Значення норм публічного права у захисті прав і інтересів людини і громадянина

З давніх часів юридичний процес і відповідно юридична процесуальна форма започатковані ще з часів Стародавнього Риму. Майже за півтисячоліття до нашої ери було прийнято початкові правові засади організації громадського суспільства.

Римський історик Тіт Лівій назвав Закони XII таблиць «fons ommis publici privatique juris» - джерелом усього публічного та приватного права. Відомий російський вчений І. Б. Новицький характеризуючи Закони XII таблиць як джерело всього публічного і приватного права, підкреслював: «Слово «джерело» у цій фразі уживається в сенсі кореня, із якого зросло могутнє дерево римського права; Лівій хотів терміном «джерело» позначити початок, від якого йде розвиток римського права [47, с.13 ].

Проте, за твердженням І. Б. Новицького, «Вираз джерела римського права» уживається також в сенсі джерел познання римського права. Сюди відносяться юридичні пам’ятки, наприклад, кодифікація імператора Юстініана, твори римських юристів: Тіта Лівія (кінець I ст. до н. э. - початок I ст. н. э.); Таціта (I-II ст. ст. н. э.); Амміана Марцелліана (IV ст. до н. э.); римських письменників: Плавта і Теренція, в комедіях яких немало вказівок на становищ права; ліриків і сатиріков (Катулла, Горація, Ювенала та ін.)» [47, с. 14 ].

Серед джерел, що мали велике значення, були праці республіканських юристів Секста Елія Пета Ката (II ст. до н.э.), якому належить збірник, що охоплює закони, тлумачення їх та описання форм процесу, а також Марка Манілія, Юнія Горута і Публія Муція Спероли, про яких юрист Помпоній говорив, що вони «jus civele funbaverunt» - заснували цивільне право [47, с. 25 ].

Саме римські юристи вперше розробили абстрактне право приватної власності і взагалі приватне право, як право абстрактної особи.

Виникнення юридичного процесу і відповідно юридичної процесуальної форми значної мірою пов’язують з виникнення державного суду у Римі, який виник разом з утворенням державних органів, оскільки був і залишається складовою державного апарату.

У стародавньому Римі вже в республіканський період існувало і публічне і приватне право, і, відповідно, - публічні суди, які розглядали справи, що стосувалися інтересів держави, і цивільні суди, які розглядали майнові спори і деякі дрібні кримінальні справи.

Саме діяльність судових органів, спрямована на здійснення правосуддя, називається судовим процесом. Залежно від характеру розглядуваних справ він поділявся на кримінальний і цивільний [48, с. 98].

Характерною особливістю римського цивільного процесу класичного процесу був поділ його на дві стадії провадження:

а) розгляд справи у претора (jus);

б) розгляд справи у суді (jubicum).

Тобто судочинство розпочиналося з розгляду справи у претора (стадія jus). На цій стадії сторони викладали вимоги, заявляли претензії. При цьому особа, яка вважала своє майнове право порушеним і котра зверталася до суду за захистом, була позивачем, а особа, до якої заявлена претензія чи вимоги позивача - відповідачем.

Вимога позивача, подана до суду з приводу надання захисту порушеному праву - позов. Таким чином, є правом і засобом, за допомогою якого особа може задовольнити в судовому порядку свої вимоги. Якщо відповідач визнав пред’явлені йому вимоги і зобов’язувався їх виконати, то подальший розгляд справи припинявся. У разі його незгоди претор просив свідків засвідчити зроблені сторонами заяви і передавав справу на розгляд судді (стадія jubicum).

Така організація судового процесу існувала в Римі впродовж століть. Вона вважалася нормальним ординарним (тобто звичайним) порядком. Тому, коли в період монархії поділ судового процесу на дві стадії був скасований, він дістав назву екстраординарного (надзвичайного).

З урахуванням наведеного, як зазначає Г. I. Трофанчук, можна стверджувати, що право на позов могло бути реалізоване як у приватних, так і в багатьох публічних відносинах за допомогою спеціальної юридичної процедури, що дістала назву судового процесу [48, с. 98].

Відомо, що сфера приватного права включає цивільне, житлове, трудове, сімейне, міжнародне приватне право.

