Поняття, ознаки, види й місце установ у системі юридичних осіб

Хоча в сучасних умовах установа як організаційно-правова форма приватних юридичних осіб знайшла врегулювання в ЦК України (ч. 1 ст. 83), не можна не відмітити, що в ді­яльності установ виникають проблеми, які пов'язані, як за­значається в літературі, з недостатньо продуманим урегулю­ванням їх правового статусу [96, с.

Спробуємо дослідити правовий статус установ, визна­чити їх місце в системі юридичних осіб, дати авторське ви­значення поняття цієї організаційно-правової форми юридич­ної особи, визначивши конститутивні і спеціальні ознаки, виокремити види установ. Із цього приводу доречним є ви­словлення О. С. Іоффе, який свого часу вказував, що при розробці наукових понять важливо не тільки дотримуватися вимог, що ставляться до їх створення, а й безперечно визна­чити місце, яке відведене цьому поняттю в загальному по­нятійному апараті науки або системи наук [71, с. 127, 150].

Перш за все слід зазначити, що установи, як і інші юри­дичні особи, залежно від порядку їх створення поділяються на установи приватного права й установи публічного права. Перші створюються за волевиявленням засновника (-ів) на підставі установчих документів, другі — розпорядчим актом відповідного органу, зокрема, розпорядчим Актом Президен­та, органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування^[IX]. Проте цей поділ не відбивається

1.2. Поняття, ознаки, види й місце установ у системі юридичних осіб на можливості участі установ публічного права в цивільних відносинах, оскільки відповідно до ст.

На сьогодні можливе створення установ приватного пра­ва з цілями, які тотожні цілям установ публічного права, тобто досягнення певних загальнолюдських благ, зокрема захист соціальних прав та інтересів усіх учасників цивільних відносин або чітко визначених категорій фізичних осіб, які цього потребують, може ставити собі за мету не тільки дер­жава, а й фізичні та юридичні особи, які мають прагнення й достатню фінансово-матеріальну базу.

Правовий статус окремих видів установ закріплено на рівні спеціальних законів, положення останніх, якщо це пря­мо зазначено в них, поширюються на діяльність не тільки установ публічного права, але й установ приватного права. Так, Закон України «Про національний архівний фонд та архівні установи» [166], спрямований на врегулювання ді­яльності організацій у сфері архівної справи та діловодства, передбачає, що архівні установи можуть засновуватися на будь-якій формі власності, а засновниками останніх можуть бути як органи державної влади, органи місцевого самовря­дування, так і юридичні та фізичні особи. Діяльність архівних установ здійснюється в порядку, визначеному цим Законом, правилами, положеннями, інструкціями, затвердженими цен­тральним органом виконавчої влади у сфері архівної справи і діловодства, державними стандартами та іншими норматив­но-правовими актами (ст. 22).

Закон України «Про основи соціального захисту бездом­них громадян і безпритульних дітей» [170] регулює діяль­ність таких установ соціального призначення, як будинок нічного перебування; центр реінтеграції; соціальний готель. Відповідно до положень цього закону створення зазначених Розділ 1. Сутність установи як юридичної особи в умовах ринкової економіки закладів можливе не тільки місцевими органами виконавчої влади й органами місцевого самоврядування, а й відповідно до потреб регіону також і об’єднаннями громадян, установ і організацій, тобто суб’єктами приватного права.

Зазначений підхід спостерігається і в інших законах Укра­їни, зокрема, «Про свободу совісті та релігійні організації» [173], «Про благодійництво та благодійні організації» [146]^[X], «Про музеї та музейну справу» [165], «Про бібліотеки та бі­бліотечну справу» [145], «Про театри та театральну справу» [175], «Про освіту» [169], а також в Основах законодавства України про охорону здоров’я [120] та Основах законодавства України про культуру [119]. Відповідно до положень цих нормативно-правових актів і публічні, і приватні суб’єкти можуть створювати установи з однаковими цілями діяльнос­ті (театри, музеї, бібліотеки, благодійницькі фонди тощо).

Тим часом аналіз норм окремих законів, які регулюють діяльність юридичних осіб у тій чи іншій сфері діяльності, дає змогу стверджувати, що законодавець занадто «широко» використовує термін «установа», охоплюючи ним і юридич­них осіб, діяльність яких спрямована на досягнення певних загальнолюдських благ соціально-культурного характеру, і тих, які займаються виключно підприємницькою діяльністю і можуть існувати тільки в такій формі, як товариство. Слід погодитися з Є. В. Булатовим, що це не дає можливості узго­дити поняття «установа» з його цивільно-правовим розумін­ням [28, с. 7-8]. Як приклад можна навести Закон України «Про фінансові по слуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» [176], який виокремлює такі види уста­нов, як фінансова і кредитна, розуміючи під фінансовою уста­новою юридичних осіб, які відповідно до закону надають одну чи декілька фінансових послуг і які внесені до відповідного

реєстру: банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичуваль­ного пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг.

Закон України «Про страхування» [174] визначає, що страхові компанії (страховики) є фінансовими установами і створюються у певних формах господарських товариств, а саме: акціонерних, повних, командитних або товариств з до­датковою відповідальністю згідно із Законом України «Про господарські товариства» [150]. Проте добре відомо, що хоча страхування і належить до ризикових видів діяльності, проте це — підприємницька діяльність, тобто діяльність, спрямо­вана на отримання прибутку і розподіл його між засновника­ми страховика.

Якщо проаналізувати Положення про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії [137], а також закони України «Про інститути спільного інве стування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» [162] та «Про банки і банківську діяль­ність» [144], то теж можна дійти висновку, що всі зазначені фінансові установи створюються в такій організаційно- правовій формі, як господарське товариство [197, с. 14].

Привертає до себе увагу той факт, що й перспективне за­конодавство не опікується цією проблемою. Зокрема, відпо­відно до проекту Закону України «Про мікрокредитування суб'єктів малого підприємництва спеціалізованими устано­вами» [164] установа визначається як неприбуткова юридич­на особа, що здійснює виключний вид діяльності — мікро- кредитування і може створюватися однією або кількома осо­бами (засновниками), які не беруть участі в її управлінні. Безумовно, з таким визначенням поняття установи погодитись не можна, оскільки надання кредитів відбувається на підста­ві принципу відплатності, тобто отримання прибутку, а тому незалежно від того, що установи, які надаватимуть такі по­слуги і йменуватимуться спеціалізованими, вони не можуть вважатися установами у значенні ч.

