§ 1. Правова природа, поняття, ознаки представництва в господарському процесі

Правове регулювання представництва в господарському процесі України як невід’ємної складової системи ефективного здійснення судочинства потребує вдосконалення. Це обумовлено тим, що представникам у господарському процесі присвячена лише одна стаття ГПКУ, яка не містить загальних положень щодо процесуального представництва, визначень основних понять, а також будь-яких відсилочних норм до інших законодавчих актів.

Представництво є недостатньо дослідженим правовим явищем у господарському процесі, що в умовах існування прогалин у правовому регулюванні, а також суперечностей щодо розуміння правової природи, поняття та видів господарського процесуального представництва, перешкоджає формуванню усталеної практики із зазначених питань.

У наукових колах мають місце дискусії з приводу співвідношення понять «господарсько-процесуальне представ­ництво» та «судове представництво». Виділити можна три основні підходи: а) судове представництво ширше, ніж процесуальне, оскільки охоплює всі процесуальні галузі права, а не лише обмежується господарсько-процесуальним; б) процесуальне предс­тавництво ширше, ніж судове, тому що включає в себе також досудові процедури та повноваження, які здійснює представник у господарському процесі^[183]; в) ці два поняття тотожні. Відтак, за останнім підходом судове та процесуальне представництво застосовуються як синоніми.

Вважаємо, що «судове представництво» - не досить коректне поняття для позначення того правового явища, яке розглядається, оскільки має три суттєвих недоліки. По-перше, це поняття є досить вузьким та не враховує тих досудових процедур, які необхідно здійснити представникові до початку безпосереднього судового розгляду (підготовка процесуальних документів, збір доказів, уточнення необхідних для вирішення справи обставин та фактів). По-друге, у зв'язку з невдалим формулюванням складається враження, що представництво здійснюється самим судом^[184].

У той же час для подальшого аналізу правової природи представництва в господарському процесі вважаємо за необхідне першочергово визначитися з тим, що розумітиметься під поняттям «господарський процес».

З доктринальних позицій господарський процес може бути визначений як урегульований господарськими процесуальними нормами процесуальний порядок (система взаємопов'язаних правових форм) провадження діяльності уповноваженими суб'єктами, що виявляється у здійсненні правосуддя в господарських справах, захисті порушених прав, свобод та інтересів учасників господарських правовідносин.

Вже традиційним для науки господарського процесуального права стало розуміння господарського процесу як різновиду юридичної діяльності, що регулюється нормами відповідної галузі права (як встановленої нормами процесуального права форми діяльності господарських судів, яка спрямована на захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів суб'єктів господарювання). Так, наприклад, В. С. Анохін під арбітражним (господарським) процесом розуміє урегульовану нормами права форму діяльності арбітражних (господарських) судів, спрямовану на захист оспорюваного чи порушеного права організацій і громадян - підприємців ^[185]. Цим висновкам відповідає думка окремих вчених про те, що обов'язковим учасником

господарського (арбітражного) процесу є господарський

(арбітражний) суд ¹8⁶. У той же час, на переконання

О. П. Подцерковного, такі підходи значно звужують розуміння господарського процесу та господарського процесуального правовідношення, адже ігнорується можливість реалізації процесуальної поведінки поза безпосередньою участю господарського (арбітражного) суду: а) звужений підхід до господарського процесу суперечить висновкам самих авторів, що його позиціонують, - у всіх відповідних підручниках до системи господарського (арбітражного) процесуального права включено відносини, що реалізуються поза безпосередньою участю господарських судів: досудове врегулювання господарських спорів, порядок примусового виконання рішень господарських (арбітражних) судів, розгляд господарських спорів комерційними арбітражами (третейськими судами) тощо; б) від господарського процесу не можна відірвати діяльність учасників господарських відносин, що має процесуальну форму, упорядковується у процесуальному законі та є обов’язковим елементом вирішення спорів, центральною ланкою для якого виступає відправлення правосуддя господарськими судами ^{[186] [187] [188].}

інтересів учасників господарських відносин, відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом ^[189].