Становлення приватноправової автономії особистості, інтенсифікація комерційних зв’язків, стрімкий розвиток підприємництва, виробничої кооперації, а також процеси інтеграції України в світове співтовариство, які безперечно потребують вдосконалення економіко-правового базису функціонування суспільства, зумовили відродження основних правових інститутів та запровадження державою широкого спектру правових гарантій

29 захисту прав та інтересів. Формування відповідної системи захисту прав та інтересів особи зумовлює впровадження та створення адекватного правового механізму регулювання інститутів альтернативного вирішення приватно­правових спорів, який забезпечуватиме оперативне, об’єктивне та компетентне вирішення суперечок і розбіжностей, що виникають в динаміці приватно­правових відносин.

Принцип приватноправової автономії особистості, що є наріжним каменем побудови цивільно-правового регулювання, передбачає надання широких прав учасникам правовідносин, у тому числі і права вільного обрання способів захисту своїх прав та законних інтересів [49, с. 3]. Однак що стосується правової природи права на захист, то в юридичній науці немає єдиної точки зору щодо даної проблеми. Традиційною вважається концепція, згідно якої право на захист є складовою будь-якого суб’єктивного права, поряд з правом на власні дії, а також правом вимагати певної поведінки від зобов’язаних осіб [ 50, с. 10].

На думку В. П. Грібанова, суб’єктивне право, що надане особі, але не забезпечене від його порушення необхідними засобами захисту, є лише декларативним правом, а можливість правоохоронного характеру включається в зміст суб’єктивної матеріальної вимоги як одне з його повноважень [51, с. 96].

Водночас існують й інші погляди щодо забезпеченністю суб’єктивного права можливістю державного примусу, який є невід’ємним від даного права, незважаючи на те, що має свою специфіку.

Ми погоджуємося з думкою шановних науковців, що суб’єктивне право незважаючи на свою специфіку забезпечується засобами загальнодержавного

30 примусу. Оскільки між громадянами та юридичними особами з однієї сторони та органами публічної влади (їх посадовими) особами з іншої сторони виникають відносини, які не належать до явищ об’єктивної дійсності, а тому потребують правового регулювання з боку держави.

Чинне законодавство розрізняє два види суб’єктів правових відносин: особи приватного права і особи публічного права, у цих відносинах визначально беруть участь свідомі й вольові суб’єкти, необмежені законом у правоздатності або дієздатності. Йдеться про те, що право не може регулювати дії, які не залежать від свідомої волі недієздатних осіб.

Базисом, на якому сформувалося правове регулювання прав та інтересів особи, відповідно до якого такі права та інтереси потребують юридичної регламентації, є конституційні основи правопорядку.

Найважливіші суб’єктивні права і свободи закріплені Розділі ІІ «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» Конституції України.

Аналіз статей Конституції України дає підстави поділити основні права і свободи на: особисті (ст. ст. 27-35, 51-52); політичні (ст. ст. 36-40); економічні (ст. ст. 41-45); соціальні (ст. ст. 46-49); екологічні (ст. 50); культурні (ст. ст. 53-54). Наведений в указаних статтях Конституції перелік основних прав і свобод реалізуються з найбільшою повнотою та ефективністю [53]. Більшість із них мають абсолютний характер, тобто є не тільки невідчужуваними, а й не підлягають обмеженню.

Водночас норми статті 65- 68 Конституції закріплюють й обов’язки громадян в межах встановлених Конституцією та нормами іншого законодавства правового порядку. Правове регулювання обов’язків особи здійснюється за допомогою відповідних прийомів або способів за формою від­творення державного примусу.

Виходячи із характеристики державного примусу, його визначають як метод державного впливу на свідомість та поведінку суб’єктів, на майно учасників правових відносин для запобігання правопорушенням, покарання та виправлення правопорушників, поновлення порушених прав тощо, який застосовується незалежно від волі та бажання зобов’язаних суб’єктів [54, 8-10].

Державний примус є одним із засобів правового забезпечення належної реалізації прав та інтересів особи і в залежності від мети, підстав та порядку застосування може поділятися на засоби відповідальності за неналежне виконання обов’язків та засоби захисту порушених прав.

Проте, є прибічники й іншого, абсолютно протилежного підходу, відповідно до якого право на захист не є складовою чи елементом суб’єктивного права, а є самостійним окремим суб’єктивним правом, яке виникає лише в момент порушення чи оспорювання охоронюваного законом регулятивного суб’єктивного права та реалізується в рамках охоронного цивільного правовідношення, що виникає при цьому [55, с. 16; 56, с. 14].