Вважаємо, що у формі установи не можуть створюватися всі без винятку фінансові та кредитні інститути. Якщо це є прийнятним, наприклад, для таких страховиків, як Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, який є некомерційною (непід- приємницькою. — І. Ж) самоврядною організацією і діє на підставі Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» [155], а також Фонд соціального страхування з тимчасової втрати праце­здатності, який належить до цільових позабюджетних стра­хових фондів, є також некомерційною самоврядною організа­цією і діє на підставі Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втра­тою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням» [156], то страховики, які є підприємницькими юридичними особами, не можуть бути створені у формі уста­нов, оскільки отримують прибуток від своєї діяльності, здій­снюючи його розподіл між своїми учасниками.

Таким чином, можна визнати, що в ряді випадків термін «установа» застосовується без урахування тих змін, які від­булися в класифікації організаційно-правових форм юридич­них осіб в умовах переходу до ринкової економіки, тобто відбувається нехтування одним із загальних положень цивіль­ного права, що юридична особа може існувати тільки в одній організаційно-правовій формі: або у формі товариств, або у формі установ, якщо інша організаційно-правова форма не буде зазначена в законі. З огляду на це спеціальне законодав­ство має бути приведено у відповідність з нормами ЦК Укра­їни, на що вже зверталася увага у вітчизняній науковій літе­ратурі [98, с. 13].

Пропонується:

1. До Закону України «Про страхування» [174] внести відповідні зміни:

- викласти абз. 1 ст. 2 «Страховики» у такій редакції: «Страховиками визнаються юридичні особи, які створені у формі акціонерних, повних, командитних товариств або товариств з додатковою відповідальністю згідно із законами України “Про господарські товариства” та “Про акціонер­ні товариства ” з урахуванням особливостей, передбачених цими законами, а також одержали у встановленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяльності».

Це узгоджується і з нормами законів України «Про за­гальнообов’язкове державне соціальне страхування на випа­док безробіття» [155] та «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою пра­цездатності та витратами, зумовленими народженням та по­хованням» [156], оскільки в Законі України «Про страхуван­ня» [174] чітко зазначено, що його дія не поширюється на державне соціальне страхування;

- виключити абз. 3 із цієї статті, положення якого по­вторюють положення абз. 1 про обов 'язкове ліцензування страхової діяльності, а також вживають терміни, які або не є легальними, як термін «компанія», або не несуть відпо­відного навантаження, зокрема, «організація».

За чинним законодавством установа — це організація, яка створюється однією або декількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об’єднання (виділення) їхнього майна для до сягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна (ч. 3 ст. 83 ЦК України). До речі, положення щодо того, що засновники не беруть учас­ті в управлінні установою, знайшло своє закріплення також у ч. 1 ст. 101 ЦК України, у зв’язку з чим пропонується ви­ключити абз. 1 із ч. 1 ст. 101 ЦК України.

Окрім цього, установи можуть поряд зі своєю основною діяльністю здійснювати й підприємницьку діяльність, якщо інше не встановлено законом і якщо ця діяльність відповідає

Розділ 1. Сутність установи як юридичної особи в умовах ринкової економіки меті, для якої вони були створені, та сприяє її досягненню (ч. 1 ст. 86 ЦК України). Аналіз вищенаведених норм дає можли­вість дійти таких висновків. Хоча поділ на рівні закону на підприємницькі і непідприємницькі юридичні особи застосо­вано виключно до товариств, які нарівні з установою склада­ють окрему організаційно-правову форму юридичної особи, установи слід відносити саме до непідприємницьких юридич­них осіб з огляду на те, що їм нарівні з непідприємницькими товариствами надано право здійснювати підприємницьку ді­яльність, але не як основну їх діяльність.

Цікавою з огляду на це є історія прийняття ЦК України, в проекті якого, а саме в ч. 3 ст. 65, установа визначалась як організація, яка не мала членства і могла створюватися шля­хом об’єднання майна однією або кількома особами (заснов­никами) для досягнення визначеної ними мети за рахунок цього майна. При цьому установи поділялись на суспільно корисні, тобто ті, які задовольняли культурні, соціальні чи економічні потреби суспільства, та приватнокорисні, які за­довольняли потреби третіх осіб — дестинаторів^[XI]. І хоча про­ект ЦК України, так само як і чинний ЦК, не давав чіткої відповіді на запитання, якою ж юридичною особою слід було визнавати установу — підприємницькою чи непідприємниць- кою, вже на той час у вітчизняній доктрині цивільного права обґрунтовувалась точка зору стосовно того, що під установою слід розуміти організацію, яка створюється власником і фі­нансується ним повністю або частково для здійснення функ­цій некомерційного (непідприємницького. — І. Ж.) характеру [128, с. 34-36; 23, с. 27-34].

У сучасних умовах установа — це організаційно-правова форма непідприємницьких юридичних осіб, яку умовно мож­на визнати формою засто сування і призначення майна для задоволення соціально-культурних цілей та інтересів неви- значеного кола осіб — її дестинаторів.

