2.3. Правовий статус прокурора як учасника виконавчого провадження у справах щодо захисту прав та інтересів дітей,у яких прокурор здійснював представництво інтересів громадянина або держави в суді

Правовий статус прокурора, здійснюючого представництво інтересів громадянина в суді було предметом наукових досліджень С.Бичкової,

Д.Валєєва, Т.Дунаса, В.Комарова, М.Косюти, М.Мичко, М.Руденко, С.Фурси, М.Штефана та інших.

Оскільки наявність цивільної дієздатності у неповнолітньої особи (з шістнадцяти до вісімнадцяти років) дає їй право самостійно звернутися з відповідною заявою до прокурора з метою захисту її порушених прав, то прокурор здійснює захист через представництво інтересів такої особи без надання на це згоди її законних представників.

Відповідно до ст. 237 Цивільного кодексу України [191] і ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» (в редакції від 14 жовтня 2014 року) [139], представництво прокурором інтересів дитини - це правовідношення, в якому прокурор здійснює процесуальні та інші дії, спрямовані на захист інтересів дитини у порядку та випадках, встановлених законом.

Вказаний Закон України «Про прокуратуру» закріпив на законодавчому рівні участь прокурора у виконавчому провадженні на стадії виконання рішень, ухвалених судами на користь дітей. Хоча цей Закон (на відміну від Закону України «Про прокуратуру» в редакції від 5 листопаду 1991 року) [138] суттєво звузив категорію громадян, які підлягають захисту в порядку представництва, проте захист інтересів дітей законодавцем залишено.

Закон України «Про прокуратуру» тісно пов’язаний з Законом України «Про виконавче провадження», оскільки останній (у ч. 2 ст. 7) визнає прокурора учасником виконавчого провадження лише у випадку здійснення ним представництва інтересів громадянина в суді.

Окрім Закону України «Про прокуратуру», захист даної категорії громадян - дітей передбачений ще Законом України «Про безоплатну правову допомогу» [115].

Зокрема, у статті 13 цього Закону зазначено, що здійснення представництва інтересів осіб, які мають право на безоплатну вторинну правову допомогу в судах, є одним із видів такої допомоги.

Відповідно до статті 14 вищенаведеного Закону, право на безоплатну вторинну правову допомогу мають діти-сироти, діти, позбавлені батьківського піклування, безпритульні, діти, які можуть стати або стали жертвами насильства в сім’ї.

Водночас цей Закон не визначає надання допомоги дітям таких категорій у виконавчому провадженні. Тому до повноважень прокурора входить здійснення захисту прав та інтересів дітей шляхом звернення з заявою до суду, а також у виконавчому провадженні, як продовженні судового провадження.

Інститут представництва прокурором саме інтересів дітей у виконавчому провадженні на сьогодні є малодослідженим. З цією метою необхідно дослідити сутність діяльності прокурора щодо представництва ним інтересів дітей у виконавчому провадженні.

Початком пострадянського періоду розвитку здійснення прокурором представництва в Україні є прийняття Верховною Радою України 5 листопада 1991 р. Закону України «Про прокуратуру України», яке законодавчо закріпила Конституція України від 28 червня 1996 р. (п.2 ст.121). Доречно зазначити, що саме цей Закон вперше визначив поняття представництва прокурором в суді, яке здійснюється від імені держави у вигляді процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина. У подальшому діяльність прокурора з представництва знайшла своє втілення у новому Законі України «Про прокуратуру» (ст. 23) від 14 жовтня 2014 року.

Новелою стало закріплення інституту представництва прокурора в Цивільному процесуальному кодексі України (надалі - ЦПК України) від 18 березня 2004 року, згідно якої прокурор здійснює в суді представництво інтересів громадянина або держави в порядку, встановленому цим Кодексом та іншими законами, і може здійснюватися представництво на будь-якій стадії цивільного процесу [192].

Вивчаючи питання представництва прокурором інтересів дітей перш за все необхідно з’ясувати природу самого поняття «представництво» у цивільному процесі.

Якщо звернутися до Великого тлумачного словника сучасної української мови, - то «представництво» означає «здійснення певних юридичних дій однією особою від імені іншої чи інших, виконання обов’язків або володіння правами представника установи, організації, що представляє чиїсь інтереси» [23].

