1.1. Генезис адміністративно-правових обмежень

Наділення та визначення за людиною і громадянином певних прав у різні періоди часу розвивалися по-різному. Із розвитком економічних, соціальних, культурних, міжнародних, ринкових відносин, формуванням організаційної структури управління в державі, виникненням норм права, які декларують правила поведінки, та відповідно з розширенням можливостей індивіда в суспільстві, окремі права почали стримуватися, а правила поведінки набувати певних меж та рамок.

Права кожного члена суспільства не повинні обмежувати права інших людей. Разом із категорією «права людини» розглядають поняття обмеження. У період первіснообщинного суспільства обмеження були неписаними та умовними. Як і права, вони застосовувались в групах людей, відображали інтереси й волю всіх членів роду або племені, виникали у свідомості членів суспільства, були одночасно правами та обов’язками (себто право та обов’язок не розмежовувалися), забезпечувалися внутрішніми переконаннями людей, їхніми звичками, схваленням чи осудом родичів. Таким чином забезпечувалися і обмеження прав людей, тобто неписані правила поведінки, які існували в групах людей та регулювали відносини між ними. Однією з особливостей даного періоду було те, що захист прав і свобод людини шляхом застосування неписаних обмежень був не визначений та відповідно нормативно не регламентований.

Тож, найпершим періодом зародження обмежень у праві є «Первіснообщинний період» (IV-I ст. до н.е.), який характеризувався умовним існуванням обмежень, які самовільно використовувалися членами родини, общини, групи людей.

Випадки застосування обмежень відображено ще у творах мислителів та філософів Древньої Греції. У поемах Гомера, Гесіода зустрічаються положення про основи справедливості, що базуються на обмеженнях, які в подальшому отримали свій вираз у працях Клеобула («Середня дорога є найкращою»), Солона («Нічого над міру»), Фалеса («Не роби сам того, що ти засуджуєш в інших») та ін. [[1], с.185]. Обмеження прав було відображено і в Законах ХІІ таблиць, де передбачалось чотири види обмежень права власності на землю [[2], с.180].

Філософ і мислитель Г. Гегель у своїй праці «Філософія права» писав, що «обов’язок є обмеженням» [[3], с. 202]. Цю сентенцію можна розуміти і навпаки: тобто наявність та застосування певних обмежень створює обов’язок для особи скоординувати свою поведінку та дії у відповідній площині та напрямку. Таким чином, взаємозв’язок таких категорій, як «обмеження-обов’язок» та «обов’язок-обмеження», є взаємообумовленими, тому що не важливо, що є першочерговим, у будь якому разі виникає чи обмеження, яке випливає з обов’язків, чи обов’язок, який визначається певним правовим обмеженням. У даному випадку можна вести мову і про взаємозв’язок таких категорій як «право – обмеження – обов’язок». Тобто кожна особа має визначені Конституцією та іншими нормативно-правовими актами права і вона вільна в реалізації своїх прав. Однак, реалізуючи свої права, особа не повинна порушувати права інших осіб, а для цього необхідно, щоб держава через діяльність уповноважених осіб встановлювала певні межі поведінки суб’єктів, які їх реалізують. Таким чином, у відповідного суб’єкта виникає обов’язок утримання від вчинення певних дій, що передбачені певним суб’єктивним правом.

У Древньому Римі в Дегестах Юстиніана, зокрема в Книзі Першій, визначено, що свобода є природна здатність кожного робити те, що йому завгодно, якщо це не заборонено силою або правом. Тоді як в Книзі Чотири Титулі V визначено обмеження, які застосовуються до правового статусу особи, а саме: 1) обмеження в правоздатності є зміна (юридичного) становища; 2) обмеження правоздатності не припиняє виконання обов’язків опікуна, крім тих випадків, коли опіка призначена над особами чужого права; 3) коли раб відпускається на волю, раб не має ніяких прав і не може бути обмежений в правах, бо тільки в цей день (в день звільнення) він починає мати (юридично) поряд з обмеженнями ще і права; 4) якщо внаслідок втрати свободи настає обмеження правоздатності, то раб не може займати попереднього свого становища, оскільки і за преторськими способами захисту прав на раба не покладаються зобов’язання таким чином, щоб до нього можна було пред’явити позов, але дається позов за аналогією проти пана [[4], Книга Перша Титул V].

Згідно з положеннями Дегестів Юстиніана, існувало три види обмежень правоздатності: великі, середні, найменші. При цьому застосування кожного з них визначалося трьома факторами: свободою, громадянством, приналежністю до сім’ї. Зазначалося, що «коли ми втрачаємо все це, тобто свободу, громадянство і приналежність до сім’ї, то обмеження правоздатності є найбільшим; коли ж ми втрачаємо громадянство, але зберігаємо свободу, то обмеження правоздатності є середнім; коли зберігаються і свобода, і громадянство, а змінюється лише сімейний стан, то обмеження правоздатності є найменшим» [[5], Книга Четверта].

