2.1. Місце та роль правових гарантій держави у механізмі забезпечення та реалізації прав і законних інтересів людини і громадянина

Правові гарантії в реалізації прав та інтересів людини і громадянина в нашій державі достатньо широко відображені у статтях Конституції України. Саме, Конституція України та чинне законодавство закріплюють за державою правові гарантії, зокрема, в розділі II «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» закріплено широкий спектр прав і свобод людини та громадянина, а також загальні принципи та положення, які ставлять за мету визначити зміст гарантій і механізмів їх реалізації.

Ця конституційна формула означає підпорядкування усіх державних і правових інститутів суспільства потребам реалізації та захисту прав людини, їх (прав) пріоритетність перед іншими цінностями демократичної, соціальної, правової держави [39, с. 8].

Відображаючи сутність і дух Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 р., крім інших прав людини, частина 2 ст. 3 Конституції України визначає, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Правова держава передбачає не лише правове закріплення демократичних прав і свобод людини й громадянина, а й наявність механізму, гарантій їх забезпечення. Адже права і інтереси особи оцінюються саме за реальними гарантіями держави.

У своїй Резолюції № 1346 (2003) [123 ], Парламентська Асамблея зробила висновок, що хоча Україна досягла значного прогресу в

68 законодавчій сфері з часу схвалення Резолюції № 1262 (2001) [124], країна ще не виконала всі обов’язки та зобов’язання, які вона взяла на себе при вступі в Раду Європи, і що верховенство права в багатьох сферах ще не повністю досягнуте.

З приєданнням у 1995 р. до Ради Європи Україна зобов’язалась дотримуватись обов’язків, що випливають із Статуту Ради Європи, а саме верховенства права та захисту прав людини і основоположних свобод усіх осіб, що перебувають під її юрисдикцією.

Оскільки питання прав людини є найважливішою проблемою внутрішньої та зовнішньої політики всіх держав світової співдружності. Забезпечення прав і свобод людини, їх практична реалізація є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави і суспільства в цілому [127, с. 84], події які відбулися у листопаді-грудні 2013 р., і особливо ці, що відбулися у лютому 2014 р. в Україні, свідчать, що «процес суспільної діяльності людини значною мірою залежить від обсягу прав і свобод, які визначають її соціальні можливості, характер життєдіяльності, систему зв’язків людей у суспільстві. Тому питання про права людини завжди були предметом політичної боротьби за володіння цими правами, розширення їх сфери та визначення становища людини у суспільстві. Саме боротьба за права людини стала каталізатором масштабних змін у суспільно-політичному

69 житті більшості країн світу, вела до нового осмилення ролі людини в її відносинах з іншими людьми, суспільством і державою» [128, с. 29].

У статті 22 Конституції України встановлене загальне правило, згідно з яким конституційні права і свободи гарантуються. Це означає, що вони не лише проголошуються, декларуються державою, а й мають реалізовуватися за допомогою відповідного механізму. У сучасному світі міра забезпеченості прав і свобод є важливим показником досягнутого суспільством і державою рівня цивілізованості.

Відображаючи роль держави в реалізації прав і законних інтересів особи, слід погодитися з думкою, що для побудови демократичного суспільства та утвердження правової держави недостатньо лише задекларувати дотримання прав і свобод людини та громадянина. Політико-правові реалії сьогодення переконують у необхідності створення дієвих юридичних механізмів, які дозволять окремим особам, різним соціальним групам, громадянському суспільству загалом повною мірою реалізувати свої конституційні права і свободи. Потрібно здійснювати усі можливі нормативно-правові та організаційно-правові заходи щодо створення належних умов для реалізації громадянами їхніх прав і свобод, визначених конституцією України [127, с. 88-89].

Характерною рисою особистісних прав і свобод людини і громадянина є те, що людина, як суб’єкт правовідносин постійно перебуває у правовому полі, регламентованою державою, а тому держава не може відмовитися від

70 гарантування таких прав. Важливою гарантією прав особи на правову допомогу, порядок реалізації цього права, підстав та порядку надання безоплатної правової допомоги та надання державних гарантій щодо надання безоплатної правової допомоги, повинен відігравати прийнятий 12 червня 2011 р. Закон України « Про безоплатну правову допомогу» [130].