У науці цивільного процесуального права до цього часу не існує єдиного підходу стосовно того, який саме термін необхідно вживати для позначення такої діяльності прокурора, так само як і немає єдиного розуміння поняття представництва. Вчені користуються термінами «процесуальне

представництво, «представництво в суді», «цивільне процесуальне

представництво», «представництво в цивільному процесі» та іншими.

В теорії цивільного процесу можна відокремити два погляди щодо визначення поняття «процесуального представництва». Одні вчені розглядають такий вид представництва як процесуальну діяльність (М.Й.Штефан, С.С.Бичкова, О.О.Штефан), інші - як правовідношення (Л.М.Давиденко, М.І.Мичко).

Так, М.Й.Штефан розглядає представництво як «процесуальну діяльність особи (представника, повіреного), спрямовану на захист суб’єктивних прав та захищених законом інтересів іншої особи, яка бере участь у справі, державних і громадських інтересів, а також сприяння судові у всебічному, повному і об’ єктивному з’ ясуванні обставин справи та постановленні законного й обґрунтованого рішення» [205, с.154].

С.С.Бичкова також визначає, що «представництво - це процесуальна діяльність особи (представника) у межах наданих їй повноважень, спрямованих на захист суб’єктивних прав, свобод та інтересів іншої особи, яка бере участь у справі, від імені та в інтересах останньої» [17, с. 62]. У той же час вчений зауважує, що «виникнення у прокурора спеціального цивільного

процесуального правового статусу особи, якій законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, цивільне процесуальне законодавство пов’язує тільки з такими формами здійснення прокурором представництва інтересів громадянина або держави в суді, як: звернення до суду з позовною заявою, вступ у цивільну справу, а також подання апеляційної, касаційної скарги, заяви про перегляд рішення Верховним Судом України або заяви про перегляд рішення у зв’язку з нововиявленими обставинами» [18, с.

А.Жук у процесуальному представництві навпаки вбачає юридичні

відносини, в яких «представник виконує на підставі повноважень, наданих йому законом або дорученням, процесуальні дії в судовому процесі з метою захисту прав та законних інтересів особи, від імені якої він виступає і яку представляє» [56, с. 9].

Ю.В.Білоусов підтримує думку вказаних вчених та конкретизує таку діяльність, зокрема, «це врегульована цивільними процесуальними нормами форма надання допомоги, в тому числі правової, однією особою (представником) іншій (особі, яку представляють) шляхом вчинення представником від імені та в інтересах останньої комплексу процесуальних дій у межах наданих йому повноважень у зв’язку з розглядом та вирішенням цивільної справи» [15, с. с. 73, 74]. Водночас вчений акцентує увагу щодо особливої участі прокурора у цивільному процесі, яка «полягає в тому, що він, на відміну від інших органів та осіб, визначених ст. 45 ЦПК, може здійснювати представництво на будь-якій стадіх цивільного процесу» [15, с. 69].

Продовжуючи думку процесуального представництва О.О.Штефан зазначає, що «процесуальний представник перебуває у подвійних правових відносинах: з особою, яку він представляє, та з судом». Процесуальне представництво, на його думку, «...відрізняється від представництва в цивільному праві, де діє сам суб’єкт права і представник не потрібний або діє представник, замінюючи сторону. Судовий представник не замінює сторону в процесі, він діє поряд з нею» [207, с. 76].

Інші вчені поряд з процесуальним представництвом розглядають судове представництво. Наприклад, В.В .Комаров зазначає, що судове представництво «это правоотношение, в силу которого одно лицо (представитель) осуществляет в суде в пределах предоставленных ему полномочий процессуальные действия от имени и в интересах другого лица (представляемого) с целью предоставления юридической помощи при рассмотрении гражданских дел и осуществлении защиты субьективных прав и охраняемых законом интересов» [64, с.

Проте, питання стосовно віднесення прокурорського представництва до категорії судових представників або судового представництва є досить дискусійним.

У науці цивільного-процесуального права процесуальне представництво, за висловленням О.О.Штефана, класифікується за його видами: за підставою (законне, договірне) і способом (добровільне, необхідне) виникнення та за ознаками осіб (представництво сторін, третіх осіб, представництво органів державної влади, місцевого самоврядування і громадських організацій), права яких захищає представник в суді.

