4.2. Нормативно-правове регулювання адміністративно-правових обмежень

Поряд з розкриттям змісту адміністративно-правових обмежень, що знаходяться в різних структурних елементах адміністративно-правової норми, слід акцентувати увагу також на тому, що адміністративно-правові обмеження знаходяться в актах, які мають різну юридичну силу, тобто в актах різної ієрархії.

Правове регулювання як теоретична категорія – це: 1) система юридичних засобів державно-владного характеру, за допомогою яких здійснюється урегулювання суспільних відносин з метою їх впорядкування, охорони та розвитку [[321], с. 7]; 2) дія права на суспільні відносини за допомогою певних юридичних засобів, насамперед норм права [[322], с. 217].

Наразі в період здійснення всеосяжних реформ і політичної нестабільності досить актуальною є проблема нормативно-правового регулювання діяльності суб’єктів публічної адміністрації щодо застосування адміністративно-правових обмежень. Адже адміністративно-правові обмеження повинні виконувати основну їхню функцію – захист прав і свобод громадян. Тому лише за допомогою норм права, закріплених у відповідних нормативно-правових актах, органи публічного управління можуть не лише функціонувати у встановлених законодавством межах, а й ефективно вирішувати завдання, які перед ними постають, та забезпечувати реалізацію адміністративно-правових обмежень. Саме норма права повинна чітко врегульовувати діяльність зазначених органів, наділяти їх відповідними повноваженнями щодо застосування адміністративно-правових обмежень, не допускати незаконне застосування обмежень, що є порушенням права, свобод та інтересів суб’єктів.

Основне призначення нормативно-правового регулювання полягає в тому, щоб упорядкувати суспільні відносини, які виникають між фізичними та юридичними особами, як між собою, так і між ними та суб’єктами публічної адміністрації зокрема [[324], с. 26], тоді як основним призначенням обмежувальних норм, які містяться в актах різної юридичної сили, є встановлення меж правомірної поведінки суб’єктів адміністративного права – як фізичних та юридичних осіб, так і суб’єктів, наділених владними повноваженнями, які мають виконувати адміністративно-правові обмеження, їм адресовані.

Нормативно-правове регулювання адміністративно-правових обмежень обумовлено рядом факторів, зокрема: а) рівнем органу публічної адміністрації, який своїм владним приписом прийняв та закріпив реалізацію певного обмеження; б) соціальною структурою суспільства; в) рівнем правової свідомості та правової культури суб’єктів адміністративного права, стійкості суспільних відносин; г) рівнем визначеності засобів правового впливу.

Слід зазначити, що серед названих факторів особливе місце відведено рівню правової свідомості суб’єкта. Так, внутрішнє сприйняття обмеження на рівні правової свідомості особи виховується суспільством через різні інститути впливу на рівні агітації, прикладу, інформаційних повідомлень, що дає можливість сприймати обмеження не як нав’язування специфічних прав і свобод особи, а як міру належної і можливої поведінки, що формує сталу правову культуру публічно-правових відносин, яка є першоосновою культурного та правового суспільства.

При здійсненні правового регулювання не допускається вихід за межі владно-вольового впливу держави в особі її органів на суспільні відносини, поведінку людини. Регулювати правом необхідно лише ті суспільні відносини, які об’єктивно потребують такого регулювання без вторгнення у сферу автономної свободи особи.

Адміністративно-правові норми містяться у нормативно-правових актах різної юридичної сили. Під правовими актами розуміють акти, які встановлюють норми права, вводять їх у дію, змінюють, доповнюють або відміняють правила загального характеру. Вони відрізняються від актів застосування права й інших індивідуальних актів, розрахованих на одну дію, що стосуються визначеного суб’єкта, конкретних обставин, місця і часу. Головною підставою, за якою нормативно-правові акти поділяються на види, є їх юридична сила, що визначає місце акта, його значення, верховенство або підлеглість і залежність від статусу, ролі й органу, який видає акт.