Таким чином, складовими непідприємницьких юридичних осіб є непідприємницькі товариства і всі без винятку устано­ви. З огляду на це суттєвим видається питання, який же кри­терій покладено в основу поділу юридичних осіб приватного права на підприємницькі і непідприємницькі? Аналіз ст. 85 ЦК України свідчить, що підприємницькі і непідприємниць­кі юридичні особи поділено на ці групи за двома критеріями: за метою, яка для підприємницьких осіб завжди спрямована на отримання прибутку, і за правом у подальшому розподі­ляти цей прибуток між учасниками таких юридичних осіб^[XII]. Тим часом можливість здійснення непідприємницькими юри­дичними особами підприємницької діяльності, яка надана їм на рівні закону, на наш погляд, робить критерій «мети» не­суттєвим, або, як зазначає Д. І. Степанов, виявляє його вкрай слабку значущість [201, с. 5; 197, с. 21-22]. Безумовно, не завжди і не будь-яке непідприємницьке товариство або уста­нова здійснюватимуть підприємницьку діяльність, але навряд чи, якщо це стане можливим для них і, тим більш, необхідним, вони відмовляться від того, щоб здійснювати її, отримуючи прибуток. Таким чином, функціональний критерій — здій­снення непідприємницької діяльності, хоча і вказаний у чин­ному ЦК України як системоутворюючий (кваліфікуючий) критерій, вважатися таким не може. Єдиним критерієм роз­різнення підприємницьких і непідприємницьких юридичних осіб приватного права слід визнати заборону на розподіл при­бутку (який, звісно, виникає, перш за все, за рахунок здійснен­ня підприємницької діяльності) на користь або учасників юридичної особи, або інших заздалегідь визначених осіб, зокрема, в установах, на користь засновників.

Питання системоутворюючого критерію (критеріїв) поді­лу юридичних осіб на підприємницькі та непідприємницькі гостро постало тільки в умовах ринкової економіки. Тому слід віддати належне розробникам ЦК України, які знайшли підхід

Розділ 1. Сутність установи як юридичної особи в умовах ринкової економіки до вирішення цієї проблеми, хоча вже на сьогодні він потребує вдосконалення.

Порівнювані юридичні особи незалежно від того, що вони за характером основної діяльності належать до непідприєм- ницьких, різняться між собою. Це виявляється як на етапі їх створення, зокрема, установчим документом непідприємниць- ких товариств є статут або засновницький договір, а устано­ви — установчий акт, так і в процесі функціонування. Так, засновники непідприємницьких товариств не відсторонюють­ся від участі в управлінні справами останніх, а в установі — відсторонені і т. ін. Пояснюється це тим, що товариства й установи є окремими організаційно-правовими формами юридичних осіб, що певним чином відбивається на їх право­вому статусі, а саме на організаційній структурі, засобах ви­ступу в цивільному обороті, відповідальності тощо.

Слід зазначити, що за часи кодифікації цивільного зако­нодавства в літературі висловлювалася точка зору, що понят­тя «установа» можна розглядати як у широкому, так і у вузь­кому розумінні. У вузькому значенні установа — це одна з організаційно-правових форм, у якій можуть створюватися непідприємницькі юридичні особи, в широкому — будь-яка юридична особа, створена засновником (-ами) шляхом виді­лення (об’єднання) майна для досягнення мети, визначеної ними і за його (їх) рахунок. Навряд чи з цим слід погодитися, оскільки тут фактично відбулася підміна понять «юридична особа» й «установа». Установа — це дійсно юридична особа, але юридичні особи — це не тільки установи, тому що існує і така їх організаційно-правова форма, як товариство. Звідси установою може визнаватися не будь-яка юридична о соба, а при застосуванні терміна «установа» в нормативно-правових актах слід виходити з її вузького розуміння як окремої організаційно-правової форми юридичної особи, на що звер­тається увага в літературі [50, с. 81].

Що ж являє собою організаційно-правова форма юридич­ної особи? На сьогодні в доктрині цивільного права склалося декілька точок зору відносно цього. Свого часу В. Н. Гордон

хоча і не оперував поняттям «організаційно-правова форма юридичної особи», але вказував, що типовими класифікація­ми юридичних осіб є дві — німецька і французька, за якими всі юридичні особи поділяються на такі групи: установи (ін­ститути); організації (товариства) і територіальні одиниці (сільські громади, міста, провінції, держава) [65, с. 78], тобто розрізняв серед юридичних осіб товариства й установи. О. А. Пушкін уже констатував, що організаційно-правова форма — це певний тип організації, у якості якого створю­ється і діє та чи інша юридична особа [51, с. 137; 226, с. 134]. Цей висновок не викликає заперечень, але він не може задо­вольнити нас, а тому зупинимось на визначеннях, які дають­ся поняттю організаційно-правової форми юридичної особи в науковій літературі. Так, К. О. Кочергіна під цією катего­рією розуміє систему вказаних у законодавстві юридично значущих ознак, які спрямовані на акцентування функцій юридичної особи, що діє в умовах ринкових відносин, і які, у свою чергу, окреслюють правовий режим майна, закріпле­ного за нею засновниками, систему органів і відповідний порядок управління нею, зміст відно син, які склалися між засновниками і створеною ними юридичною особою, у тому числі межі й порядок їх відповідальності, а також особливос­ті відносин, що виникають між самими засновниками або учасниками стосовно створення, функціонування і припинен­ня юридичної особи [87, с. 162-164].

К. П. Біляєв розглядає організаційно-правову форму юри­дичної особи як сукупність конкретних ознак, які об’єктивно виділені в системі загальних ознак юридичної особи і які суттєво відрізняють певну групу юридичних осіб від усіх інших. При цьому правник зазначає, що якщо хоча б за одним із чотирьох елементів (складових) цієї конструкції — органі­заційної структури, засобів виокремлення майна, відповідаль­ності, засобів виступу в цивільному обороті, юридична осо­ба вирізняється з кола інших, то йдеться про самостійну організаційно-правову форму юридичної особи. Якщо ж сут­тєва відмінність відсутня, то йдеться лише про окремі різно-

Розділ 1. Сутність установи як юридичної особи в умовах ринкової економіки види організацій у межах тієї самої організаційно-правової форми [11, с. 396-397].

І. М. Кучеренко зазначає, що організаційно-правова фор­ма юридичної особи — це її видова характеристика, в осно­ві виділення якої лежить визначена в законі сукупність пов’язаних між собою ознак, що дає підставу відрізняти одну юридичну особу від іншої в їх зовнішньому прояві [93, с. 9]. Автор наполягає на введенні системоутворюючої ор - ганізаційно-правової форми юридичних осіб приватного права, яка не існує реально, але є загальною для інших реаль­них організаційно-правових форм. При цьому до істотних ознак організаційно-правової форми установи І. М. Кучерен­ко відносить: особливість щодо передачі майна засновником установі, відсутність в останнього права на управління уста­новою і заборону на отримання ним майна, що залишилося після припинення діяльності установи; відповідальність за­сновника за зобов’язаннями установи.