Позицію щодо процесуального представництва та підстав його виникнення (добровільного і законного) підтримує С.І.Чорнооченко. Однак, вчений не зупиняється на двох видах представництва, а пропонує ще «громадське», «представниками якого можуть бути уповноважені організацій, яким їх статутом або положенням надане право представляти в суді інтереси членів цих організацій (наприклад, представництво профспілками інтересів працівників)» [195, с. с. 100-102].

Крім того, С.І.Чорнооченко, визнаючи представництво самостійним процесуальним інститутом, відрізняє його від загальноцивільного:

«1)представництво в силу цивільного права може бути в будь-яких угодах, а в силу процесуального - тільки в суді; 2)метою загальноцивільного

представництва є надання допомоги довірителю, а процесуального - і суду; 3)при загальноцивільному представництві не може бути подвійного представництва, а в процесі законний представник може доручити ведення справи договірному; 4) при загальноцивільному представництві в юридичній дії бере участь тільки представник, а у процесі поряд із представником може брати участь, а іноді повинен - той, кого представляють; 5) при загальноцивільному представництві повноваження представника визначаються дорученням, а в процесі - в основному законом» [195, с.97].

С.В.Щербак має аналогічний погляд та допускає наявність законного і добровільного (договірного) представництва саме у виконавчому провадженні. Вчений у своїй статті «Представництво у виконавчому процесі» акцентує увагу, що «законне представництво здійснюють батьки та особи, які їх замінюють відносно малолітніх і неповнолітніх осіб, але законні представники можуть доручити здійснення представництва у державній виконавчій службі іншій особі, тобто вправі звернутися за наданням кваліфікованої юридичної допомоги до адвокатів або інших фахівців у галузі права» [200].

Отже, поняття процесуальне представництво розглядається надто ширше ніж представництво в суді. Але наявні й інші погляди.

Наприклад, деякі вчені визначають представництво прокурором інтересів громадянина або держави як один із видів представництва в суді [185, с. 68].

Так, С.Я.Фурса вбачає прокурора-представника серед законних

представників [185, с. 12].

Таку позицію підтримує і М.Сокол, на її погляд прокурор може діяти у виконавчому провадженні тільки як законний представник [171, с. 139].

Ряд сучасних науковців визначають представництво прокурором самостійним процесуальним інститутом.

Зокрема, на думку І. А.Павлуника «участь прокурора в цивільному процесі не є різновидом ні загального, ні процесуального представництва. Прокурор, як він зазначає, не є представником сторони, як і самою стороною в прямому та процесуальному розумінні. Прокурора необхідно розглядати учасником судового процесу, що діє від імені держави на захист прав та свобод інших осіб, державних інтересів» [102, с. с. 8, 9].

За ЦПК України представник, за поглядом С.І.Чорнооченко, є «самостійною процесуальною фігурою і прокурор в його розумінні діє як представник відповідного органу прокуратури, що є стороною у справі» [195, с. с. 98, 99].

На погляд Ю.С.Червоного «прокурор не може бути представником в суді, крім випадків, коли він діє як представник відповідного органу, що є стороною або третьою особою у справі, або ж як законний представник» [193, с. 112]. Представництво є єдиною процесуальною формою, в якій може виступати прокурор у цивільному процесі [193, с. 117] і у якому він діє самостійно, без повноважень сторони, на підставі закону і керуючись ним [193, с. 122].

Наведені визначення на нашу думку є найбільше чіткими виключно для діяльності прокурора з метою його захисту прав та інтересів дітей.

Інші вчені відносять прокурорське представництво виключно до процесуальної діяльності прокурора.

Наприклад М.Руденко і В.Глаговський під прокурорським представництвом визначають «процесуальну діяльність прокурора, спрямовану на захист суб’єктивних прав і тих, що охороняються законом інтересів, шляхом

порушення в передбачених законом випадках судової діяльності, підтримання в суді позовної вимоги (заяви) з метою встановлення істини у справі, участь в касаційному і наглядовому перегляді справ і в процесі виконання судових рішень» [163, с. 63].

Проте, вчені-правозахисники мають інший погляд і діяльність прокурора пов’язують з його правозахисною діяльністю.

