3.1.2. Особливості використання земель сільськогосподарського призначення

Використання таких земель для виробництва сільськогосподарської продукції як основи продовольчої безпеки здійснюється переважно аграрними товаровиробниками (фермерськими господарствами, сіль­ськогосподарськими кооперативами, особистими селянськими госпо­дарствами та ін.).

У результаті належного використання земель сільськогосподарсько­го призначення створюються умови для отримання безпечної та якісної сільськогосподарської продукції. Безперечно, це має важливе значення, але займатися пошуком та усуненням дефектів сільськогосподарської продукції — затратна та малоефективна справа. Низька якість про­дукції — наслідок, а головну увагу треба приділяти аналізу і попере­дженню причин. Тому головний акцент слід робити на організації використання земель.

Правовий регулятивний вплив на землі сільськогосподарського призначення як основу продовольчої безпеки держави закріплюється законом у низці принципових положень, які характеризують особли­вості використання, охорони та правового режиму цих земель.

По-перше, з 31 липня 2010 р. уведено в дію Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо збережен­ня родючості ґрунтів», який вніс суттєві зміни до правової регламен­тації використання земель сільськогосподарського призначення.

У проектах землеустрою, що забезпечують еколого-економічне обґрунтування сівозмін та впорядкування угідь, крім зазначеного в ст. 52 Закону України «Про землеустрій», було б доцільним перед­бачити: оптимізацію земельних угідь; оптимізацію сільськогосподар­ських угідь; оптимізацію сівозмін та структури посівних площ.

При складанні проектів землеустрою, що забезпечують еколого- економічне обґрунтування сівозмін та впорядкування угідь, оптиміза- ція земельних угідь повинна передбачати розвиток природних терито­рій в агроландшафтах як продовження екологічної мережі на відповід­ній території шляхом збільшення площі екологостабілізуючих угідь.

Оптимізація сільськогосподарських угідь, по-перше, повинна пе­редбачати по ступове зменшення розораності сільськогосподарських угідь. Важливою умовою підвищення врожайності, зниження ерозійної небезпеки та відтворення балансу гумусу слід вважати забезпечення оптимального співвідношення сівозмін та посівних площ сільськогос­подарських культур.

По-друге, основними суб’єктами права приватної власності на землі сільськогосподарського призначення чинне законодавство визнає передусім громадян України. Так, за даними Держземагентства Укра­їни, із 15,91 млн державних актів на право приватної власності на зе­мельну ділянку 15,41 млн належать саме громадянам України. Пере­важна більшість державних актів (6,5 млн) посвідчують право при­ватної власно сті громадян на земельні ділянки, отримані ними за рахунок земель сільськогосподарського призначення.

Більшість громадян України отримали земельні ділянки сільсько­господарського призначення в приватну власність у процесі привати­зації земель колективних сільського сподарських підприємств. Вико­ристання цього виду земель можливе також певними юридичними особами (як суб’єктами права приватної власності на ці землі, так і орендарями): фермерськими господарствами, сільськогосподарськи­ми кооперативами, приватними аграрними підприємствами та ін. Се­ляни, колишні члени колективних сільськогосподарських підприємств, маючи право вільного вибору організаційно-правових форм здійснен­ня землекористування, зазвичай передають належні їм земельні ді­лянки сільськогосподарського призначення в оренду.

У сучасних умовах, коли світ охоплений дефіцитом продовольства — продукції сільськогосподарського виробництва, потенційний інтерес ін­весторів до вітчизняних земель сільськогосподарського призначення суттєво підвищується. Це пов’язано з тим, що за даними Організації еко­номічного співробітництва і розвитку прогнозується постійний ріст світо­вого населення на 1,1 % в рік, що вимагатиме до 2050 р. збільшення ви­робництва продовольства на 70 %. Очікується, що в Китаї, Індії, Росії та Україні ріст виробництва продовольства значно перевищить 20 %^[531].

По-третє, серед чинників, які дозволяють отримувати безпечну та якісну сільськогосподарську продукцію та впливають на забезпечення продовольчої безпеки держави, слід назвати відшкодування втрат сіль­ськогосподарського виробництва. Норми інституту відшкодування втрат сільськогосподарського виробництва важливу роль відіграють і для забезпечення отримання необхідної кількості сільськогосподар­ської продукції. Так, відповідно до ст. 207 ЗК України втрати сільсько­господарського виробництва включають втрати сільськогосподарських угідь, а також втрати, завдані обмеженням у землекористуванні та по­гіршенням якості земель.

Втрати сільськогосподарського виробництва включають втрати сільськогосподарських угідь; втрати, завдані обмеженням у землеко­ристуванні; втрати, завдані погіршенням якості земель. До першої категорії втрат належать сільськогосподарські угіддя, площа яких ско­рочується в результаті законного припинення прав на них та подаль­шого використання для потреб, не пов’язаних із сільськогосподарським виробництвом. У цьому разі, як і при відшкодуванні втрат, завданих у зв’язку з виключенням сільськогосподарських угідь із господарсько­го обігу внаслідок встановлення охоронних, санітарних та інших за­хисних зон, не йдеться про правопорушення, тобто таке відшкодуван­ня втрат не має характеру юридичної санкції. Дещо інший характер має відшкодування втрат при обмеженні прав власників землі та зем­лекористувачів, у тому числі орендарів, або погіршенні якості угідь унаслідок негативного впливу, спричиненого діяльністю громадян, юридичних осіб, органів місцевого самоврядування або держави. У цьому разі може йтися як про правомірні дії, так і про правопору­шення.