У першоджерелі права Німеччини – «Саксонському зерцалі», написаному в 1220-х роках шеффеном Ейке фон Репгау, визначалися обмеження, які могли застосуватися до звичайних (неблагородних) осіб (Книга 1), і обмеження, які застосовувалися у виключних випадках до благородних осіб, які знаходилися у васально-ленних, тобто феодальних відносинах (Книга 2).

Так, наприклад, серед обмежень, що застосовувалися до неблагородних осіб слід виокремити: 1) до жінки, яка носила в собі живу дитину, не можна було застосовувати тілесні покарання чи смертну страту (ст.3); 2) недоумкуватих і божевільних не карали взагалі. Якщо ж вони кому-небудь і завдавали шкоди, то їх опікун повинен був відшкодувати шкоду; 3) єврей не мав права бути поручителем християнина, навіть якби він і хотів відповідати замість християнина (ст.7); 4) ні суддя, ні будь-хто інший не міг спростовувати скаргу, крім того, проти кого скарга спрямована (ст.16); 5) не можна карати того, хто в іншому суді знаходиться під підозрою (ст.24).

Водночас, відповідно до Книги 2, до благородних осіб могли бути застосовані такі обмеження: 1) над життям і здоров’ям князів ніхто не міг бути суддею, крім короля (ст.55); 2) імператора не міг ніхто відлучити від церкви з того моменту, як він був коронований, крім трьох випадків: якщо він сумнівався в істинній вірі, або якщо він залишав свою законну дружину або якщо він руйнував божий храм ( ст.57) тощо [[6]].

Із формуванням і розвитком Київської Русі відбувався процес становлення давньоруського права, і, відповідно, обмежень у праві. У ІХ-Х ст. у Київській Русі найбільш поширеною була система норм усного звичаєвого права, яка не була нормативно регламентована. Нормами звичаєвого права регулювалися питання кровної помсти, майнові відносини, зокрема між покупцями, встановлювалися обмеження, що застосувалися в шлюбно-сімейних відносинах, військових відносинах, трудових тощо. До введення християнства на Русі шлюбно-сімейні відносини в державі регулювалися виключно нормами звичаєвого права. Звичаєвим правом вирішувалися порядок діяльності і компетенція державних органів, формування збройних сил, збору податків тощо. Обмеження правоздатності особи в Київській Русі відбувалося внаслідок вступу в чернецтво.

Таким чином, у феодальний період обмеження стосувалися як жінок, так і чоловіків, а також їх дітей у всіх сферах життя.

Одним з найперших актів, у якому найбільш широко визначалися та тлумачилися поняття та виокремлювались види правових обмежень, використовуваних органами влади в суспільстві є Соборне уложення 1649 року, де вперше було згадано про обмеження щодо: 1) лихослів’я при царському дворі [[7], с.67–77]; 2) вільного проїзду до Московської держави з метою торгового промислу чи в інші держави, які мають дружні відносини з Московською державою лише за наявності «проїзної грамоти» [38, с.80-81]; 3) прийняття на державну службу (на неї не приймалися старі, покалічені та хворі люди) [38, с.85-86]; 4) особам, які були сторонами в справі та по відношенню до яких прийнято відповідне рішення по справі, заборонялося написання чолобитних на суддю, який розглядав справу та виніс відповідне рішення, а у разі їх написання вони не брались до уваги і прийняте рішення не змінювалось [38, с.96-98]; 5) лише в неділю не можна було нікого судити, видавати накази, займатися будь-якими іншими справами [38, с. 102], паралельно існувала заборона, починаючи за три години до суботнього вечора, виконувати будь-яку працю, торгувати; жителям належало зачинятися в своїх оселях [38, с.102]; 6) будинок який будується не повинен бути вищим від того, який вже збудований сусідом [38, с.158].

Отже, даний період становлення обмежень можна назвати «Феодальним періодом» (V-XVІI ст.), характерними рисами якого є наявність обмежень, визначених феодалом і його військом. Ці обмеження мали нормативний характер. Залежно від об’єкта обмеження існували: цивільні обмеження; судові обмеження; статусні обмеження; особистісні обмеження. Суб’єктами застосування обмеження були феодал, орган управління, суд.

З розвитком держави і права нового вираження набули також права і свободи людини і, відповідно, визначення обмежень в праві. Права і свободи людини є найвищою цінністю, а їх захист є найважливішим завданням держави. Обмеження почали формалізуватись в нормативно-правових актах, зокрема Деклараціях про права та Конституціях країн як найвищих законах держав, кодексах та законах.