У цьому Законі безоплатна первинна правова допомога охоплюватиме такі види правових послуг, як надання правової інформації, консультацій і роз’яснень з правових питань, складання заяв, скарг та інших документів правового характеру (крім процесуальних), надання допомоги в забезпеченні доступу особи до вторинної правової допомоги та медіації.

Центри з надання безоплатної вторинної правової допомоги з 1 січня 2013 р. забезпечують надання правової допомоги особам, зазначеним у пунктах 3-7 частини першої статті 14 цього Закону:

- особи, до яких застосовано адміністративне затримання;

- особи, до яких застосовано адміністративний арешт;

- підозрювані у вчиненні злочину особи, які затримані органами дізнання та слідства;

- особи, у справах яких відповідно до положень Кримінально- процесуального кодексу України, участь адвоката є обов’язковою.

Надання безоплатної вторинної правової допомоги особам, зазначеним у пунктах 1, 2, 8-12 частини першої статті 14 цього Закону, забезпечуються поетапно починаючи з 1 січня 2014 року:

- малозабезпечені особи дохід сімей, яких нижче прожиткового мінімуму;

- діти-сироти, діти, позбавлені батьківського піклування;

- особи, на яких поширюється дія Закону України «Про біженців»;

- ветерани війни та особи, на яких поширюється дія Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», особи, які мають особливі заслуги та особливі трудові заслуги перед Батьківщиною, особи, які належать до числа жертв нацистських переслідувань;

- особи, щодо яких суд розглядає справу про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи;

- особи, щодо яких суд розглядає справу про надання психіатричної допомоги в примусовому порядку;

- особи, реабілітовані відповідно до законодавства України.

З 1 січня 2017 р. безоплатна вторинна правова допомога повина надаватися в повному обсязі всім категоріям осіб, передбаченим статтею 14 цього Закону.

Як нами уже зазначалося, важливим фактором захисту прав і інтересів особи виступає інститут адвокатури. Основним завданнями якого є здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги громадянам на професійній основі, а також самостійно вирішує питання організації і діяльності адвокатури в порядку, встановленому новим Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 5 липня 2012 р. [131].

Беручи до уваги перспективні положення закону, зауважимо, що враховуючи сьогоднішні реалії, закон не в повній мірі враховую біженців нашої держави, учасників АТО та членів їх сімей. Бажано, щоб безоплатна вторинна правова допомога надаватися в повному обсязі вказаним особам. У цьому питанні важливим фактором захисту прав і інтересів особи повинні виступати громадські об’єднання юристів та інститут адвокатури [132, с. 43].

Основними напрямами реформування адвокатури відповідно до є удосконалення загальних засад адвокатської діяльності та діяльності адвокатури України. Організація та діяльність адвокатури України здійснюється на принципах: верховенства права, законності, гуманізму, демократизму, добровільності, незалежності та самоврядності. При цьому,

72 гарантується незалежність адвокатури від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб. Обов’язок із створення належних умов діяльності адвокатури та забезпечення дотримання гарантій адвокатської діяльності покладається на державу.

Законом урегульовано й питання щодо направлення адвокатом адвокатського запиту: визначено коло питань та адресатів, стосовно яких може складатися та надсилатися адвокатський запит. Запроваджено обов’язковість вимог адвокатського запиту щодо органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності та підпорядкування, об’єднань громадян. У проекті також установлено строк надання відповіді на адвокатський запит та адміністративну відповідальність за відмову в наданні інформації на адвокатський запит, несвоєчасне або неповне надання інформації, надання інформації, що не відповідає дійсності.

Важливу роль правових гарантій держави у механізмі забезпечення та реалізації прав і інтересів особи відіграють й інші законодавчі акти. Зокрема, ці, що прийняті в останній час. Зокрема це Закони України: «Про адміністративні послуги» [43 ]; «Про громадські об’єднання» [81] та інші.

Державні гарантії регламентовані й багатьма міжнороднми правовими актами. Так, в в ст. 6 Європейської Конвенції про захист прав та основоположних основних свобод людини визначено, що «кожна людина має право на справедливий і відкритий розгляд впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до закону» [133].

Водночас державні гарантії прав і законних інтересів особи є взаємообумовленими, взаємоузгодженими, а відтак і взаємопов’язаними між собою. Одним із способів забезпечення гарантій прав і свободи інтересу особи, у тому числі й того, що є предметом нашого дослідження, являються державні гарантії.