Втрати сільськогосподарського виробництва відшкодовуються не­залежно від того, кому належать сільськогосподарські угіддя (державі, територіальній громаді, фізичним чи юридичним особам). Важливою обставиною виступає тут лише те, що відповідні сільськогосподарські угіддя втрачають свою функцію головного засобу виробництва у сіль­ському господарстві та вибувають із господарського обігу або ж по­гіршується їх якість чи встановлюється обмежений режим їх викорис­тання за цільовим призначенням, що негативно позначається на розв’язанні проблем продовольчої безпеки.

Втрати відшкодовуються громадянами та юридичними особами, яким надаються чи продаються сільськогосподарські угіддя або ж на користь яких встановлюються обмеження землекористування, охорон­ні та захисні зони. Зазначені втрати можуть відшкодовуватися лише тоді, коли уповноважені органи державної влади чи органи місцевого самоврядування ухвалюють рішення, наприклад, про примусове ви­лучення чи викуп земельної ділянки у власників або землекористувачів для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, не пов’язаних із веденням сільськогосподарського виробництва.

Відшкодування втрат сільськогосподарського виробництва є одним із заходів, який забезпечує збереження кількісних і якісних характе­ристик земель сільськогосподарського призначення, що використову­ються як засіб виробництва в сільському господарстві. Сутність від­шкодування втрат полягає в компенсації за умовними нормативами витрат, обумовлених необхідністю залучення в сільськогосподарський обіг нових земель замість тих, які використовуються не за цільовим призначенням, або поліпшення якості угідь, які використовуються.

У літературі висловлено обґрунтовану пропозицію визначати «втрати» як грошові суми, що у разі виведення земель зі складу сіль­ського сподарських угідь підлягають сплаті до відповідних бюджетів для залучення до сільськогосподарського виробництва компенсуючих площ або компенсуючого поліпшення якості існуючих сільськогос­подарських угідь^[532].

Відшкодування втрат — це захід економічного стимулювання ра­ціонального використання та охорони земель сільськогосподарського призначення, зокрема відповідних сільськогосподарських угідь, що виявляється у стягненні плати як компенсації зменшення площі земель, котрі використовуються в сільськогосподарському виробництві, або підвищення якості існуючих сільськогосподарських угідь.

По-четверте, землі сільськогосподарського призначення як осно­ва продовольчої безпеки України мають пріоритетний характер для використання в сільському господарстві. Чинний ЗК України перед­бачає, що:

1) визначення земель, придатних для потреб сільського господар­ства, провадиться на підставі даних державного земельного кадастру (ч. 2 ст. 23). Склад відомостей державного земельного кадастру визна­чено Законом України «Про державний земельний кадастр»;

2) землі, придатні для потреб сільського господарства, мають на­даватися насамперед для сільськогосподарського використання (ч. 1 ст. 23);

3) для будівництва промислових підприємств, об'єктів житлово- комунального господарства, залізниць і автомобільних шляхів, ліній електропередачі та зв'язку, магістральних трубопроводів, а також для інших потреб, не пов'язаних з веденням сільськогосподарського ви­робництва, надаються переважно несільськогосподарські угіддя або сільськогосподарські угіддя гіршої якості (ч. 3 ст. 23).

Принцип пріоритетності земель сільського сподарського призна­чення — це загальна вимога чинного законодавства у вигляді спеці­альних правил, спрямованих на збереження площі та якості цих земель як найбільш цінної категорії.

Продовольче забезпечення держави безпосередньо пов'язано з під­вищенням ролі земель сільськогосподарського призначення, станом використання та охорони цих земель, зменшенням залежності сільсько­господарського виробництва від несприятливих природно-кліматичних умов, поліпшенням екологічного стану сільськогосподарських угідь.

Відомо, що значна частина земель сільськогосподарського призна­чення перебуває у приватній власності громадян. На сьогодні викорис­тання цих земель, які були приватизовані громадянами України в про­цесі проведення земельної реформи, здійснюється переважно на оренд­них умовах. Чільне місце у складі орендарів посідають як вітчизняні, так і іноземні сільськогосподарські товаровиробники.

Вивчення матеріалів практики показує, що середня частка (пай), яку отримали селяни в результаті безоплатної приватизації земель сільськогосподарського призначення, складає приблизно 4 га. Між тим, як підкреслюють фахівці, мінімальний розмір земельної ділянки для ведення рентабельного господарства становить 3 тис. га. Отже, аби сформувати необхідну для використання площу земельного масиву за рахунок земель сільськогосподарського призначення, орендар має укласти договори оренди землі приблизно із 750 орендодавцями. У значної кількості агрокомпаній в оренді нині перебуває не 3 тис. га, а декілька десятків або сотень тисяч гектарів. Так, у холдингу «Миро- нівський хлібопродукт» — 280 тис. га землі, в «Астарта-Київ» — 210 тис. га, а у «Дакор Агро Холдинг» — 106 тис. га¹.

Після того як у 2008-2009 рр. частина великих агрокомпаній від­мовилася від 30-40 % орендованих земель, у сучасний період на тлі зростання цін на сільськогосподарську продукцію ці компанії планують збільшити площу орендованих земель. Так, агрохолдинг «Миронів- ський хлібопродукт» на сьогодні третій в Україні за площею орендо­ваних земель (220 тис. га), має намір до 2015 р. збільшити площу таких земель до 500 тис. га^{[533] [534]. Розширення компанії планується здійснити як за рахунок купівлі агрогосподарств чи відповідних корпоративних прав, так і шляхом укладення додаткових договорів оренди землі.}