__ 3.2.2. Право приватної власності громадян України на землі сільськогосподарського призначення

Права громадян України на землі сільськогосподарського призна­чення в першу чергу потрібно розглядати за змістом і видами право­мочностей цих осіб відносно земельної ділянки, що ними використо­вується.

За радянських часів в умовах виключної державної власності на землю зміст права власності на неї включав такі правомочності влас­ника, як розпорядження, управління землями, земельний контроль, користування і володіння, реалізація яких не передбачала переходу права власності на землю від держави до інших суб'єктів^[550].

У нинішній українській правовій системі, що має перехідний ха­рактер, складовими якої є земельне і цивільне право та законодавство, право власності визначається як володіння, користування та розпоря­дження землею, і ця тріада принципово не заперечується в наукових колах, законотворчості та правозастосуванні^[551]. Проте зміст правомоч­ностей власника землі в законодавстві не розкривається, і тому вони мають різні визначення в цивільному і земельному праві.

Право володіння земельною ділянкою сільськогосподарського при­значення являє собою встановлене законом фактичне господарське або інше панування над земельною ділянкою в натурі (на місцевості), що має юридичне значення.

Володіти земельною ділянкою може як власник, так і користувач, що отримав її на підставі договору оренди. У цьому разі здійснення володін­ня користувачем не припиняє права власності. Землекористувач здійснює правомочність по володінню землею, оскільки без такого володіння нада­ною йому земельною ділянкою він не міг би цю ділянку використовувати. Таким чином, передаючи в користування земельну ділянку, власник тим­часово передає і свої повноваження по володінню землею.

Право користування земельною ділянкою сільськогосподарського призначення — це забезпечене законом право безпосередньої госпо­дарської експлуатації, використання корисних властивостей земельної ділянки відповідно до її цільового призначення у своїх інтересах.

Стосовно земель сільськогосподарського призначення поняття користування має особливий характер, який не повною мірою збіга­ється із загальним визначенням права користування з точки зору ци­вільного права. Річ у тім, що земля у сільському господарстві функці­онує у двох якостях: як основний засіб виробництва і як територіальна умова — просторовий базис для розміщення певних об'єктів.

Землі сільськогосподарського призначення за юридично закріпле­ними засобами використання розподіляються на два види. Перший з них — земельні площі, що відповідно до їх природних властивостей, розташування та господарських потреб використовуються для посівів сільськогосподарських культур і слугують засобом виробництва в рос­линництві і тваринництві (рілля, землі під багаторічними насадження­ми, сіножаті, пасовища, перелоги).

Функціонування землі як основного засобу виробництва у сільсько­му го сподарстві засноване на такій корисній властивості землі, як її родючість, тобто на здатності забезпечувати врожай сільськогосподар­ських рослин. Отже, унаслідок експлуатації такої землі суб'єкт, що використовує її, отримує сільськогосподарську продукцію, яка може ним споживатися або реалізовуватися. Таким чином, можна доповни­ти визначення поняття користування сільськогосподарськими угіддями такою ознакою, як право власності на продукцію, отриману внаслідок експлуатації земельної ділянки.

Другий різновид земель сільськогосподарського призначення — це землі несільськогосподарського використання, які є територіальним базисом. Вони необхідні для розміщення виробничих і господарських будівель та споруд, господарських шляхів і прогонів та ін. При вико­ристанні землі як просторового базису наявність несільськогосподар- ських угідь не є необхідною умовою діяльності землекористувача і сільськогосподарська продукція отримується ним не внаслідок її ви­користання. Виходячи із зазначеного, диференціація права сільсько­господарського і несільськогосподарського землекористування мож­лива за юридично значущими конкретними природними властивостя­ми земельної ділянки та її економічного призначення як об'єкта права землекористування.