Так, наприклад, у ст.ст. 4 та 5 Декларації прав людини і громадянина Франції 1789 року визначено, що свобода полягає в можливості робити все, що не приносить шкоди іншому. Реалізація природних прав кожної людини може бути обмежена лише у випадках забезпечення іншим членам суспільства користування тими самими правами. Ці межі визначаються законом. Закон може забороняти лише діяння, шкідливі для суспільства. Усе ж, що не заборонено законом, то дозволено, і ніхто не може бути примушений до дій чи обмеження у вчиненні певних дій, якщо це не передбачено законом [[8], ст.4,5].

Водночас в Цивільному кодексі Франції (Кодексі Наполеона) 1804 року визначалося, що засуджений втрачає право власності на все майно, яким він володіє; після нього відкривається спадкування на користь його законних спадкоємців, до яких його майно переходить згідно із законом.

Таким чином, настання негативного наслідку у вигляді притягнення до відповідальності особи створює для неї вкрай негативні обмеження, які безпосередньо стосуються встановлення меж її поведінки. Водночас слід зазначити, що Кодекс Наполеона переважно визначав обмеження, пов’язані зі вступом до шлюбу, сім’єю, спадкуванням і притягненням особи до кримінальної відповідальності. При цьому правові обмеження виникали не з підстав реалізації прав, а як негативна реакція держави та як пострезультат притягнення особи до відповідальності.

Також слід підкреслити, що норми щодо обмежень мали місце і в Петровських Указах від 5 квітня 1797 року, де було передбачено обмеження щодо престолонаслідування. Так, цим актом було передбачено, що право ставати спадкоємцями мали лише потомки чоловічої статі [[10]], в результаті чого склалась ситуація, коли на престолі були лише особи чоловічої статі, а особи жіночої статі були відсторонені від царських справ.

Особливого значення в розрізі визначення видів заборон та обмежень, що застосовувалися з метою забезпечення охорони громадського порядку та спокою, набуло Положення про заходи з охорони громадського порядку та спокою від 14 серпня 1881 року, у якому вперше було визначено, що головним суб’єктом охорони громадського порядку та спокою є Міністерство внутрішніх справ, а права і обов’язки щодо здійснення його здійснення безпосередньо має лише генерал-губернатор (як постійні, так і тимчасові), а в губерніях такі права і обов’язки покладалися на губернаторів та градоначальників, які підкорялися генерал-губернатору. Ці особи також наділялися правом притягувати винних осіб до відповідальності, накладати стягнення. Заслання засуджених було дозволене не інакше як за згодою генерал-губернатора. Місцевий начальник поліції, а також начальник жандармерії та його помічник мали право лише: 1) затримувати особу, яка підозрювалася у державній зраді чи подібних до неї порушень не більше ніж на два тижні; 2) здійснювати в будь-який час доби обшуки на фабриках, заводах і т.д., а також накладати арешт до рішення відповідного начальника на будь-яке майно, яке вказувало на протизаконність чи намір вчинити протизаконне діяння [[11], с.261-266].

У Положенні про надзвичайні заходи з охорони революційного порядку 1923-1926 рр. вперше було визначено, що застосування надзвичайних заходів охорони революційного порядку може мати місце лише у випадках, обговорених у даному Положенні у формі введення: 1) надзвичайного та 2) воєнного стану. Надзвичайний стан вводиться у випадках: а) контрреволюційних виступів та інших посягань на робочо-селянську владу та її окремих представників або серйозну загрозу подібних виступів та порушень; б) невиконання контрреволюціонерами законних розпоряджень влади, оскільки ці правопорушення потенційно можуть мати масовий характер; в) масових посягань на особистість та майно громадян; г) у разі настання стихійного лиха. Воєнний стан оголошується у разі: а) коли певна місцевість стає центром воєнних дій чи має особливо важливе значення для воєнних цілей; б) коли межі надзвичайного стану виявляються недостатніми для охорони або відновлення революційного порядку. Надзвичайні заходи охорони революційного порядку вводилися постановою Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету і Ради Народних Комісарів за поданнями Народного комісаріату внутрішніх справ – при введенні надзвичайного стану і Народного комісаріату внутрішніх справ спільно з Революційним військовою радою республіки при введенні воєнного стану [[12], п.п.1-4].

Особливо важливу роль заборони і обмеження мали під час введення надзвичайного стану. В Указі Президії Верховної Ради СССР від 22 червня 1941 року «Про воєнний стан» [[13]]. Даним актом було визначено обмеження пересування або взагалі заборону переміщення по відповідній території.

Отже, даний період визначення обмежень у праві можна назвати «Тоталітарним періодом» (ХVІІІ- перша половина ХІХ ст.). Визначальним є нормативна декларативність застосування обмежень як у нормах міжнародного права, так і в актах національного законодавства; можливість та випадки застосування обмежень прав встановлено в Конституціях, кодексах та законах. Обмеження, встановлені у цей період визначалися необхідністю урегулювання в державі певних видів суспільних відносин та ідей партії, а не відношень людини і суспільства; вони мали обов’язковий імперативний характер.