Господарський процес являє собою єдність процесуальних прав і обов’язків господарського суду, сторін та інших учасників процесу. Внаслідок цього трактується він продекуди як система послідовно здійснюваних процесуальних дій господарського суду, інших учасників судочинства у зв’язку з розглядом і вирішенням конкретної справи. Кінцева мета процесу - відновлення порушеного права.

Дослідження правової природи представництва у господарському процесі зумовлюється, на нашу думку, такими причинами, як: а) необхідність комплексного, системного

дослідження проблеми, подальшого розвитку науки господарського процесу та усунення прогалин у чинному законодавстві; б) потреба в узгодженні, уніфікації та застосуванні в межах господарсько- процесуального права вже розроблених іншими галузями права понять та загальних положень.

З того часу як представництво стало предметом наукової дискусії одним з ключових питань залишається його правова природа.

Окремим питанням процесуального представництва свої праці присвятили В. Беляневич, І. Гелецька, М. Гурвич, О. Клейнман, С. Королева, Г. Лазько, І. Павлуник, С. Фурса, С. Халатов, С. Чванкін, М. Чечот, Л. Шаповал, М. Штефан та ін.

ГПКУ та ЦПКУ не містять норми з чітким визначенням понять представника та представництва у суді. Ці поняття тією чи іншою мірою розроблені лише в науці процесуального права. Відсутність єдиного понятійного (категоріального) апарату гальмує розвиток теорії процесуального представництва та процесуальної науки загалом, тому настільки важливим є вироблення єдиних підходів.

Традиційно, представництво визначають через призму процесуальної дії, процесуального правовідношення та інституту процесуального права. Прихильники кожної з концепцій наводять переконливі докази на свою користь та критикують опонентів.

У юридичній науці, щоправда, існують також інші підходи. Зокрема, представництво розглядається як юридичний факт^[190] або через форму надання допомоги, у тому числі правової^{[191] [192] [193] [194]. Згідно з першим підходом сутність представництва зводиться лише до підстав їх виникнення (конкретних юридичних фактів). Другий підхід кореспондує позиції законодавця, який визначає правову допомогу через призму надання правових послуг, спрямованих на забезпечення реалізації прав і свобод людини і громадянина, захисту цих прав і свобод, їх відновлення у разі порушення (п. 3 ч. 1 ст. 1 Закону України від 02.06.2011 р. «Про безоплатну правову допомогу»19 ). А одним із видів правових послуг, у свою чергу, є представництво інтересів іншої особи. Проте такі підходи не набули широкої підтримки та визнання в наукових колах.}

Розглянемо сутність кожної з названих основних концепцій більш детально.

Представництво як система процесуальних дій або діяльність.

О. Клейнман був одним із перших, хто визначив представництво як виконання процесуальних дій у суді особою, яка уповноважена на це стороною чи третьою особою¹⁹. Основна увага у концепції процесуальної діяльності зосереджується на поведінці власне процесуального представника, який заміщує особу, яку представляють, діючи від її імені, унаслідок чого результати його діяльності відображаються на особі, яку представляють¹⁹.

У сучасній юриспруденції аналогічну позицію було обгрунтовано М. Штефаном. Важливим є те, що автор розглядає представництво як процесуальну діяльність особи (представника, повіреного), спрямовану на захист суб’єктивних прав та захищених законом інтересів іншої особи, яка бере участь у справі, державних і громадських інтересів, а також сприяння судові у всебічному, повному і об’єктивному з’ясуванні обставин справи та постановленні законного и обґрунтованого рішення.

Таким чином, теорія, у якій представництво розглядається як сукупність процесуальних дій або діяльність, має безумовні переваги. Саме ця доктринальна концепція має найбільше практичне значення, оскільки відображає динаміку господарського процесу та дозволяє зосередити увагу на конкретній реалізації повноважень представника в суді.

Проте варто враховувати і недоліки зазначеної концепції. Представництво як процесуальна діяльність відображає лише його зовнішні ознаки і не розкриває повністю характеру та сутності процесуального представництва. Зокрема, діяльність не розкриває змісту правовідносин, які складаються між представником та судом¹⁹.

Представництво як процесуальне правовідношення.

