1.2. Юридична природа, поняття і ознаки адміністративно-правових обмежень

На сучасному етапі розвитку громадського суспільства, у період реформування сфер освіти і науки, медицини, культури, економіки, міжнародного співробітництва, здійснення інших інтеграційних процесів, оптимізації системи публічного адміністрування, внесення змін до процесуального законодавства та ін.

У теорії держави та права відсутній єдиний підхід щодо визначення поняття «правові засоби». Як було зазначено вище, адміністративно-правові обмеження є видами адміністративно-правових засобів. Саме тому з метою розкриття юридичної природи та сутності досліджуваного поняття спершу визначимо місце адміністративно-правових обмежень в системі адміністративно-правових засобів.

С. С. Алексєєв бачить у правових засобах «субстанціональні, інституційні явища правової дійсності, що втілюють регулятивну силу права, його енергію» [[34]].

В. А. Сапун визначає «правові засоби» як «інституційні утворення (встановлення, форми) правової дійсності, які в своєму реальному функціонуванні, використанні в процесі спеціальної правової діяльності призводять до досягнення певного результату у вирішенні соціально-економічних, політичних, моральних та інших завдань і проблем, що стоять перед суспільством і державою на сучасному етапі» [[35], с.

Б. І. Пугінський наводить широке і вузьке розуміння терміна «правові засоби». У широкому сенсі юридичні (правові) засоби – це «поєднання (комбінації) юридично значимих дій, що здійснюються суб’єктом із дозволеним ступенем розсуду і служать досягненню їх цілей (інтересів), що не суперечать законодавству та інтересам суспільства» [67]; у вузькому – це «юридичні способи вирішення суб’єктами відповідних завдань, досягнення своїх цілей (інтересів)» [[36]].

Слід зазначити, що одним із перших комплексно дослідив теорію правових засобів В. А. Сапун, який акцентував увагу на тому, що теорія правових засобів – це принципово нове явище в науці, обумовлене творчим застосуванням спеціально-юридичних методів дослідження правової дійсності поряд і у взаємозв’язку з філософськими і соціологічними правовими дослідженнями, інструментальний напрямок, який здатний здійснити ґрунтовне опрацювання безпосередньо правового матеріалу з метою його практичного використання [[37]].

Таким чином, автор відстоює точку зору, відповідно до якої особливе значення правові засоби мають у механізмі реалізації права. Від правильного вибору правових засобів залежить зрештою досягнення цілей правового регулювання, а значить ефективність права в цілому. Недооцінка, невірний вибір юридичних засобів, прийомів, закладених у нормативній основі правового регулювання, призводять до збоїв у реалізації права, зниження правового ефекту. Загальним місцем в оцінці причин низького рівня ефективності права стала вказівка на відсутність належного механізму його реалізації [66].

А. В. Малько та М. І. Матузов визначають, що правові засоби як правові явища, що виражаються в інструментах (установленнях) і діяннях (технології), за допомогою яких задовольняються інтереси суб’єктів права, забезпечується досягнення соціально корисних цілей. Загальні ознаки правових засобів такі: 1) вони являють собою всеузагальнюючі юридичні способи забезпечення інтересів суб’єктів права, досягнення поставлених цілей (в цьому виявляється соціальна цінність даних утворень і права в цілому); 2) відображають інформаційно-енергетичні якості і ресурси права, що надає їм особливої юридичної сили, спрямованої на подолання перешкод, що стоять на шляху задоволення інтересів учасників правовідносин; 3) поєднуючись певним чином, виступають основними працюючими частинами (елементами) дії права, функціональної сторони механізму правового регулювання, правових режимів; 4) призводять до юридичних наслідків, конкретних результатів; 5) забезпечуються державою [75, с.223; [38]]].

Цю точку зору поділяє С. А. Комаров, який зазначає, що система юридичних засобів, організованих найбільш послідовно з метою подолання перешкод, що стоять на шляху задоволення інтересів суб’єктів права складають механізм правового регулювання. Мета механізму правового регулювання – забезпечити вільний рух інтересів суб’єктів до цінностей (змістовна ознака). Механізм правового регулювання – система різних за своєю природою і функціями юридичних засобів, що дозволяють досягати його мети (формальна ознака) [[39]].

До речі, С.С. Алексєєв [[40]; [41]; [42]], О.Ф. Скакун [[43], с.498] та інші теоретики права вважають, що правові засоби у своїй єдності та системній взаємодії складають механізм правового регулювання.

О. В. Малько зазначає, що в якості правових засобів виступають норми і принципи права, правозастосовні акти, договори, юридичні факти, суб’єктивні права, юридичні обов’язки, заборони, пільги, заходи заохочення, міри покарання, акти реалізації прав і обов’язків і т.д. Певний арсенал, набір правових засобів визначає специфіку їх використання в певних галузях і інститутах права. На вибір юридичних (правових) засобів при їх встановленні впливають також характер суспільних відносин, природа галузі права, можливі перешкоди, що негативно впливають на процес отримання соціально значущих результатів [75, с.224].

М. І. Матузов та О. В. Малько пропонують таку класифікацію правових засобів: 1) залежно від ступеня складності – первинні (елементарні) і комплексні (складові). Якщо до перших відносяться найпростіші і неподільні розпорядження – суб’єктивні права і юридичні обов’язки, заохочення і покарання, пільги і заборони і т.п., то до комплексних – комбіновані, що складаються, у свою чергу, з найпростіших – договір, норма, інститут, правовий режим та ін.; 2) за їх роллю – регулятивні (дозволи) і охоронні (заходи захисту); 3) за предметом правового регулювання – конституційні, адміністративні, цивільні, кримінальні та ін.; 4) за характером ‑ матеріально-правові (рекомендації) і процесуальні (позов); 5) за значимістю наслідків – звичайні (штраф) і виняткові (смертна кара); 6) за часом дії – постійні (громадянство) і тимчасові (премія); 7) за видом правового регулювання ‑ нормативні (встановлені в нормах права заборони) та індивідуальні (акт застосування права, акт реалізації прав і обов’язків); за інформаційно-психологічною спрямованістю – стимулюючі (пільги) і обмежувальні (призупинення) [[44], с.223-224].

Водночас О. В. Малько зазначає, що залежно від того, якому інтересу («власним бажанням» або «чужому») служить конкретний засіб, вони можуть бути визначені як стимулюючі або обмежувальні, які необхідно розрізняти, незважаючи при цьому на негативні інструменти (відповідальність, обов’язки і т. д.), а враховуючи власне стимули [[45], с.72-73]. Якщо перші створюють позитивні умови для задоволення конкретної групи інтересів, іноді досить позитивні (режим найбільшого сприяння), то інші спрямовані на їх комплексне утримання [76, с.74].

Таким чином, найбільш тісним є взаємозв’язок між такими правовими засобами, як правові обмеження та правові стимули.

Водночас учені-адміністративісти І. І. Верємєнко [[46], с.55], А. П. Коренєв [[47], с.42], С. С. Стеценко [[48], с. 63], В. Г. Чорна [[49], с. 79] визначають, що правові засоби забезпечують функціонування механізму адміністративно-правового регулювання.