Із середини ХІХ ст. права, свободи та інтереси людини і громадянина набули якісно нового виміру. Про необхідність їх захисту та забезпечення було проголошено в міжнародних актах, які в подальшому були ратифіковані Україною.

У положеннях Загальної декларації прав людини 1948 року визначено, що до людини можуть бути застосовані лише такі обмеження, які встановлені законом і виключно з метою забезпечення їм належної поваги та визнання прав і свобод, а також задоволення справедливих вимог моралі, громадського порядку і суспільного блага в демократичному суспільстві [[14], ст. 29].

Конвенцією про захист прав людини і основних свобод від 4 листопада 1950 року визначено, що:

1) не допускається втручання органів державної влади у здійснення права вільного сімейного життя, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки та громадського порядку, економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі або захисту прав і свобод інших осіб (ч.2 ст.8);

2) свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, які встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони громадського порядку, здоров’я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших осіб (ч.2 ст.9);

3) свобода вираження поглядів може бути обмеженням або санкціями, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання правопорушенням чи злочинам, для охорони здоров’я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя (ч.2 ст.10);

4) право на свободу зібрань та об’єднань не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, які передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки та громадського порядку, з метою запобігання правопорушенням чи злочинам, для охорони здоров’я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших осіб. Ця стаття не перешкоджає запровадженню законних обмежень на здійснення цих прав особами, що входять до складу збройних сил, поліції чи адміністративних органів держави (ч.2 ст.11);

5) обмеження, які дозволяються цією Конвенцією щодо зазначених прав і свобод, можуть застосовуватися тільки з тією метою, ніж ті, для яких вони були передбачені (ст. 18) [[15]].

Таким чином, у положеннях даного акту чітко визначено, що такі правові засоби, як адміністративно-правові обмеження та відповідальність, відносяться до однієї видової групи. Їх застосування дозволено лише з метою забезпечення національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку загалом. Водночас варто зазначити, що Конвенцією про захист прав людини і основних свобод від 4 листопада 1950 року правові обмеження умовно поділено на: загальні та спеціальні обмеження (недоторканість особи, житла і кореспонденції, свободу мирних зборів і асоціацій, безперешкодно користуватися своїм майном, свободу вибору місця проживання, право іноземців на проживання на території держави і неприпустимість висилки). Конституція України регламентує всі права людини і громадянина, визначені в даному акті, а також визначає, що права і свободи людини і громадянина можуть бути обмежені лише компетентним органом та лише у випадках, визначених законом.

Після проголошення України незалежною державою Президент України, Верховна Рада України та Кабінет Міністрів України взяли на себе зобов’язання гарантувати своїм громадянам захист їх прав, свобод та інтересів, задекларованих у Конституції України.

Так, Указом Президента України від 22 липня 1998 року № 810/98 «Про затвердження Концепції адміністративної реформи в Україні» передбачалося застосовування адміністративно-правових обмежень щодо здійснення державної влади в України, захисту прав і свобод громадян, необхідності оновленого підходу до реформування процедур управління (адміністративного менеджменту) шляхом встановлення таких обмежень:

1) жоден орган виконавчої влади не повинен реалізовувати ті функції, між якими можливий конфлікт інтересів;

2) на всіх структурних рівнях виконавчої влади обов'язково визначаються особи (посади), що приймають рішення і персонально відповідають за них, з відповідним розподілом прав і відповідальності;

3) процедура узгодження має носити дорадчий характер, за винятком випадків, передбачених законами;

4) обмеження на отримання інформації повинні бути вичерпними, обґрунтованими і формалізованими в нормативно-правових актах [[16]].

Указ Президента України «Про Стратегію сталого розвитку "Україна–2020"» визначає мету, вектори руху, дорожню карту, першочергові пріоритети та індикатори належних оборонних, соціально-економічних, організаційних, політико-правових умов становлення та розвитку України [[17]]. Слід зазначити, що в результаті взяття курсу на запровадження 62 реформ, визначених цим актом, виник цілий ряд адміністративно-правових обмежень у різних сферах суспільного життя, наприклад, у судовій системі, діяльності органів публічного адміністрування (проблема боротьби з корупцією в Україні), системі правоохоронних органів (упровадження нових засад проходження служби, нових критеріїв оцінки роботи правоохоронців для підвищення рівня захисту прав і свобод людини, а також інтересів суспільства і держави від протиправних посягань).