Процесуальні правовідносини - врегульовані нормами права суспільні відносини, які виникають при здійсненні правосуддя в конкретній справі між судом та іншими учасниками процесу.

Досить спрощеним, на нашу думку, є визначення процесуального представництва як правовідношення, в силу якого одна особа (представник) виступає в суді від імені та в інтересах іншої особи (того, кого представляють)^{[195] [196] [197] [198].}

С. Чванкін, у запропонованому ним визначенні, поєднав зазначені два підходи, підкреслюючи обидві сторони представництва - динамічну (діяльність представника) та статичну (правовідношення). Так, процесуальне представництво автор розглядає як процесуальну діяльність, що відбувається в межах правовідношення між представником та судом, однієї особи (представника) від імені та в інтересах іншої особи (яка бере участь у справі), яка здійснюється з метою захисту та охорони прав, свобод та інтересів у суді особи, яку представляють, і надання допомоги суду у встановленні дійсних прав і обов’язків осіб, які беруть участь у справі^[199].

Така концепція має право на існування. Водночас для всебічного вивчення процесуального представництва, вважаємо, що його можна в рамках аналізованої концепції розглядати не інакше як через певну сукупність правовідносин. Тому пропонуємо господарсько- процесуальне представництво досліджувати як цілісну (нерозривно між собою пов’язану) систему трьох груп правовідносин:

а) між представником та особою, яку представляють. Основою для їх відносин слугують переважно матеріально-правові норми про довіреність, договір доручення тощо;

б) між представником та судом - це вже безпосередньо процесуальні відносини, в межах яких представник має право і зобов’язаний реалізовувати всі процесуальні повноваження, які були йому надані стороною або третьою особою;

в) між судом та особою, яку представляють. Така особа може одночасно з представником брати участь у процесі або ж доручити ведення справи представникові у повному обсязі. Але в кожному разі, які б дії не вчиняв представник, усі рішення господарського суду по суті справи будуть стосуватись виключно особи, яка надала право представляти свої права та інтереси (позивач, відповідач, третя особа).

Враховуючи дихотомію «публічне право - приватне право», можна виокремити також публічні та приватні правовідносини представництва. При цьому, як зазначають Є. Харитонов та О. Харитонова, добровільне представництво за своїм характером є завжди приватноправовим, а обов’язкове представництво може бути інколи приватноправовим, але у переважній більшості випадків є публічно-правовим. Критеріями такого поділу є: підстави виникнення, характер інтересів, що підлягають захисту; значення волі сторін; межі розсуду представника у виборі поведінки тощо^[200].

На нашу думку, розкриваючи поняття представництва через категорію правовідношення, з’являється можливість здійснити більш глибокий аналіз цього правового явища (зокрема, прав та обов’язків сторін правовідносин, правового становища представника тощо).

Представництво як правовий інститут.

У 1970 році вперше представництво в суді стало розглядатись як інститут, який забезпечує громадян та юридичних осіб можливістю реалізовувати належні їм права та обов’язки за допомогою інших осіб - представників.

Правовий інститут є відносно самостійною структурною одиницею галузі, первинним елементом якого є норма права (загальнообов’язкове правило поведінки). Основою для групування останніх є юридичний зміст тих суспільних відносин, які вони регулюють.

Правові норми, які утворюють інститут, регулюють однорідні за змістом суспільні відносини, вони впорядковані та взаємоузгоджені, характеризуються наявністю юридичної єдності нормативно- правових приписів, метою яких є цілісність нормативно-правового регулювання у межах однієї чи кількох галузей права.

Для інституту представництва в господарському процесі характерними є специфічні поняття, принципи, загальні положення, які не притаманні іншим інститутам, а також норми права, які містять специфічні юридичні конструкції: вид та зміст правовідносин (суб’єкти, об’єкти, суб’єктивні права та юридичні обов’язки); процедуру дій; правові засоби^{[201] [202].}

Сучасні тенденції у розвитку юриспруденції поступово відкидають догму про суворий галузевий поділ у структурі права. Міжгалузеві правові явища набувають все більшого поширення та переконливого обґрунтування у юридичній науці.

Міжгалузеві інститути виникають на стику різних галузей права. Так, до прикладу, С. В. Поленіна^[203] класифікувала міжгалузеві інститути на функціональні та суміжні.