У юридичній науковій літературі існують різні класифікації гарантій. Наприклад, пропонується декілька підстав їх класифікації. Вони поділяються за

73 призначенням і службовою роллю на гарантії реалізації й гарантії охорони (захисту) прав та свобод людини і громадянина [134, с. 18]. П. М. Рабінович поділяє гарантії прав і свобод на загальносоціальні та спеціальні. До загальносоціальних належать: економічні, політичні, духовно-ідеологічні. Спеціальні - це встановлені державою юридичні норми, які спрямовані на забезпечення прав людини, а також практична діяльність із застосування цих норм та правозастосовчі акти відповідних органів влади [135, с. 7-8].

В. Ф. Погорілко ділить гарантії на дві основні групи: загальносуспільні (загальносоціальні) та юридичні. Своєю чергою, поміж загальносуспільних гарантій учений розрізняє політичні, економічні, соціальні та духовні (культурні) гарантії, тобто відповідно до суспільних систем - політичної, економічної, соціальної, культурної (духовної), які склалися й функціонують у суспільстві [136, с. 41].

Сутність конкретнх прав, які особа може мати відповідно до закону, на думку В. К. Колпакова, слід класифікувати на три групи: особисті, поліичні та соціально-економічні [137, с. 193].

Система юридичних гарантій прав і свобод громадянина характеризуєть­ся сукупністю взаємопов’язаних і взаємодіючих нормативно-правових та інституційно-організаційних засобів їх забезпечення. До гарантій також відносять розвиток суспільно-політичної активності громадян, формування в останніх свідомого ставлення до використання прав і свобод, виконання обов’язків; підвищення рівня їхньої правової культури; активізацію діяльності об’єднань громадян, які сприяють захисту прав, свобод та законних інтересів [138, с. 29].

До юридичних гарантій також належать правові процедури їх реалізації, право індивіда знати свої права й обов’язки, право на юридичну допомогу, в тому числі й безкоштовну, на судовий захист, оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної або моральної шкоди, завданої їх

74 незаконними рішеннями, діяльністю чи бездіяльністю, на встановлення юридичної відповідальності за порушення чи обмеження прав людини. Такими юридичними гарантіями виступає система специфічних юридичних конструкцій, як-от: презумпція невинуватості, неможливість зворотної дії закону, що встановлює або посилює юридичну відповідальність за правопорушення, неможливість бути двічі притягнутим до юридичної відповідальності за одне й те саме правопорушення [139, с. 146].

Науковці також класифікують правові гарантії на об’єктивні й суб’єктивні, а за галузями права - на конституційно-правові, адміністративно- правові, кримінально-правові, цивільно-правоі та інші.

Крім наведеного, в юридичній науці існують й інші підходи до класифікації гарантій прав і свобод людини та громадянина. Не применшуючи значення інших видів гарантій, розглянемо лише правові гарантії прав і інтересів людини і громадянина які і є предметом монографічного дослідження.

У суспільному житті реалізація прав і інтересів людини і громадянина забезпечується правовими гарантіями. Саме за допомогою правових засобів та способів реалізуються, охороняються, захищаються права і інтреси людини і громадянина гарантовані Конституцієї України. Залежно від рівня їх юридичного статусу правові гарантії поділяються на міжнародно-правові та національні, конституційні та галузеві. Так, міжнародно-правові гарантії встановлені в чинних міжнародних договорах, обов’язкових для України. Вони також є матеріальними (скажімо, можливість звернення до Європейського Суду з прав людини, з’явилась у громадян України після вступу України до Ради Європи і прийняття Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року.

Конституційні гарантії складаються із конституційних норм, в яких визначені повноваження відповідних органів публічної влади та посадових осіб щодо забезпечення прав та свобод людини і громадянина, їх відповідальність. Передбачені інші засоби здійснення відповідних прав та свобод людини і

75 громадянина, а також спеціальні права, призначені для найбільш ефективної реалізації інших прав особи.

Як нами уже зазначалося, Конституцією України встановлене загальне правило, згідно з яким конституційні права і свободи гарантуються. Це означає, що вони не лише проголошуються, декларуються державою, а й мають реалізовуватися за допомогою відповідного механізму. Найбільш теоретично і практично значущим є поділ основних прав і свобод на: особисті, політичні, економічні, соціальні, екологічні, культурні. Розглянемо кожен із гарантованих конституційних прав і законних інтересів особи.