Отже, адміністративно-правові обмеження залежно від юридичної сили нормативного акту, в якому вони закріплені, поділяються на:

1) адміністративно-правові обмеження, закріплені в актах Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України;

2) адміністративно-правові обмеження, закріплені в актах центральних органів виконавчої влади;

3) адміністративно-правові обмеження, закріплені в актах місцевих органів публічної адміністрації та діють на певній території;

4) адміністративно-правові обмеження, закріплені в локальних актах, тобто внутрішньоорганізаційних актах, які видаються керівником відповідного органу публічної адміністрації з метою упорядкування своєї внутрішньоуправлінської діяльності, наприклад, положення, посадові інструкції, договори тощо, та характеризуються індивідуалізованим колом суб’єктів адресатів.

Розкриємо зміст та особливості застосування вищеназваних адміністративно-правових обмежень.

Першим типом є адміністративно-правові обмеження, закріплені в актах Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України. Значна кількість адміністративно-правових обмежень представлена в законах України, що урегульовують різні групи суспільних відносин, які виникають у сфері публічного права. Нами було проаналізовано закони України, в яких визначені адміністративно-правові обмеження, зокрема закони України «Про запобігання корупції», «Про державну службу», «Про дорожній рух», «Про захист економічної конкуренції», «Про охорону атмосферного повітря», Кодекс адміністративного судочинства України, Кодекс України про адміністративні правопорушення, Водний кодекс України, Земельний кодекс України та ін. Адміністративно-правові обмеження здійснюють правовий вплив на кожну без винятку групу суспільних відносин, які виникають у сфері публічного управління. Обмеження, визначені в даних нормах, належать до обмежень-приписів та обмежень-заборон.

Адміністративно-правові обмеження, визначені в законодавчих нормах адміністративного права, здійснюють правовий вплив на:

1) суб’єктів адміністративного права шляхом спрямування їх дій та поведінки у відповідну законодавчо визначену правову площину з метою непорушення прав та інтересів інших суб’єктів;

2) порядок здійснення господарської діяльності суб’єктів;

3) окремі інститути, визначену територію чи території країни загалом;

4) діяльність органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування;

5) застосування заходів адміністративного примусу у разі порушення нормативно-визначених адміністративно-правових обмежень;

6) вибір виду адміністративного стягнення, що застосується до суб’єкта, який порушив адміністративно-правове обмеження;

7) зменшення адміністративної правосуб’єктності фізичних та юридичних осіб шляхом застосування адміністративно-правових обмежень, в тому числі і обмеження правосуб’єктності органів публічної влади;

8) окремі групи осіб залежно від їх адміністративно-правового статусу.

Утім, слід зазначити, що в актах Президента України визначення адміністративно-правових обмежень має особливий характер та виражає активну дію щодо цілеспрямованого впливу на суб’єкта застосування адміністративно-правового обмеження, визначення періоду дії обмеження та умови і підстави припинення застосування адміністративно-правового обмеження, наприклад, застосування адміністративно-правових обмежень в умовах запровадження певних видів адміністративно-правових режимів. Водночас указами Президента України затверджуються стратегії, концепції та програми всебічного інтегративного розвитку України (наприклад, Стратегія сталого розвитку «Україна – 2020»). Ці акти мають загальнодержавний масштаб, а також спричиняють прийняття інших нормативно-правових актів, у яких адміністративно-правові обмеження набувають більш конкретизованого характеру.

Другою групою нормативно-правового регулювання адміністративно-правових обмежень є обмеження, закріплені в актах центральних органів виконавчої влади: акти міністерств, акти центральних органів виконавчої влади, акти центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом.