Міжгалузеві функціональні інститути характеризуються належністю до неоднорідних галузей права (наприклад, господарське та адміністративне). Господарське процесуальне представництво можна віднести до такої групи інститутів, оскільки цивільне право містить, зокрема, норми, які регулюють порядок видачі довіреності, яка у відповідних випадках є основою для допуску представника до участі в господарському судочинстві, а галузь господарсько-процесуального права вказує на порядок діяльності представника в суді.

Процесуальне представництво є складним правовим явищем, яке включає в себе одночасно матеріально-правові відносини між представником та довірителем, процесуальні відносини між представником та судом та процесуальну діяльність представника, яка здійснюється у рамках вказаних правовідносин від імені та в інтересах іншої особи.

Міжгалузеві суміжні інститути характерні для однорідних галузей права. Так, інститут процесуального представництва притаманний усім процесуальним галузям права, тому він також є міжгалузевим суміжним інститутом. Незалежно від наявних відмінностей, процесуальні галузі мають подібний предмет правового регулювання. Господарський та цивільний процес регулюють питання представництва практично ідентично, кримінальний процес має деяку специфіку.

Отже, усі викладені підходи до визначення сутності представництва в господарському процесі (процесуальна діяльність, правовідношення, правовий інститут) мають право на існування.

Концепція інституту представництва, на наш погляд, має свої переваги, оскільки дозволяє здійснити системний аналіз усіх наукових знань та доктринальних напрацювань, а також розширити уявлення про основні засади процесуального представництва, не нехтуючи при цьому загальними положеннями, які розроблені у галузі цивільного права. У теорії права, як правило, виділяють такі ознаки правового інституту: це структурний елемент галузі права; виокремлення у структурі джерел права (в окрему главу чи розділ); змістовна єдність правових норм (загальні положення, поняття тощо); узгодженість та несуперечливість врегулювання відповідних правовідносин; відносна самостійність у межах галузі права; ^[204] об'єднання правових норм стійкими закономірностями і зв'язками, які віддзеркалюються в юридичних приписах і в цілому в праві.

Найширшою правовою категорією є інститут представництва, який регулюється всім можливим арсеналом норм матеріального та процесуального права. Інститут процесуального представництва включає в себе норми процесуального права та поширюється на всі категорії справ (господарські, цивільні, адміністративні, кри­мінальні). Однотипність регулювання представництва в різних процесуальних галузях права дозволяє зробити висновок про глибинний зв'язок господарсько-процесуального та цивільно- процесуального представництва, що й обґрунтовує доцільність комплексного дослідження загальних положень, понять та принципів, не розриваючи їх між різними процесуальними галузями. Це, у свою чергу, може сприяти подоланню відповідних прогалин в законодавстві України, дозволить «винести за дужки» спільні для всіх процесуальних галузей положення про представництво, що сприятиме ефективному здійсненню правосуддя.

Основою для інституту господарсько-процесуального представ­ництва слугують норми господарсько-процесуального права. Враховуючи те, що останні є неповними та недосконалими, то в науці та правозастосовній практиці виникає необхідність обирати найбільш прийнятний та оптимальний механізм, яким слід керуватися з метою застосування до господарсько-процесуального представництва норм ЦКУ, ЦПКУ, КАСУ^[205]. Такими конструкціями є: аналогія; субсидіарне застосування норм права; відсилочне застосування норм права. Потреба у вивченні проблеми щодо застосування норм інших галузей права щодо представництва в господарському суді пов'язана з досить обмеженим регулюванням представницьких правовідносин у господарсько-процесуальному законодавстві України, а також з наявністю прогалин у системі господарського процесуального законодавства. Традиційно, прогалини в законодавстві - це відсутність конкретних правових норм, що регулюють певні відносини. Ця відсутність викликає необхідність у врегулюванні цих відносин правовими нормами, що регулюють подібні відносини, а за відсутності таких правових норм - принципами (основними засадами) галузі законодавства чи законодавства загалом.