Таким чином, правові засоби – це правові інструменти, які використовують під час своєї діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування на законних підставах з метою виконання поставлених державою завдань (соціальних, економічних, правових, організаційних, політичних тощо).

Слід зазначити, що правові засоби не можуть функціонувати кожен окремо сам по собі, вони постійно перебувають у взаємозв’язку, при цьому застосування одних породжує в результаті застосування інших (наприклад, обмеження створюють нові обов’язки для суб’єкта дотримуватись певних правил). Вони також можуть мати «компенсуюче» значення, наприклад, за дотримання певних обмежень до суб’єкта застосовуються відповідні стимули. Відзначимо, що вибір конкретного правового засобу залежить від багатьох принципових моментів: суб’єкта застосування; особливостей суб’єкта відносно якого застосовуються ці засоби; мети; запланованого результату; способу реалізації тощо.

Тож, можна виділити такі особливості правових засобів,:

1) вони є правовою одиничною категорією, яка, набувши певної форми, впливає на суспільні відносини;

2) мають функціональне наповнення, тобто кожний правовий засіб повинен використовуватися виключно у разі його необхідності та відповідно до його призначення;

3) не можуть функціонувати окремо один від одного;

4) їх системне поєднання знаходить своє вираження в механізмі правового регулювання;

5) використовуються виключно уповноваженими на те суб’єктами органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Провідне місце в системі адміністративно-правових засобів відведено адміністративно-правовим обмеженням, які, з одного боку, виконують захисну роль, а з іншого – стримувальну, при цьому характер даних обмежень у будь-якому випадку залежить від багатьох факторів: характеру, суб’єкта, сфери застосування, об’єкта тощо. Адміністративно-правові обмеження як вид адміністративно-правового засобу служать стримуючим фактором та покладають на суб’єкта додаткове навантаження в системі правових засобів. Тож, слід розкрити зміст та сутність даного поняття.

Дослідивши в попередньому підрозділі генезис адміністративно-правових обмежень, розкриємо зміст таких правових категорій як: «обмеження», «правові обмеження», «обмеження права», «адміністративно-правові обмеження».

Лексичне значення слова «обмеження» – «Дія за значенням обмежити» [[50]]; «Правило, настанова, що обмежує чиї-небудь права, дії і т. ін.» [[51]].

У словнику В. Даля обмеження визначається як «грань, межа, кордон; утримання в відомих рамках, межах; правило, що обмежує будь-які права, дії; сором певними умовами; лімітування сфери діяльності, звуження можливостей і т.д.» [[52], с.647-648].

У тлумачних словниках російської мови наводяться такі визначення поняття «обмеження»: «1) це утримання в якихось рамках, межах, обумовленість чим-небудь, спосіб скоротити охоплення чогось; правило, що обмежує будь-які дії, права» [[53], с.444]; «2) лімітувати, звести до чогось (можливості, сферу діяльності і т.д.), звузити (можливості, права і т.д.), ущемити, поставити в рамки, поставити межу чогось, утримування в певних межах, припинення» [[54], с.305].

«Великий юридичний енциклопедичний словник» визначає «обмеження» як «визначені в законах та інших нормативних актах, рішеннях державних органів рамки, межі, за які не повинна виходити діяльність суб’єктів [[55], с. 391].

Визначаючи зміст поняття «обмеження», А. В. Тарасов говорить про існування двох основних смислових граней, що входять у зміст цього поняття. По-перше, обмеження є виключенням із загальної сукупності прав і свобод людини належних йому деяких прав.

Професор В. П. Камишанський, стверджує, що «обмеження не тягнуть вилучення правочинів. Вони стримують уповноважену особу, створюють перешкоди в здійсненні окремих суб’єктивних прав» [[56]].

В. В. Борисов зазначає, що обмеження – це необхідні зразки правової поведінки: «Правопорядок – правило. Правило є обмеження. Обмеження є мірило свободи особистості» [[57], с. 69]. Звідси випливає, що правові обмеження необхідно розглядати перш за все стосовно проблеми конкретних інтересів конкретних суб’єктів права, а вже потім (як один з різновидів цієї проблеми) стосовно самих суб’єктивних прав. Це одна сторона питання. Інша полягає в тому, що при розумінні правових обмежень як певного роду кордонів, що характеризують лише обсяг прав, за рамками їх дії залишаються відносини здійснення влади. Адже саме обмеження є одним з провідних елементів системи стримувань і противаг у процесі поділу влади. Тобто поняття «правові обмеження» включає в себе не тільки обмеження прав фізичних осіб, а й інтересів особистості, прав і повноважень юридичних осіб та меж влади держави. Тим більше що саме поняття «обмеження» означає «правило, що обмежує якісь права, дії» [[58], с. 404].

Отже, у загальному розумінні під обмеженням пропонуємо розуміти вплив правових засобів на поведінку суб’єкта відповідно до правових норм.

Тож, особливостями поняття «обмеження» є:

1) воно визначає межі дозволеної поведінки суб’єкта;

2) застосовується лише на підставі чіткої правової регламентації, що знаходить своє вираження у відповідних нормативно-правових актах;

3) не має визначеної сфери застосування, тобто є полігалузевим поняттям;

4) суб’єктом застосування є уповноважений орган публічної влади;

5) суб’єктом-адресатом є відповідна фізична чи юридична особа, поведінку та діяльність якої необхідно спрямувати у чітко визначені правові межі.

Водночас слід зазначити, що поняття «обмеження» є родовим поняттям, видовими елементами якого виступають «правові обмеження» та «обмеження права».

Теоретики права більш ґрунтовно підходять до визначення категорії «правові обмеження», виділяючи їх ознаки, особливості та вказуючи на сферу застосування.

М. І. Матузов у підручнику «Теорія держави і права» зазначає, що для дослідження проблеми мотивації поведінки особистості необхідно передусім розглянути правові засоби в інформаційно-психологічному аспекті. Такими правовими засобами виступають не самі норми права, договори або правозастосовні акти, а ті конкретні заходи інформаційно-психологічного впливу, які в них містяться. Це суб’єктивні права і обов’язки, пільги і призупинення, заохочення і покарання і т.д., які, у свою чергу, трансформуються в правові стимули і правові обмеження. Саме стимули і обмеження в кінцевому рахунку є значущими для поведінки, пов’язаними в буквальному сенсі з цінністю, на яку орієнтується інтерес суб’єкта [[59]; [60]].

Таким чином, правові обмеження можна розглядати як спосіб вираження суб’єктивних прав та обов’язків суб’єкта.

