обов’язків, тобто у разі визнання таких осіб частково дієздатними. Наприклад, за неповнолітніми від 16 до 18 років, як видається, має бути визнано право вчинювати дозволені законом право- чини із землею, але тільки за згодою їх батьків (усиновителів) або опікунів і під контролем з боку органів місцевого самоврядування. З точки зору захисту інтересів неповнолітніх певного віку було б доцільним, аби закон передбачав обов’язковість їх згоди у випадках, коли йдеться про правочини із землею, отриманою ними в порядку спадкування. Тут також необхідний обов’язковий суворий контроль із боку органів місцевого самоврядування.
Земельна дієздатність громадян України (порівняно із суб’єктивним правом) не може передаватися або відчужуватися іншим особам. Вона не залежить також від місця проживання особи. Ось чому треба вважати незаконними рішення органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо відмови громадянам України в одержанні земельної ділянки у власність на тій підставі, що особа не проживає в даному населеному пункті чи місцевості^[549].
Земельна дієздатність громадян може бути обмеженою з тих самих підстав, що й цивільна (ст. 36 ЦК України). Лише суд може визнати громадянина недієздатним (ст. 39 ЦК України). Ці правила стосуються не тільки цивільної, а й земельної дієздатності. Особа, визнана недієздатною, не може бути суб’єктом прав на земельну ділянку; від її імені діє опікун. Таким чином, земельна дієздатність здійснюється особою, яка має суб’єктивне право на земельну ділянку, або її опікуном. Зазначені принципи є спільними для цивільного і земельного права, оскільки цивільна дієздатність і земельна дієздатність — це два складових елементи загальної дієздатності громадянина.
Особливості правового режиму земель, що використовуються громадянами, залежать головним чином від їх цільового призначення. Проте «соціально персоніфікований» склад суб'єктів земельних відносин — громадян України в особі селян найбільш характерний для земель сільськогосподарського призначення. Підтвердженням цієї тези є, зокрема, вимога законодавства для отримання громадянином земельної ділянки сільськогосподарського призначення для ведення фермерського господарства надати документ, що підтверджує його сільськогосподарську освіту або досвід роботи у сільському господарстві.
Ще одна особливість прав громадян на землі сільськогосподарського призначення полягає у тому, що не для всіх видів сільськогосподарської діяльно сті землі можуть передаватися у власність громадян. Винятки становлять земельні ділянки для городництва (ст. 36 ЗК України) та сінокосіння і випасання худоби (ст. 34 ЗК України). Такі види сільськогосподарського землекористування завжди є тимчасовими і здійснюються на підставі договору оренди згідно із Законом України «Про оренду землі».
Право громадян на землі сільськогосподарського призначення включає право на землю для ведення особистого (підсобного) і товарного господарства. Кожен із цих видів має свій правовий режим, у якому поєднуються норми, загальні для всіх земель, з нормами, що характерні лише для певного виду земель.
У сучасних умовах однією із суттєвих особливостей прав громадян на землі сільськогосподарського призначення є відносно нова цілеспрямованість особистого селянського господарства громадян і істотне підвищення його ролі у виробництві продуктів харчування. Якщо раніше ведення особистого підсобного господарства розглядалося як необхідне підґрунтя поліпшення побутових умов на селі, що давало б ще й додатковий дохід громадянам, а також певною мірою виступало способом активного відпочинку, оздоровлення людей і заохочення до праці підлітків, то зараз ідеться вже про те, аби, зберігаючи за круп- нотоварними господарствами високорентабельне рослинництво, поступово перекласти на плечі приватного сільськогосподарського виробника овочівництво та тваринництво за системою пасовищного утримання. Про це свідчить, зокрема, збільшення розмірів земельних ділянок, що надаються громадянам для ведення особистого селянського господарства, які збільшилися з 0,6 га за ЗК України 1991 р. до 2 га плюс можливість приєднання отриманої в натурі земельної частки (паю), а також набутої в порядку спадкування згідно із Законом України «Про особисте селянське господарство». Таким чином, відповідна товарність особистих селянських господарств громадян значно збільшилася, що не може не позначитися на правовому регулюванні земельних відносин громадян, які використовують землі сільськогосподарського призначення.
Крім права власності на земельну ділянку сільськогосподарського призначення, виділену в натурі, громадяни України мають право на земельну частку (пай) у складі земель сільськогосподарського підприємства. Виникнення цього права пов'язано з реформуванням існуючих земельних відносин — приватизацією і паюванням земель. На відміну від права власно сті на виділену в натурі земельну ділянку право на земельну частку (пай) не є об'єктом права власності та являє собою право вимоги особи — члена сільськогосподарського підприємства, яка має право на земельну частку (пай), про виділення земельної ділянки на місцевості.
Чинне законодавство не передбачає обмежень щодо набуття права на земельну частку (пай) негромадянами України, проте реалізувати право на отримання у власність земельної ділянки сільськогосподарського призначення в натурі можуть, як відомо, тільки громадяни України.}

<< | >>

↑

Источник: Правове регулювання екологічних, аграрних та земельних відно- П68 син в Україні: сучасний стан і напрями вдосконалення : монографія / [А. П. Гетьман, М. В. Шульга, А. М. Статівка та ін.] ; за ред. А. П. Гетьмана та В. Ю. Уркевича. — Х. : Право,2012. — 448 с.. 2012

Еще по теме 3.2.1. Особливості прав громадян України на землі сільськогосподарського призначення:

- Аграрне право України - Аграрное право России -