Вважаємо, що погодитися з тим, що така ознака, як від­повідальність засновника за зобов’язаннями установи, ви­різняє останню як самостійну організаційно-правову форму юридичної особи, не можна, оскільки засновник передає при­ватній установі майно, яким та як самостійний учасник ци­вільних відносин володіє на праві власності, а закон, як пра­вило, розмежовує відповідальність юридичної особи та її засновників, окрім випадків, встановлених законом та уста­новчими документами (ч. 3 ст. 96 ЦК України). Тобто вста­новлювати відповідальність засновника (-ів) за борги при­ватної установи не можна. Інша справа, коли створюється публічна установа, майно якій передається засновником на праві оперативного управління (якого, до речі, не знає ЦК України). Встановити за борги останньої субсидіарну відпо­відальність засновника, який є власником майна публічної установи, вважаємо цілком обґрунтованим.

Проте незалежно від зазначеного ми схиляємося саме до такого підходу і вважаємо, що організаційно-правова форма юридичної особи — це визначена нормами права сукупність

1.2. Поняття, ознаки, види й місце установ у системі юридичних осіб пов'язаних між собою ознак, які дають підставу за зовнішнім проявом відрізняти юридичні особи.

Якщо характеризувати установу як юридичну особу, то слід виходити з легального визначення юридичної особи, за яким останньою визнається організація, створена й зареєстро­вана у встановленому законом порядку, яка наділяється ци­вільною правоздатністю й дієздатністю, може бути позивачем або відповідачем у суді (ч. 1 ст. 80 ЦК України). Відповідно до положень зазначеної статті установа, як і будь-яка інша юридична особа, має характеризуватися такими ознаками: організаційна єдність, майнова відокремленість, можливість виступу в цивільному обороті від власного імені, бути пози­вачем або відповідачем у суді, самостійна відповідальність.

У доктрині цивільного права такий підхід є усталеним. Свого часу ще О. В. Венедиктов вирізняв такі ознаки юри­дичної особи [32, с. 63-65]. Проте останнім часом у науковій літературі окремі правники розширяють коло цих ознак. Так, В. І. Борисова додає до них публічність виникнення та при­пинення юридичної особи [226, с. 113-116], а І. М. Кучерен­ко і Д. С. Лещенко — державну реєстрацію [93, с. 7; 97, с. 8]. На наш погляд, точки зору вказаних учених фактично не різ­няться, оскільки ознака публічності виникнення та припинен­ня юридичних осіб по суті є ознакою державної реєстрації юридичної особи, яку здійснюють відповідні органи.

Що ж до характеристики установи як непідприємницької юридичної особи, то до ознак останньої слід віднести такі:

- мету, яка має суспільно значущі цілі залежно від сфери діяльності й окреслюється її засновником (-ами), яким може бути як фізична (-і), так і юридична (-і) особа (-и);

- створення без наміру отримання прибутку, хоча можли­вість здійснення підприємницької діяльності, яка щодо основ­ної мети має підпорядкований характер, не виключається;

- закріплення майна, переданого їй засновником (-ами) на праві власності;

- заборону на розподіл прибутку між учасниками (заснов­никами);

- самостійну майнову відповідальність установи за своїми зобов 'язаннями.

Існують різні підходи щодо виокремлення ознак установи як самостійної організаційно-правової форми юридичної осо­би. Так, І. М. Кучеренко як ознаки установи виділяє такі: а) створення її одним або декількома засновниками; б) від­сторонення засновників від управління нею; в) створення установи завдяки спеціально виділеному для цієї мети майна; г) досягнення поставленої засновниками мети [94, с. 272-273], а Є. В. Булатов відносить: а) унітарний устрій (відсутність членства); б) некомерційний статус; в) обов'язок власника повністю або частково здійснювати фінансування установи; г) належність майна установі на речовому праві [28, с. 8].

Д. С. Лещенко до спеціальних ознак установ відносить: відсутність у засновника права на управління установою; обов'язкове об'єднання майна для створення установи; ство­рення для задоволення потреб де стинаторів; субстрат уста­нови — майно; невизначеність кола осіб, які користуються послугами установи; непідприємницька мета діяльності [98, с. 18, 34-39].

Таким чином, незалежно від того, чи виокремлюють прав- ники спеціальні і загальні ознаки установи, більшість з них вважає, що ознаками установи є: відсутність у засновника (-ів) права на управління нею та створення установи завдяки спеціально виділеному засновником (-ами) для цього майна. Щодо інших ознак точки зору правників не збігаються.

Вважаємо, що слід розрізняти ознаки загальні, притаман­ні установі як непідприємницькій юридичній особі, про які вже було сказано, і спеціальні, які характеризують її як само­стійну організаційно-правову форму юридичної особи.

До останніх слід віднести такі:

- відсутність членства, тобто між засновниками не перед­бачається корпоративних відносин;

- наявність особливого установчого документа — уста­новчого акта (індивідуального або спільного залежно від чисельного складу осіб, які створюють установу);

- особливий порядок формування майна, перелік якого наводиться в установчому акті і передача якого засновником (у разі його смерті — зобов’язаною особою) здійснюється вже після державної реєстрації останньої;

- цільове призначення майна;

- заборона на управління установи засновником (-ами);

- суто організаційний характер, які мають правовідноси­ни участі, що складаються між установою та її учасниками;

- наявність між установою та її дестинаторами соціальних зв’язків;

- особливий порядок зміни цілей діяльності установи, а також структури її органів управління.

Установа може мати свої види. Питання щодо видів уста­нови у вітчизняній науковій літературі майже не розглядало­ся, незважаючи на те, що в Україні створено розгалужену систему нормативно-правових актів, які регулюють діяльність різних їх видів. До того ж і ЦК України не дає відповіді на це запитання. І. М. Кучеренко слушно зазначає, що в Україні немає правової доктрини про систему організаційно-правових форм (видів. — І. Ж.) установ [94, с. 4]. Проте слід зазначити, що аналогічна ситуація простежується і в інших країнах, зо­крема в ЦК РФ, з приводу чого К. П. Біляєв вказує, що вирі­шення проблеми полягає у зведенні всіх некомерційних (не- підприємницьких. — І. Ж.) юридичних осіб до базових типів, які необхідно було б закріпити на рівні кодексу або спеціаль­ного закону з визначенням найбільш принципових їх ознак, як це зробив законодавець відносно господарських товариств. До того ж він пропонує на рівні закону встановити вичерпний перелік організаційно-правових форм установ як непідпри- ємницьких юридичних осіб [11, с. 394, 403], хоча чітко з цим не визначається.

