3.1.3. Охорона земель сільськогосподарського призначення

Земельні відносини нині фактично перетворились на стримуючий чинник розвитку продуктивних сил, передусім у сільській місцевості, де земля виступає головним ресурсом людського розвитку.

Земельна реформа, започаткована в Україні ще в 1990 р., на жаль, не стала передумовою для формування високопродуктивного земле­користування в аграрній сфері, а земля — головний засіб виробництва в сільському господарстві продовжує використовуватися з низькою віддачею. Ринковий обіг земельних ділянок сільськогосподарського призначення законодавчо, економічно та інфраструктурно не підго­товлений. Між тим питання щодо скасування мораторію на відчужен­ня земельних ділянок сільськогосподарського призначення та фор­мування ринку цих земель є одним із найбільш дискусійних та запо- літизованих питань державної земельної політики в Україні. Невирішення цього питання протягом багатьох років призводить до накопичення значної кількості проблем у сільському господарстві країни, зокрема:

стримування оптимізації співвідношення сільськогосподарського землеволодіння і землекористування, неможливість застосування но­вітніх технологій та поліпшення технологічних умов використання земель сільськогосподарського призначення внаслідок нераціональних розмірів землеволодінь; черезсмужжя, вкраплення невеликих ділянок інших власників у масиви земель господарств, які орендують земель­ні ділянки громадян України;

концентрація значної частини земель сільськогосподарського при­значення у власності найменш економічно активної частини сільсько­го населення (пенсіонерів і людей похилого віку), які фактично не мають належних професійних знань і об’єктивно позбавлені можли­востей займатися землеробством;

блокування процесів створення крупнотоварних господарств рин­кового типу в умовах інтеграції України в СОТ кардинально знижує конкурентоздатність вітчизняного сільського господарства на світових ринках;

зниження інвестиційної привабливості аграрного сектору економі­ки, що пов’язано з підвищенням ризику вкладень (інвестицій) внаслі­док неможливості іпотечного кредитування сільського господарства під заставу земельних ділянок та ін.

Стан земельних ресурсів України, особливо земель сільськогоспо­дарського призначення, як свідчать офіційні дані, останнім часом суттєво погіршився. Насамперед це стосується ґрунтового покриву, який є одним із особливо вразливих об’єктів природи. Він значною мірою втрачає притаманні йому властивості саморегуляції. Одним із важливих чинників зниження продуктивності земельних ресурсів є деградація ґрунтів, яка безпосередньо пов'язана як із водною та віт­ровою ерозією, так і з негативним впливом антропогенної діяльності. Надмірне антропогенне навантаження на ґрунти зумовлене як незадо­вільним співвідношенням угідь, серед яких переважають сільськогос­подарські угіддя (здебільшого рілля), так і деградацією.

Ґрунтовий покрив, будучи одним із найбільш уразливих об'єктів природи, потерпає від негативного впливу природних процесів та ре­зультатів людської діяльності. Так, вітрова та водна ерозія, засолення та виснаження земель сільськогосподарського призначення, а також інші негативні природні чинники спричиняють значні втрати сільсько­господарським виробникам та аграрному комплексу в цілому. Це від­повідним чином відображається на зміні цін на сільськогосподарську продукцію, її якості та економічній ситуації в державі. З другого боку, загальновідомим є той факт, що будь-яке необгрунтоване втручання людини в довкілля супроводжується порушенням природного біоло­гічного балансу, що викликає низку негативних явищ природного, антропогенного та техногенного характеру. Подібні процеси у цих ви­падках мають бути контрольованими з боку як держави, так і суспіль­ства в цілому. Важливого значення у регламентації здійснення охорон­них заходів набувають саме правові заходи.

Закон України (ст. 1) «Про охорону земель» визначає ґрунт як природно-історичне органо-мінеральне тіло, що утворилося на по­верхні земної кори і є осередком найбільшої концентрації поживних речовин, основою життя та розвитку людства завдяки своїй найцінні­шій властивості — родючості. Саме родючість ґрунтів виступає визна­чальним чинником при їх використанні як засобу виробництва.

Слід підкреслити, що метою охорони ґрунтів має виступати збере­ження і підвищення не тільки родючості, а й інших їх якісних харак­теристик, навіть тих, які не задіяні у сільськогосподарському вироб­ництві. Це дуже важливо, оскільки родючість ґрунтів — лише частина їх корисних властивостей. Відомо, що функції ґрунтів не обмежують­ся тільки задоволенням потреб людини в їжі та сировині. Ґрунти необ­хідні для функціонування всього живого на землі, існування всієї біо­сфери. У цьому зв'язку охорона земель сільськогосподарського при­значення має бути спрямована на збереження ґрунтів не тільки як засобу виробництва, а й як невід'ємного компонента природи.

ЗК України (ст. 168), визнаючи ґрунти земельних ділянок об'єктом особливої охорони, акцентує увагу перш за все на необхідності охоро­ни ґрунтової маси знятого родючого шару ґрунту. Разом із тим потребує окремої уваги і другий напрям правової охорони ґрунтів — погіршен­ня їх якості та руйнація ґрунтів, що є однією з головних причин зни­ження їх родючості. В останньому випадку йдеться про деградацію ґрунтів, тобто погіршення корисних властивостей та родючості ґрунтів унаслідок дії природних чи антропогенних чинників.