До особистих прав і інтересів Конституція України відносить: свобода світогляду (ст. 11); рівність перед законом (ст. 24); право на життя; повагу до гідності особи; право на свободу та особисту недоторканність; право на оскарження в суді своє затримання; гарантування на недоторканність житла; гарантування права на таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; право на не втручання в особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України; право на свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом; право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань; право на свободу світогляду і віросповідання (ст. ст. 27-35); право на шлюб, який грунтується на вільній згоді жінки і чоловіка; рівність дітей у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним ( ст. ст. 51­52); право на правову допомогу( ст. 29 і ст. 59).

Політичні: право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів; право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів (ст. 36); право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих

76 референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування; право на мирно зібрання, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування; право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів (ст. ст. 38 - 40).

Економічні: право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності; право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом; право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується; право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів; має право на відпочинок для тих хто працює (ст. ст. 41­45).

Соціальні: право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом; право на житло, шляхом створення державою умов, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду; право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло; право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. ст. 46-49).

Екологічні, право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ст. 50).

Культурні: кожен має право на освіту; свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. ст. 53-54).

Наведена класифікація здійснюється на основі ознак тих сфер суспільних відносин, у яких основні права і інтереси особи реалізуються з найбільшою повнотою та ефективністю.

Інші правові гарантії реалізації конституційних прав та свобод людини і громадянина містяться в багатьох законах України, а також в інших нормативно-правових актах, і частково є загальними, а частково -галузевими.

Як уже зазначалося, важлива роль в державно-правовому механізмі забезпечення прав та інтересів особи надається юридичним гарантіям, тобто тим правовим засобам і способам, за допомогою яких в українському суспільстві забезпечується реалізація прав і інтересів особи та виконання ними своїх обов’язків. Водночас, в науковій юридичній літературі існують декілька наукових підходів до визначення поняття юридичних (правових) гарантій і про їх склад. Серед представників радянської правової науки одні автори вважають, що до юридичних гарантій необхідно віднести лише юридичні норми визначеного різновиду, так звані нормативно-правові засоби забезпечення законностії [140, с. 237-239].

Інші, до складу юридичних гарантій, крім нормативно-правових засобів забезпечення законності, необхідно також ввести діяльність державних органів (зокрема і суспільних об’єднань), що регулюються цими нормами [141, с. 204-205]..

Представники третьої точки зору вважають, що юридичні гарантії - це заснована на нормах права, діяльність державних органів і суспільних об’єднань [142, с. 83].

Серед сучасних поглядів на правові (юридичні) гарантії О. Ф. Фрицький зазначає, що правові гарантії - це надання державою формальної (юридичної) загальнообов’язковості умовам, необхідним для того, щоб кожна людина могла скористатися особистими правами і свободами [143, с. 177].

Дещо іншої позиції дотримується російський науковець К. Б. Толкачов, який правові гарантії поділяє на гарантії реалізації і гарантії охорони (захисту). На його думку реалізація прав і свобод є неможливою без їхньої охорони, немає

78 такого права, яке не потребує охорони. Гарантії охорони, які є структурними елементами механізму забезпечення прав і свобод, є водночас гарантіями їхнього здійснення, тобто не можуть існувати за межами реалізації прав і свобод [144, с. 108].

Вчений-адміністративіст С. Г. Стеценко виділяє такі види правових гарантій:

а) стан законодавства, його стабільність і відповідність розвитку відносин у суспільстві, рівень юридичної техніки;

б) стан діяльності з попередження і припинення правопорушень, зокрема, заходів юридичної відповідальності; в) доступність і якість правосуддя;

г) ефективність контролю за реалізацією правових актів [145, с.195].

Із наведених правових (юридичних) гарантій, як на нашу думку найбільш виразною, є остання точка зору. Її обґрунтованість, насамперед зумовлюється станом законодавчого забезпечення таких гарантій, доступом до правосуддя, розвитком суспільних відносин. Забезпеченні фактичної реалізації правової гарантії здійснюється через ефективний контроль. І що важливо, автор розглядає правові гарантії й через призму обов’язків особи, застосування профілактичної діяльності, застосування заходів юридичної відповідальності у разі порушення особою своїх обов’язків.