О. С. Пучнин у своєму дисертаційному дослідженні «Принуждение и право» відстоював точку зору, що держава і суспільство організовують апарат цілеспрямованого, психічного примусу, який зміцнює і виправляє духовне етичне пробудження людини. Будь-який правовий стимул і будь-яке обмеження слід розглядати як факти психічного примусу. Людина з усталеною традицією самовладання реагує на стимули і обмеження позитивно і виправдовує застосування необхідної примусовості інститутів, що відповідають принципам права – справедливості, свободі й рівності. Тиск правових законів на свідомість і вільну волю індивіда зі зрілою правосвідомістю відчувається з легкістю власного рішення. Право містить у собі ідею обмеження і збалансування всіх соціальних сил. Нормативне закріплення обмеження будь-яких соціальних сил формує інститут обмеження сили. Однією з цілей розгортання зазначеної ідеї є держава. Саме вона є частиною інституту обмеження сили, оскільки є балансиром для попередження домінування інших соціальних сил. Найбільш чітко ідея обмеження сили в державі проявляється у феномені поділу влади. Держава силою своїх інститутів примусово проводить у життя правові приписи, чим виховує індивідів щодо позитивного сприйняття права. Тільки формування зрілої правосвідомості здатне привести до того, щоб людина могла без зовнішнього (державного) примусу органічно сприймати право і керуватися ним у своїх вчинках. Тому в цьому сенсі держава є обхідним шляхом до права або наділення людини громадянською свободою [[61]].

Правові обмеження як засіб правового характеру можуть мати не лише негативну сторону, а й позитивні риси. Так, наприклад, С. С. Алексєєв писав: «як показує загальний аналіз психологічного механізму правового регулювання позитивні зобов’язання … все ж більшою мірою пов’язані зі змушуванням, а не із стимулюванням поведінки людей» [[62], с. 260].

І. Баренбойм стверджує, що обмеження визначаються нормами права та є одним із головних засобів правового регулювання, який має «поведінкову» спрямованість [[63]]. Автор небезпідставно звертає увагу саме на «поведінкову» направленість, адже шляхом правових обмежень можна примусити суб’єкта вчиняти певним чином, надаючи аргументацію та змінюючи його правову мотивацію на вчинення відповідних дій. Так, сукупність обмежень слід розглядати як саме примусовий елемент права, на противагу якому виступає такий засіб правового регулювання, як стимулювання. Позитивне право впливає на індивіда неоднозначно – за допомогою обмежень сприяє вчиненню позитивних дій, не обмежуючи свободу інших.

О. В. Малько, досліджуючи використання обмежень та стимулів у праві, зазначав, що «правова свобода зумовлює усвідомлення індивідом того, що він перебуває в суспільстві, в якому існують постійні стимули та обмеження. Так, пільги виконують стимулюючу функцію і здатні стимулювати до окремих видів суспільно-корисної діяльності, створювати сприятливі умови для задоволення власних інтересів особи» [90, с. 139]. У свою чергу правові обмеження у вигляді заборон наділяють індивіда обов’язками і примушують до їх виконання. Принципова різниця між спонуканням і примусом існує, оскільки спонукання передує примушуванню. Сутність цих понять відрізняється лише ступенем невдоволення суб’єкта права.

Правові обмеження виражаються у вигляді прескрептивної інформації і означають «правове стримування протизаконного діяння, що створює умови для задоволення інтересів контрсуб’єкта і громадських інтересів в охороні та захисті» [90, с.141]. Правові обмеження – це завжди встановлення меж у праві. У їх межах суб’єкти можуть діяти. Обмеження також можуть проявлятися як виключення певних можливостей у діяльності осіб, тобто вилучення суб’єктивних прав. Характеристика правових обмежень ближча до характеристики інституту обмеження сили, ніж до поняття стимулів. Однак і те й інше є його складниками. Обмеження супроводжується постійною негативною правовою мотивацією. Правові обмеження під час впливу на людину пробуджують в останньої негативні емоції, відторгнення. Воля індивіда не залежить від того, що він отримає в разі дотримання обмеження, як у випадку стимулювання, а відкрито примушують суб’єкта щось не робити. Причина відсутності патологічно-хворобливого сприйняття обмежень в масовому варіанті полягає в поєднанні стимулів і обмежень. Складна компілятивна структура мотиваційного впливу права, де обмеження компенсується стимулами, відповідає принципу «батога і пряника», що в цілому наближається до збалансованої [92, с.79].

І. А. Ільїн зазначав: «Обмежуючи свободу кожного відомими межами, право забезпечує йому безтурботне і спокійне користування своїми правами, тобто гарантує йому свободу всередині цих меж. Свобода кожної людини визначається лише до тієї межі, від якої починається свобода інших людей. Прагнучи встановити ці межі, право сприяє тому, щоб у спільному житті людей запанував порядок, заснований на свободі »[[64], с.96].

Обґрунтованою вбачається і позиція В. А. Толстікова, який стверджує, що «... необмежених прав і свобод у природі не буває, оскільки в протилежному випадку буде мати місце необмежене свавілля. Не випадково в загальній теорії права суб’єктивне право визначається як міра можливої поведінки суб’єкта в правовідносинах, тобто його обмеження рамками закону» [[65], с.37].

М. Г. Маковецька висловлює думку, що суспільство встановлює певні межі належної поведінки, оскільки не може і не повинно гарантувати тієї чи іншої особистості дії та вчинки, що суперечать інтересам суспільства, отже людина зобов’язана жити у визначених рамках, узгоджуючи свої життєві потреби з правами інших членів суспільства, які несуть відповідальність за свою поведінку [[66], с.234].

А. В. Тарасов зазначає, що фактично тільки за допомогою правових обмежень може досягатися головна мета існування цивілізованого суспільства – соціальне співжиття, тобто спільне проживання та взаємодія людей для досягнення найбільш високого рівня індивідуального розвитку кожного. При цьому соціальна обумовленість правових обмежень у значній частині безпосередньо пов’язана з таким етичним поняттям, як соціальна справедливість. Поняття справедливості виступає в якості вищого морального критерію для регулювання і оцінки дій суб’єктів, шляхом застосування до них тих чи інших форм державного впливу» [[67], с.18].

Як справедливо вважає професор В. В. Лапаєва, найбільш актуальними аспектами проблематики регулювання, реалізації та захисту прав людини і громадянина є питання про межі реалізації цих прав, а також про можливості та критерії їх обмеження [[68]]. Подібну точку зору висловлює і Б. С. Ебзєєв, який вважає, що визначення меж основних прав, умов їх реалізації є об’єктивною потребою, з одного боку, нормального функціонування суспільства, а з іншого – свободи особистості. Звертаючи увагу на те, що Конституція «не обмежує основні права, вона визначає їх межі, нормативний зміст і коло повноважень, тобто іманентні межі». Такі межі обумовлені конституційним ладом і повинні бути йому тотожні» [[69]].

На необхідність дослідження меж прав і свобод громадян у взаємозв'язку з їх обмеженнями звертають увагу й інші науковці. Наприклад, В. П. Непийвода, Стівен Голленгорст визначають, що обмеження є заходом охорони прав і свобод людини [[70]].

Розкриваючи природу правових обмежень, варто відзначити, що держава, встановлюючи межі можливої поведінки людей, неминуче обмежує їх незалежність, встановлюючи юридично закріплену можливість і межі здійснення свободи кожного. Головною ознакою правових обмежень є те, що вони завжди встановлюють межу свободи індивіда, визначають його поведінку в соціумі, а також встановлюють допустимі межі втручання держави в життєдіяльність громадян.