Утой ж час існує й інша думка, коли суб’єктивне право як вид і міра можливої поведінки уповноваженої особи зумовлюється наявністю у його складі тьох можливостей (повноважень): права вимагати належної поведінки від суб’єкта обов’язку (права на дії інших осіб); а також права, у випадку порушення другого, застосовувати заходи поновлення свого суб’єктивного права. І незважаючи на різноманітні погляди у юридичній науці щодо поняття та елементів суб’єктивного права, наявності чи відсутності третього його елемента та його змісту, існування окремого самостійного права на захист, слід визнати, що суб’єктивне право, не забезпечене конкретним способом захисту, залишається негарантованим, таким, що може у будь-який момент зазначити неправомірного впливу зовнішніх чинників [57, с.

Відповідно до ст. 19 Конституції України правовий порядок в Україні грунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Стаття 15 ЦК України

32 передбачає право на захист інтересів особи, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства та на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання [58].

Як пише Ю. В. Білоусов: «Під захистом слід розуміти передбачену законом вид і міру можливого або обов’язкового впливу на суспільні відносини, які зазнали протиправного впливу, з метою поновлення порушеного, невизначеного чи оспорюваного права. Визначення цієї поведінки через право (можливість) чи через обов’язок залежить від суб’єкта здійснення діяльності стосовно захисту, а також волевиявлення учасника цивільного правовідношення, право якого зазнало несприятливого впливу» [57, с. 27].

Види захисту інтересів особи можна розглядати в залежності від способів та форм. Відповідно до статті 55 Конституції України, кожен має право на судовий захист. У цьому питанні ми не можемо обійтися без норм приватного права. Так, ст. 16 ЦК України розкриває способи захисту цивільних прав та інтересів. Зокрема, такими інтересами особи може бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов’язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Способи захисту прав у багатьох випадках передбачені правовими нормами які регулюють конкретні правовідносини. Наприклад, припинення дії, яка порушує право, як спосіб захисту полягає у припиненні тривалого цивільного правопорушення, яке продовжує тривати і впливати на суб’єктивні права, свободи та законні інтереси особи. В окремих випадках такий спосіб застосовується як запобіжний захід. Відповідно до ст. 152 ЦПК України [59] позов може бути забезпечений забороною проводити певні дії, включаючи і дії протиправного характеру. Зокрема, позов забезпечується:

33 накладенням арешту на майно або грошові кошти, що належать відповідачеві і знаходяться у нього або в інших осіб; забороною вчиняти певні дії; встановленням обов’язку вчинити певні дії; забороною іншим особам здійснювати платежі або передавати майно відповідачеві чи виконувати щодо нього інші зобов’язання; зупиненням продажу описаного майна, якщо подано позов про право власності на це майно або про виключення його з опису; зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа, який оскаржується боржником у судовому порядку; передачею речі, яка є предметом спору, на зберігання іншим особам. У разі необхідності судом можуть бути застосовані інші види забезпечення позову. Суд може застосувати кілька видів забезпечення позову. При цьому види забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.

Закон не допускає забезпечення позову шляхом накладення арешту на заробітну плату, пенсію та стипендію, допомогу по загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню, яка виплачується у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю (включаючи догляд за хворою дитиною), вагітністю та пологами, по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, на допомогу, яка виплачується касами взаємодопомоги, благодійними організаціями, а також на вихідну допомогу, допомогу по безробіттю. Ця вимога не поширюється на позови про стягнення аліментів, про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи, про відшкодування збитків, завданих злочином.

Також не допускається забезпечення позову шляхом зупинення тимчасової адміністрації або ліквідації банку, заборони або встановлення обов’язку вчиняти певні дії тимчасовому адміністратору, ліквідатору банку або Національному банку України при здійсненні тимчасової адміністрації чи ліквідації банку.

Можливість широкого застосування судової форми захисту ґрунтується на положеннях ст. ст. 55, 124 Конституції України, Рішень Конституційного Суду України щодо тлумачення положень ч. 1 та ч. 2 ст. 55 Конституції

34 України та постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 1 листопада 1996 року № 9 [60]. Так, у рішенні Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 р., [61] КЄ дав офіційне тлумачення такого змісту: «Частину першу статті 55 Конституції України треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод.

Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке згідно зі статтею 64 Конституції України не може бути обмежене.