Тобто, одним із видів правових гарантій виступає юридична відповідальність за невиконання чи неналежне виконання обов’язку додержуватися Конституції України та законів України. На думку В. А. Сапуна, шляхом додержання реалізуються юридичні обов’язки пасивного змісту, тобто обов’язки утримуватися від здійснення заборонених дій. «Дотримання заборон забезпечується охоронними правовими засобами, санкціями охоронних норм і інститутів, механізмом юридичної відповідальності» [146, с. 9].

Також точки зору дотримувався і Л. Д. Воєводін, який вважав, що найбільш суттєвим для обов’язків є відповідальність, яка є соціально-правовим фактором, чинником, який, з одного боку, зв’язує зобов’язаного суб’єкта

79 існуючим правопорядком, а з іншого - стимулює його активність, забезпечує неухильне виконання обов’язків [147, с. 141].

Проте, як стверджують інші науковці, юридичну відповідальність не можна ототожнювати з покаранням і пов’язувати безпосередньо з правопорушенням. Юридична відповідальність - перш за все особлива форма соціального зв’язку, ефективність дії якої полягає в особливому обов’язку людини терпіти негативні наслідки у випадку порушення вимог юридичної норми, джерелом якого є не безпосередньо порушення чи протиправний вчинок, а відповідний акт застосування юридичних норм [148, с. 22].

У цьому питанні слід погодитися з думкою В. Б. Авер’янова, що у змісті адміністративно-правового статусу людини перевага має надаватися визначенню не тільки її обов’язків перед державою, а й насамперед її прав, за забезпечення реалізації і захист яких держава несе відповідальність [149, с. 7].

Розглядаючи систему юридичних гарантій Н. В. Вітрук, розглядає їх через призму прав і обов’язків особи. Вчений поділяє їх на дві головні групи: гарантії реалізації прав і виконання обов’язків і гарантії їх охорони. До першої групи автор відносить: «закріплені законодавством: конкретизація меж (границь) прав, обов’язків і законних інтересів; юридичні факти, з якими пов’язується їх реалізація; процесуальні форми реалізації прав, обов’язків і законних інтересів, засоби заохочення і пільги для стимулювання правомірної ініціативної їх реалізації». До другої групи відносяться: засоби нагляду і контролю за правомірністю поводження суб’єктів права з метою виявлення суб’єктів правопорушень; з правового захисту, засоби юридичної відповідальності, запобіжного заходу й інші правоохоронні засоби; процесуальні форми охорони прав і обов’язків (включаючи форми застосування правоохоронних засобів); норм профілактики і попередження правопорушень [141, с. 207].

До недоліків такого підходу слід віднести те, що науковець в запропонованих правових гарантіях детально регламентуючи систему

80 правових гарантій особи, не конкретизує такий вид державно-правового механізму забезпечення права особи на судовий захист, а лише зазначає процесуальні форми реалізації таких прав.

Розглядаючи правові (юридичні) гарантії державно-правового механізму забезпечення прав і інтересів особи, як зазначає Є. В. Білозьоров, не можна не зазначити, що ефективність правових гарантій прав і свобод людини залежить від Основного Закону та чинних нормативно-правових актів, розвитку правових принципів, здійснення конституційного контролю, а також від того, як виконують приписи цих законів державні органи та громадські організації, покликані створювати умови для реалізації прав і дотримання обов’язків громадянами. Правові гарантії прав і свобод особи, які формуються у громадянському суспільстві, залежать від інститутів демократії, економічного становища держави, рівня правового виховання й культури населення, ефективного функціонування і взаємодії гілок державної влади [150, с. 27].

Конституція України, чинне вітчизняне законодавство та міжнародно- правові акти закріплюють за державою в особі компетентних державних органів функцію захисту прав і свобод громадян України, яка гарантує кожному право звертатися за захистом своїх порушених прав. Тому, як підкреслював у свій час І. Кант, право людини повинно вважатися священним, яких зусиль це не коштувало б державній владі [ 151, с. 185].