Отже, на сьогодні Україна перебуває в процесі всеосяжних реформ та намагається інтегруватись до Європейського Союзу. Реформи торкнулися всіх сфер суспільного життя. Особливе місце відведено визначенню та процедурі застосування адміністративно-правових обмежень, які виступають регулятивним інструментом у захисті прав і свобод людини і громадянина, де право виступає інструментом захисту особистості від свавілля державної влади. Воно впливає на суспільні відносини не саме по собі, а через складну систему специфічних засобів регулювання. Застосування адміністративно-правових обмежень з боку відповідних компетентних органів публічної адміністрації призначене для захисту суспільства, прав і свобод інших осіб від свавілля користувача. Таким чином, адміністративно-правові обмеження, притаманні праву з огляду на його призначення – служити мірою свободи, яка немислима без кордонів. Наразі слід вести мову і про те, що адміністративно-правові обмеження є елементом адміністративно-правових засобів. Останні в свою чергу є елементом адміністративно-правового регулювання.

Таким чином, підставою виникнення адміністративно-правових обмежень, з одного боку, є визначеність і правова регламентація їх застосування з волі суспільства і держави, а з іншого – вони виникають внаслідок суб’єктивної активності особистості і шляхом відчуження цієї активності перетворюються на правову об’єктивну реальність, узгоджуючись або протиставляючись соціокультурним правилам і моделям поведінки, юридичним обмеженням правової системи.

Період з другої половини XІX до теперішнього часу є «Сучасним періодом застосування адміністративно-правових обмежень», для якого характерні розгалуженість системи адміністративно-правових обмежень; свідомий суб’єктивний характер дотримання, виконання та використання встановленого обмеження; чітка визначеність суб’єкта застосування обмеження; сприйняття задекларованих обмежень у міжнародних нормативно-правових актах з метою дотримання міжнародних стандартів.

Тож, що генезис адміністративно-правових обмежень можна поділити на такі історичні періоди:

- І період – «Первіснообщинний» (IV–I ст. до н.е.) – характеризується зародженням обмежень як несвідомого правила не вчиняти дії, які можуть завдати шкоди члену родини, общини;

- ІІ період – «Феодальний» (V–XVII ст.) – характеризувався тим, що вперше почали писати про обмеження в писаних джерелах, зведених збірниках законів. Вважалося, що обмеження може мати місце лише там, де є право, тоді ж якщо права немає, то немає і обмежень. Лише вільні особи можуть бути обмежені у вчинення певних дій, тоді як невільні особи обмежень не мають, так як не мають прав, а мають лише обов’язки;

- ІІІ період – «Тоталітарний» (ХVІІІ– перша половина ХІХ ст.) – характеризується тим, що підстави, види, порядок застосування правових обмежень почали декларувати в конституціях та кодифікованих актах. У цей період все більша увага приділяється розширенню видів правових обмежень. Обмеження мають імперативний характер;

- IV період – «Сучасний період визначення адміністративно-правових обмежень» (друга половина ХІХ ст. і по т.ч.) – характеризується прийняттям регулятивних нормативно-правових актів, які визначають порядок застосування адміністративно-правових обмежень. Адміністративно-правові обмеження мають не лише імперативний, а й добровільний характер; вирізняються розгалуженою системою адміністративно-правових обмежень. Прерогативою є право та інтерес людини і громадянина. Особливе місце посідають адміністративно-правові обмеження, пов’язані із здійсненням особою її професійної діяльності.

Таким чином, дослідивши процес становлення обмежень у праві, відзначимо, що порядок застосування адміністративно-правових обмежень характеризувався розвитком та становлення держави, права та суспільства. Із розвитком держави, визначенням правового статусу особи, розвитком міжособистісних відносин відбувалося розширення системи адміністративно-правових обмежень, удосконалено способи реалізації адміністративно-правових обмежень. Відношення політичної еліти до встановлення та застосування обмежень визначає напрямки державної політики в різних сферах суспільного життя. Водночас з метою повного та змістовного вивчення правового явища адміністративно-правового обмеження необхідно розглянути його внутрішню сутність.

