1.3. Принципи адміністративно-правових обмежень

Досліджуючи сутність та зміст адміністративно-правових обмежень, варто приділити увагу основоположним ідеям, покладеним в основу встановлення та застосування цих обмежень задля забезпечення дотримання прав і свобод суб’єктів адміністративного права.

На думку С. С. Алексєєва, принципи права – це загальні положення, тобто специфічні для даної галузі права ідеї, загальні моменти, що характеризують її з погляду змісту. Принципи і загальні положення надають галузі особливого вигляду [[105], с.209]. Принципи не просто надають галузі особливого вигляду, а й визначають напрямки державної політики в кожній сфері суспільного життя.

А. Ф. Черданцев вважає, що принципи права – це основні вихідні положення, що юридично закріплюють об’єктивні закономірності суспільного життя [[106], с.186].

С. Е. Фролов визначає принципи права як основні теоретичні ідеї, що відбивають об’єктивні закономірності розвитку суспільства і держави [[107], с.40].

Р. Кондратьєв i О. Гернего пiд принципом права розумiють основні, вихiднi положення, якi визначають загальну спрямованiсть права i найбiльш icтoтнi риси його змiсту [[108], с. 43].

На думку М. I. Кондакова, принцип є основоположною першопричиною, основним положенням, вихідним пунктом, передосновою будь-якої тeopiї, концепції [[109], с. 477].

Тож, у теорії права існує безліч думок щодо змісту принципів права, однак їх єдність полягає в тому, що на принципах здійснюється побудова інститутів права.

В. С. Четвериков під принципом пропонує розуміти основоположні ідеї, положення або підхід, що спираються на об’єктивні закони розвитку процесів і явищ у природі та суспільстві, що використовуються людиною на основі наукових знань та професійного досвіду з метою оптимізації своєї діяльності [133, с.18].

Таким чином, здійснення ґрунтовного, концептуального дослідження передбачає виокремлення базових положень явища, яке вивчається. Це стосується й дослідження адміністративно-правових обмежень в адміністративному праві.

Питання про принципи права не обмежується дослідженням особливостей їх втiлення у нормативiстськiй сферi права, а поширюється на органiзaцiю правового регулювання загалом. Саме тому вважаємо, що принципи відіграють визначальну роль і у правовому регулюванні, i у нормотворчоcтi й правозастосуванні з урахуванням закрiплення в українському законодавствi.

Р. Кондратьєву i О. Гернего належить думка, що безпосереднiм джерелом принципу права є правовi норми [139, с. 43]. Утім, такий пiдxiд видається доволі вузьким. Адже якщо норма права формує правовий принцип, є первiсною, то правовий принцип залежить вiд норми права, але не вiд правових iдей, якi дійсно здатнi формувати правовий принцип i, врештi-решт, норму права. На противагу цьому пiдходу слiд навести думку О. О. Лукашової, згiдно з якою суспiльнi вiдносини можуть одержати правове закріплення лише відповідно до певних принципiв [[110], с. 21–22]. Уважаємо, що в публічному адмініструванні доцільніше йти від принципу до норми, від принципу до вибору засобу адміністрування, а не навпаки.

Н. А. Богданова вказує на те, що принципи інституту обмеження прав і свобод людини визначають становище людини і громадянина в суспільстві та державі [[111], с. 168]. Набір і зміст таких принципів залежить від головної ідеї – «людина – вища цінність», покладеної в основу співвідношення суспільного та індивідуального, встановлює міру цінності кожної людини і значущість загального блага.

Втручання держави в життєдіяльність суб’єкта права шляхом застосування до нього відповідних засобів у вигляді адміністративно-правових обмежень повинно, безумовно, підпорядковуватись певним принципам, що випливають із характеристики як самого обмеження, так і передумов та чинників, що зумовлюють встановлення правових обмежень, інакше правомірне застосування адміністративно-правових обмежень може спричинити протиправність у їх застосування.

Отже, принципи адміністративно-правових обмежень – це основоположні ідеї, що визначають підстави, порядок застосування адміністративно-правового обмеження з метою захисту прав і свобод суб’єктів адміністративного права від посягань з боку адресата шляхом звуження меж поведінки таких суб’єктів.

Теоретики права традицiйно поділяють принципи на загальні, мiжгалузевi, галузевi та iнституцiйнi [135, с. 57], або загальнi, мiжгалузевi, галузевi, пiдгалузевi, принципи iнститутів i субiнститутiв [[112], с. 54].

Так, на думку М. М. Марченка, принципи права,

залежно від сфери дії (сфери поширення) поділяються на загальноправові; міжгалузеві; галузеві; інститутів права;

залежно від типу права – на властиві рабовласницькому праву; властиві феодальному праву; властиві капіталістичному праву; властиві соціалістичному праву; властиві праву, перехідному від одного типу права до іншого;

залежно від характеру принципи права – на: соціально-економічні; політичні; ідеологічні; етичні; релігійні; спеціально-юридичні (принцип законності, рівності, справедливості та ін.) [[113], с.23–24].