На відміну від власника у цивільно-правовому розумінні, який може використовувати своє майно на власний розсуд, згідно із земельним законодавством усі землі сільськогосподарського призначення нада­ються для певної мети і мають використовуватися суворо за цільовим призначенням. Так, громадяни мають право отримати земельні ділян­ки сільськогосподарського призначення для ведення особистого селян­ського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасу худоби з метою споживання вирощеної на цих землях сільськогоспо­дарської продукції і для ведення товарного сільськогосподарського виробництва у вигляді, наприклад, фермерського господарства як фор­ми підприємництва громадян з метою отримання прибутку.

Користувачем також може бути як власник землі, так і інша особа, якій право користування надано на підставі укладеного договору, що звичайно не порушує права власності на неї власника землі.

Право розпорядження земельними ділянками сільськогосподар­ського призначення — це право визначати в межах закону юридичну долю земельної ділянки. Не можна погодитися із твердженням, що зустрічається в літературі, за яким право розпорядження землею — це встановлення, зміна або припинення правовідносин із приводу землі як об'єкта права^[552]. Правомочність власника землі розпоряджатися нею і правовідношення з приводу землі як об'єкта права — різні речі. Правовідносини з приводу землі можуть виникати, змінюватися, при­пинятися, а на земельній ділянці, на її правовому становищі це не позначатиметься. Отже, ніякого розпорядження землею не відбува­ється. При обліку земельних ділянок, наприклад, виникають земель­ні правовідносини, але сам облік не охоплюється поняттям розпо­рядження землею.

Право розпорядження землею є основною правомочністю власни­ка землі. Вірно підкреслював О. М. Турубінер, що розпорядження є тією основною правомочністю, яка у повному обсязі належить лише власнику і не може бути повністю будь-кому передана без зміни само­го суб'єкта права власності¹.

Повна відсутність у суб'єкта правомочності з розпорядження зем­лею означає, що ця особа не є власником землі. Однак зазначена право­мочність регламентується законом, вона здійснюється в межах, визна­чених останнім, а отже, не є абсолютно безмежною, що, так би мови­ти, виступає обов'язковою ознакою «вільної» приватної власності на землю, при якій власник розпоряджається землею повністю лише на свій розсуд. «Вільна» приватна власність на землю відіграла суттєву роль у становленні і розвитку суспільства. На думку І. А. Іконицької, приватна власність — велике завоювання і досягнення людської циві- лізації^{[553] [554]. Разом із тим у сучасних умовах доцільність законодавчого закріплення абсолютного характеру права приватної власності на зем­лю викликає сумніви в багатьох країнах[555]. Усе частіше пропонується враховувати специфіку землі як засобу виробництва та умови життєді­яльності людини, об'єктивну обмеженість землі в просторі, незмінність її місця розташування, нерозривний зв'язок із природним середовищем у цілому. При цьому йдеться про об'єктивний ріст соціальної значу­щості державної організації, використання земельних ресурсів. У ци­вілізованих країнах давно вже втратило актуальність поняття приватної власності, при якій власник здійснює свої правомочності без будь-яких обмежень. Тут чинне законодавство, включаючи конституції, виходить з того, що право власності має приносити користь не тільки власнику, а й усьому суспільству. Регулювання відносин приватної власності в розвинених країнах ґрунтується на принципі дотримання балансу інтересів приватної власності і всього суспільства1.}

Таким чином, міжнародна практика виходить із того, що право приватної власності на землю, відігравши спочатку позитивну роль у становленні соціально-економічних відносин на певній стадії свого розвитку, потребує модернізації шляхом державного втручання.

В Україні згідно із чинним законодавством право розпорядження земельними ділянками сільськогосподарського призначення шляхом їх продажу або іншого відчуження, крім міни, передавання у спадщи­ну, та при вилученні (викупі) для суспільних потреб, обмежено певним строком: до 1 січня 2013 р.