Частину другу статті 124 Конституції України необхідно розуміти так, що юрисдикція судів, тобто їх повноваження вирішувати спори про право та інші правові питання, поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі». В мотивувальній частині цього рішення КС зазначив, що частина перша статті 55 Конституції України містить загальну норму, яка означає право кожного звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Зазначена норма зобов’язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист.

Таким чином, положення частини першої статті 55 Конституції України закріплює одну з найважливіших гарантій здійснення як конституційних, так й інших прав та свобод людини і громадянина. Окрім того, Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 р., кожному гарантується захист його прав, свобод та законних інтересів незалежним і безстороннім судом, утвореним відповідно до закону. Для забезпечення справедливого та неупередженого розгляду справ у розумні

35 строки, встановлені законом, в Україні діють суди першої, апеляційної, касаційної інстанцій і Верховний Суд України [62].

Істотним етапом цього процессу стало запровадження в нашій державі системи адміністративних судів, що відображає тенденції розвитку засобів захисту прав та інтересів особи у їх відносинах з державою [41]. Завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Згідно із частиною другою ст. 2 КАС України до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. Право на звенення до суду не обмежується використанням інших способів захисту прав та інтересу особи. Зокрема, до таких способів захисту відноситься адміністративний спосіб.

Визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб (п.10 ст.16 ЦК України) полягає у позбавленні у судовому порядку або іншому порядку, визначеному законом, юридичної сили винесеного рішення, вчиненої дії або зобов’язання вказаних суб’єктів владних повноважень вчинити певну дію для захисту порушеного чи/або оспореного права, необхідно віднести до адміністративного порядку захисту цивільних прав особи.

Відповідно до ст. 3 Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

36 Важливою ланкою в механізмі захисту прав і свобод людини і громадянина є Конституційний Суд України. Діяльність Конституційного Суду України грунтується на принципах верховенства права, незалежності, колегіальності, рівноправності суддів, гласності, повного і всебічного розгляду справ та обгрунтованості прийнятих ним рішень [63].

Конституційний Суд України здійснює судовий конституційний контроль та захист основ конституційного ладу, основних прав і свобод людини і громадянина, забезпечення верховенства права і прямої дії Конституції на всій території України. Здійснюючи конституційний контроль, КС справляє значний вплив на діяльність органів державної влади в сфері додержання та захисту прав людини і громадянина, передусім у сфері нормотворчості (законодавства), приймаючи рішення про невідповідність тих чи інших правових актів або їх окремих положень Конституції, даючи тлумачення конституційних норм при розгляді конкретних справ і здійснюючи офіційне тлумачення Конституції і законів України, яке стає обов’язковим для всіх суб’єктів права.

Одне з провідних місць у системі органів державної влади з гарантування прав і інтересів особі Верховній Раді України. Це пов’язано з тим, що відповідно до ст. 75 Конституції України, єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України.

На неї покладається завдання нормативного закріплення, по-перше, всієї сукупності прав і свобод, якими наділяється людина і громадянин, по-друге, визначення системи захисту даних прав і свобод [ 64, с. 208-209].

Як орган державної влади Верховна Рада України захищає права і свободи людини і громадянина шляхом здійснення повноважень, покладених на неї відповідно до ст. 85 Конституції і, зокрема, народний депутат, також уповноважений здійснювати захист прав і інтересів особи шляхом виконання покладених на нього посадових обов’язків. Згідно із п. 5 ст. 17 Закону України «Про статус народного депутата України» від 17 листапада 1992 р. [65], народний депутат як представник державної влади у разі порушення прав,

37 свобод і інтересів людини та громадянина, що охороняються законом, та інших порушень законності має право на місці вимагати негайного припинення порушення або звертатися з вимогою до відповідних органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, керівників підприємств, установ та організацій припинити такі порушення. У разі порушення законності народний депутат може звернутися з депутатським зверненням до відповідних посадових осіб правоохоронних органів чи органів виконавчої влади, що здійснюють державний контроль у відповідній галузі.

Чинне законодавство також передбачає захист прав та інтересів особи Президентом України, органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування (ст. 17 ЦК України).

Таким чином, законодавство України передбачає широкий загал захисту прав і законних інтересів особи, як в органах публічної влади, так і судах. Одним із видів захисту особи, є адміністративно-правовий захист. Правову основу адміністративного захисту становить ст. 40 Конституції України, за якою усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення і дати обгрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

Зазначені положення Конституції знайшли свою деталізацію у Законі України «Про звернення громадян» від 2 жовтня 1996 р. відповідно до ст. 1 Закону, громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов’язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-

38 економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення [66].