В. М. Карташов, уважає, що залежно від способів їхнього зовнішнього вираження в тих чи інших формально-юридичних джерелах виділяють принципи права, закріплені в: міжнародних нормативно-правових актах і договорах; конституціях; конституційних законах; звичайних законах; підзаконних актах [[114]; с.230].

В iснуючих пiдходах чiтко простежується звертання до принципів окремих інститутів права. Враховуючи сутність та юридичну природу принципів права, принципи адміністративно-правових обмежень доцільно поділяти на: загальні принципи та принципи інституту адміністративно-правових обмежень.

Слушною є думка, що принцип відносно форми та змісту права є самостійною категорією, вираженою в iдeї, вимозі, що висувається до права.

Необхідність формування принципів адміністративно-правових обмежень полягає ще й у тому, що вони самим своїм iснуванням здатнi стримувати державу від невиправданого чи неправомірного втручання у права людини, формувати дiйсно правовi пiдxоди щодо цього.

Доцільність виокремлення принципiв адміністративно-правових обмежень зумовлена тим, що iдеї, покладені в основу формування цiлiсної системи обмежень прав і свобод людини, повинні мати єдині засади. Завдяки цьому адміністративно-правові обмеження зможуть найбiльш ефективно встановлюватись, функціонувати та охороняти права i свободи людини та iнтереси суспiльства у межах законодавства Укрaїни. Виважена й науково обґрунтована система принципiв адміністративно-правових обмежень дасть змогу максимально дотримуватись прав ycix зaiнтересованих суб’єктів, досягати балансу мiж зустрiчними iнтересами рiзних ociб, оскільки неоднаковi та принципово рiзнi підходи до проблеми обмеження прав людини і громадянина нерiдко зумовленi полiтико-кон’юнктурними мiркуваннями. Як бачимо, відсутнiсть принципiв обмежень прав і свобод людини призводить до свавiлля при встановленнi правових обмежень [148, с.90-91].

Л. С. Явич відстоює точку зору, що принципи можуть висуватися людьми стихiйно, в результатi емпiричного досвідy, чи формулюватися свiдомо i на piвні теоретичної концепцiї, набуваючи характеру наукових принципiв [[115], с. 10]. Тому при виокремленні системи принципiв адміністративно-правових обмежень слід концептуально розглядати погляди науковців-теоретиків стосовно цього питання із урахуванням теоретичних позицій, норм законодавства та правозастосування щодо таких обмежень.

Виокремлення принципів адміністративно-правових обмежень залежить від багатьох чинників, зокрема обґpунтованості, рiвня розвитку суспiльства, вибору адміністративно-правових засобiв, які визначаються залежно від принципу адміністративно-правового обмеження.

Л. І. Дембо зазначає, що єднiсть принципiв, їх взаємозв’язок об’єднує всю правову систему загалом [[116], с. 96]. З цього випливає, що принципи інституту адміністративно-правових обмежень мають відповiдати загальноправовим принципам та принципам галузей права. Визначення загальних принципiв адміністративно-правових обмежень здатне допомогти формуванню систем таких обмежень у певних галузях права України, що сприятиме їх упорядкуванню та ефективнiй дії. Жоден із принципів правових обмежень, що застосовуються до суб’єктів адміністративного права, яким би важливим він не був, самостійно не відображає ідеї правових обмежень у правовій державі. Підтвердженням цього є загальна думка, що окремі поняття і категорії не відображають ідеї в цілому. Уявлення про неї дає система, яка ґрунтується на цій ідеї та виражає її.

Таким чином, визначення поняття та системи принципів, які обумовлюють адміністративно-правові обмеження, є важливою та необхідною запорукою того, що застосовування до суб’єкта адміністративного права того чи іншого виду адміністративно-правового обмеження буде проводитись із урахуванням конституційних основ захисту прав і свобод людини і громадянина. Використання принципів регулювання адміністративно-правових обмежень має на меті, з одного боку, стримувати державу від невиправданого втручання у права і свободи людини, а з іншого – одночасно досягати оптимального балансу між зустрічними інтересами різних суб’єктів адміністративного права.

Визначення принципів регулювання адміністративно-правових обмежень має як теоретичне, так і практичне значення, яке полягає у тому, що останні є критерієм правомірності меж поведінки суб’єкта адміністративного права, які в обов’язковому порядку визначені в національному законодавстві.