Так, Л.М.Давиденко розуміє під прокурорським представництвом

«діяльність прокурора, поєднану з його участю в судовому розгляді цивільних, господарських справ і справ про адміністративні правопорушення з метою захисту прав і законних інтересів окремої особи, громадян, держави, а також підготовкою й направленням до суду заяв та інших матеріалів, застосуванням інших дій щодо відновлення порушеного права окремої особи, громадян, держави» [43, с. с. 43, 44].

Є.А.Суботін, О.Черв’якова і І.Є.Марочкін навпаки вбачають представництво прокурором як «представництво нового типу, оскільки обов’язковим учасником відносин, які у зв’язку з цим виникають, є прокурор. Прокурорське представництво - це заснована безпосередньо на Конституції України діяльність прокурора від імені й на захист законних інтересів громадян, суспільства і держави у випадках і межах, визначених Законом України «Про прокуратуру» і процесуальними законами» [178, с.с.63-65].

Такого погляду Є.А.Суботін дотримується у зв’язку з трансформуванням загальнонаглядової діяльності прокуратури у представницьку функцію. У процесі такої трансформації вчений зазначає, що особливу увагу слід приділити захисту так званого «безгласного інтересу», тобто прав громадян, які через вік, стан здоров’я, матеріальне становище та з інших поважних причин неспроможні захистити себе іншим шляхом [ 177, с. 65].

На думку В.Й.Сапункова взагалі представництво прокурором - є офіційним представництвом, заснованим безпосередньо на Конституції України [171, с. 67].

Аналогічну позицію підтримує М.В .Руденко, який зазначає, що «останніми роками з’ явилися нові підходи до розуміння природи прокурорського представництва, відповідно до яких такого роду представництво виступає як новий вид представництва і може бути охарактеризоване як офіційне»[166, с. с. 3-6].

М.І.Мичко конкретизує представницьку діяльність прокурора і визначає її як «правовідносини, в яких прокурор, реалізуючи визначені Конституцією України й законами України повноваження, здійснює в суді процесуальні дії з метою захисту інтересів громадянина» [91, с. 10]. Проте, «здатність

громадянина самостійно захищати свої права і законні інтереси в суді», як зауважує вчений, «необхідно залишати на розсуд прокурора» [92, с.75]. Таку позицію щодо самостійності визначення прокурором приводів для здійснення судового представництва поділяє науковець М. М. Косюта [71, с. 11; 72 с. 19].

«Більшість сучасних правників стосовно природи прокурорського представництва дотримуються так званої «концепції дії», яка визначає сутність представництва, - здійснення представником юридично значимих дій від імені й в інтересах особи, яка представляється, й у межах, наданих йому (самою особою, яка представляється, чи законом) повноважень». Такий підхід на думку Т.О.Дунаса і М.В.Руденко знайшов визначення і у теорії цивільного права [48, с. 21; 50, с. 102-104].

Між тим, дискусія стосовно повноважень прокурора щодо захисту прав та інтересів громадян постійно триває у науковому та практичному колах.

П.П.Шумський зазначає, що «у Законі України «Про прокуратуру» необхідно сформулювати те, що прокурор представляє в суді законні інтереси і захищає права і свободи неповнолітніх, недієздатних,обмежено дієздатних та безвісно відсутніх, якщо ці інтереси не захищають їх батьки, усиновителі, опікуни та піклувальники» [208, с. 24].

І.М.Козьяков визнає доречним законодавче закріплення у ст. 36-1 Закону обов’язку прокурора підтверджувати неспроможність громадянина самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження шляхом надання суду відповідних доказів [62, с. 10].

Внесені зміни до Закону України «Про прокуратуру» (від 5 листопаду 1991р.) Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань удосконалення діяльності прокуратури» (від 18 вересня 2012 р. №5288-ІУ), як зауважує М. Гаврилюк, «зводяться до конкретизації повноважень прокурора шляхом визначення вичерпного переліку підстав представництва прокурором інтересів громадянина або держави у суді» [33, с. 29].

Вищенаведені погляди вчених та правозахисників є різносторонніми, але зазначимо, що представництво прокурором інтересів громадянина має свої особливості серед яких є те, що воно здійснюється на підставі Конституції України і Закону України «Про прокуратуру». За цими ознаками прокурорське представництво можна назвати законним представництвом. Інші види представництва (процесуального) здійснюються на підставі доручення.