Особи, які не є громадянами України і законно знаходяться на її території, мають таке ж право на подання звернення, як і громадяни України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами.

Важливою складовою адміністративного порядку є захист Президентом України прав та інтересів людини і громадянина у межах повноважень, визначених конституцією України. Такі гарантії голови держави встановлені ст. 102 та ст. 106 Конституції України. Серед повноважень Президента України, як гаранта прав і свобод людини і громадянина, необхідно зазначити, що він скасовує акти Кабінету Міністрів України та акти Ради міністрів АРК. Підписує закони, прийняті Верховною Радою України та має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів із наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України, у тому числі, які містять цивільно-правові норми.

Таким чином, Президент України має широкі повноваження із контролю у сфері державного управління та значний вплив на формування організаційних засад виконавчої влади і змісту її функціонування. Визначені Конститутією повноваження, Президент України має можливості впливу на органи виконавчої влади, їх посадових та службових осіб, а отже на безпосередній вплив щодо забезпечення прав і свобод фізичних і юридичних осіб.

Крім того, відповідно до ст. 118 Конституції рішення голів місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства України, можуть бути відповідно до закону скасовані Президентом України, або головою місцевої державної адміністрації вищого рівня.

До адміністративного порядку захисту прав слід віднести діяльність Кабінету Міністрів України, який відповідно до ст. 2 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» від 7 жовтня 2010 р. [67] вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини та громадянина, створення сприятливих

39 умов для вільного і всебічного розвитку особистості, спрямовує та координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади та виконує інші функції, визначених Конституцією та законами України, актами Президента України.

Згідно із частиною третьою ст. 17 ЦК України орган державної влади, орган влади АРК або орган місцевого самоврядування здійснюють захист цивільних прав та інтересів у межах, на підставах та у спосіб, що встановлені Конституцією України та законом. Забезпечення прав і та інтересів особи покладається на Верховну Раду та Раду міністрів Автономної Республіки Крим, які зобов’язані брати участь у їх забезпеченні при здійсненні своєї компетенції (п. 7 ст. 138). Відповідно до Конституції Автономної республіки Крим права і свободи людини і громадянина в Автономній Республіці Крим встановлюються і гарантуються Конституцією України і відповідно Конституцією Автономної Республіки Крим. Основними завданнями органів влади АРК, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб є забезпечення реалізації прав і свобод людини і громадянина, гідних умов їх життя [68].

Питання забезпечення охорони прав, свобод і законних інтересів особи, відповідно до ст. 38 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р. [69], які вирішують і органи місцевого самоврядування. Важливою складовою охорони прав, свобод і законних інтересів особи являється передбачна відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування перед юридичними і фізичними особами. Так, шкода, заподіяна юридичним і фізичним особам в результаті неправомірних рішень, дій або бездіяльності органів місцевого самоврядування, відшкодовується за рахунок коштів місцевого бюджету, а в результаті неправомірних рішень, дій абобездіяльності посадових осіб місцевого самоврядування — за рахунок їх власних коштів у порядку, встановленому законом (ст. 77 Закону).

Наведене свідчить про надану законодавцем «можливіть звернутися

40 до компетентних державних органів захистом права - найважливіша складова належного управомоченій особі права на захист. І хоча забезпечувальну сторону права не можна зводити тільки до застосування засобів державного примусу, варто визнати [70, с. 420-421], що адміністративний порядок захисту цивільних прав за своїм характером відповідає таким відносинам, які засновані на підпорядкуванні одного суб’єкта іншому [71, с.168].

Важливою складовою захисту прав і інтересів людини і громадянина є захист нотаріусом. В статті 1 Закону України «Про нотаріат» зазначено, що нотаріат в Україні - це система органів і посадових осіб, на які покладено обов’язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, з метою надання їм юридичної вірогідності. Вчинення нотаріальних дій в Україні покладається на нотаріусів, які працюють в державних нотаріальних конторах, державних нотаріальних архівах (державні нотаріуси) або займаються приватною нотаріальною діяльністю (приватні нотаріуси) [72].