Під деградацією ґрунтів прийнято розуміти погіршення їх якостей, викликане зміною умов ґрунтоутворення внаслідок природних причин або господарської діяльності людини, яке супроводжується зменшен­ням вмісту гумусу, руйнуванням структури ґрунту та зниженням його родючості.

Закон України «Про охорону земель» (ст. 1) визначає охорону ґрун­тів як систему правових, організаційних, технологічних та інших за­ходів, спрямованих на збереження і відтворення родючо сті та ціліс­ності ґрунтів, їх захист від деградації, ведення сільськогосподарського виробництва з дотриманням ґрунтозахисних технологій та забезпечен­ня екологічної безпеки довкілля.

Проблеми правової охорони ґрунтів були предметом спеціального дослідження як вітчизняних, так і зарубіжних представників земельно- правової науки: В. Л. Мунтяна, П. Ф. Кулинича, А. М. Мірошниченка, В. В. Носіка, О. А. Вівчаренка, Н. С. Гавриш, В. М. Зарькова, Ю. Г Жарикова, Л. Б. Шейніна.

Останнім часом у літературі зроблено обґрунтований висновок про те, що притаманні ґрунтовому покриву та ґрунтовій масі особливості зумовлюють необхідність втілення в структурі правової охорони ґрун­тів двох відносно самостійних напрямів їх правової охорони. Якщо перший напрям правової охорони ґрунтів охоплює правове регулюван­ня відносин щодо їх охорони у складі земельних ділянок, невід'ємною складовою частиною яких є ґрунтовий покрив, то другий стосується правового регулювання відносин щодо зняття, зберігання, складуван­ня, нане сення ґрунтової маси на відповідні земельні ділянки та від-

новлення екологічних та продуктивних властивостей останніх^[DXXXV]. Дійсно, наведений підхід до правової охорони ґрунтів як складової частини правової охорони земель, що, у свою чергу, включає дві складові: пра­вову охорону ґрунтової маси та правову охорону ґрунтового покриву, заслуговує на увагу.

Як уже зазначалося, ст. 168 ЗК України, що має назву «Охорона ґрунтів», регулює лише охорону ґрунтової маси. І це не випадково, оскільки останнім часом дана проблема суттєво актуалізується. Зако­ном встановлено відповідальність за незаконне зняття та перенесення ґрунтового покриву земельних ділянок без спеціального дозволу упов­новажених органів. Разом із тим проблеми правової охорони, об'єктом якої виступають ґрунти в їх природному стані, тобто ґрунти, які є по­верхневим шаром земельних ділянок і становлять їх невід'ємну час­тину, розв'язуються лише у загальній формі. Так, з метою охорони земель сільськогосподарського призначення носії земельних прав зобов'язані: вживати заходів щодо збереження ґрунтів та їх родючості; захисту сільськогосподарських угідь від заростання деревами і куща­ми, бур'янами, а також захисту рослин і продукції рослинного похо­дження від шкідливих організмів (рослин чи тварин, хвороботворних організмів, здатних за певних умов заподіяти шкоду деревам, кущам та іншим рослинам).

Власники та користувачі земельних ділянок сільськогосподарсько­го призначення зобов'язані здійснювати виробництво сільськогоспо­дарської продукції способами, які забезпечують відновлення родючос­ті земель сільськогосподарського призначення, а також виключаючими чи обмежуючими негативний вплив такої діяльності на довкілля; до­тримуватися стандартів, норм, нормативів, правил та регламентів про­ведення агротехнічних, агрохімічних, меліоративних, фітосанітарних та протиерозійних заходів. Але цього явно недостатньо.

Одним із основних принципів земельного законодавства має бути визнано пріоритет охорони земель як найважливішого компонента довкілля і головного засобу виробництва в сільському господарстві.

Залучення земель до ринкового обігу та трансформація відносин власності на землю суттєво вплинули на зміну пріоритетів викорис­тання земель та їх охорони. Аналіз практики господарської діяльності показує, що економічні інтереси носіїв земельних прав при викорис-

танні виробничого потенціалу закріплених за ними земель стали пре­валювати. Екологічні ж наслідки господарської діяльності перестали ними враховуватися. Між тим система раціонального використання земель набуває значення однієї з найбільш гострих і глобальних про­блем у зв'язку з можливою продовольчою кризою. Її розв'язання, як підкреслюється в літературі, має йти шляхом освоєння адаптивно- ландшафтних систем землеробства з урахуванням як специфіки кон­кретної ґрунтово-кліматичної зони, так і агроекологічних особливостей території¹.

Окремої уваги потребує питання, пов'язане з плануванням охорони та раціонального використання земель сільськогосподарського призна­чення. Таке планування має бути системним, що повинно забезпечувати створення належних умов господарювання, взаємозв'язок запланованих дій з державними цільовими програмами, які передбачають фінансуван­ня запланованих заходів при посиленні державного контролю за їх реа­лізацією і невідворотності відповідальності за їх невиконання.

За відсутності фінансових коштів у виробників сільськогосподар­ської продукції не виконуються заходи щодо збереження та підвищен­ня родючості ґрунтів, не дотримується порядок проведення агротех­нічних, агрохімічних, меліоративних, фітосанітарних, протиерозійних заходів, допускається тривале невикористання земель. У кінцевому результаті все це призводить до втрати продуктивності цінних сіль­ськогосподарських угідь, заростання їх бур'янами або до деградації.

3.2.