Найбільш чисельну групу обмежень становлять адміністративно-правові обмеження, викладені в наказах міністерств та центральних органів виконавчої влади. Кожен центральний орган виконавчої влади встановлює лише ті адміністративно-правові обмеження, які входять до сфери його компетенції. Так, наприклад, наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України «Про затвердження Порядку використання тварин у сільському господарстві» передбачені обмеження, що стосуються утримання тварин: забороняється спричиняти тваринам біль і страждання, крім випадків, коли життю і здоров’ю людей і тварин загрожує небезпека; використання обладнання, інвентарю, які травмують тварин; нанесення побоїв, травм з метою примушення тварин до виконання будь-яких вимог; надмірні навантаження тварин, що перевищують їх фізіологічні можливості; використання для роботи хворих або недогодованих тварин; використання при роботі з тваринами спорядження та інших засобів, які можуть призвести до травмування, каліцтва або загибелі тварини [[325]].

Наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України «Про затвердження Правил використання корисних властивостей лісів» встановлюються обмеження щодо: використання корисних властивостей лісів повинно здійснюватись без заподіяння шкоди навколишньому природному середовищу та здоров’ю людини з урахуванням вимог щодо збереження лісового середовища та природних ландшафтів; використання корисних властивостей лісів на праві загального та спеціального використання може бути тимчасово зупинено або обмежено у випадках незадовільного стану лісової ділянки внаслідок перевищення норм антропогенного навантаження та під час проведення заходів боротьби зі шкідниками; заборони на користування лісами встановлюється органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування у межах наданих їм повноважень [[326]].

Таким чином, у нормативно-правових актах центральних органів виконавчої влади адміністративно-правові обмеження виражаються здебільшого у формі заборон від вчинення певних дій. Сфера діяльності центрального органу виконавчої влади визначає сферу застосування адміністративно-правового обмеження. Позитивним є те, що ці акти передбачають не лише застосування певних адміністративно-правових обмежень, але і підстави настання адміністративної відповідальності за їх порушення.

Наказом Міністерства внутрішніх справ України «Про затвердження Інструкції про порядок використання поліграфів у Національній поліції України» встановлені особисті обмеження щодо проходження поліграфа. Не можуть бути підставою для застосування заходів, які обмежують законні права та свободи опитуваної особи, результати опитування на поліграфі, порядок якого визначений [[327]].

Окремі види адміністративно-правових обмежень визначені в наказі Міністерства внутрішніх справ «Про затвердження Інструкції з організації кінологічного забезпечення в Державній прикордонній службі України» щодо використання службових кінологічних собак під час охорони державного кордону обмежується використання: 1) хворих собак, а також сук у період еструсу; 2) для виконання завдань, до яких вони не підготовлені; 3) у племінній справі (у тому числі власних службових собак інспекторів-кінологів), окрім племінних собак ПВСС; забороняється використовувати в охороні державного кордону та прикордонному контролі інспекторів-кінологів без закріплених за ними службових собак; забороняється використовувати службових собак для огляду транспортних засобів, у яких перевозяться отруйні речовини, розчинники, окислювачі, хімічні добрива, паливно-мастильні матеріали, тварини [[328]].

Аналіз нормативно-правових актів центральних органів виконавчої влади дає можливість стверджувати, що застосування адміністративно-правових обмежень належить до компетенції всіх міністерств, центральних органів виконавчої влади та центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом. Водночас особливостями застосування даних обмежень є такі: 1) адресуються широкому колу осіб; 2) можуть мати як груповий, так і загальний (поширюються на всю територію України) характер; 3) виражені у наказах, інструкціях даних суб’єктів; 4) встановлюються певним суб’єктом центрального органу виконавчої влади, в якому визначено підстави та порядок застосування певного адміністративно-правового обмеження. Втім, це не означає, що орган який прийняв даний акт є суб’єктом застосування. Даний орган є суб’єктом який встановив дане обмеження, а суб’єктом застосування є орган який визначений в акті який прийняв відповідний суб’єкт; 5) виражаються у формі встановлення певних заборон, порушення яких тягне за собою застосування заходів адміністративного примусу.

Третьою групою нормативно-правового регулювання адміністративно-правових обмежень є обмеження, закріплені в актах місцевих органів публічної адміністрації.