Як слушно зазначає В. В. Носік, наявність у законодавстві зазна­чених обмежень є доцільною в умовах здійснення земельної реформи і спрямована на забезпечення соціальної справедливості у розподілі і перерозподілі земель в інтересах теперішнього та прийдешніх по­колінь, а також на запобігання спекуляції землею особами, які не мають наміру безпосередньо працювати на ній, проте бажають дешево ску­пити ділянки і володіти землею для наступної реалізації земельних ділянок з метою одержання прибутку або ж одержувати певний зиск від здавання земельних ділянок в оренду іншим особам^{[556] [557].}

Разом із тим слід зауважити, що повна заборона власнику відчужу­вати землю рівноцінна позбавленню власника правомочності з розпо­рядження останньою, без якої він, як уже відзначалося, не може вва­жатися власником. Правомочність власника землі з визначення та зміни її цільового призначення вже зараз не належить громадянину, а зберігається за державою. Якщо повністю заборонити ще й відчу­ження землі, то від змісту права розпорядження нічого не залишиться. Інша річ, що здійснення громадянином права відчуження земельної ділянки має регламентуватися таким чином, аби інтереси власника при цьому збігалися з інтересами суспільства в цілому, не погіршувалися економічні умови і додержувалися вимоги екології. Саме таке розв’язання проблеми є найбільш прийнятним.

Стаття 79 ЗК України, визначаючи право власності на земельну ділянку, встановлює, що воно поширюється на простір, що знаходить­ся над та під поверхнею ділянки, на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд. Таким чином, право власності на земельну ділянку має комплексний характер, оскільки його дія поширюється не тільки на земельну ділянку як на просторовий базис, а й на ґрунт і деякі природні ресурси: водні об’єкти, ліси і багаторічні насадження¹.

Слід зазначити, що обсяг правомочностей власника земельної ді­лянки сільськогосподарського призначення залежить від правового режиму даної категорії земель. Під правовим режимом розуміють встановлені правовими нормами порядок і умови використання за цільовим призначенням земель усіх категорій і форм власності на землі, забезпечення й охорону прав власників землі і землекористува­чів, здійснення державного управління земельними ресурсами, конт­ролю за раціональним використанням землі і дотриманням земельно­го законодавства, ведення земельного кадастру, проведення землеу­строю, моніторингу землі, внесення плати за землю і застосування юридичної відповідальності за порушення земельного законодавства. Отже, безпосереднім об’єктом правового режиму є конкретне земель­не угіддя — земельна ділянка незалежно від її площі, що надана і ви­користовується за певним цільовим призначенням^{[558] [559].}

Правовий режим земель сільськогосподарського призначення є не­однорідним, він залежить від різних чинників, головне місце серед яких по сідають юридично значущі ознаки цих земель: види земель (сільськогосподарські та несільськогосподарські), категорії угідь (ріл­лі, пасовища, багаторічні насадження) та інші економічні та екологіч­ні властивості.

На особливу роль і значення юридичних ознак землі при аналізі її правового режиму вказував ще І. І. Євтіхієв, говорячи, що для земель­ного права характерний не спосіб правового регулювання, не суб'єкт правовідносин, а той речовий об'єкт — земля, призначенням якої є максимальне виробництво продуктів¹. Крім того, на правовий режим земель сільськогосподарського призначення впливають правове ста­новище суб'єкта землевикористання, форма власності на земельну ділянку та титул, на якому вона належить суб'єкту.

Правовий режим земель сільськогосподарського призначення спря­мовано на вирішення двох головних завдань: забезпечення родючості земель, тобто охорони якості сільськогосподарських угідь (якісний аспект), і забезпечення збереження кількості цих земель, відвернення зменшення площі сільськогосподарських угідь (кількісний аспект)^{[560] [561].}

Перше завдання вирішується в основному шляхом засто сування природоохоронних заходів, передбачених законом; друге — шляхом установлення імперативних приписів щодо порядку їхнього викорис­тання, переведення в несільськогосподарські угіддя та ін.

Конкретизуючи правомочності власності з володіння, користуван­ня та розпорядження з урахуванням специфіки земель сільськогоспо­дарського призначення, закон установлює суб'єктивні права й обов'язки власників земельних ділянок. Деякі з них із метою посилення захисту і конкретизації прав зазначених осіб, а також забезпечення найбільш раціонального використання земель доцільно було б певним чином скорегувати.