Як слушно зазначає М. І. Матузов, «за відведені межі суб’єкт виходити не може, оскільки він ризикує зачепити чужі інтереси, також забезпечені законом» [[71], с. 28]. О. В. Малько підкреслює, що правові обмеження ставлять дії індивідів у певні рамки, звужують їх можливості до юридично і соціально необхідного стану [[72], с.4]. Під правовими обмеженнями науковець пропонує розуміти правове стримування протизаконного діяння, що створює умови для задоволення інтересів контрсуб’єкта і громадських інтересів в охороні та захисті; це встановлені в праві кордони, в межах яких особа повинна діяти, це виняток визначених можливостей в їх діяльності [75, с.230]. Правові обмеження покликані стримувати від протиправного задоволення власних інтересів, яке може бути вигідно для особистості, але не вигідно, а навіть, навпаки, шкідливо для інших громадян, суспільства загалом [75, с.232].

Таким чином, О. В. Малько відносить правові обмеження до стимулювання, що, є не зовсім правильним. Адже застосування правових обмежень щодо особи має на меті примушування діяти лише у визначених рамках, що є не її власним бажанням та ініціативою, а регламентованим відповідними правовими нормами обов’язком. Тоді як стимул – це правовий засіб, який заохочує суб’єкта добровільно вчинити ті чи ті дії.

М. І. Байтін зазначає, що права (свободи) і їх обмеження, будучи опосередковані правом, гарантовані ним, складають зміст юридичної свободи як системи правових меж свободи волі і поведінки людини і громадянина в суспільстві і державі. Тож, юридична свобода і межі користування нею визначені правом, властивими йому специфічними прийомами і засобами, які встановлюють однакову для кожної особи можливість здійснювати свої права і свободи, не завдаючи шкоди іншим особам і суспільству в цілому [96, с.32].

Можна погодитися з думкою І. А. Ільїна, що кожна людина повинна привчити себе до того, щоб доброю волею обмежувати свої домагання, беручи до уваги, що інші також мають право жити і здійснювати свої права і інтереси [95, с.96]. Таким чином, можна дійти висновку, що обмеження не виключають окремі правомочності зі змісту права, а звужують можливості в здійсненні суб’єктивного права, є визначенням меж свободи особистості в суспільстві і державі.

М. Н. Козюк, під правовими обмеженнями пропонує розуміти «відхилення від правової рівності, коли звужується обсяг прав і свобод, або розширюється обсяг обов’язків» [112, с. 52].

Вважаємо, що дане твердження є точним та влучно закріплює принцип правових обмежень – права і свободи одного суб’єкта закінчуються там, де починаються права і свободи іншого.

Т. О. Коломоєць, досліджуючи теорію адміністративного примусу, зазначає, що всі правові обмеження:

- по-перше, є зовнішнім фактором, який впливає на інтерес суб’єктів правовідносин, у їх основі лежить взаємодія зовнішніх юридичних умов, що стримують, лімітують, й внутрішньої структури особи;

- по-друге, це не будь-який, а інформаційно-цілеспрямований вплив, що передбачає свідому зміну поведінки суб’єктів у юридичній сфері. Саме тому слід погодитися із О. В. Малько, що розуміння обмеження у праві й обмеження у буденному житті слід розмежовувати, оскільки останнє – це будь-який фактор, що перешкоджає, а у першому – це лише такі стримувальні засоби, які запроваджуються у праві з метою упорядкування суспільних відносин і які мають перспективний характер [[73], с.90]. При цьому не варто ставити знак рівняння між правовими обмеженнями і так званими фактичними обмеженнями тих чи інших дій у вигляді яких можуть виступати фінансові, економічні та інші засоби.

- по-третє, на інформаційно-психологічному рівні правові обмеження є лише негативним засобом (заборона, заходи покарання, обов’язки) і не включають засоби позитивні. Вони мають усі ознаки примусових засобів: застосовуються всупереч бажанням і волевиявленням особи, можуть бути доповнені силою [[74]]. Вони відіграють подвійну роль: негативну відносно власних інтересів суб’єкта і позитивну – у правовому регулюванні поведінки, бо спрямовані, у підсумку, на забезпечення соціально-корисних інтересів суб’єктів, суспільства загалом.

- по-четверте, правовими обмеженнями в інформаційно-психологічному розумінні слід вважати, насамперед, конкретні (первинні) заходи (заборони, обов’язки, стягнення), а не юридичні норми, інститути, в які конкретні засоби втілюються й які завдяки цьому поповнюються правообмежувальним змістом.

Отже, як бачимо, правові обмеження (обмеження у праві) – це правові стримування протизаконного діяння (можна додати і надзвичайних ситуацій), які створюють умови для задоволення інтересів суспільства в охороні та захисті; це визначені у праві межі, в яких суб’єкти повинні діяти; винятки певних можливостей у діяннях осіб. Формою прояву правових обмежень є державно-правовий примус, бо він повністю увібрав у себе всі ознаки першого й, залежно від сфери реалізації, конкретизує набуті ознаки [105].

Утім вважаємо, що правові обмеження – це не завжди протиправні дії. Правові обмеження можуть полягати і в утриманні від вчинення певних дій, і в добровільному на власний розсуд обмеженні своїх прав. Так, наприклад, Закони України «Про запобігання корупції» та «Про державну службу» містять перелік таких адміністративно-правових обмежень. Також слід відзначити, що здебільшого правові обмеження є чітко регламентованими, що полягає в наявності певної норми права, яка встановлює це обмеження.

А. М. Денисова пропонує під правовими обмеженнями розуміти закріплене у праві утримання суб’єкта правовідносин від протиправного діяння, метою якого є задоволення інтересів контрсуб’єкта та суспільних інтересів в охороні та захисті в цілому. Правові обмеження виступають встановленими у праві межами, в яких повинні діяти суб’єкти, не порушуючи законні права інших суб’єктів, тобто вони унеможливлюють певні діяння окремих осіб з метою задоволення інтересів суспільства [[75], с.52].

З іншої позиції розглядає поняття та зміст правових обмежень Ю.В. Тихонравов. У роботі «Основи філософії права» він зазначає: «Обмеження є тим же стимулюванням, оскільки вони гальмують (обмежують, стримують) імпульси не знищують активність і взагалі не можуть бути спрямовані на її заперечення – вони лише надають їй певної форми... всі стимули, так чи так, обмежують активність. Оскільки дають їй певний напрям... обмеження є лише функцією стимулу... обмеження ж є універсальною характеристикою стимулів. Будь-який стимул обмежує активність, активність потребує стимулів виражених в обмеженнях». [56, с.164-165].

Правові обмеження як вид стимулювання можна розглядати лише в розрізі дотримання встановлених норм. Тобто суб’єкт самостійно, усвідомлено дотримується встановлених правовими нормами обмежень і не порушує їх, що унеможливлює настання юридичної відповідальності.