Місцева державна адміністрація є місцевим органом виконавчої влади і входить до системи органів виконавчої влади. Місцева державна адміністрація в межах своїх повноважень здійснює виконавчу владу на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, а також реалізує повноваження, делеговані їй відповідною радою голів місцевих державних адміністрацій, прийняті в межах їх компетенції, є обов’язковими для виконання на відповідній території всіма органами, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами та громадянами [278].

Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено повноваження виконавчих органів сільських, селищних, міських рад щодо здійснення дозвільної діяльності. Ця діяльність здійснюється самостійно, однак законодавством України передбачені обмеження самостійності такої діяльності. Зокрема, виконавчі органи сільських, селищних, міських рад уповноважені видавати дозволи на зовнішню рекламу. Проте виконавчий орган під час прийняття рішення щодо видачі такого дозволу обмежений у своїй правосуб’єктості. Так, рішення щодо видачі дозволу на розміщення зовнішньої реклами потребує погодження робочим органом виконавчого органу сільських, селищних, міських рад із власником місця або уповноваженим ним органом (особою), а також з: Мінкультури, органом виконавчої влади Автономної Республіки Крим, обласною, Київською та Севастопольською міськими держадміністраціям, утримувачем інженерних комунікацій, Укравтодором або власниками автомобільних доріг та Національною поліцією. Перелік цих органів є обмеженим.

При вирішенні питання щодо видачі такого дозволу робочий орган виконавчого органу сільських, селищних, міських рад повинен дотримуватися таких обмежень: 1) не видавати дозвіл на зовнішню рекламу, яка буде розміщена на пішохідних доріжках та алеях; 2) не розташовувати рекламу в населених пунктах на висоті менш ніж 5 метрів від поверхні дорожнього покриття, якщо їх рекламна поверхня виступає за межі краю проїжджої частини; 3) не розташовувати рекламу поза населеними пунктами на відстані менш ніж 5 метрів від краю проїжджої частини; 4) дотримуватись технічних обмежень щодо розміщення зовнішньої реклами (розміщувати рекламу дозволено із дотриманням вимог техніки безпеки та із забезпеченням видимості дорожніх знаків, світлофорів, перехресть, пішохідних переходів, зупинок транспорту загального користування; не відтворювати зображення дорожніх знаків; освітлення зовнішньої реклами не повинно освітлювати квартири житлових будинків, а також не повинно засліплювати учасників дорожнього руху; фундаменти наземної зовнішньої реклами, що виступають над поверхнею землі, можуть бути декоративно оформлені; опори наземної зовнішньої реклами, що розташована вздовж проїжджої частини вулиць і доріг, повинні бути обладнані світлоповертаючими матеріалами, заввишки до 2 метрів від поверхні землі (мати вертикальну дорожню розмітку); нижній край зовнішньої реклами, що розміщується над проїжджою частиною, повинен розташовуватися на висоті не менше ніж 5 метрів від поверхні дорожнього покриття; у місцях, де проїжджа частина вулиці межує з цоколями будівель або огорожами, зовнішня реклама може розміщуватися в одну лінію з фасадами будівель або огорожами [[329], ст.16]).

Також, Розділом ІІІ Закону України «Про рекламу» передбачено обмеження щодо реклами окремих видів товарів: алкогольних напоїв та тютюнових виробів, знаків для товарів і послуг, інших об’єктів права інтелектуальної власності, під якими випускаються алкогольні напої та тютюнові вироби (ст. 22); лікарських засобів, медичної техніки, методів профілактики, діагностики, лікування і реабілітації (ст.21); зброї (ст.23); послуг, пов’язаних із залученням коштів населення (ст.24) та інші.

Можемо сказати, що адміністративна правосуб’єктність місцевих органів виконавчої влади в частині застосування адміністративно-правових обмежень є обмеженою. Адже, реалізація повноважень державних адміністрацій щодо застосування обмеження передбачає попереднє погодження з центральним органом виконавчої влади щодо такого застосування.

Статтею 21 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено, що обмеження прав територіальних громад на місцеве самоврядування, згідно з Конституцією та законами України, може бути застосоване лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану [279, ст.21].