Адміністративно-правові обмеження є інструментом правового регулювання. За допомогою правового регулювання відносини між суб’єктами набувають певної правової форми, оскільки через норми права держава встановлює міру можливої та дозволеної поведінки. Способам правового регулювання відповідають регулятивно-статична та регулятивно-динамічна функції права. Способами правового регулювання є прийоми юридичного впливу, втілені в юридичних нормах та інших елементах правової системи. Основні способи правового регулювання: дозволи, заборони та зобов’язання, що відповідають регулятивно-статичній та регулятивно-динамічній функції права. Де, дозволи – це важливий елемент правового регулювання, що забезпечує соціальну свободу та активність людини. Вони набувають юридичного характеру з моменту закріплення в уповноважувальних нормах у якості суб’єктивних прав та реалізуються у процесі застосування. Дозволи мають добровільний характер, залежать від бажання суб’єкта, якому належить суб’єктивне право; заборони – це засіб забезпечення організованості суспільних відносин, створення перешкод для небажаної, суспільно небезпечної чи шкідливої поведінки. Вони мають обов’язковий характер, забезпечуються засобами юридичної відповідальності та знаходять закріплення в заборонювальних нормах, реалізуються через дотримання правових норм. Заборони встановлюють певну міру поведінки суб’єктів, покладаючи на них обов’язок утримуватись від вчинення дій, що суперечать нормам права; зобов’язання – це нормативне закріплення юридичного обов’язку вчиняти певні дії в інтересах суб’єктів права. Як вид юридичного обов’язку вони мають активний характер, передбачають певну поведінку, є гарантією використання суб’єктивних прав і реалізуються через виконання правових норм [[18]].

Обмеження в різні історичні періоди свого становлення сприймалися та тлумачилися відповідно до наукових поглядів та сфери діяльності науковців, які їх досліджували. Тобто трактування та підходи до розуміння поняття правові обмеження з наукової, філософської, психологічної, медичної, соціальної точок зору має свої особливості.

Держава, за вченням Платона, є велика людина. Досконалість держави залежить від тих самих умов, від яких і досконалість людей, тому в довершеності держави ми бачимо довершеність людини і в довершеності людини – довершеність держави. Людина є розум, а досконалість розуму полягає в знанні добра й мудрості; людина є воля, і досконалість волі полягає в мужності й здатності підкоряти свої чуттєві пристрасті; досконалість людини полягає в обмеженні шкідливих задоволень і стриманні недозволених [[19], с.58-59].

На противагу ідеям Платона Аристотель відстоює думку, що не всі вчинки людини вільні й осудні. «Оскільки людина, – каже він, – не вся є розумом, а водночас є й чуттєвістю, то можливі випадки, коли людська воля або зовсім руйнується, або значно обмежується». На основі цього філософ поділяє учинки людини на три класи: а) вчинки вільні, коли воля людини нічим не обмежена; б) вчинки невільні, коли воля людини паралізована чимось зовнішнім, зруйнована; коли людина стає машиною; в) змішані, коли людина діє вільно, але в хибному напрямку, під спонукою, до того ж якогось зовнішнього принципу [50, с.98].

Філософія Канта полягала в тому, що обмеженням свавілля є право. Кант дав таке визначення права – сукупність умов, за допомогою яких свавілля однієї особи збігається зі свавіллям іншої з позицій загального закону свободи [[20], с.139]. Сферою права, за вченням Канта, є діяльність і вчинки людини, а сферою моралі – внутрішній світ людини. Право мусить забезпечувати соціальний простір для моральності, в якому змогла б вільно реалізовуватися свобода індивіда. Право має загальнообов’язковий характер, що забезпечується примусом. Носієм цього примусу, сили є держава. Держава, писав Кант, це об’єднання людей, що підкоряється правовим законам [[21], с.233].

Цицерон відстоював справедливість права і водночас вважав, що дозволи, заборони, обмеження, покарання є засобами його забезпечення [[22], с.100].

Б. Спиноза боровся за право свободи думок та слова, при цьому не лише від обмежень з боку держави, але і з боку церкви [[23], с.116-117].

Англійський державний діяч і філософ Томас Гоббс у своїй праці «Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковного та цивільного» переважно досліджував свободу особистості та писав, що «в разі згоди на те інших, людина повинна відмовитися від права на всі речі в тій мірі, в якій це необхідно в інтересах миру і самозахисту, і задовольнятися такою мірою свободи по відношенню до інших людей, яку він допустив би у інших людей по відношенню до себе» [[24], с.156]. Таким чином, правові обмеження є правовим засобом, які мають правообмежувальну природу та скеровують поведінку суб’єкта в певні межі.

Підтримуючи погляди Т. Гоббса та відстоюючи теорію свободи, Ю.В. Тихонравов відзначав, що свобода особистості, як відомо, не є абсолютною. При цьому, свободу можна визначити як «... лімітовану нормами суспільного, громадянського буття поведінку людей. Свобода людини, таким чином, виражає насамперед зовнішнє обмеження діяльності людини існуючими в даному суспільстві загальними нормами позитивного права...» [[25], с.417].

Кожен член суспільства має певний рівень свободи, який визначається рівнем свободи іншого суб’єкта. Свобода одного закінчується там, де починається свобода та права іншого суб’єкта. У разі порушення наданих законом прав та свобод суб’єкта до порушника повинні бути застосовані засоби правообмежувального характеру (обов’язки, обмеження, відповідальність).