І. Д. Ягофорова відстоює іншу позицію: поняття «правові обмеження» слід розглядати у двох значеннях: по-перше, як повну заборону певного права (свободи), обумовлену різного роду об’єктивними та суб’єктивними обставинами; по-друге, як зменшення варіантів можливої, дозволеної поведінки (у межах конкретного права або свободи), шляхом встановлення компетентним суб’єктом різного роду меж (тимчасових, просторових, суб’єктивних) такої поведінки [[76], с. 59].

О. Ф. Черданцев у посібнику «Тлумачення права та договору» стверджує, що правові обмеження слід визначати як певні випадки, коли певні права та свободи зберігаються, але обмежується їхня реалізація на певній території, у певний, точно позначений відрізок часу або стосовно до якого-небудь кола суб’єктів [[77], с. 369].

Це визначення можна застосовувати лише тоді, коли йдеться про адміністративно-правові режими обмежувального спрямування, тобто в тих випадках, коли спостерігається порушення нормального функціонування суспільства в цілому.

К. Хессе зазначає, що термін «правові обмеження» є спеціальним і конкретним стосовно загальномовного поняття «обмеження». Правові обмеження – це «встановлені в праві кордони, в межах яких суб’єкти повинні діяти; це є стримування неправомірної поведінки, що створює умови для задоволення інтересів адресата (в широкому сенсі слова) і охорони і захисту громадських інтересів» [[78], с. 163].

Ф. Н. Фаткуллін вважає, що правові обмеження слід розглядати через категорію заборони, тобто обмеження за своєю юридичною природою дуже близьке до заборони, однак не збігається з нею. Обмеження спрямоване не на повне «витіснення» будь-яких суспільних відносин, а на утримання їх у певних, чітко визначених межах. Окрім того, автор вважає, що при визначенні співвідношення обмеження та заборони обмеження: по-перше, є результатом заборони, а по-друге, говорити про часткове обмеження не коректно, адже заборона – це завжди певне обмеження, однак обмеження – не завжди заборона [[79], с. 156–158].

На противагу цій точці зору А. Г. Братко, порівнюючи заборони і обмеження як способи правового регулювання, доходить висновку, що «заборони за своїм змістом вказують на юридичну неможливість певної поведінки, яка фактично можлива, в той час як правове обмеження є не тільки юридично, але й фактично неможливим варіантом поведінки. На відміну від заборони, правове обмеження в принципі неможливо порушити. Воно завжди є обмеженням будь-якого суб’єктивного права, причому таким, що забезпечується обов’язками відповідних посадових осіб» [[80], с. 17].

Правові обмеження порушити можна, адже вони є засобом, який передує відповідальності, і лише тоді, коли встановлене обмеження порушено, наступає юридична відповідальність як найбільш негативний засіб, який використовує орган держави.

Водночас, якщо співвідносити поняття «правові заборони» та «правові обмеження», слід зазначити, що за своїм змістом заборона в будь-якому випадку створює певні правові обмеження для суб’єкта, тоді як застосування правових обмежень до особи не означає виникнення заборони щодо предмета правових обмежень. Саме тому вважаємо, що поняття «заборона» та «правові обмеження» мають одну спільну ознаку – утримання суб’єкта від вчинення певних дій. Однак заборона передбачає повне та постійне позбавлення права особи, продиктоване її поведінкою, в той час як правові обмеження є тимчасовим правовим заходом, метою якого є утримання суб’єкта від вчинення відповідних дій; правові обмеження виникають у зв’язку зі вступом особи у відповідні відносини, зумовлені особливостями її діяльності.

Таким чином, обмеження є загальною правовою категорією, тоді як правові обмеження – це конкретизовані способи впливу на поведінку індивіда чи групи осіб, які реалізуються на підставі правових норм органами влади з метою захисту прав та інтересів суб’єктів.

Слід зазначити, що в науці теорії держави та права теоретики застосовують дві правові категорії – «правові обмеження» та «обмеження права», при цьому науковці ототожнюють їх зміст, що, нашу думку, є некоректним. Тож, необхідно приділити увагу розмежуванню правових категорій «правові обмеження» та «обмеження права» та з’ясувати зміст поняття «обмеження прав».

В. І. Гойман під обмеженням права (свободи) запропонував розуміти «здійснюване відповідно до передбачених законом підстав і в установленому порядку звуження його обсягу» [[81], с. 26–27].

О. В. Должиков під обмеженням основних прав розуміє обумовлену природними, соціальними й духовними причинами систему конституційно-правових засобів, що визначають носія, сферу нормативного змісту й порядок реалізації основних прав і волі людини й громадянина, але припустиму лише у випадку відповідності формальним і матеріальним критеріям [[82]].

У роботі А. В. Тарасова «Ограничение конституционных прав и свобод человека в условиях особых правовых режимов в Российской Федерации» наведено таке визначення обмеження прав і свобод: «…це соціально обумовлена діяльність осіб, наділених спеціальною компетенцією, в порядку, на підставах і в межах, встановлених законом, у результаті якої страждає фізична, моральна, індивідуальна свобода, загальна свобода дій для досягнення поставлених цілей і завдань» [[83], с.131].

Б. С. Ебзеев дає своє визначення обмежень прав у конституційно-правовому сенсі та зазначає, що «допускаються Конституцією та встановлені законом вилучення з конституційного статусу людини і громадянина». Окрім того, «як обмеження основних прав може розглядатися також вилучення з кола правомочностей, що складають нормативний зміст основних прав і свобод» [112].

А. А. Подмарєв визначає обмеження прав як встановлені законодавством межі (границі) реалізації (здійснення) людиною (громадянином) прав (свобод), які знаходять свій вираз у заборонах, втручаннях, обов’язках, відповідальності, існування яких детерміновано (визначено) необхідністю захисту конституційних цінностей і призначенням яких є забезпечення необхідного балансу між інтересами особи, суспільства і держави [[84], с.44].

В. М. Антонов під обмеженнями прав пропонує розуміти положення законодавства у сфері охорони інтелектуальної власності, що обмежують виключні права власника охоронного документа. Основними видами таких обмежень є передбачені законом випадки вільного використання об’єктів інтелектуальної власності, примусові ліцензії тощо [[85], с. 345].

М. Г. Маковецька зазначає, що обмеження прав і свобод – це встановлення державою на законодавчому рівні певних меж, в рамках яких індивідуум, незалежно від його статусу, національної приналежності та інших відокремлених характеристик, може реалізовувати свої права і свободи [97, с. 236].

Щодо зіставлення понять «правові обмеження» та «обмеження права», то А. М. Денисова констатує, що «правові обмеження» включають у себе цілий ряд обмежень, серед яких обмеження фізичних та юридичних прав осіб, інтересі особистості та влади держави тощо [106, с. 52].

Таким чином, уважаємо, що поняття «правові обмеження» та «обмеження прав» співвідносяться між собою як родове та видове поняття.

Спільними рисами цих явищ є такі: 1) вони застосовуються відповідними уповноваженими суб’єктами; 2) передбачають утиснення поведінки суб’єкта у відповідні рамки; 3) застосовується поза волею суб’єкта-адресата; 4) підставою для їх застосування є положення відповідних нормативно-правових актів.