Закон України «Про прокуратуру» (ст. 23) від 14 жовтня 2014 року визначає, що однією з підстав представництва інтересів громадянина в суді є його неспроможність самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження через недосягнення повноліття. Положення вказаних норм стосуються саме інтересів дітей, які в силу свого

віку і відсутності повної дієздатності не в змозі самостійно захищати свої права та інтереси.

Слушною є думка Р.О.Стефанчука про те, що «прокурор представляє інтереси, якщо заінтересована особа: не може або для неї вкрай важко захистити свої права (наприклад, заяви в інтересах неповнолітніх...)» [19, с. 18].

Практичний працівник С.Банах зазначає, що «практика свідчить, що звернення до прокуратури є найефективнішим засобом боротьби з неправомірними порушеннями. Проте написання позовної заяви та ведення справи у суді необхідно доручати фаховому юристу» [ 15, с. 42].

Ми підтримуємо погляди теоретиків та практиків стосовно діяльності прокурора, і визнаємо її суспільно-значимою. Підтвердженням наших доводів є приклади.

Так, за участі Бердянської міжрайонної прокуратури, що виконувала функцію представництва інтересів дітей в суді, розглянуто у 2011 році 14 цивільних справ про позбавлення батьківських прав тих батьків, які не створили належних умов життєдіяльності дітей та самоусунулися від участі від їх виконання. Так, Ш. щодо старших трьох дітей була позбавлена

батьківських прав (які перебувають в інтернат них закладах). Після прийнятого судом рішення не змінила спосіб свого життя, продовжувала зловживати спиртними напоями і народила четверту дитину - щоб були кошти для придбання спиртного. Щодо останньої дитини Ш. також була позбавлена батьківських прав [14, с. 89].

Під час моніторингу законності судових рішень, прокуратурою м.Івано- Франківськ у березні 2013 року ініційовано вступ у розгляд Івано-

Франківським судом справи за позовом Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу до В., його дружини та дитини про визнання осіб такими, що втратили право на житло (кімнату у гуртожитку у м. Івано-Франківськ), - на захист неповнолітнього В. [182, с. 51].

Питання діяльності прокурора щодо представництва ним інтересів дитини особливо актуальне насамперед сьогодні. Новий Закон України «Про прокуратуру» (в редакції від 14 жовтня 2014 року) залишив за прокурором представництво інтересів громадянина в суді та визначив його участь у виконавчому провадженні при виконанні судових рішень. Наведене є позитивним для діяльності прокурора, оскільки дане повноваження було визначено тільки ст. ст. 7, 19 Закону України «Про виконавче провадження». Такі повноваження прокурора є взаємопов’язаними і становлять єдину систему захисту інтересів громадянина (дитини), у тому числі на стадії виконання судових рішень.

Варто зазначити, що при дослідженні представництва саме прокурором (як одним серед інших учасників виконавчого процесу) інтересів дітей у виконавчому провадженні необхідно, перш за все, з’ясувати правову природу «представництва у виконавчому провадженні» як захист прокурором прав дітей, а також виділити його певні особливості.

Серед науковців є різні погляди стосовно діяльності прокурора з представництва інтересів громадянина у виконавчому провадженні.

Так, представництвом у виконавчому провадженні Ю.В.Білоусов називає «правовідносини, в силу яких одна особа (представник) бере участь у виконавчому провадженні від імені та в інтересах іншої особи» [15, с. 56].

«Представництво є основною підставою, яка надає право прокурору на участь у виконавчому провадженні», - так вважає С.Я.Фурса. На її погляд таке представництво «здійснюється від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина у випадках, передбачених законом. Другою підставою є відкриття виконавчого провадження за заявою прокурора» [185, с. с. 111, 112].

За баченням Д.П.Фіолевського, С.Ю.Лобанцева, Є.І.Мєзєнцева

«представництво у виконавчому провадженні умовно поділяється на законне (те, що виникло на підставі закону) та договірне (те, що виникло на підставі трудового договору, договору - доручення, агентського договору -довіреності тощо). Неповнолітні особи здійснюють свої права та виконують обов’ язки у виконавчому провадженні через законних представників» [183, с. с. 86, 87]. Разом з цим, вказані вчені визначають коло осіб, які не можуть бути представниками у виконавчому провадженні (державні виконавці, судді, слідчі тощо), у тому числі і прокурори. Але ж з даною позицією не можна погодитися.