Продовжуючи вчення Т. Гоббса про теорію свободи, професор Б. С. Ебзєєв відстоює точку зору, що проблема обмежень прав і свобод людини і громадянина є частиною теорії свободи, а значимість її конституційного нормування обумовлена взаємовідносинами особистості й суспільства, що викликають необхідність забезпечення сумісності індивідуальної свободи з благом суспільства, а блага суспільства, в свою чергу, – із свободою особистості [[26], с.309]. Виходячи з існування об'єктивної необхідності досягнення оптимального балансу інтересів особистості, суспільства і держави, в науковій літературі йдеться про те, що зміст юридичної свободи як системи правових меж свободи волі і поведінки людини і громадянина в суспільстві і державі включає в їх взаємному поєднанні і єдності не тільки права і свободи, а й забезпечують їх здійснення обмеження [[27]].

Ставши після 1768 р. мандрівним філософом, Сковорода доводив природне право на свободу особистості, яке реально було обмежене кріпацтвом [[28], с. 247].

П. Юркевич (1826-1874), розглядаючи право як моральну ідею, відстоює думку, що сутність свободи варто розглядати з декількох сторін: 1) свобода як гаразд; 2) розумова; 3) моральна; 4) метафізична. Він зазначає, що свобода як гаразд визначається тими обмеженнями, які окрема особа або суспільство відчуває через якісь обставини. Усунення такої обмежувальної обставини є волею. Наприклад, хто зазнав утисків від політичної анархії, для того і деспотія є свободою; кого утискувала деспотія, тому й анархія видається свободою. Але серед цих суперечностей є одне постійне, незмінне явище: людина хоче собі щастя. Тож, суспільство має бути влаштоване так, щоб людина могла розвивати свою індивідуальну свобода. Але, розвиваючи індивідуальну свободу, людина входить у суперечність із свободою держави. Звідси походить прагнення індивідуальної свободи впливати на політичну свободу або й на саму конституцію. Одначе, ніколи індивідуальна свобода не може бути надана особі в такому обсязі, щоб свобода особи позбавила свободу держави [50, с.196–197]. Право, як зазначає, П. Юркевич, є результатом перемоги морального духу над неправдою, бо воно починається з обмеження егоїзму людини та її сваволі [50, с. 221].

Обмеження правомочності діянь стосуються суспільного буття, але і вони мають межі: що не може бути заборонено, те повинно бути дозволено. Тому верховна влада не має підносити до рівня закону вимоги, нездійсненні за своєю суттю, тобто несумісні із природою людини [59, с.31]. За характером порядок може бути справедливим або несправедливим. У кожному конкретному випадку він визначається тим, що є відправною точкою для держави в її законотворчому процесі – держава чи права людини. Якщо держава створює правову систему задля власного існування, систему, в якій її інтереси є первинними, вона створює несправедливу за характером і неправову за сутністю систему права. Нічим не обмежена держава не стане обмежувати в законах, які приймає. І, як наслідок нічим не обмеженої державної влади, виникає неправова система права. За такої системи в суспільстві реалізується не право, а свавілля одних і безправ'я інших. Правопорядок, що базується на такій системі права, також неправовий за характером і несправедливий за сутністю [59, с. 96].

М.І. Байпин відносить обмеження до примусових засобів та відзначає, що «примус у військовій діяльності є життєвою необхідністю для функціонування військових підрозділів, що обумовлює обмеженість свободи дій і вчинків військовослужбовця у порівнянні до цивільної особи його віку» [59, с.174].

Виходячи з вищесказаного, робимо висновок, що проблема правових обмежень є невід’ємною частиною правової теорії свободи, значимість якої обумовлена конституційно-правовими, адміністративно-правовими, цивільно-правовими та іншими типами взаємовідносин особистості й суспільства, тією діалектикою індивідуального і колективного в організації та функціонуванні соціуму, зміст якої полягає в забезпеченні сумісності індивідуальної свободи з благом суспільства, а блага суспільства – зі свободою особистості як неодмінною умовою соціальної стабільності і суспільного прогресу.

Із філософської точки зору, під обмеженням розуміється процедура звуження обсягу поняття, пов’язане з розширенням його змісту, яка полягає в переході від загального до конкретного, тобто до поняття, обсяг якого становить лише частину обсягу вихідного поняття. Поняття обмеження можна розглядати як результат розширення змісту вихідного поняття за рахунок введення до нього обмежувальних ознак, тобто ознак, що належать не всім предметам обсягу вихідного поняття (зокрема ознак, які не містяться в явній або неявній формі; ознак, за якими здійснено виділення обсягу вихідного поняття), але спільних з цим поняттям [[29], с. 131]. У цьому випадку, можна стверджувати, що правові обмеження як одиничне та елемент входить до системи механізму. Тож, з точки зору філософії, обмеження є елементом (частиною) цілого та вказує на особливості суб’єкта до якого воно застосовується.