Диференційними рисами «правових обмежень» та «обмеження права» є такі:

1) правові обмеження виникають у зв’язку з добровільним вступом суб’єкта у відповідні відносини, обіймання певної посади, здійснення бажаного роду діяльності, тоді як обмеження права продиктовані обмеженнями, що не порушують права іншого суб’єкта в процесі реалізації прав і свобод;

2) правові обмеження є способом правового регулювання, а обмеження права є вилученням з правового статусу особи права вчиняти певні правомочності;

3) правові обмеження є більш загальним поняттям, а обмеження права є чітко конкретизованим, адресним. Наприклад, згідно із ст.4 Закону України «Про громадські об’єднання» передбачено обмеження щодо утворення і діяльності громадських об’єднань. Водночас частиною 3 даної статті визначено обмеження права на свободу об’єднання [[86]];

4) правові обмеження опосередковано обмежують суб’єктивне право, тоді як обмеження права чітко визначають, які саме права обмежено;

5) правові обмеження мають загальний характер, тоді як обмеження права мають індивідуальний характер застосування;

6) правові обмеження виникають залежно від віку, стану здоров’я, соціального статусу, тоді як обмеження права має суб’єктивний характер.

Тож, у юридичній науці, переважно ототожнюються поняття «правові обмеження» та «обмеження прав і свобод». Ми ж уважаємо, що правові обмеження є поняттям родовим, а обмеження прав – видовим.

Правові обмеження, які виникають у сфері публічного адміністрування, застосовуються компетентними суб’єктами публічної адміністрації або судом, є адміністративно-правовим засобом впливу на поведінку та дії (бездіяльність) суб’єктів публічно-правових відносин, мають адміністративно-правовий характер.

Науковці-адміністративісти інакше підходять до визначення адміністративно-правових обмежень. У їх основу покладено сферу застосування, особливості суб’єктів, до яких застосовуються обмеження.

Так, А. В. Басов зазначає, що в загальному вигляді сутність поняття «адміністративно-правові обмеження» пов’язане із: 1) застосуванням кримінального покарання; 2) забезпеченням санітарно-епідеміологічного благополуччя населення; 3) забезпеченням карантинних заходів; 4) реалізацією майнових прав (сервітути, іпотеки, оренда, арешт майна тощо); 5) професійною діяльністю відповідного суб’єкта; 6) запровадженням надзвичайного адміністративно-правового режиму; 7) визначенням обмеження життєдіяльності [[87]].

Таким чином, автор акцентує увагу на тому, що обмеження існують в кримінальному, адміністративному, цивільному, конституційному та інших галузях права.

Також науковець визначає адміністративно-правові обмеження як юридичні та фактичні наслідки діяльності уповноважених органів державної влади, заснованої на законі та спрямованої на досягнення відповідних цілей, в результаті якої зменшуються варіанти дозволеної нормами права поведінки фізичних та юридичних осіб шляхом встановлення різного роду меж такої поведінки, що в обов’язковому порядку мають тимчасовий, просторовий та суб’єктивний характер [118].

Це визначення максимально повно визначає зміст поняття адміністративно-правові обмеження, адже, по-перше, названий суб’єкт застосування – орган державної влади; визначено певні межі; по-друге, може воно може застосовуватись як до фізичних, так і до юридичних осіб; по-третє, визначено такі ознаки, як тимчасовість, просторовість, суб’єкт-адресат.

А. П. Корєнєв звертає увагу на правові обмеження, які мають місце в структурі адміністративно-правової норми. Він зазначає, що диспозиція в адміністративно-правових нормах викладається переважно як права, правомочності, дозволи або у вигляді розпоряджень, обов’язків, а також заборони та обмежень [78, с. 47]. Адміністративно-правові обмеження в пересуванні та виборі місця проживання допускаються, коли це необхідно для забезпечення державної безпеки [97, с.75].

Водночас законодавством України передбачено деякі види адміністративно-правових обмежень службовців, викликані інтересами служби. Службовці державних органів не мають права: брати участь в страйках та інших діях, що порушують нормальне функціонування держави; займатися підприємницькою діяльністю; надавати послуги і сприяння фізичним і юридичним особам, які не передбачені законом, з використанням свого службового становища, отримувати за послуги винагороду; виконувати оплачувану роботу (крім наукової, викладацької та творчої діяльності); самостійно або через посередників брати участь в управлінні акціонерними товариствами з обмеженою відповідальністю. Порушення зазначених обмежень тягне за собою звільнення із займаної посади або іншу відповідальність, передбачену законом [97, с.117-118].

У концептуальному значенні тотожними є визначення обмежень Ф. Н. Фаткулінна та вчених-адміністративстів А. Т. Комзюка, В. М. Бевзенко, Р. С. Мельника, які вказують на міру адміністративно-правового обмеження та визначають суворе обмеження через заборону: «Заборона – це закріплений у нормі права спосіб, що встановлює суворе обмеження (недопущення) здійснення чи нездійснення певної поведінки суб’єкта правовідносин; це категорична вказівка щодо необхідності утриматись від певного виду поведінки або бездіяльності; це категорична вказівка, яка взагалі виключає певну дію чи бездіяльність» [[88], с. 85].

С. Г. Стеценко в підручнику «Адміністративне право» дає визначення обмеженням державних службовців та визначає їх як встановлені чинним законодавством певні обмеження (заборони), пов’язані з прийняттям, просуванням та припиненням державної служби, які мінімізують можливість учинення корупційних діянь та інших правопорушень [79, с. 146].

Проведений аналіз чинного законодавства щодо застосування поняття «обмеження» свідчить, що сфера використання цього терміна доволі широка і стосується різних аспектів життєдіяльності суспільства та держави в цілому. Проте жодний нормативний акт не дає чіткого його визначення.

Нижче наведені визначення поняття «обмеження», представлені законодавцем України у нормативно-правових актах.

Наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України «Про затвердження Порядку надання містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки, їх склад та зміст» від 07.07.2011 р. № 109 визначено, що містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки – це документ, що містить комплекс планувальних та архітектурних вимог до проектування і будівництва щодо поверховості та щільності забудови земельної ділянки, відступів будинків і споруд від червоних ліній, меж земельної ділянки, її благоустрою та озеленення, інші вимоги до об’єктів будівництва, встановлені законодавством та містобудівною документацією; є чинними до завершення будівництва об’єкта незалежно від зміни замовника [[89]]. Тут зміст обмежень тлумачиться через встановлення відповідних вимог, яких повинен дотримуватися суб’єкт під час здійснення відповідної (в даному випадку будівельно-проектувальної) діяльності. У разі порушення таких обмежень можуть бути застосовані певні заборони.