Окрім персоніфікованих статусних адміністративно-правових обмежень, які містяться в актах місцевих органів публічної адміністрації (посадових інструкціях), існують також адміністративно-правові обмеження, які мають характер обов’язкових велінь для адресатів даних обмежень – суб’єктів адресатів фізичних та юридичних осіб. Ці обмеження містяться в рішеннях органів місцевого самоврядування, які визначають окремі обмеження щодо адміністрування окремими територіями та з приводу окремих питань місцевого значення, вирішення яких віднесено до компетенції органу місцевого самоврядування. Зокрема, в рішеннях Київської міської ради «Про окремі питання використання нежитлових об’єктів комунальної власності спеціального призначення» № 841/4905 від 23 травня 2018 р. встановлені постійні та тимчасові обмеження щодо приватизації та оренди нежитлових будівель спеціального призначення; в рішенні «Про організацію ресурсних центрів створення та функціонування об’єднань співвласників багатоквартирних будинків на базі комунального концерну «Центр комунального сервісу» встановлені організаційні адміністративно-правові обмеження щодо організації роботи ресурсних центрів, створення та функціонування об’єднань співвласників багатоквартирних будинків на базі комунального концерну «Центр комунального сервісу»; розпорядженням № 893 від 25 травня 2018 р. «Про встановлення тарифів на теплову енергію, виробництво теплової енергії, транспортування теплової енергії, постачання теплової енергії, послуги з централізованого опалення і централізованого постачання гарячої води ТОВ «Л-КВАРТАЛ СЕРВІС» встановлені обмеження щодо виробництва, транспортування та постачання теплової енергії тощо.

Таким чином, при реалізації своїх повноважень місцеві органи публічної адміністрації можуть бути обмежені в своїй правосуб’єктності, що спричиняє зміни в їх адміністративно-правовому статусі.

Четвертою групою є адміністративно-правові обмеження, закріплені в локальних актах. Локальні акти, в яких визначені адміністративно-правові обмеження, є адресними, тобто такими, що чітко встановлюють конкретного адресата (групу адресатів), суб’єкта застосування, вид адміністративно-правового обмеження, період його дії, заходи адміністративного примусу, що застосовуються в разі порушення встановленого обмеження.

Щодо питання змісту локальних правових актів, М. М. Коркунов відзначає, що зміст кожної правової норми визначається інтересом, однак при цьому інтерес може бути різним як за своїм призначенням, так і за своєю формою (залежно від того, чий це інтерес та який він за своїм вираженням). При цьому, якщо загальний інтерес усієї сукупності правових норм – це інтерес миру, то, відповідно, інтерес, який міститься в окремих правових нормах, може переслідувати цілі, визначені конкретними вимогами місця та часу [181, с. 160–161]. І в цьому сенсі, продовжуючи думку правознавця, можна дійти висновку, що локальні правові норми зосереджені на інтересі групи суб’єктів права, що переслідують ті самі цілі (наприклад, громада на рівні місцевого самоврядування чи колектив організації).

З лінгвістичної точки зору, іменник локальність є похідним від прикметника локальний, латинського за походженням, що має два основних значення: «1. Обмежений певним місцем, такий, що не виходить за певні межі; 2. Властивий певному місцю, даній місцевості» [[330], с. 315]. Тож, якщо локальність розуміти як властивість нормативно-правових актів, то вона може бути територіальною, організаційною та відомчою. Територіальна локальність виражається в обмеженості дії нормативно-правового акту визначеними просторовими межами, наприклад, межами міста, адміністративно-територіальної одиниці тощо. Організаційна локальність розуміється як обмеженість дії нормативно-правового акту певною організацією або підприємством: нормативно-правові акти організацій та підприємств тощо. Відомча локальність характеризується системою нормативно-правових актів, що діють у межах однієї вертикалі органів виконавчої влади (наприклад, відомчі акти Міністерства внутрішніх справ, Міністерства податків та зборів тощо) [[331]].