Не можна не звернути уваги на той факт, що в сучасних демократичних країнах посилання на переважну частину норм конституційного і адміні­стративного права містяться в загальнообов’язкових судових рішеннях із питань застосування законів та конституції. Правовою основою для визначення неконституційності змісту державних правових актів є доктрина належної правової процедури, під якою розуміється застосування судами права відповідно до встановлених і санкціонованих державою юридичних принципів та процедур для гарантування й захисту прав, свобод та обов’язків громадян [152, c. 55].

Наприклад, стаття 55 Конституції України передбачає: «Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань». Серед широкого кола засобів захисту прав і інтересів особи поширеними є звернення до правоохоронних та судових органів, які функціонують як механізм захисту прав і інтересів особи гарантованих статтею 8 Конституції України, яка гарантує звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України, норми якої є нормами прямої дії.

Багато науковців пов’язують дієвість охорони та захисту прав і інтересів особи із вступом до Ради Європи. На думку О. В. Соловйова вступ України до Ради Європи, з одного боку, став суттєвим кроком нашої держави в процесі європейської інтеграції, а з другого - засвідчив прийняття Україною на себе цілої низки міжнародно-правових зобов’язань, насамперед, щодо поваги та захисту прав людини. Чільне місце серед виконаних зобов’язань перед Радою Європи займає ратифікація Україною Конвенції про захист прав і основних свобод людини у 1997 р. з визнанням юрисдикції Європейського суду з прав людини [153, с. 71].

Проте, слід погодитися з думкою, що для реалізації людиною своїх основних прав і свобод недостатньо проголосити їх на конституційному і законодавчому рівнях. Необхідним є реальний механізм забезпечення їх реальне існування, що особливо важливо для такої форми реалізації прав і свобод, як їх використання [154, с. 5].

Така реалізація наданих державою правових гарантій неможлива без державно-правового механізму забезпечення таких гарантій.

У науковій літературі термін «забезпечення» має досить широке значення: створювати надійні умови для здійснення чого-небудь; гарантувати щось; захищати, охороняти когось, що-небудь від небезпеки [ 155, с. 129].

Під терміном «забезпечення» П. М. Рабінович розуміє діяльність із створення умов для здійснення прав і свобод людини, яка охоплює: сприяння реалізації прав і свобод (шляхом позитивного впливу на формування їх

82 загальносоціальних гарантій); охорону прав і свобод людини (шляхом уживання заходів, зокрема, юридичних, для запобігання та профілактики правопорушень прав і свобод особи); захист прав і свобод особи (відновлення порушеного правомірного стану, притягнення правопорушників до юридичної відповідальності) [135, с. 9].

У свою чергу категорія «механізм» визначається як внутрішня будова, система чого-небудь, сукупність станів і процесів, із яких складається повне фізичне, хімічне чи інше явище.

На думку Л. Б. Тіунової, механізм - це високоорганізована система, що має свою структуру [156, с. 12-13]. Тоді як Я. О. Мотовиловкер категорію «механізм» тлумачить як систему правових засобів, мета яких - захист прав людини [157, с. 54].

Тобто, правовий механізм охорони та захисту прав і законних інтересів людини і громадянина ґрунтується на встановленій системі правових засобів.

Одною із складових державно-правового механізму забезпечення правових гарантій є право. Яке на думку відатного теоретика С. С. Алексеєва обумовлене природою людини та суспільства, що виражає свободу особистості, система регулювання суспільних відносин, якій притаманні нормативність, формальна визначеність в офіційних джерелах та забезпеченість можливістю державного примусу [ 158, с. 195]. У той же час такий правовий механізм потребує правового забезпечення.

У юридичній правовій науці не має єдиного підходу до визначення механізму забезпечення прав і свобод особи. Термін «забезпечення» має досить широке значення, що трактується: як створювати надійні умови для здійснення чого-небудь; гарантувати щось; захищати, охороняти кого-, що- небудь від небезпеки [159, с. 85]. М. Д. Савенко, основу механізму забезпечення прав і свобод людини і громадянина становлять правові принципи, норми (юридичні гарантії), а також умови і вимоги діяльності органів влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, громадян, які в сукупності забезпечують дотримання, реалізацію і захист прав та свобод громадян. Є думка, що це

83 система взаємопов’язаних конституційних норм, які закріплюють основні права та свободи громадян і встановлюють гарантії їх реалізації, а також систему органів державної влади, місцевого самоврядування, інших інституцій держави, які забезпечують, охороняють і захищають основні права та свободи громадян [160, с. 74].