Наказом Міністерства охорони здоров’я України «Про затвердження Інструкції про порядок застосування державною санітарно-епідеміологічною службою України адміністративно-запобіжних заходів (обмеження, тимчасова заборона, заборона, припинення, зупинення)» визначено, що обмеження – це адміністративно-запобіжний захід, який застосовується посадовою особою Держсанепідслужби України у разі порушення вимог санітарного законодавства для заборони (постійно або на певний період) перевищувати визначені у ньому параметри (кількісні, якісні та інші) щодо: діяльності підприємств, установ, організацій, об’єктів будь-якого призначення, технологічних ліній, машин і механізмів, виконання окремих технологічних операцій, користування плаваючими засобами, рухомим складом і літаками у разі, якщо застосування обмеження дає змогу припинити порушення санітарного законодавства; будівництва, реконструкції та розширення об’єктів у разі, якщо застосування обмеження окремих будівельних операцій дозволить, не припиняючи будівництва, усунути відступ від затвердженого проекту або внести відповідні зміни до проекту; викидів (скидів) забруднюючих речовин у разі, якщо застосування обмеження дозволить припинити порушення санітарного законодавства [121, п.2.2].

Відповідно до положень Наказу Міністерства охорони здоров’я України «Про затвердження Інструкції про порядок застосування державною санітарно-епідеміологічною службою України адміністративно-запобіжних заходів (обмеження, тимчасова заборона, заборона, припинення, зупинення)» [[90]] законодавець відносить обмеження до одного з видів адміністративно-запобіжних заходів, поряд з тимчасовою забороною, забороною, припиненням, зупиненням. У цьому випадку чітко визначено обмеження як вид адміністративно-правового заходу, підставою застосування якого є порушення положень нормативно-правових актів, при цьому обмеження проявляються через відповідні заборони.

Однак при цьому має місце протиріччя: з одного боку, законодавець зазначає, що обмеження є адміністративно-запобіжним заходом; з іншого – застосування обмеження передбачає уже порушення адміністративно-правових норм. Тож, виникає питання, яким чином обмеження може мати адміністративно-запобіжний характер? В даному випадку, дійсно, обмеження є адміністративно-запобіжним заходом, однак вони застосовуються не в разі порушення норм, а з метою недопущення порушення норм, як визначені законодавством.

У нормах цивільного законодавства термін обмеження асоціюється з поняттям «обтяження» проте має іншу інтерпретацію, що переважно є характерним для цивільно-правових відносин.

Відповідно до ст.2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» поняття обтяження визначається як заборона розпоряджатися та/або користуватися нерухомим майном, яка встановлена або законом, або актами уповноважених на це органів державної влади, їх посадових осіб або яка виникає на підставі договорів [[91], ст.2]. Як бачимо, заборона здійснення певної правової дії може розглядатися і як обмеження права, в даному випадку користування і розпорядження майном.

Водночас у науці цивільного права є інше визначення терміна «обтяження» – «право обтяжувача на рухоме майно боржника або обмеження права боржника чи обтяжувача на рухоме майно, що виникає на підставі закону, договору, рішення суду або з інших дій фізичних і юридичних осіб, з якими закон пов’язує виникнення прав і обов’язків щодо рухомого майна» [[92], ст.3].

У сфері земельних відносин законодавець робить спробу розмежувати поняття «обмеження» та «обтяження». Так, Закони України «Про Державний земельний кадастр» [[93]] та «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» [122] встановили відмінний порядок реєстрації «обмежень» і «обтяжень»: обтяження прав на земельні ділянки (крім обтяжень, безпосередньо встановлених законом) підлягають державній реєстрації в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно [[94], ч.3 ст.111; 122, ст.4], у той час як обмеження у використанні земель підлягають державній реєстрації в державному земельному кадастрі [125, ч.ч. 3, 4 ст. 111], з такою реєстрацією пов’язується їх чинність, окрім випадків, коли обмеження встановлено «законом та прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами» [125, ч.4 ст.111].

Утім, спроба розмежування «обмежень» та «обтяжень», здається нам невдалою. Принаймні частина з наведених «обмежень» насправді складає зміст земельних сервітутів, які відповідно до положень Земельного кодексу України та Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» прямо віднесені до «обтяжень» прав на землю. Одночасна їх класифікація як «обмежень» може породити лише зайві проблеми на практиці [[95]].

Слід зазначити, що теоретики цивільного та земельного права І. Ю. Аккуратов, В. І. Сенчищев, В. В. Долинська, Ю. Г. Басин висловлюють єдину думку щодо розмежування понять «обтяження» та «обмеження», відповідно до якої обтяженнями є будь-які права на земельні ділянки речового характеру, окрім права власності, тоді як обмеження – це звуження меж суб’єктивного права, яке не випливає із речового права іншої особи [[96], с.72; [97]; [98]; [99]].

Розглядаючи теоретичні підходи до визначення змісту правової категорії «адміністративно-правові обмеження», слід виділити ознаки, що характеризують це правове явище.

А. В. Малько наводить такі загальні ознаки правових обмежень: 1) вони пов’язані з несприятливими умовами (загроза або позбавлення певних цінностей) для здійснення власних інтересів суб’єкта, бо спрямовані на їх стримування і одночасно на задоволення інтересів протилежної сторони і громадських інтересів в охороні та захисті; 2) повідомляють про зменшення обсягу можливостей, свободи, а значить, і прав особистості, що досягається за допомогою обов’язків, заборон, покарань і т.д.; 3) являють собою негативну правову мотивацію; 4) припускають зниження негативної активності; 5) спрямовані на захист суспільних відносин, виконують функцію їх охорони [75, с.232].

А. В. Басов виділяє такі ознаки адміністративно-правових обмежень: 1) являють собою певні юридичні та фактичні наслідки у вигляді «незручних» умов для здійснення правових інтересів відповідних суб’єктів (фізичних та юридичних осіб), права і свободи яких обмежуються, при одночасному задоволенні «правових інтересів» суб’єкта владних повноважень, що запровадив дані обмеження, або інтересів третьої сторони, що зацікавлена у запровадженні таких обмежень; 2) завжди являють собою зменшення «вільної» (тобто дозволеної нормами права) поведінки (дій); 3) обмеження, що запроваджуються у зв’язку з виникненням надзвичайних ситуацій, завжди мають встановлені нормами права (законом) межі їх реалізації; 4) правомірне обмеження в умовах виникнення надзвичайних ситуацій встановлюється лише відповідним уповноваженим суб’єктом із дотриманням процедури, що визначена в нормативно-правових актах (законах); 5) обмеження, що застосовується в умовах виникнення надзвичайних ситуацій, завжди пов’язане із розширенням компетенції органів державної влади, що відповідальні за ліквідацію негативних наслідків надзвичайної ситуації.

Водночас науковець виділяє ознаки адміністративно-правових обмежень, що виникають у зв’язку із введенням воєнного стану чи надзвичайних ситуацій, що є основним предметом його наукових досліджень.

К. К. Гасанов і А. В. Стремоухов виділяють чотири суттєві ознаки, що характеризують адміністративно-правові обмеження:

1) несприятливі умови (загроза або позбавлення певних цінностей) для здійснення власних інтересів суб’єктів, спрямованих на їх стримування і водночас на задоволення суспільних інтересів в охороні та захисті;

2) негативний характер, тобто використання переважно примусових, силових засобів;

3) зменшення обсягу можливостей, свободи, що здійснюється за допомогою обов’язків, заборон, заходів захисту, покарань і т.п., які зводять різноманітність у поведінці суб’єкта до певного, «граничного» стану;

4) спрямованість на охорону суспільних відносин, індивідуальної і колективної волі» [[100], с. 173].