С.О.Малахов навпаки зосередив свій погляд на тому, що «представництво прокурором інтересів стягувача у виконавчому провадженні становить якісно новий напрям прокурорської діяльності з огляду на нерозривний зв’язок представництва певних інтересів у суді й виконавчому провадженні» [82, с.с.265-269].

Слушним є висловлення М.М.Говорухи щодо діяльності та повноважень прокурора у виконавчому процесі. Зокрема, вчений зосередив свою увагу на тому, що «діяльність прокурора у виконавчому провадженні може бути віднесена до представництва особливого роду, тому його повноваження як представника на стадії виконання рішень не можуть бути підтверджені довіреністю від стягувача. Мета та обсяг повноважень прокурора у виконавчому провадженні визначається правами та обов’язками сторони, в інтересах якої він діє. Природа стосунків прокурора зі стягувачем визначає обсяг його повноважень, безпосереднім завданням якого завжди є підтримання правової позиції у виконавчому провадженні, обґрунтування правоти стягувача» [38, с. 60].

П.П.Заворотько звертає увагу на те, що «позов і виконавче провадження мають спільну кінцеву мету. Позов є засобом захисту порушеного чи оспорюваного права, а виконавче провадження - засобом захисту того права, яке перестало бути спірним і тому підлягає примусовій реалізації» [ 57, с. 80].

З цими поглядами (С.О.Малахова, М.М.Говорухи, П.П.Запоротька) ми погоджуємося.

Враховуючи суттєві зміни у законодавстві (ст. 23 нового Закону України «Про прокуратуру»), складно погодитися з поглядом М.Руденка, який пропонує залишити за прокуратурою «представництво інтересів громадян чи держави у визначених законом випадках, виключаючи функцію нагляду за законністю виконавчого провадження» [159, с. с. 105-108].

Отже, рішення суду, яким задоволено позов прокурора, реалізується у завершальній стадії судового провадження - виконавчому провадженні.

Слід підкреслити, що виконання судового рішення викликає потребу у науковому осмисленні представництва прокурором інтересів дитини у виконавчому провадженні, а також вирішення пов’язаних з цим проблем.

Враховуючи нормативні положення ст.23 вказаного Закону під представництвом прокурором інтересів громадян в суді слід розуміти також здійснення захисту їх інтересів при виконанні судових рішень шляхом вжиття заходів, спрямованих на своєчасне і повне виконання судових рішень, ухвалених за його позовами. Тому, прокурор приймає участь у виконавчому провадженні та згідно ч.1 ст.7 Закону України «Про виконавче провадження» набуває статусу учасника виконавчого провадження внаслідок здійснення ним представництва.

З цих підстав, ст. 19 Закону України «Про виконавче провадження» чітко визначає, що державний виконавець відкриває виконавче провадження за заявою прокурора лише за умови - у випадках представництва ним інтересів громадянина або держави в суді. Інші підстави відкриття виконавчого провадження за участю прокурора у виконавчому процесі відсутні.

Таким чином, ми визначаємо, що формами реалізації представництва прокурором інтересів дитини у виконавчому провадженні є:

1) участь прокурора у виконавчому провадженні у справах щодо захисту прав та інтересів дитини;

2) вступ прокурора у виконавчий процес на будь-якій його стадії в інтересах дитини.

Звертаючись до державного виконавця з заявою про відкриття виконавчого провадження прокурор ініціює відкриття виконавчого провадження. Отримавши таку заяву з одночасним долученням до неї оригіналу виконавчого документа державний виконавець приймає рішення у вигляді винесення постанови про відкриття виконавчого провадження або про відмову у його відкритті (у випадку відсутності для цього підстав). З часу відкриття виконавчого провадження прокурор набуває статусу учасника виконавчого провадження і здійсню участь у виконавчому процесі в інтересах стягувача.

Не можливо не звернути увагу на внесені зміни до ст.7 Закону України «Про виконавче провадження» (п.62 розділу ХІІ «Прикінцеві положення» Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014), згідно яких прокурору надано право вступити у виконавче провадження, відкрите не за його заявою, але за умови, - якщо він здійснював представництво інтересів громадянина в суді у відповідній справі.