В. А. Тарасова вважає, що локальна правова норма – це норма, що: 1) має обмежену сферу дії; 2) конкретизує та модифікує загальну норму відповідно до місцевих умов; 3) охоплює більш-менш значиме коло суспільних відносин; 4) регулює той комплекс суспільних відносин, який не врегульований нормами загального значення, але правове опосередкування якого зумовлено принципами відповідної норми права [[332], с. 94].

На думку Ж.-Л. Бержеля (він називає локальні акти відносними) їх специфіка полягає у тому, щоб, використовуючи структуру загальних приписів, які впливають на правовий порядок загалом, прив’язати їх використання до специфіки місця, часу та особливостей суб’єктів [[333], с. 86]. Така точка зору є цікавою, адже визначає головну мету існування та прийняття локальних норм та локальних актів – забезпечити ситуативність, гнучкість та ефективність абстрактних правил, прив’язати їх до специфіки місця та часу.

В такому ж ракурсі розглядає зміст локальних нормативно-правових актів І. Т. Тультєєв, який спрямував теоретичну складову в практичну площину та спроектував дію локальних правових актів на практичну діяльність органу влади [[334]]. На його думку, локальне нормативно-правове регулювання діяльності органів внутрішніх справ – це встановлення та реалізація правових норм, які поширюють свою дію в межах органу (служби, підрозділу), в якому вони прийняті. Об’єктом локального нормативно-правового регулювання діяльності органів внутрішніх справ є внутрішньоорганізаційні відносини, тобто відносини, що складаються в рамках окремого органу як структурної одиниці, внутрішня сфера його діяльності [364, с. 8].

На думку О. Ю. Тичкової, локальні норми є ті, що мають обмежену сферу дії за колом осіб чи у просторі [[335], с. 3]. Ця сентенція може бути застосована як до дії та значення локальних норм щодо діяльності певного суб’єкта влади, так і до підприємств, установ та організацій, які мають свою структуру та відповідні правові акти, які урегульовують внутрішньоорганізаційну діяльність цього суб’єкта. До локальних актів можна віднести посадові інструкції, які унормовують поведінку особи, відносно якої їх було прийнято.

У теорії права локальна норма права визначається як «правило поведінки, що діє на підприємстві (незалежно від організаційно-правової форми, відомчої приналежності, а також форми власності), що приймається органами управління, спрямоване на регулювання внутрішньоорганізаційних правовідносин і має підзаконний характер» [[336], с.10].

Схоже визначення локальних правових актів наводять представники трудового права. Вони визначають локальні норми як норми, «які регулюють трудові та безпосередньо пов’язані з ними відносини, що складаються в даній конкретній організації» [[337], с. 26], або як «прийняте в організації в установленому порядку і санкціоноване державою правило загальнообов’язкової поведінки суб’єктів трудових правовідносин, що регулює основні умови праці працівників даної організації» [[338], с. 79]. У трудовому та цивільному праві локальні правові норми переважно розкриваються як норми, що витікають зі статуту організації та визначають порядок її діяльності. Суб’єкт прийняття локальних норм, які застосовуються в цивільному та трудовому праві, не має владно-управлінського характеру своєї діяльності як особа, яка наділена правом вчиняти певні дії від імені держави.

В адміністративному праві Ю. А. Тихомиров, на наш погляд, обґрунтовано зазначає, що «відповідність статусу і потрібний для цього «набір» властивостей керівника сприяє ефективності управління на локальному рівні. І тому визначення статусу в законах, підзаконних актах, статутах та інших локальних актах (положеннях, посадових інструкціях) має першорядне значення» [[339], с. 261].

Отже, обмежувальні локальні правові норми – це норми, що визначають види, підстави та порядок застосування конкретних обмежень, які приймають органи управління та спрямовані на регулювання внутрішньоорганізаційних правовідносин і мають підзаконний характер.