Проте, серед науковців існують ріні думки щодо захисту прав особи нотаріусом. Одні науковці відносять такий захист до спеціального захисту цивільних прав, а інші - до адміністративного. Так, в навчальному посібнику С. Я. Фурси та Є. І. Фурси «Нотаріат в Україні. Теорія і практика», зазначається, що нотаріус не працює на правах адміністративного органа (адміністративний орган завжди займається управлінням, має право вибору, при ухваленні рішення), не управляє якою-небудь сферою, а застосовує норми права, як і суд. Правова природа нотаріату не управлінська, а правозастосовна [73, с. 8]. У свою чергу, А. П. Вершинін пояснює віднесення захисту цивільних прав нотаріусом до адміністративної форми тим, що нотаріус призначається на посаду органом юстиції й контроль за виконанням професійних обов’язків нотаріусами здійснюють органи юстиції [74, с. 20-21]. Інші російські дослідники І. В. Решетнікової та В. В. Яркова вважають, що нотаріальна діяльність має публічно-правовий характер [75, с. 244]..

Безумовно, діяльність нотаріуса може носити різний характер, у той же час діяльність нотаріуса носить публічно-правовий характер, особливо, коли це стосується діяльності державних нотаріусів. А тому зміст нотаріальної діяльності та статус нотаріусів вказує на їх публічний характер.

Водночас в юридичній літературі існують думки, коли захист прав нотаріусом пов’язують не з адміністративною, а із судовою формою захисту права [76, с. 64; 77, с. 24]. Тому цікавою є позиція Л. Н. Бардіна, який вважає, що діяльність нотаріусів є подібною до діяльності судів із розгляду справ. Зокрема, автор наводить роз’яснення Пленуму Верховного Суду Української РСР від 5 січня 1925 р., в якому нотаріальну діяльність порівняно з діяльністю суду першої інстанції. [78, с. 6 -7, 9].

На нашу думку, застосування нотаріальної форми захисту суб’єктивних прав і інтересів особи у цивільних правовідносинах має обмежений характер, покликаний в-першу чергу здійснювати виключну захисну функцію цивільних прав та законних інтресів особи. Специфіка розгляду справ нотаріальними органами полягає у тому, що повноваження нотаріуса поширюються винятково на встановлення безспірних фактів охронюваних законом, а отже нотаріус здійснює і значну охоронну функцію.

На сьогоднішній день система захисту прав особи регламентується законодавством, спрямованих на захист прав і інтересів людини і громадянина. З метою реалізацією конституційних прав особа сама спроможна реалізувати свої права на захист шляхом звернення до уповноважених держвою органів публічної влади (їх посадових осіб) або до альтернативних способів вирішення приватно-правових інтересів.

Г оловною метою при виникненні спору між сторонами у всі часи завжди було бажання розв’язати його якомога швидше і з найменшими втратами для себе. На жаль, судова система на сьогодні не передбачає граничних строків остаточного вирішення справи по суті (встановлюються лише строки судового розгляду справи), а система оскаржень призводить до того, що рішення щодо предмету спору може вступити в законну силу лише через кілька років після

42 виникнення конфлікту і увесь цей час стосунки між сторонами будуть надмірно напруженими.

Тим часом, існує інший підхід вирішення юридичних конфліктів - з позиції інтересів. Цей спосіб ґрунтується на з’ясуванні та врахуванні взаємних інтересів сторін і спрямований на досягнення взаємовигідної угоди, в наслідок якої жоден учасник конфлікту не програє [49, с. 55 ].

Норми цивільного законодавства не розкривають альтернативні способи прав та інтересів особи. Водночас в частині другій ст. 15 ЦК України зазначено, що кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства, а в ст. 55 Конституції України розкривається зміст такого захисту. В ній зазначено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Тобто, залежно від порушеного суб’єктивного права, особа вибарає альтернативні способи захисту, зокрема - адміністративний.

Суб’єктом захисту прав фізичних та юридичних осіб може виступати Європейський суд з прав людини, який діє відповідно до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка була прийнята в Римі, 4 листопада 1950 р. Європейський суд з прав людини є міжнародним органом, який за умов, визначених «Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод», може розглядати заяви, подані особами, які скаржаться на порушення своїх прав, гарантованих Конвенцією та ст. 55 Конституцією України.

Під час Віденського саміту у 1993 р. було ухвалено рішення про створення нового Європейського суду з прав людини, який замінив колишню двоступеневу систему. Новий Суд, що був створений у Страсбурзі як орган Ради Європи, почав свою роботу 1 листопада 1998 р. Актом міжнародного визнання України як демократичної правової держави став вступ нашої країни 9 листопада 1995 р. до Ради Європи та ратифікація Верховною Радою України

43 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та Протоколів до неї. Зокрема, Верховною Радою України 17 липня 1997 р. було ратифіковано Конвенцію про захист прав людини основоположних свобод 1950 р., та протоколів до Конвенції за №1, 2, 4, 7 та 11 [ 28], а в лютому 2006 р. ВРУ було ратифіковано Протоколи № 12 та № 14 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [79].