З цього приводу слушним є висловлення К.А.Гузе, який зазначив, що «при закріпленні на законодавчому рівні форм участі прокурора у виконавчому провадженні слід враховувати, що останнє є завершальною судовою стадією... В Законі необхідно передбачити можливість реалізації прокурором представницької функції як у формі порушення виконавчого провадження шляхом звернення до державного виконавця із заявою про захист прав, свобод, інтересів інших осіб, так і у формі його вступу у виконавче провадження, розпочате стягувачем» [42, с. 252].

Тому прокурор, захищаючи права дитини у виконавчому провадженні може вступити у виконавчий процес в ході здійснення виконавчих дій відносно дитини або пов’язаних з дитиною. Наприклад, під час виселення батьків з дитиною, а також коли відбувається незаконне закриття виконавчого провадження чи його зупинення.

Таким чином, прокурор, здійснюючи представництво інтересів дітей у виконавчому провадженні належить до суб’єктів, яким законом надано право захищати їх права.

У практичній діяльності прокурорами виявляються суттєві порушення законодавства при виконанні судових рішень державними виконавцями. Вчасне реагування прокурора на такі порушення є дієвим результатом поновлення прав дитини.

Зокрема, органи прокуратури порушили ще одну гостру проблему - стягнення аліментів на утримання дітей. Статистичні дані вражають. Сьогодні невиконаними залишаються близько 700 тис. проваджень про стягнення аліментів на користь дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Більшість цих дітей вже давно досягли повноліття, так і не дочекавшись належних коштів.

Результати перевірки, проведеної Генеральною прокуратурою України з цих питань, засвідчили, що Державна виконавча служба України та її органи на місцях не вживають дієвих заходів щодо примусового виконання рішень судів, встановлення місцезнаходження боржників, притягнення їх до кримінальної відповідальності.

Понад 4 роки Дзержинський ВДВС Харківського міського управління юстиції не вчиняв жодних виконавчих дій, спрямованих на стягнення з З. аліментів на утримання дитини, заборгованість у яких становила 25 тис.грн. Тільки на вимогу прокурора ініційовано звернення стягнення на квартиру боржника, на яку накладено арешт, вживаються заходи щодо її реалізації [30].

Слід підкреслити, якщо право дитини порушено, то воно повинно бути поновлено. Це і є спеціальний спосіб захисту прав дитини, передбачений ст.276 ЦК України, який полягає у зобов’язанні певним органом вчинити необхідні дії для його поновлення. Таким органом може виступати прокуратура, і безпосередньо прокурор, який на підставі ст. 36-1 Закону України «Про прокуратуру» (в редакції від 05.11.1991) та ст. 23 цього ж Закону (в редакції від 14.10.2014) здійснює представництво інтересів дитини в суді і у виконавчому провадженні.

На погляд академіка Р.О.Стефанчука «... змістом права на захист є такі повноваження: а) вимагати не порушення цих прав; б)вимагати припинення всіх діянь, якими порушуються ці права; в) вимагати відновлення цих прав у випадку їх порушення» [176, с. 182].

Захист прав та інтересів дитини прокурором також визначено у галузевому наказі Генерального прокурора України № 16гн від 7 грудня 2014 р. «Про організацію діяльності органів прокуратури щодо захисту прав і свобод дітей»[130]. Найбільш поширеною формою захисту прокурором інтересів дитини у суді є пред’ явлення позовів про: позбавлення батьківських прав та відібрання дитини; поновлення соціальних прав дітей; визнання батьків безвісно відсутніми з метою захисту майнових та інших прав неповнолітніх, а також подальшого визначення долі дитини; захист житлових і майнових прав неповнолітніх; про стягнення заборгованості плати за утримання і навчання дітей у державних закладах, тощо.

Так, у практичній діяльності органів прокуратури України захист прав дітей на власність, житло та майно здійснюється шляхом пред’ явлення позовів, предметом яких є: повернення нерухомого майна; право користування або власності на яке належить дитині; визнання угод недійсними, такими, що суперечать законодавству та інтересам дітей; визнання недійсними договорів купівлі-продажу, міни, застави з одночасним визнанням недійсним ордера; визнанням права дитини на це житло; вселення тощо [89, с. 256].