Таким чином, з філософської точки зору, обмеження – це межі реалізації власної свободи в соціумі через примусове чи добровільне виконання встановлених правовими нормами правил поведінки індивіда.

Сутність поняття обмеження розкривається і в наукових теоріях психологізму.

Теорія емоціоналізму Л.І. Петражицького, пронизана психологізмом. Учений писав, що дія права складається: по-перше, в збудженні або в подавленні мотивів до різних дій і відмови (мотиваційна та імпульсна дія права); по-друге, у зміцненні та розвитку одних схильностей і рис людського характеру, в ослабленні і викоріненні інших, взагалі у вихованні народної психіки у відповідному характері та змісті діючих правових норм направлень (педагогічний вплив права) [[30]].

Таким чином, позиція Л. І. Пертажицького щодо правових обмежень полягає в тому, що дії, мотиви та наміри людини сприймаються та реалізовуються свідомо людиною та суспільством на основі правових норм, у яких мають місце обмеження.

Якщо розглядати особливості сприйняття обмежень людиною з психофізіологічної точки зору, слід зазначити, що в кожної особистості воно є різним. Одні сприймають обмеження позитивно й добровільно їх реалізують, інші сприймають їх як засіб примусу і реалізують лише за наявності приписів зі сторони уповноваженого суб’єкта. У зв’язку з цим доцільно навести точку зору вченого-фізіолога і психіатра В. М. Бехтерєва, засновника та подвижника теорії обмеження сили, який писав, що «по відношенню до дій та вчинків людини існують соціальні гальмування у вигляді заборон з боку старших в сім’ї, з боку влади владних, з боку звичаїв, правил тону, моди, законів і громадської думки. Ці гальмування накладають відповідні обмеження на людину, змушуючи її триматися в рамках, не допускають конфліктів з навколишнім середовищем». Водночас поруч з обмеженнями В. М. Бехтерев розглядає і засоби заохочення: «…поряд з обмеженнями існують і соціальні стимули у вигляді похвал старших, високої оцінки дій, позитивні громадські відгуки та думки та інших заохочувальні заходи різного роду. Ці методи і стимулюють людину до діяльності на користь суспільства взагалі, іноді навіть на шкоду своїм особистим інтересам» [92, с.166; 16].

З. Фрейд вважає обмеження є тими ж самими заборонами: «Обмеження, табу являють собою не що інше, як релігійні або моральні заборони. Вони визначаються не в заповідях Божих, а забороняються самі собою. Від заборон моралі вони відрізняються відсутністю належності до системи, яка вимагає загальної відмови. Заборони і обмеження не мають жодного обґрунтування. Вони мають невідоме походження. Вони є незрозумілими для нас та зрозумілими для тих, на кого вони спрямовані» [[31]]. Таким чином, на думку філософа, заборони та обмеження є суміжними явищами, що не виникають самі по собі та не залежать від волі владарюючого суб’єкта.

Отже, з психологічної точки зору обмеження – це усвідомлення особою правил та міри своєї дозволеної поведінки вчиняти певні дії чи утримуватися від їх вчинення в процесі взаємодії людини, суспільства і держави; це ступінь свободи людини, а також можливості, підстави і міра дозволенного вторгнення держави та інших індивідів в цю свободу.

У межах логіки під обмеженнями розуміють логічну операцію, у результаті якої відбувається перехід від поняття з ширшим обсягом (родового) до поняття з вужчим обсягом (видового) через додавання до змісту вихідного поняття ознак, які стосуються лише частини предметів його обсягу. Обмеження поняття є операцію, протилежною операції узагальнення. Обмежити поняття – значить перейти від поняття з більшим обсягом, але з меншим змістом до поняття з меншим обсягом, але з більшим змістом [[32], с.45-46].

Тож, з позицій логіки, обмеження – це поняття, яке відображає процес переходу від абстрактного до конкретного, наділяючи конкретне індивідуальними ознаками та особливостями.

Вузькосферним вбачається застосування поняття «обмеження» в медицині. Так, в «Медичній енциклопедії» визначено, що обмеження – це здавлення органу або іншого анатомічного утворення (судини, нерва, нервово-судинного пучка), що викликає різкі розлади кровопостачання, іннервації або порушення прохідності защемленої частини [[33]].

Тобто з медичної точки зору, обмеження – це порушення нормального функціонування організму, що відбувається в результаті дії зовнішніх чи внутрішніх чинників на організм.

Таким чином, дослідивши генезис та різні підходи до розуміння поняття обмеження, можна констатувати, що термін «обмеження» використовується в різних значеннях, що зумовлено особливістю його застосування, діяльністю органів публічної влади, правовим статусом суб’єкта, втіленням у відповідних нормах права, які регулюють усі сфери життєдіяльності населення, що визначає всебічність застосування обмежень.