Важливу роль у створенні громадянського суспільства відіграє адміністративне право. Оскільки конституція України вимагає переходу від ідеології панування держави над людиною до ідеології - служіння держави інтересам людини, то ця ідеологія має пройти червонною ниткою у змісті адміністративного права.

Для цього у визначенні сутності адміністративного права, поряд з його традиційною «управлінською» характеристикою (котра, і це не слід забувати, залишається важливою), провідне місце повинна зайняти його характеристика як галузі, що встановлює правові засади:

- по-перше, якого повнішої реалізації у сфері публічно-правових відносин прав і свобод людини;

- по-друге, дійого захисту цих прав і свобод у разі їх порушення з боку державних органів, їх посадових осіб [39, с. 9].

Сучасний стан гарантованості прав і інтересів людини і громадянина в нашій державі, потребують критичного аналізу, результатом якого мають бути пропозиції з удосконалення системи адміністративно-правових гарантій та розв’язання існуючих у цій сфері проблем. Соціальні, політичні, правові, економічні зміни, що відбуваються в останні роки в Україні, диктують потребу у нових поглядах на вирішення проблемних питань адміністративно-правових способів забезпечення прав та інтересів особи за сучасних умов.

Як стверджує Ю. П. Битяк, предмет адміністративного права становлять суспільні відносини, які виникають з метою реалізації і захисту прав громадян, створення нормальних умов для функціонування громадянського суспільства й держави [38, с. 25].Тобто, для реалізації конституційно закріплених прав і

84 інтересів особи необхідно мати налагоджений адміністративно-правовий механізм забезпечення цих прав.

Ю. П. Битяк такі відносини пов’язує із діяльністю:

- органів виконавчої влади;

- внутрішньо організаційною діяльністю інших державних органів, підприємств, установ, організацій;

- управлінською діяльністю органів місцевого самоврядування; здійснення іншими недержавними суб’єктами дерегованих повноважень органів виконавчої влади;

- здійснення правосуддя у формі адміністративного судочинства [38, с. 25-26].

На думку І. О. Ієрусалимова, механізм адміністративно-правового забезпечення прав і свобод людини та громадянина представляє систему засобів, які є елементами, складовими впливу цієї галузі права на суспільні відносини та встановлювані її нормами гарантії реалізації цих прав [161, с.193].

Проте, наведене визначеня є дещо спрощеним і не розкриває сутності зумовлених глибинними зв’язками й тенденціями ролі адміністративного права в правовому забезпечення прав і інтересів людини і громадянина.

Як зазначає В. В. Галунько в науці адміністративного права під адміністративно-правовим регулюванням розуміється цілеспрямований вплив норм адміністративного права на суспільні відносини з метою забезпечення за допомогою адміністративно-правових заходів прав свобод і публічних законних інтересів фізичних і юридичних осіб, нормального функціонування громадянського суспільства та держави.

Механізм адміністративно-правового регулювання дозволяє охопити весь процес адміністративно-правового регулювання, представити його в системно- динамічному вигляді, розкрити його структуру, взаємозв’язок і взаємодію всіх елементів. Виділяють змістовну та формальну ознаки механізму правового регулювання.

Змістовна ознака механізму адміністративно-правового регулювання передбачає визначення цілей такого регулювання. До таких цілей відноситься обов’язок публічної адміністрації засобами адміністративного права:

1) попередити протиправне посягання на права свободи та публічні законні інтереси фізичних і юридичних осіб;

2) не допустити порушення фізичними та юридичними особами прав свобод і публічних законних інтересів третіх осіб;

3) присікти порушення прав, свобод і публічних законних інтересів фізичних та юридичних осіб;

4) прийняти всі передбачені компетенцією заходи щодо поновлення прав, свобод і публічних законних інтересів фізичних і юридичних осіб;

5) забезпечити притягнення винних осіб до адміністративної чи іншого типу юридичної відповідальності.

У свою чергу різноманітні засоби адміністративного права, що є інструментами правового впливу на поведінку об’єктів управління, використовуються з метою реалізації зазначеного цілепокладання, визначають зміст формальної ознаки адміністративно-правового регулювання власності.