Категорії позовів залежать від виду порушеного права дитини. Як правило, це позови про визнання недійсними угод купівлі -продажу житла, свідоцтва про приватизацію, поновлення строку на прийняття спадщини, усунення перешкод у користуванні житлом або майном, стягнення орендної плати, відшкодування збитків, у тому числі заподіяних їм внаслідок вчинення кримінального правопорушення чи іншого суспільно небезпечного діяння. З метою представництва дітей прокурор має право також вступати у справи, порушені за позовами інших осіб на будь -якому етапі розгляду, ініціювати перегляд судових рішень, у тому числі у справах, порушених за позовами інших осіб, брати участь у розгляді справ та виконавчому провадженні [31, с.45].

Наведемо декілька прикладів захисту прокурором вказаних прав дитини.

Прокурори Житомирської, Івано -Франківської, Одеської, Полтавської, Харківської, Чернівецької областей та м. Києва протягом 2013 року подали позови про визнання недійсними договорів купівлі-продажу, дарування, застави житлових приміщень, укладених з порушенням закону, а також рішень суб’єктів владних повноважень щодо житла дітей. Прокурор м.Тростянець Сумської області подав позов про визнання недійсним акта приватизації квартири, права користування якою мала дитина -сирота М. Непоодинокими є факти вчинення правочинів із житлом дітей взагалі без дозволу органів опіки та піклування. З цих підстав за позовом прокурора Коміртенівського районного суду м. Одеси був визнаний недійсним договір купівлі -продажу квартири, право користування якою мав неповнолітній Д. [32, с. 7].

Усього прокурорами у першому півріччі 2013 року виявлено понад 40 фактів незаконних дій з житлом та майном дітей, за якими розпочато кримінальні провадження. Керівники інтернатних закладів як державні опікуни не вживають вичерпних заходів щодо захисту соціальних прав вихованців, насамперед щодо стягнення аліментів, державної допомоги, інших виплат, оформлення спадкового права. Лише за позовами прокуратури за 3 учнями шкіл-інтернатів Житомирської області визнано право власності після смерті їх батька на земельні ділянки загальною площею 9,92 га та вартістю 114 тис. грн. [32, с. 8].

Підсумовуючи діяльність прокурора, доходимо висновку, що прокурор у виконавчому провадженні має особливий статус, оскільки здійснює представництво інтересів громадянина в суді та у виконавчому провадженні. Саме представництво є винятковою підставою для прокурора щодо набуття ним у виконавчому провадженні статусу учасника виконавчого провадження. Цим і відрізняється діяльність прокурора у виконавчому провадженні від діяльності інших його учасників.

Незважаючи на те, що прокурор виконує функцію представництва, оптимізація якої максимально наближена до європейських стандартів у цій сфері (Резолюція ПАРЄ 1466 (2005) [143] та 1755 (2010) [144]; Рекомендація ПАРЄ 1604 (2003) [151]), але все ж таки потребують удосконалення положення національного законодавства щодо прав прокурора у виконавчому провадженні з метою досягнення більш ефективного захисту законних інтересів громадян.

Таким чином, діяльність прокурора у виконавчому провадженні, яка

спрямована на захист прав та інтересів дітей, має певні особливості:

по-перше, прокурорське представництво ґрунтується безпосередньо на нормі Конституції України, у той час як інші види представництва здійснюються на підставі доручень або інших законодавчих актів;

по-друге, відмінністю прокурорського представництва інтересів дітей є те, що його здійснює державний орган, який завжди виступає гарантом дотримання прав та свобод дітей в Україні;

по-третє: такий вид представництва відрізняється від інших складом представників і колом суб’єктів, інтереси яких прокурори представляють; обсягом їхніх повноважень; формами їх реалізації; по-четверте: прокурор діє від імені держави.

Враховуючи те, що прокурор здійснює захист прав дитини шляхом представництва її інтересів у виконавчому провадженні, визначимо його ознаки:

а) захист прав дітей у виконавчому провадженні здійснюється на підставі представництва їх інтересів у виконавчому провадженні;

б) представництво дітей у виконавчому провадженні є формою реалізації державою функції захисту прав та інтересів дитини, яка безпосередньо реалізується прокурором;

в) таке представництво можливе лише в рамках здійснення функції представництва їх інтересів в суді (тобто, подача позову, вступ у справу тощо);

г) прокурор, який представляє інтереси дитини, наділяється всіма правами та обов’язками сторони у виконавчому провадженні;

д) прокурор здійснює таке представництво без доручення, оскільки він діє від імені держави.