Теорією права та практикою правозастосування вироблені наступні умови субсидіарного застосування норм: а) необхідно, щоб норма, яка використовується для регулювання конкретних суспільних відносин, була запозичена з суміжної галузі права (тобто такої, що має споріднений предмет та метод регулювання)^{[206] [207] [208]; б) відсутність прямої заборони в законодавстві на субсидіарне застосування правових норм; в) відсутність норми або прогалини в тій галузі права, яка регулює представницькі відносини, та наявність такої норми у спорідненій галузі права, яка регулює однорідні 207 відносини.}

Варто зауважити, що останнім часом існує тенденція до застосування субсидіарності й у випадках відсутності спорідненості галузей права (наприклад, ст. 44 ЦПКУ та ст. 59 КАСУ). Метою цього є конкретизація деяких аспектів процесуально-правових відносин, зокрема, за допомогою норм цивільного права. У такому випадку увага акцентується не на схожості галузей права, а на спільних рисах інституту представництва (тим самим під крес- люється міжгалузевий характер такого інституту).

Подібним за змістом до субсидіарного застосування є відсилочне застосування норм права. Різниця полягає лише в тому, що при відсилочному застосуванні: а) використовуються однорідні норми зі спільним предметом регулювання; б) міститься чітка вказівка на конкретну норму права (статтю та / або частину закону), яка підлягає застосуванню.

У зв'язку з тим, що в ГПКУ відсутня пряма вказівка на застосування положень про представництво суміжних галузей права, то мова не може йти про свідоме використання законодавцем методу нормативної економії, а отже - і про можливість субсидіарного або відсилочного застосування норм ЦКУ та ЦПКУ про представництво. Тому залишається лише аналогія.

Питання застосування аналогії в процесуальному праві є предметом дискусії. З одного боку, суд є суб'єктом публічного права, а тому може здійснювати лише те, що чітко передбачено законом, на відміну від приватно-правових відносин, учасники яких діють за принципом «можна все, що не заборонено законом». З іншого боку, виникає питання, яким чином повинен діяти суд у ситуаціях, які не врегульовані процесуальним законом. Очевидно, що єдиний вихід із ситуації - це застосування аналогії. Втім, суд не повинен застосовувати аналогію, якщо про інший порядок подолання прогалини у праві не зазначено у правових позиціях вищих судових інстанцій (КСУ, ВСУ, ВГСУ).

У фаховій літературі сформульовані такі висновки щодо застосування процесуальної аналогії, з якими вважаємо за можливе погодитись: а) застосовуватися за аналогією можуть лише окремі процесуальні норми іншої галузевої належності; б) неприпустимим є застосування за аналогією цілого процесуального інституту; в) неприпустимо застосовувати за аналогією процесуальні норми іншої галузевої належності у випадках залучення до процесуальної відповідальності або покладання обов'язку^{[209] [210]. Виділені також основні правила міжгалузевої аналогії: 1) суспільні відносини, не врегульовані відповідною нормою процесуального права, має підлягати правовій регламентації і потребувати її; 2) процесуальне питання може бути вирішено з використанням міжгалузевої аналогії лише в тому випадку, якщо неможливо застосувати норму господарського процесуального закону, що регулює подібні відносини; 3) несуперечність застосовуваного за аналогією правила щодо суті процесуальних відносин; 4) для регулювання процесуальних відносин можливим є застосування лише окремих норм іншої галузевої належності; 5) самостійність господарської процесуальної форми унеможливлює застосування в порядку міжгалузевої аналогії цілого процесуального інституту;}

6) застосування норм іншої галузевої належності не повинно призводити до порушення головних вимог господарської процесуальної форми; 7) необхідність застосування норм іншої галузевої належності для регулювання процесуального питання має

бути обґрунтована і підтверджена доводами суду, викладеними в мотивувальній частині судового рішення^[211].

На наше переконання, такі доктринальні положення можуть бути реалізовані у практиці правозастосування лише за умови внесення відповідних змін до ГПКУ. Так, для порівняння, у інших процесуальних кодексах (ч. 8 ст. 8 ЦПКУ та ч. 7 ст. 9 КАСУ) є відповідні норми, які дозволяють застосування аналогії закону та аналогії права. Таким чином, пропонуємо внести зміни до ст. 4 ГПКУ та доповнити її частиною 8 такого змісту: «У разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із загальних засад права (аналогія права)».