До складових елементів механізму адміністративно-правового регулювання відносяться:

1) норми адміністративного права та їх зовнішнє вираження - джерело права;

2) публічну адміністрацію;

3) принципи діяльності публічної адміністрації;

4) індивідуальні акти публічної адміністрації;

5) адміністративно-правові відносини;

6) форми адміністративного права;

7) тлумачення норм адміністративного права;

8) методи адміністративного права;

9) процедури реалізації адміністративно-правових норм [162, с. 87- 97].

На думку найбільш повно зміст механізму адміністративно-правового регулювання розкриває Т. О. Коломоєць. На її думку, під механізм адміністративно-правового регулювання слід розуміти сукупність правових засобів, за допомогою яких здійснюється правове регулювання суспільних відносин у сфері адміністративного прав [163, с. 23].

В механізмі адміністративно-правового регулювання вчена виокремлює дві складові:

- органічні (ті, що визначають суть самого явища механізму адміністративно-правового регулювання, тобто без яких не може відбуватися сам механізм та функціональні складові);

- функціональні (ті, що значною мірою впливають на механізм адміністративно-правового регулювання, які не є обов’язковими його елементами) [163, с. 24].

До органічних складових механізму адміністративно-правового регулювання належать:

1. Норми права - загальнообов’язковіправила поведінки, встановлені з метоюрегулювання суспільних відносин.

2. Акти реалізації норм права - процес фактичного втілення в життя приписів правових норм через поведінку суб’єктів адміністративного права.

3. Правові відносини - вольові суспільні відносини, що виникають на основі норм права.

Функціональними складовими механізму адміністративно-правового регулювання, за Т. О. Коломоєць, є: юридичний факт; правова свідомість суб’єктів адміністративно-правового регулювання; законність; акти тлумачення норм права; акти застосування норм права [163, с. 68].

На підставі аналізу Конституції, законів України та міжнародно- правових актів ратифікованих Верховою Радою України встановлено, що правові гарантії прав і інтересів людини і громадянина є сукупністю конституційних, законодавчих і міжнародних норм, які встановлюють і

87 гарантують охорону та захист прав і законних інтересів особи і, які є обов’язковими для органів публічної влади, їх посадових і службових осіб.

За змістом та видами гарантії прав та законних інтересів людини і громадянина поділяються на загальні та спеціальні. До загальних гарантій належать економічні, політичні, соціальні, ідеологічні та культурні гарантії, а до спеціальних - правові гарантії прав і свобод людини і громадянина. Роль і значення правових гарантій визначається тим, що вони створюють необхідні юридичні умови для перетворення закріплених у Конституції України, інших законах та міжнародних правових актах прав і свобод особи в реальну дійсність.

Реалізації прав та законних інтересів людини і громадянина неможлива без покладених на неї обов’язків, взаємозалежних між собою і, які необхідно розглядати у тісному взаємозв’язку. Правові гарантії спрямовані на реалізацію та усунення перешкод для нормального здійснення прав і обов’язків особи, оскільки не буває прав без обов’язків, як і обов’язків без прав, які у своїй сукупності можуть створити надійні і реальні правові гарантії прав і законних інтересів людини і громадянина.

Під правовими гарантіями держави в охороні і захисту прав і законних інтересів людини і громадянина слід розуміти систему правових норм і принципів, які полягають у створенні відповідних механізмів і процедур реалізації особою суб’єктивного права та похідних від нього свобод закріплених Конституцією і законами України та міжнародно-правовими актами.

Суттєве місце в міжгалузевому механізмі забезпечення прав і законних інтересів людини і громадянина посідає адміністративне право, нормами якого визначаються межі належної поведінки органів публічної влади, їх посадових осіб та громадян сфері виконавчо-розпорядчої діяльності держави. За допомогою адміністративно-правових норм зазначені суб’єкти наділяються не тільки певними повноваженнями, але й встановленими гарантіями реалізації прав і виконання обов’язків.

Реалізуючи свої права і інтереси, а також виконуючи обов’язки у сфері виконавчої влади, громадяни вступають у відносини з конкретними органами публічної влади, які, залежно від функціонувальних повноважень, впливають на реалізацію адміністративно-правового статусу громадян. Одним з основних завдань механізму адміністративно-правового регулювання прав інтересів особи, являється охорона та захист прав і законних інтересів особи, відновлення порушених прав, а також формування загальної та правової культури в суспільстві та правосвідомості громадян.