А. М. Денисова до ознак, що характеризують адміністративно-правові обмеження відносить: 1) вони пов’язані з негативними умовами здійснення власних інтересів суб’єкта через спрямування їх на утримання та одночасно на задоволення інтересів протилежної сторони та суспільних інтересів у їх охороні та захисті; 2) повідомляють про зменшення обсягу можливостей, свободи, а отже, і прав особистості, які досягаються за допомогою обов’язків, заборон, покарань і т.д.; 3) являють собою негативну правову мотивацію; 5) їх основним призначенням є зменшення негативної активності суб’єкта у сфері права; 6) націлені на захист суспільних інтересів, оскільки виконують функцію охорони суспільних відносин в цілому [106, с.52; 91, с.639–640].

Як одну з ознак адміністративно-правових обмежень М. Г. Маковецька виокремлює їх превентивний характер, а також указує на те, що адміністративно-правові обмеження застерігають від можливих несприятливих наслідків суб’єктів, щодо яких діють обмеження [97, с. 235].

При цьому не можна не погодитися із зауваженням К. І. Руднєвої про те, що об’єктом несприятливого впливу правового обмеження «... може бути не тільки захист спільних інтересів або інтересів контрсуб’єкта, а й захист інтересів самих суб’єктів таких обмежень» [[101], с. 128].

В. С. Четверіков, досліджуючи сутність та зміст адміністративно-правових відносин, акцентує увагу на особливостях правосуб’єктності суб’єктів даних відносин, що виникають у зв’язку з наявністю певних обмежень за віком, станом здоров’я, встановленим у судовому порядку соціальним статусом та ін. [[102], с.89]. Водночас він акцентує увагу на існуванні поряд з адміністративно-правовими обмеженнями широкого кола обмежень, що характеризуються правовим, економічним та психологічним характером.

В. К. Колпаков у підручнику «Адміністративне право» звертає увагу на закономірність: «чим дійовішими є заходи щодо обмеження впливу негативних закономірностей, тим ефективнішим є управління, тим швидше і краще розв’язуються назрілі питання і досягаються поставлені цілі» [[103], с. 19]. Водночас адміністративіст зазначає, що адміністративна правоздатність іноземців вужча за правоздатність громадян України. Так, для них встановлені обмеження щодо реалізації права на працю, вони не можуть обиратися до державних органів, призначатися на певні посади. На них не покладається обов’язок несення військової служби. Обмеження адміністративної правоздатності іноземців може бути зумовлене введенням відповідною державою обмеження прав і свобод для громадян України. Зокрема, якщо іноземною державою встановлено обмеження щодо реалізації прав і свобод громадян України, Кабінет Міністрів України може прийняти рішення щодо встановлення відповідного порядку реалізації прав і свобод громадян цієї держави на території України. Це рішення набирає чинності після його опублікування. Воно може бути скасовано, якщо відпадуть підстави, за яких воно було прийнято [134, с.157].

Розглядаючи юридичну природу адміністративно-правових обмежень, слід зазначити, що вони можуть застосовуватися не лише з метою визначення меж прав і свобод фізичних та юридичних осіб, але й стосовно інших суб’єктів – органів публічної адміністрації через застосування до посадових та службових осіб відповідних адміністративно-правових обмежень, у той час як зазначені суб’єкти діють в інтересах і від імені держави та її публічних органів.

Отже, підсумовуючи вищевикладене, вважаємо, що адміністративно-правові обмеження – це визначені нормативно-правовими актами індивідуальні (суб’єктні) заходи адміністративно-правового характеру, спрямовані на координацію поведінки та дій суб’єкта-адресата у відповідні межі, визначені його правовим статусом у системі публічного адміністрування.

Ознаками адміністративно-правових обмежень є такі:

1) вони знаходять своє вираження в обов’язках, заборонах, застосуванні відповідних заходів відповідальності, виражених у відповідних адміністративно-правових, кримінально-правових, цивільно-правових та дисциплінарних нормах законодавства, тобто мають правообмежувальну природу;

2) є полігалузевим способом правового регулювання;

3) визначають межі, міру свободи вибору дій суб’єкта, яка починається там, де закінчується свобода вибору іншого;

3) знаходять своє вираження через захист прав і свобод від зловживань з боку іншого суб’єкта, дії якого посягають на гарантовані державою права і свободи;

4) суб’єктом застосування є уповноважений суб’єкт публічної адміністрації, а суб’єктом-адресатом – фізична чи юридична особа, стосовно якої застосовуються відповідні обмеження;

5) не допускають виникнення правового конфлікту між суб’єктами-адресатами, суб’єктами-адресатами та уповноваженими суб’єктами, між декількома уповноваженими суб’єктами;

6) створюють мотивованість примусового підкорення волі;

7) правові обмеження стримуються правовими стимулами, а правові стимули стримуються правовими обмеженнями;

8) за допомогою правових обмежень можна примусити індивіда до відповідної поведінки та вчинення необхідних дій;

9) ціллю є обмеження волі суб’єкта-адресата в прийнятті відповідних рішень;

10) спрямовані на створення позитивної правової мотивації в особи, відносно якої застосовується даний засіб;

11) є запорукою утримання від соціально шкідливих дій, які створюють ті чи інші обов’язки;

12) має обов’язкову нормативну визначеність;

13) поряд із заохоченнями, обов’язками, відповідальністю виступає засобом, який гарантує дотримання прав і свобод контрсуб’єкта;

14) знаходить своє вираження в таких психофізичних реакціях, як: страх перед покаранням, можливість подальшого застосування примусу, стримування від вчинення відповідних дій, погроза застосування заходів відповідальності тощо.

Отже, досліджуючи юридичну природу адміністративно-правових обмежень та узагальнюючи вищевикладене, можемо констатувати, що юридична природа адміністративно-правових обмежень випливає з їх особливостей, які:

1) нерозривно пов’язані зі стимулами (протиставлені обмеженням);

2) ситуативне застосування правових обмежень та правових стимулів застосовується в ході правового регулювання та впливає на його результативність, при якому здійснюється регулювання шляхом використання методу «батога» (застосування обмежень) та «пряника» (застосування стимулів);

3) адміністративно-правові обмеження є своєрідною межею, із порушенням якої настає адміністративна відповідальність, що проявляється в застосуванні щодо осіб, які порушили обмеження негативних наслідків;

4) поряд із стимулами застосовується поняття заборона; заборона є наступним етапом після використання обмежень;

5) знаходять своє місце у відповідних приписах, зміст яких і вказує на необхідність їхнього застосування;

6) спричиняють виникнення нових прав та обов’язків у суб’єкта;

7) адміністративно-правові обмеження є частиною системи правових засобів, які в діалектичній єдності виступають як субстанціональні феномени і як технологічні явища процедурного наповнення.