Відповідно до ст. 90 ЗК України власники земельних ділянок мають право:

а) продавати або іншим шляхом відчужувати земельні ділянки, передавати їх в оренду, заставу, спадщину. При реалізації цього права слід ураховувати норму п. 15 Перехідних положень ЗК України, якою встановлено обмеження права на відчуження земельних ділянок сіль­ськогосподарського призначення, що знаходяться у власності фізичних і юридичних осіб для ведення товарного сільськогосподарського ви­робництва;

б) самостійно господарювати на землі. Це означає, що власник зе­мельної ділянки може без втручання інших суб'єктів використовувати її за цільовим призначенням для задоволення своїх особистих потреб або отримання прибутку. Правомірність зазначеної норми не викликає сумнівів, проте «самостійне господарювання» — правомочність не зем­левласника, а будь-якого господарюючого суб'єкта, отже, воно належить не до земельного, а до господарського й аграрного права;

в) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, вироблену сільськогосподарську продукцію. За загальними нормами цивільного права одержання плодів і доходів є одним із спо­собів набуття права на річ, яка приносить плоди, приплід тварин, до­ходи, якщо інше не передбачено договором власника з іншою особою. Право власника на використання земельної ділянки з метою одержан­ня від цього корисних властивостей землі є одним із способів набуття права власності на результати землеробства, зокрема на посіви і на­садження сільськогосподарських культур, вироблену продукцію^[562]. Од­нак вважаємо, що більш повною була б така редакція цієї норми: «Усе, що законно вирощене, споруджене і знаходиться на земельній ділянці, у тому числі різного роду поліпшення самої ділянки, є власністю від­повідного суб'єкта»;

г) використовувати в установленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі;

ґ) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом;

д) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і спо­руди.

Важливим є закріплення в зазначеній статті положення про те, що порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, установленому законом. Разом із тим з метою захисту права володіння не зайвою б стала норма про недоторканність меж і розмірів земельної ділянки, крім випадків, прямо передбачених законом.

Правам власників земельних ділянок відповідають юридичні обов'язки, передбачені у ст. 91 ЗК України:

а) забезпечувати використання їх за цільовим призначенням. По­рушення цього обов'язку є правопорушенням, яке тягне за собою на­слідки, установлені у ст. 21 ЗК України, а саме: визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передавання) земельних ділянок громадянам та юридич­ним особам; визнання недійсними угод щодо земельних ділянок; від­мова в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстра­ції недійсною; притягнення до відповідальності відповідно до закону громадян та юридичних осіб, винних у порушенні порядку встанов­лення та зміни цільового призначення земель. Проте слід зауважити, що ст. 140 ЗК України «Підстави припинення права власності на зе­мельну ділянку» не містить такої підстави, як використання земельних ділянок не за цільовим призначенням;

б) додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля;

в) своєчасно сплачувати земельний податок;

г) не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів. Такий обов'язок не можна визнати специфічним обов'язком тільки власника землі через те, що він покладається на будь-яку фізичну або юридичну особу, а тому говорити про нього в ЗК України немає особливої потреби;

ґ) підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні власти­вості землі. Установлюючи цей обов'язок, законодавець не передбачив у ЗК України відповідальності за його порушення, та й навряд чи тут можливі будь-які санкції. Вважаємо, що правильніше передбачити за­мість цього обов'язок не допускати експлуатації земельної ділянки, при якій погіршується якість землі, установивши матеріальну відпо­відальність за зниження родючості ґрунту;

д) своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом;

е) дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних зі встановленням земельних сервітутів та охоронних зон. Зміст добро- сусідства розкривається у ст. 103 ЗК України як обов'язок обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам, землекористувачам сусідніх земель­них ділянок спричиняється найменше незручностей (затінення, за­димлення, неприємні запахи, шумове забруднення тощо). Власники земельних ділянок зобов'язані не використовувати їх у способи, які не дозволяють власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок використовувати їх за цільовим призначенням (неприпустимий вплив), а також зобов'язані співпрацювати при вчиненні дій, спрямованих на забезпечення прав на землю кожного з них, та використанні цих ді­лянок із запровадженням і додержанням прогресивних технологій вирощування сільськогосподарських культур та охорони земель (обмін земельних ділянок, раціональна організація територій, дотримання сівозмін, установлення, зберігання межових знаків тощо). Дотримання цього обов'язку пов'язано з обмеженням правомочностей власника земельної ділянки, але саме в ньому найбільш повно виявляється со­ціальна функція права власності на землю;

є) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зро­шувальних та осушувальних систем;

ж) за свій рахунок привести земельну ділянку в попередній стан у разі незаконної зміни її рельєфу, за винятком здійснення такої зміни невласником земельної ділянки, коли приведення у попередній стан здійснюється за рахунок особи, яка незаконно змінила рельєф.

Наведений перелік не є вичерпним, отже, законом можуть бути встановлені інші обов'язки власників земельних ділянок.

Зауважимо, що на відміну від попереднього ЗК чинний ЗК Укра­їни не вважає порушенням залишення землі необробленою. Але ж, як відомо, дефіцит земельних ділянок є до сить поширеним явищем. Одним із головних принципів земельного законодавства є забезпе­чення раціонального використання та охорони земель, додержання якого забезпечується таким обов'язком власника земельної ділянки, як використання її за призначенням, але закон, на жаль, не містить поняття нераціонального використання землі. У сучасній українській земельній та аграрно-правовій науці проблема раціонального вико­ристання сільськогосподарських земель майже не до сліджувалася. У радянській юридичній літературі правові проблеми раціонального при­родокористування досліджувалися М. І. Красновим¹ та В. Л. Мунтя­ном^{[563] [564]. Зокрема, у монографії В. Л. Мунтяна зазначалося, що раціо­нальне природокористування — це ефективне цільове використання природних багатств з урахуванням взаємодії і взаємозалежності всіх природних чинників[565].}

Раціонально використовувати природу означає брати від неї якнай­менше, а використовувати без відходів взяте, не брати зайвого і від­творити те, що можна, прагнучи більш якісного рівня. Отже, із наве­деного вченим поняття раціонального використання можна вивести такі ознаки, як ефективність, підвищення рівня яко сті природного ресурсу внаслідок такого використання, доцільність і відтворюваність. Таким чином, під нераціональне використання земельних ділянок сільськогосподарського призначення підпадають такі випадки: неці­льове використання землі, наприклад ріллі — під пасовище або навіть під забудівлю, це й недостатній рівень економічного ефекту від екс­плуатації землі, забруднення, погіршення її якості, незастосування заходів щодо боротьби з бур'янами і шкідниками сільськогосподар­ських культур, зниження родючості ґрунту і, звичайно, залишення земельної ділянки без використання та ін. Отже, зважаючи на негатив­ний вплив нераціонального використання земель сільськогосподар­ського призначення на результати аграрного виробництва, закон пови­нен містити поняття і його конкретні різновиди.

Підсумовуючи наведене, можна визначити право власності грома­дян України на землі сільськогосподарського призначення як право в межах, передбачених законом, володіти, користуватися та розпоря­джатися належною їм земельною ділянкою для ведення сільськогос­подарського виробництва з метою споживання виробленої продукції, а також ведення товарного сільськогосподарського виробництва на засадах підприємництва з метою одержання прибутку.

У сучасних умовах України право приватної власності на землю повинно дозволити громадянинові відчувати себе повноправним гос­подарем, значною мірою незалежним від місцевих бюрократичних адміністраторів. Воно має стати умовою для розвитку таких форм господарювання, як сільськогосподарські кооперативи та господарські сільськогосподарські товариства, а також для створення розвиненої мережі фермерських господарств і ведення особистих селянських господарств, що є однією з основних цілей аграрної реформи.