Розглянувши усі три основні концепції щодо визначення сутності процесуального представництва (правовідношення, процесуальна діяльність, правовий інститут), доходимо висновку, що найбільш прийнятною для цілей нашого дослідження є концепція, відповідно до якої представництво розглядається як окремий правовий інститут, оскільки такий підхід: 1) серед інших розглянутих підходів, є найбільш широким та всеохоплюючим, якому властиві специфічні поняття, принципи, загальні положення, а також норми права, які містять специфічні юридичні конструкції: вид та зміст правовідносин; процедуру дій; правові засоби; 2) характеризується юридичною єдністю нормативно-правових приписів, метою яких є цілісність правового регулювання; 3) дозволить, на підставі комплексного аналізу правового регулювання, пропонувати системні зміни до господарського процесуального законодавства щодо процесуального представництва. При цьому вважаємо, що покладення цієї концепції в основу нашого дослідження дозволить нам, за умови окреслення повного переліку ознак, дати належне визначення терміну «господарське процесуальне представництво».

У разі відсутності необхідного нормативно-правового регулювання представницьких відносин у господарсько- процесуальному законодавстві, із запропонованих вище конструкцій можемо використовувати лише аналогію. Механізм її правового застосування детальніше розроблений у теорії права.

Заслуговує на увагу позиція, згідно з якою представництво розглядається як ефективний засіб захисту прав сторін та третіх осіб в господарському процесі.²¹²²¹³ Серед науковців існує багато підходів до розуміння поняття «засіб захисту», проте ми схиляємось до його широкого розуміння. Відповідно до нього засіб захисту - це такі заходи, що вживаються у відповідь на невизнання, оспорювання, порушення прав або при настанні реальної загрози їх порушення в майбутньому, з метою припинення порушення (посягання) та відновлення порушених прав, а також для попередження подальших порушень та забезпечення належної реалізації особою своїх прав^{[212] [213] [214] [215].}

Для ґрунтовного та всестороннього розуміння поняття «ефективний засіб захисту» необхідно також проаналізувати тлумачення відповідного поняття, яке міститься в міжнародному праві. «Право на ефективний засіб правового захисту в національному органі» закріплюється у ст. 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Зазначене право гарантується кожному, чиї права та свободи, що визнані в цій Конвенції, були порушені.

Зі змісту Конвенції та справ, у яких зазначається про порушення ст. 13 Конвенції, випливає те, що поняття «ефективний засіб правового захисту» включає в себе, зокрема: виплата моральної та матеріальної компенсації у тих випадках, коли це є необхідним; детальне та ефективне розслідування та судовий розгляд справи, які повинні відтворити справжній стан речей, а також покарати винних осіб; виконання рішень судів шляхом вжиття органами влади конкретних бюджетних або регуляторних заходів тощо.

Враховуючи викладене, вважаємо, що господарсько- процесуальне представництво є одним з ефективних аспектів механізму захисту прав суб'єктів господарювання, оскільки сприяє

якнайшвидшому та найбільш результативному вирішенню господарського спору. Під «механізмом захисту прав суб'єктів господарювання» пропонуємо розуміти наступне: це система матеріальних та процесуальних елементів, що зумовлюють можливість використання суб’єктами господарського права

передбачених законодавством способів, за допомогою яких відбувається забезпечення та відновлення прав господарюючих суб’єктів та попередження їх порушення.

Проаналізувавши основні концепції та підходи до розуміння процесуального представництва (як правовідношення, системи процесуальних дій та правового інституту), вважаємо, що господарське процесуальне представництво характеризується такими ознаками:

1) основною метою господарсько-процесуального представ­ництва є здійснення процесуальних дій задля ефективного захисту прав та інтересів сторін та третіх осіб. У переважній більшості випадків має місце захист тих прав та інтересів, які безпосередньо пов’язані з організацією та здійсненням господарської діяльності, тобто коли учасниками господарського процесу (сторонами або третіми особами) є суб’єкти господарювання. Однак із загального правила існує щонайменше два винятки. По-перше, коли мова йде про захист трудових прав фізичних осіб, які не мають статусу суб’єктів підприємницької діяльності, у провадженні в справах про банкрутство. По-друге, це представництво інтересів учасників (засновників), які не є суб’єктами господарювання, при розгляді господарським судом корпоративних спорів. Проте у будь-якому випадку, незалежно від наявності у сторони або третьої особи статусу суб’єкта господарювання, права та обов’язки належать учаснику господарського процесу, їх обсяг залежить від процесуально-правового статусу такого учасника, а реалізуються вони безпосередньо іншою фізичною особою. При цьому можуть мати місце випадки, коли учасник господарського процесу в силу своєї правової природи не здатний особисто здійснювати процесуальні права та обов’язки. Так, наприклад, державні та інші органи, у будь-якому випадку реалізовують свою процесуальну правосуб’єктність, як правило, через посадових осіб або інших працівників, які представляють їх інтереси.

2) представляти законні інтереси суб’єкта господарювання в господарському процесі може лише конкретна фізична особа. Як вірно вказує Н. О. Нерсесов, представник повинен мати волю, необхідну, за вимогами права, для вчинення юридичних дій

взагалі^{[216] [217]. Для здійснення процесуального представництва чужих інтересів він повинен володіти повною господарсько-процесуальною дієздатністю та, за необхідності, відповідати іншим вимогам. На думку В. В. Рєзнікової, реалізація представником субсидіарної дієздатності від імені того, кого він представляє, на підставі повноваження є достатньою}

217

загальною ознакою інституту представництва ;

3) представник діє не від власного імені, а від імені сторони (позивача / відповідача) або третьої особи;

4) «умовність заміщення»^{[218] [219] [220] полягає в тому, що особа, яку представляють, все одно залишається учасником господарського процесу, зі всіма належними їй процесуальними правами та обов’язками, навіть у тих випадках, коли така особа не бере особистої участі у судових засіданнях та під час вчинення окремих процесуальних дій;}

5) діяльність представника в межах наданих йому повноважень. Представник у господарському процесі вчиняє певні процесуальні дії, правом на здійснення яких відповідно до ГПКУ наділена відповідна сторона або третя особа, інтереси якої представляють. Це можливо лише за умови, що учасник господарського процесу уповноважив представника на вчинення таких дій. Як вірно зауважує В. Проценко, представник для того, щоб його дії породжували права та обов’язки особи, від імені якої він діє,

• • 219

повинен мати відповідні повноваження на представництво ;

6) необхідні для здійснення представництва повноваження

• *220

повинні ґрунтуватись на певному правовому документі ;

7) правові наслідки настають не для представника, а для особи, яку він представляє. Тобто рішення господарського суду за результатами розгляду справи буде мати безпосередній вплив на права та обов’язки відповідної сторони або третьої особи, а не його представника;

8) захист як приватних, так і публічних інтересів. Представництво останніх, наприклад, має місце, коли в господарському процесі бере участь державний орган через свого представника з метою захисту публічних інтересів.

Таким чином, ознаки, які властиві господарському процесуальному представництву можемо умовно поділити на три групи: 1) загальні - ті, які притаманні представництву як у матеріальному, так і в процесуальному праві (наприклад, правові наслідки настають не для представника, а для особи, яку він представляє); 2) процесуальні - такі, що характерні для інституту представництва в усіх процесуальних галузях права (наприклад, «умовність заміщення» сторони спору або третьої особи процесуальним представником); 3) особливі - ознаки, які властиві господарському процесуальному представництву (наприклад, захист як приватних, так і публічних інтересів).

Враховуючи загальні ознаки аналізованого нами правового інституту, а також виокремлені за наслідками дослідження ознаки господарського процесуального представництва, пропонуємо господарське процесуальне представництво визначати як сукупність правових норм, які регулюють однорідні суспільні відносини, що виникають у зв'язку зі вчиненням на підставі закону, договору, локальних нормативно-правових актів процесуальних дій представником від імені та в інтересах іншої особи з метою ефективної реалізації та здійснення захисту прав та законних інтересів сторін та третіх осіб у господарському процесі.