Вважаємо, що повинно йтися не про організаційно-правові форми установ, оскільки, як уже було доведено, організаційно- правова форма юридичної особи — це визначена нормами права сукупність пов’язаних між собою ознак, які дають під­ставу за зовнішнім проявом відрізняти юридичні особи, а ви­ключно про види установ. На сьогодні такий підхід підтри­мується в науці цивільного права.

Так, Д. С. Лещенко поділяє установи на такі види: при­ватні і публічні, а також на суспільно корисні та приватноко- рисні [97], як це пропонувалося розробниками ЦК України ще до його прийняття. Пізніше ця ідея не знайшла свого за­кріплення в положеннях нового ЦК України, враховуючи неможливість провести чітку межу між вищезазначеними ви­дами установ, оскільки приватнокорисні установи можуть одночасно бути і суспільно корисними, не кажучи вже про останні, які, безумовно, корисні як для суспільства в цілому, так і для окремих його членів. Щодо поділу установ на публіч­ні і приватні, то, як уже зазначалося, такий поділ їх у ринкових умовах є природним. В основу цього покладений порядок створення: приватні установи створюються в нормативно­явочному порядку, публічні — у розпорядчому.

Л. Петровська виділяє два принципово різних види уста­нов: органи влади й управління (правоохоронні органи, ви­конавчі комітети, міністерства й відомства), які не є власни­ками переданого їм майна; і організації, які виконують соціально-культурні функції, майно за якими закріплюється на праві оперативного управління і яким дозволено займати­ся підприємницькою діяльністю [128, с. 35]. Вважаємо, що наведена класифікація характерна виключно для публічних установ, які превалювали в період адміністративно-командної системи управління. У той час у науці цивільного права такий підхід був усталеним. Так, О. О. Красавчиков, вважаючи уста­нови організаціями, основна діяльність яких є невиробничою (непідприємницькою. — І. Ж.), а основне джерело фінансу­вання — Державний бюджет, не виокремлював установи приватного права, а вказував лише на те, що поряд з устано­вами, о сновним джерелом фінансування яких є Державний бюджет, а до останніх він відносив управлінські організації, медичні та освітні установи, вищі навчальні заклади, техні­куми, культурні установи, музеї, суд, прокуратуру та інші організації, існують і установи, що мають інше джерело фі­нансування [191, с. 123].

Аналіз положень ст. 2 ЦК України, яка не обмежує фізич­них і юридичних осіб залежно від національної приналеж­ності, а також державу у створенні установ, дає змогу класи­фікувати останні за національною приналежністю на націо­нальні, які створені та діють відповідно до законодавства України; іноземні, які створюються відповідно до законодав­ства іноземної країни, але здійснюють свою діяльність на території України; установи, які створені та діють відповідно до законодавства України за участю іноземних осіб. Проте й ця класифікація притаманна й іншим юридичним особам.

Однак установи мають відмінну від інших юридичних осіб класифікацію, єдиним критерієм якої є функціональний критерій, тобто поділ установ на види залежно від сфери функціонування. При виокремленні видів установ за цим критерієм необхідно виходити з конститутивних ознак уста­нови як організаційно-правової форми юридичної особи й ознак, які притаманні установам залежно від сфери їх функ­ціонування (мета, спеціальне законодавче врегулювання ді­яльності, склад засновників, майнова основа тощо).

За цим критерієм серед установ слід виділяти фонди. На відміну від ЦК РФ, який містить легальне визначення фонду, в ЦК України воно відсутнє. Так, відповідно до ст. 118 ЦК РФ фондом визнається некомерційна (непідприємницька. — І. Ж.) організація, яка не має членства, заснована громадяна­ми (фізичними особами. — І. Ж.) та (або) юридичними осо­бами на підставі добровільних майнових внесків, яка пере­слідує соціальні, благодійні, культурні, освітянські або інші загальнокорисні цілі.

Проте Закон України «Про благодійництво та благодійні організації» до організаційно-правових форм здійснення благодійницької діяльності нарівні з членською й іншими благодійними організаціями (фундаціями, місіями, лігами тощо) відносить благодійний фонд і благодійну установу, передбачаючи, що конкретну організаційно-правову форму благодійних організацій може визначити виключно засновник (засновники) (ст. 6). На жаль, зазначений закон не дає визна-

Розділ 1. Сутність установи як юридичної особи в умовах ринкової економіки чення поняття ні благодійного фонду, ні благодійної установи, але порівняння зазначених організацій з членською благо­дійною організацією дає змогу дійти висновку, що остання — це непідприємницьке товариство, тобто благодійні організації можуть створюватися й у формі товариств, й у формі установ. Слід погодитися з О. Ю. Літвіною, яка вважає, що благодійний фонд і благодійна установа — це види установ, які можуть існувати в системі благодійництва. Проте далі, характеризу­ючи благодійний фонд, правник визначає о станній як ор­ганізаційно-правову форму благодійної організації, що не має членства і створюється фізичними й (або) юридичними особами шляхом об’єднання (виділення) майна, яке переда­ється останньому у власність з метою здійснення благодійної діяльності [102, с. 5-6]. Безумовно, благодійний фонд — це вид установи, оскільки суттєвих відмінностей між ознаками установи і фондом, які б дали можливість виокремити серед установ нову організаційно-правову форму, немає. Вважаємо, що автор, вірно визначившись із правовим статусом благо­дійного фонду (благодійної установи), опинився під впливом назви статті і системи благодійних організацій, закріплених на рівні закону, прагнучи певним чином узгодити те, що по­требує вдосконалення, а не узгодження. З огляду на це про­понуємо внести зміни до ст. 6 зазначеного Закону, виклавши її назву в такій редакції: «Організаційно-правові форми і види благодійних організацій».