Суб’єктом захисту прав і інтересів людини і громадянина може виступати і Уповноважений Верховної Радою України з прав людини [80]. Відповідно до ст. 3 Закону «Про Уповноваженого Верховної Радою України з прав людини» метою парламентського контролю, який здійснює Уповноважений, є:

1) захист прав і свобод людини і громадянина, проголошених Конституцією України, законами України та міжнародними договорами України;

2) додержання та повага до прав і свобод людини і громадянина органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх посадовими і службовими особами;

3) запобігання порушенням прав і свобод людини і громадянина або сприяння їх поновленню;

4) сприяння приведенню законодавства України про права і свободи людини і громадянина у відповідність з Конституцією України, міжнародними стандартами у цій галузі;

5) поліпшення і подальший розвиток міжнародного співробітництва в галузі захисту прав і свобод людини і громадянина;

6) запобігання будь-яким формам дискримінації щодо реалізації людиною своїх прав і свобод;

7) сприяння правовій інформованості населення та захист конфіденційної інформації про особу.

По своїй суті мова йде про парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного

44 на території України і в межах її юрисдикції на постійній основі здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Уповноважений бере участь у підготовці доповідей з прав людини, які подаються Україною в міжнародні організації згідно з чинними міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана ВРУ.

Віднині цей інститут являє собою універсальний інструмент виявлення і сприяння усуненню порушень прав і інтересів особи. Усвідомити природу, функції та мандат нового для України демократичного інституту позасудового захисту прав і свобод людини неможливо без аналізу подібних правозахисних інституцій у демократичних країнах світу.

Важливою складовою захисту прав і інтересів особи є їх участь в громадських об’єднаннях. Так, відповідно до ч. 1 ст. 36 Конституції громадяни України мають право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Діяльність, що визначає правові та організаційні засади реалізації права на свободу об’єднання, гарантованого Конституцією України та міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, регламентована Законом України «Про громадські об’єднання» від 22 березня 2012 р. [ 81]. Згідно із ст. 1 цього Закону, громадське об’єднання - це добровільне об’єднання фізичних осіб та/або юридичних осіб приватного права для здійснення та захисту прав і свобод, задоволення суспільних, зокрема економічних, соціальних, культурних, екологічних, та інших інтересів.

Окрім того, відповідно до частини третьої ст. 36 Конституції громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів. Професійні спілки є громадськими організаціями, що об’єднують громадян, пов’язаних спільними інтересами за

45 родом їх професійної діяльності. Професійні спілки утворюються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їх членів. Усі професійні спілки мають рівні права. Обмеження щодо членства у професійних спілках встановлюються виключно цією Конституцією і законами України.

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» від 15 вересня 1999 р., професійні спілки створюються з метою здійснення представництва та захисту трудових, соціально- економічних прав та інтересів членів профспілки [82].

Наведене свідчить, що захист прав і інтересів особи гарантується і охороняється національним та міжнародним законодавством. Проте, й досі залишається дискусійним в теорії права поняття «охоронюваного законом інтересу» (законного інтересу). Так, за одним із сучасних визначень законний інтерес - це відображена в об’єктивному праві або така, що впливає з його загального змісту і певною мірою гарантована державою юридична дозволеність, виражена в устремліннях суб’єкта користуватися певним соціальним благом, а також за необхідних умов звертатися за захистом до компетентних структур - із метою задоволення своїх інтересів, які не суперечать загальнодержавним [83, с.11].

У свою чергу О. І. Чепис розмежовує такі категорії як «охоронюваний законом інтерес» та «охоронний інтерес». На її думку, «охоронюваний законом інтерес - це соціальний інтерес, не опосередкований регулятивним суб’єктивним правом, який отримує визнання з боку закону шляхом надання його суб’єкту охоронного суб’єктивного права як засобу захисту цього інтересу. Охоронний інтерес - виникаючий одночасно із охоронним суб’єктивним правом інтерес, що реалізується в процесі захисту регулятивного суб’єктивного права або охоронюваного законом інтересу [84, с. 4 ].