Характерними рисами обмежувальних локальних норм є такі:

- вони визначають певні видові обмеження;

- суб’єкт прийняття немає владно-управлінських повноважень;

- за своєю юридичною ознакою вони належать до підзаконних правових актів;

- характеризуються вузькою спрямованістю;

- мають індивідуальний характер застосування;

- мають чітко встановлений масштаб дії (в межах діяльності конкретного підприємства, установи та організації);

- визначають межі належної та можливої поведінки суб’єктів адміністративного права відповідно до їх правового статусу.

Одним із різновидів локальних правових актів є посадова інструкція, у якій для кожного фахівця встановлюються його функціональні (посадові) обов’язки, права і відповідальність, обмеження щодо кваліфікаційні вимог, наприклад, до освіти, знань і досвіду роботи, стану здоров’я і т. д. Посадова інструкція визначає правила поведінки суб’єкта як в межах діяльності органу державної влади, так і органу місцевого самоврядування. Зазначимо, що в посадових інструкціях начальника відділу з питань звернень громадян управління по роботі з кореспонденцією районної в м. Києві державної адміністрації; начальника відділу контролю за благоустроєм районної в м. Києві державної адміністрації; начальника відділу з питань житлово-комунального господарства, регуляторної політики і підприємництва, транспорту, зв’язку та реклами управління забезпечення діяльності постійних комісій [[340]] та інших посадових інструкціях осіб начальницького складу органу місцевої виконавчої влади передбачено обмеження, що стосуються кандидатури особи, яка претендує на зайняття цієї посади. Так, на посаду начальника відділу призначається лише особа, яка знає норми національного законодавства, якими визначено сферу діяльності даного органу; має вищу освіту відповідного професійного спрямування за освітньо-кваліфікаційним рівнем магістра, спеціаліста, стаж роботи за фахом на державній службі та/або службі в органах місцевого самоврядування на посадах головного спеціаліста не менше 3 років або стаж роботи за фахом на керівних посадах в інших сферах не менше 5 років (не менше одного року або загальний стаж роботи за фахом не менше трьох років для головного спеціаліста), післядипломну освіту у сфері управління: магістр державного управління за відповідною спеціалізацією; не допускати у своїй діяльності та діяльності відділу порушень Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції»; несе відповідальність за неналежне або несвоєчасне виконання посадових завдань та обов’язків, порушення норм етики поведінки державного службовця та обмежень, пов’язаних із прийняттям на державну службу та її проходженням; несе відповідальність за вчинення дій і порушень, передбачених Законами України «Про державну службу» та «Про засади запобігання корупції». Таким чином, у посадових інструкціях як локальних актах чітко визначено суб’єкта-адресата та обсяг обмежень, що застосовуються.

Тож, уважаємо, що, закріплюючи функціональні (посадові) обов’язки, права і відповідальність члена адміністративного колективу, що займає ту чи іншу посаду, локальна норма права визначає четвертий рівень нормативно-правового регулювання адміністративно-правових обмежень. При цьому посадові інструкції різних категорій посад також поділяють членів адміністративних колективів на підгрупи і по-різному визначають їх спеціальний адміністративно-правовий статус та вид адміністративно-правового обмеження, що до нього застосовується.

Отже, нормативно-правове регулювання адміністративно-правових обмежень ‑ це здійснюваний публічною адміністрацією цілеспрямований вплив на суспільні відносини, що виникають під час реалізації адміністративно-правових обмежень шляхом застосування правових засобів із метою забезпечення необхідного балансу інтересів особистості, суспільства і держави.

Тож, можна стверджувати, що нормативно-правовий акт, у якому міститься адміністративно-правове обмеження, залежно від суб’єкта його прийняття має структурований характер. Маємо на увазі, що конкретизація та персоніфікація адміністративно-правових обмежень має трапецієподібний вигляд. Так, адміністративно-правові обмеження, визначені в законах України, Указах Президента України та актах Кабінету Міністрів України мають загальний суворо імперативний характер. У подальшому передбачається прийняття акту нижчим в ієрархії органом, який повинен прийняти нормативно-правовий акт чи систему актів з метою визначення алгоритму дій як суб’єктів застосування, так і суб’єктів-адресатів.