Існує й точка зору Є. О. Суханова, який зазначає, що в цивільно-правовому розумінні фонди й установи — само­стійні види юридичних осіб — некомерційних (непідприєм- ницьких. — І. Ж.) організацій [209, с. 13]. Вважаємо, що до­цільніше вести мову про фонд як вид установи, а не вид не- підприємницької юридичної о соби, оскільки за своїми сут- нісними ознаками фонд схиляється саме до установи, а не до непідприємницького товариства. Це підтверджується, зокре­ма, тим, що так само як і установа, фонд створюється для задоволення непідприємницьких потреб третіх осіб (дести- наторів) завдяки майновим внескам засновників, його метою

1.2. Поняття, ознаки, види й місце установ у системі юридичних осіб не є отримання прибутку, він надає не пов'язані із підпри­ємництвом послуги, у ньому відсутнє членство, майно на­лежить йому на праві власності.

Цю точку зору поділяє М. Ю. Тихомиров, вказуючи, що правова природа фонду й установи збігається. Фонд як одна з форм існування непідприємницьких організацій відрізня­ється від інших тим, що він є об'єднанням не громадян чи юридичних осіб, а їх майна для досягнення загальнокорисних цілей [83, с. 64-67]. Це випливає з положень Закону РФ «Про некомерційні організації», відповідно до яких установа як вид некомерційної організації є об'єднанням майна.

Серед інших юридичних осіб також можна виділити ті, що створюються у формі установ. Так, відповідно до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» [173] релігійні організації в Україні утворюються з метою задово­лення релігійних потреб громадян сповідувати й поширюва­ти віру (ст. 7). До останніх закон відносить релігійні громади, управління й центри, монастирі, релігійні братства, місіонер­ські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об'єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій (ст. 14). Безумовно, не всі організації, які входять до системи релігійних організацій, створюються у вигляді установ, але духовні навчальні заклади, управління й цен­три — це беззаперечно установи.

Слід зазначити, що чинне законодавство України не вра­ховує вимог базового поняття установи, яке закріплене у ЦК України і яке має бути обов'язково враховане при визначен­ні її різних видів. Ця точка зору є усталеною в доктрині ци­вільного права. Так, Я. М. Шевченко звертає увагу на те, що поняття установи відповідно до ЦК України є дефініцією, яка має загальний характер і покликана не обслуговувати госпо­дарський оборот, а задовольняти різноманітні колективні ін­тереси в майновій сфері [179, с. 26].

Наприклад, Основи законодавства України про культуру [119] запроваджують розвиток мережі різних за видами утво­рень, а саме закладів та організацій культури: театрів, філар- Розділ 1. Сутність установи як юридичної особи в умовах ринкової економіки моній, професійних творчих колективів, кіностудій, органі­зацій телебачення, радіомовлення, кіновідеопрокату, видав­ництв, редакцій, музеїв, художніх галерей (виставок), бібліо­тек, архівів, клубних закладів, кінотеатрів, цирків, парків культури й відпочинку, навчальних закладів, наукових уста­нов, позашкільних закладів естетичного виховання й дозвіл­ля дітей та юнацтва, дизайнерських, реставраційних центрів і майстерень, історико-культурних, архітектурних заповід­ників, заповідних територій та ін. Основи законодавства Укра­їни про охорону здоров'я [120] встановлюють, що охорону здоров'я населення забезпечують санітарно-профілактичні, лікувально-профілактичні, фізкультурно-оздоровчі, санітарно- курортні, аптечні, науково-медичні та інші заклади охорони здоров'я, додаючи при цьому, що це можуть бути як підпри­ємства, так і установи й організації (статті 3 і 16 Основ).

Але якщо поставити за мету дати відповідь на запитання, до якої організаційно-правової форми можна віднести кожен із зазначених закладів культури або охорони здоров'я, то ви­явиться, що зробити це буде зовсім непросто, хоча й можливо в окремих випадках. Так, у Положенні про координаційний центр трансплантації органів, тканин і клітин [138], який від­повідно до класифікації організацій в Основах законодавства України про охорону здоров'я можна віднести до інших за­кладів охорони здоров'я, зазначено, що центр — це бюджет­на неприбуткова науково-практична установа, яка є юридич­ною особою, а якщо бути точнішим, непідприємницькою юридичною особою. Важко визначити й у якій організаційно- правовій формі може створюватися лікарня. Так, відповідно до Наказу Міністерства охорони здоров'я України «Про за­твердження переліків закладів охорони здоров'я, лікарських, провізорських посад та посад молодих спеціалістів з фарма­цевтичною освітою у закладах охорони здоров'я» [158] лікар­ня — це лікувально-профілактичний заклад, призначений для надання стаціонарної медичної допомоги хворим. Лікарні бувають: а) однопрофільними; б) багатопрофільними; в) спе­ціалізованими і можуть мати у своєму складі поліклініки чи

1.2. Поняття, ознаки, види й місце установ у системі юридичних осіб амбулаторію. Відповідно до Наказу Міністерства охорони здоров'я України «Про Примірне положення про обласну дитячу лікарню» [172] дитяча обласна лікарня є самостійним спеціалізованим лікувально-профілактичним закладом, що забезпечує висококваліфіковану стаціонарну і консультатив­ну поліклінічну медичну допомогу дитячому населенню об­ласті, центром організаційно-медичного керівництва дитячи­ми лікувально-профілактичними закладами (відділеннями), розташованими на території області, базою спеціалізації і під­вищення кваліфікації лікарів і середнього медичного персо­налу, знаходиться у безпосередньому підпорядкуванні управ­ління охорони здоров'я обласної державної адміністрації, має статус юридичної особи, свій баланс, рахунки в установах банку, статут, штамп і печатку (пп. 1.1-1.3 Положення).