Тлумачення поняття «охоронюваний законом інтерес» дається в рішенні Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 р. зазначається, що «охоронюваний законом інтерес» та вживанням у законодавстві поняття «законний інтерес», є тотожним поняттю «охоронюваний законом інтерес», а

46 також тим, що права фізичних та юридичних осіб прямо зазначені у Конституції України, законах України або безпосередньо випливають зі змісту правових норм, тоді як поняття «охоронюваний законом інтерес», за захистом якого зацікавлена особа теж вправі звернутись до суду, не визначено у законодавстві [85].

Конституційний Суд України, розглянувши питання щодо офіційного тлумачення поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається у частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу України виходить з такого.

Етимологічний зміст слова «інтерес» включає:

а) увагу до кого-, чого-небудь, зацікавлення кимось, чимось; цікавість, захоплення;

б) вагу; значення;

в) те, що найбільше цікавить кого-небудь, що становить зміст чиїхось думок і турбот;

г) прагнення, потреби;

д) те, що йде на користь кому-, чому-небудь, відповідає чиїмось прагненням, потребам; вигоду, користь, зиск.

У загальносоціологічному значенні категорія «інтерес» розуміється як об’єктивно існуюча і суб’єктивно усвідомлена соціальна потреба, як мотив, стимул, збудник, спонукання до дії; у психології - як ставлення особистості до предмета, як до чогось для неї цінного, такого, що притягує. В юридичних актах термін «інтерес», враховуючи його як етимологічне, так і загальносоціологічне, психологічне значення, вживається у широкому чи вузькому значенні як самостійний об’єкт правовідносин, реалізація якого задовольняється чи блокується нормативними засобами.

Таким чином, охоронюваний законом інтерес - це самостійний об’єкт правовідносин об’єктивно відображений в нормах права.

Наведений перелік визначення поняття «охоронюваний законом інтерес» дає підстави сформувати авторське визначення цього поняття. Під ним

47 розуміється об’єктивно відображене в нормах законів право суб’єкта на гарантоване державою соціальне благо, реалізація якого гарантується та охороняється державою.

Таким чином, захист прав і законних інтересів людини і громадянина гарантується і охороняється нормами приватного та публічного права. Незважаючи, що система приватного та публічного права складається із різних галузей права, в публічному праві - приватно-правові, у тому числі і при захисті прав і законних інтересів особи.

Як зазначає Ю. О. Тихомиров, і в минулому, і сьогодні відбувається «обмін» сферами і методами між публічним і приватним правом. Одні з них переходять в галузь публічно-правового регулювання, коли виникають нові публічні інтереси чи явища та процеси, які вимагають державного регулювання. Інші сфери відходять до приватноправового регулювання, коли розширення самостійності господарюючих суб’єктів вимагає звуження областей державного управління та збільшення питомої ваги їх саморегуляції [86, с. 11].

У той же час, не зважаючи, яким методом здійснються регулювання прав і законних інтересів особи, у кожному випадку держава не тільки здійснює таке правове регулювання, але й відповідальна перед громадянином. Зокрема, це може стосуватися відшкодування шкоди тощо.

Правовідносини відповідальності, що виникають між громадянином, який вимагає відшкодування шкоди, і державою, не є однорідними, в них поєднані елементи публічно-правових і приватно-правових інтересів. Суть як перших, так і других полягає в тому, що завдання шкоди інтересам особи водночас означає завдання шкоди і державі. Характерною ознакою є і те, що між ними не існує рівності (як, наприклад, в цивільно-правових відносинах). Шкода у такому разі завдається громадянину органом влади, якому він зобов’язаний підкорятися. З іншого боку, в цих правовідносинах держава повинна підкорятися нормам права, які зобов’язують її вчинити дії по відшкодуванню шкоди. В результаті цього захищається не тільки приватний,

48 але й публічний інтерес, не втрачається довіра до влади, підтримується авторитет закону як важливого засобу управління суспільством [87, с. 7].

На підставі викладеного можна дійти висновку, що головним інститутом сучасних національних та міжнародних правових систем є сукупність правових норм, які надають, гарантують та захищають права і інтереси людини і громадянина в різних сферах суспільного життя. Норми приватного та публічного права передбачають різні способи охорони та захисту прав і законних інтересів людини і громадянина, що може здійснюватися шляхом звернення до уповноважених органів публічної влади, їх посадових осіб, так і до суду.

1.3