Можна аналізувати й інші нормативно-правові акти в га­лузі охорони здоров'я, але висновок буде один: лікарні бува­ють різних видів залежно від їх спрямування, територіально­го розташування, підпорядкування, профілю лікування за­хворювання. При цьому вони можуть виступати в цивільному обороті, тільки отримавши статус юридичної особи або пу­блічного, або приватного права в чітко визначеній органі­заційно-правовій формі. Щодо останньої, то вона залежатиме від багатьох складових і насамперед від того, чи займається лікарня наданням лікувально-профілактичних послуг ви­ключно як підприємницькою діяльністю, чи здійснює її на безоплатній основі і т. ін.

Проблемам правового регулювання відносин у сфері охо­рони здоров'я на сьогодні в Україні присвячено декілька робіт В. М. Пашкова, спеціаліста в галузі господарського права [123; 124], який також піднімає аналогічне питання, але роз­глядає господарсько-правовий статус лікувально-профілак­тичних закладів узагалі, вирішуючи його в площині госпо­дарсько-правового спрямування. Проте в цілому погоджую­чись з тим, що лікувально-профілактичні заклади можуть функціонувати: а) як не господарюючі суб'єкти у вигляді юридичних осіб публічного права, що повністю або частково Розділ 1. Сутність установи як юридичної особи в умовах ринкової економіки фінансуються з бюджету та здійснюють неприбуткову діяль­ність (установи публічного права. — І. Ж.); б) як суб'єкти господарювання у вигляді юридичних осіб публічного права, які здійснюють некомерційну господарську діяльність (уста­нови публічного права. — І. Ж.); в) суб'єкти господарювання у вигляді юридичних осіб приватного права, які здійснюють некомерційну господарську діяльність з метою надання со­ціальних послуг (установи приватного права, які займаються наданням лікувально-профілактичних послуг виключно на безоплатній основі. — І. Ж.) або їх структурні підрозділи; г) суб'єкти господарювання у вигляді юридичних осіб приват­ного права, які здійснюють господарську діяльність з метою отримання прибутку (підприємницьке товариство, виробни­чий кооператив — І. Ж.) або їх структурні підрозділи, слід зазначити, що не можна погодитися з тим, що заклад може функціонувати в особі фізичної особи — підприємця. Безу­мовно, фізична особа — підприємець може отримати ліцензію на здійснення медичної практики [103; 163], але для того щоб лікарня запрацювала, необхідно, щоб вона була визнана юри­дичною особою в порядку, встановленому законом, або у ви­гляді установи, або у вигляді підприємницького товариства, включаючи навіть товариство однієї особи. При цьому для того щоб виступити засновником установи, фізичній особі не потрібно отримувати ліцензію на здійснення медичної прак­тики, якщо тільки вона не працюватиме в такій лікарні на посаді лікаря. Але як засновник такої лікарні-установи фі­зична особа повинна чітко усвідомлювати правові наслідки цього, а саме — заборона на управління цією установою і за­борона на участь у розподілі прибутку, якщо лікарня здійсню­ватиме підприємницьку діяльність згодом.

Привертає на себе увагу той факт, що і в наведених нормативно-правових актах, і в багатьох інших застосовуєть­ся термін «заклад», причому жоден із цих актів не дає визна­чення цього поняття з точки зору його юридичної особистос­ті. Так, відповідно до Закону України «Про бібліотеки та бі­бліотечну справу» [145] бібліотека визначається як інформа-

1.2. Поняття, ознаки, види й місце установ у системі юридичних осіб ційний, культурний, освітній заклад, що має упорядкований фонд документів і надає їх у тимчасове користування фізич­ним та юридичним особам. З аналізу цього визначення мож­на зробити висновок, що бібліотека як заклад може забезпе­чувати читачів необхідною інформацією, що піднімає куль­турний і освітній рівень о станніх, накопичуючи для цього інформаційний фонд, проводити відповідні вечори, зустрічі з читачами, письменниками тощо. Але що являє собою заклад з правової точки зору і чим він відрізняється від установи? З наведеного визначення зрозуміти це неможливо.

У Законі України «Про музеї та музейну справу» [165] музеї визначено як культурно-освітні та науково-дослідні за­клади, призначені для вивчення, збереження та використання пам'яток природи, матеріальної й духовної культури, залу­чення громадян до надбань національної і світової історико- культурної спадщини. Із цього визначення можна зробити висновок, що музеї слугують підвищенню рівня знань їх від­відувачів, займаються науково-дослідною роботою і т. ін. Проте провести розмежування між поняттями «музей- установа» і «музей-заклад» також як і з прикладом бібліотека- заклад, дуже важко.

Однак якщо відносно музеїв, бібліотек, вузів, які можна від­нести до утворень ідеї, вживання терміна «заклад» мовби і звич­не, то застосування його по відношенню до організацій, ді­яльність яких пов'язана з виробництвом продуктів харчуван­ня, вкрай несподівано, хоча ми знаходимо таке словосполучен­ня в чинному законодавстві. Так, заклад громадського харчу­вання і заклад ресторанного господарства мають за законом фактично тотожні визначення за винятком вказівки на функ­ціональне призначення. Це організаційно-структурні статис­тичні одиниці, які виробляють, виготовляють і продають кулі­нарну продукцію, булочні, борошняні кондитерські вироби та закупні товари, але перша — у сфері громадського харчування [159; 161], а друга — у сфері ресторанного господарства [157].

Проте зустрічаються й окремі нормативно-правові акти, зокрема Закон України «Про забезпечення організаційно- Розділ 1. Сутність установи як юридичної особи в умовах ринкової економіки правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, по­збавлених батьківського піклування» [154], у якому терміни «заклад» і «установа» вживаються як тотожні. Згідно із зазна­ченим законом заклади для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, — це медичні, навчальні, виховні заклади, заклади та установи праці та соціального захисту населення, в яких проживають діти-сироти і діти, позбавлені батьківського піклування.

У доктрині цивільного права окремими правниками пи­тання щодо правового статусу закладу вже досліджувалося. Зокрема, І. М. Кучеренко вважає, що такі поняття, як устано­ва і заклад, нетотожні. Останній являє собою самостійну організаційно-правову форму непідприємницьких юридичних осіб, яка має свої засади правового регулювання. Правник пояснює це таким: мета діяльності закладу визначається ста­тутом; створюється він будь-якими суб’єктами цивільних відносин; управління здійснює засновник у порядку, визна­ченому статутом та нормативно-правовими актами; фінансу­вання закладу покладено на засновника, заклад несе само­стійну майнову відповідальність за своїми зобов’язаннями, а в разі недостатності майна настає субсидіарна відповідаль­ність для його засновника; при ліквідації закладу майно пе­редається засновнику.

І. М. Кучеренко пропонує поняття «заклад» вживати до юридичних осіб виключно таких сфер господарювання, як охорона здоров’я — заклади охорони здоров’я, освіта — до­шкільні, позашкільні, загальноосвітні, професійно-технічні, а також щодо навчальних установ, які створюються під па­тронатом церкви — духовні навчальні заклади [94, с. 280].

Протилежну точку зору має Д. С. Лещенко, підкреслюю­чи, що установа та заклад становлять одну організаційно- правову форму, оскільки створюються завдяки виділенню майна їх засновників [98, с. 61-63].

Вважаємо, що традиційно в таких сферах, як медицина, освіта, культура, установа йменувалась закладом. Тим часом з огляду на те, що ЦК України як організаційно-правову фор-

1.2. Поняття, ознаки, види й місце установ у системі юридичних осіб

му непідприємницьких юридичних осіб приватного права визначив установу, слід привести у відповідність до вимог чинного законодавства чинні нормативно-правові акти. До того ж аналіз ознак установи та закладу свідчить, що єдиною відмінною ознакою цих утворень є те, що засновники остан­нього мають право брати участь в управлінні ним у перед­баченому статутом чи нормативно-правовими актами поряд­ку. Але це несуттєво з огляду на те, що й у діяльності устано­ви її засновник хоча й опосередковано, але бере участь в управлінні: він формує органи управління і, найголовніше, визначає мету діяльності установи, виділяючи для її досяг­нення певне майно.

У доктрині існує багато авторських визначень поняття установи. Так, Л. Петровська установою визнає організацію, яка створена власником для виконання управлінських, соціально-культурних та інших функцій некомерційного ха­рактеру, фінансується ним повністю або частково і діє на підставі статуту. При цьому автор вважає, маючи на увазі державні органи, що майно має належати цим установам на праві оперативного управління, використання майна та гро­шових коштів повинно здійснюватись у відповідності зі ста­тутними її цілями, засновник не несе відповідальності по зобов’язаннях такої установи [128, с. 35].

На нашу думку, таке визначення має певні недоліки, по- перше, хоча в дужках і пояснюється, що мова йде про дер­жавні органи, тобто це публічна юридична особа, але устано­ва може бути і приватною, тому незрозуміло, це базове визна­чення установи чи ні? По-друге, не можна погодитися з про­позицією щодо відповідальності власника (засновника. — І. Ж.) по зобов’язаннях установи. Якщо майно закріплюється за нею на праві оперативного управління, то згідно із загаль­ним підходом субсидіарну відповідальність по зобов’язаннях публічної установи несе її власник.

Є. В. Булатов, аналізуючи легальне визначення поняття установи, яке подано у ЦК України, вважає, що воно має суттєві недоліки. По-перше, ЦК України змінює звичне «вузь- Розділ 1. Сутність установи як юридичної особи в умовах ринкової економіки ке» розуміння установи як конкретного учасника цивільних відносин на більш широке без проведення необхідної дифе­ренціації. По-друге, використаний кодексом поділ юридичних осіб на приватні та публічні розщеплює поняття установи на два самостійних, вно сячи тим самим малозрозумілі відмін­ності між ними [28, с. 7-8]. Вважаємо, що з цим погодитися не можна, оскільки ЦК України містить легальне визначення установи приватного права, яке не є вузьким, оскільки стосу­ється певного виду суб'єктів цивільних правовідносин.

Учений формулює своє визначення установи як учасника господарських відносин, пропонуючи визнавати о станню некомерційною організацією, що не має членства, із правами юридичної особи, створену одним або декількома власниками (засновниками) для реалізації управлінських функцій, вико­нання науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт, надання соціально-культурних послуг або здійснення іншої діяльності негосподарського характеру, що фінансується за­сновниками повністю або частково, майно закріплюється за установою власником (-ами) на праві оперативного управлін­ня [28, с. 4].

Слід зазначити, що, якщо не враховувати того, що визна­чення поняття установи зроблено під господарсько-правовим кутом зору, то воно, безумовно, тяжіє, як і визначення, запро­поноване Л. Петровською, до визначення поняття державних установ, про що свідчить виділення в меті перш за все здій­снення управлінських функцій, а також визначення специфіч­ного правового режиму майна установи — закріплення його на підставі двох речових прав, або на праві оперативного управління, або на праві господарського відання. Навіть якщо це визначення тільки державних установ, правовий режим майна установи — дуже складне питання, щоб не поясню­вати свою позицію. До того ж відповідно до чинного цивіль­ного законодавства не тільки юридичні особи приватного права, включаючи і установи, а й юридичні особи публічно­го права можуть мати право власності на майно (ст. 329 ЦК України).

Вважаємо за необхідне навести легальне визначення по­няття установи як організаційно-правової форми юридичної особи та її ознак, які подано в Модельному цивільному ко­дексі країн Співдружності Незалежних Держав, який був прийнятий на п'ятому засіданні Асамблеї держав-учасниць 29 жовтня 1994 р. (далі — ЦК СНД) [113] і відповідно до ст. 145 якого установою визнається організація, створена влас­ником для здійснення управлінських, соціально-культурних чи інших функцій некомерційного характеру, яка фінансується ним повністю або частково, відповідає за своїми зобов'язаннями коштами, що є в її розпорядженні, а при їх недостатності суб- сидіарну відповідальність несе власник відповідного майна.

Виходячи із запропонованих нами ознак установи як само­стійної організаційно-правової форми непідприємницьких юридичних осіб, спробуємо надати її визначення.

Установа — це організаційно-правова форма непідпри- ємницьких юридичних осіб, створена на підставі установчо­го акта однією особою (засновником) або декількома особами (засновниками), між якими не виникає корпоративних від­носин, шляхом виділення (об'єднання) майна для досягнення визначеної ним (-и) мети.