О. В. Осинська, досліджуючи питання обмежень прав і свобод людини і громадянина в конституційному аспекті, наводить таку систему принципів, на яких базується обмеження прав і свобод:

1) принцип збереження суті права людини відповідно до його призначення при встановленні обмеження. Він відображає явище, яке характеризує прагнення держави розвивати права і свободи людини та сприяти їх ефективному здійсненню в усіх випадках, коли це не суперечить інтересам інших людей, суспільства або держави. Необхідність формування такого принципу обмеження прав і свобод людини зумовлена тим, що за його відсутності виникає можливість настання негативних наслідків, що можуть призвести до порушення права людини, коли це вигідно правлячий верхівці або вузькому прошарку суспільства [[117], с.94-95];

2) принцип обґрунтованості передбачає врахування при їх встановленні тих передумов та чинників, що зумовлюють правові обмеження. Тут важливо правильно оцінювати та враховувати інтереси різних суб’єктів права. При цьому людина має свідомо сприймати певні обмеження її прав. Якщо обмеження прав є обґрунтованими, суспільство у правовій державі має розуміти їх необхідність для всіх і для кожного окремо. Застосування даного принципу мінімізує ризик випадковості встановлення таких обмежень, що ставлять перепони на шляху до свавілля та зловживання владою, своїми повноваженнями [148, с. 98];

3) принцип пріоритету міжнародних стандартів у галузі прав людини щодо стандартів, встановлених національним законодавством. Цей принцип означає, що межі прав і свобод людини, встановлені національним законодавством, не можуть бути вужчими, аніж межі аналогічних прав, встановлені у міжнародних актах у галузі прав людини, обов’язковість яких визнана даною державою [148, с. 99];

4) принцип правомірності встановлення обмеження прав і свобод людини. Цей фундаментальний принцип передбачає можливість встановлення правових обмежень, що ґрунтуються на справедливості, рівності людей, узгодженості прав і інтересів різних людей та суспільства, держави. Він полягає у тому, що обмеження прав і свобод людини повинні однаково застосовуватися до всіх людей, незалежно від того, є вони громадянами тієї чи іншої держави чи особами без громадянства [148, с.101-102];

5) принцип пропорційності обмеження прав і свобод людини. Цей принцип полягає в тому, щоб при обмеженні прав і свобод людини ступінь звуження прав і свобод людини відповідав тій суспільно необхідній меті, заради якої це право обмежується [148, с.103];

6) принцип встановлення обмеження прав і свобод людини законом полягає в суворому та повному дотриманні приписів правових норм усіма суб’єктами права [148, с.106];

7) принцип соціалізації обмеження прав і свобод людини [148, с.108].

Окрім того, як було зазначено вище, принципи адміністративно-правових обмежень поділяються на конституційні та принципи інституту адміністративно-правових обмежень (інституційні).

Конституція України проголошує, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави [[118], ст.3]. Тож, головні конституційні принципи регулювання адміністративно-правових обмежень закріплені саме в ній.

1. Принцип верховенства права передбачає, що Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Конституцією України встановлено, що застосування обмежень можливе лише на підставі закону та в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя. Також принцип верховенства права передбачає, що норми, які визначають підстави та порядок застосування адміністративно-правових обмежень повинні бути зрозумілими (чіткими, ясними і несуперечливими).

2. Принцип справедливості передбачає, що особа, яка застосовує адміністративно-правове обмеження повинна бути впевнена в тому, що відповідне обмеження застосовується за належністю до того суб’єкта, який порушив норму права. Як підкреслював Ф. Бекон, один несправедливий вирок спричиняє більше біди, ніж багато злочинів, скоєних окремими особами; останні шкодять лише струмкам, тоді як несправедливий суддя псує саме джерело [[119], с. 473]. Р. Ієрінг наголошував, що жодна несправедливість, яку вимушена перенести людина, якою б тяжкою вона не була, не може зрівнятися з тією, яку здійснює поставлена Богом влада, коли вона сама порушує право. На його думку, «вбивство юстиції» є справжнім смертним гріхом права. Охоронець і вартовий закону перетворюється в його вбивцю: це – лікар, який отруює хворого, піклувальник, який душить того, ким опікується [[120], с. 63–64]. За слушним зауваженням В. Речицького, несправедливість, вчинена від імені права, збуджує людей значно сильніше, ніж несправедливість, вчинена від імені окремої особи. Саме звідси ця майже нелюдська вимогливість до тих, хто застосовує право, – суддів, сенаторів, президентів [[121], с. 11].

3. Принцип рівності означає, що адміністративно-правові обмеження застосовуються не однаково до кожного адресата, тобто не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Рівне ставлення до всіх, хто належить до певної загальновизнаної групи людей (наприклад, один тип ставлення – до дітей, інший – до дорослих), утворює обов’язкову вимогу для будь-якої системи правового порядку [[122], с. 336]. Тому природно, що рівність передбачає вимогу поводитись в однакових випадках однаковим чином, а у відмінних випадках – відмінним. Обґрунтування цієї формули, характерної для права всіх часів, можна знайти ще у Платона (для нерівних рівне стало би нерівним [[123], с. 248]) і Аристотеля (рівність для рівних, нерівність для нерівних [[124], с. 78]). Фактично вона забороняє дискримінацію як одне з найочевидніших порушень принципу рівності.

4. Принцип гуманізму визначає людину як найвищу цінність; це ідеологія, що орієнтується насамперед на позитив людини при визнанні її негативу, який потребує контролю й обмежень.

До принципів інституту адміністративно-правових обмежень, тобто інституційних належать:

1. Принцип визнання незалежності та недоторканості правового статусу особи. Соціальна цінність цього принципу полягає в тому, що застосування адміністративно-правових обмежень є необхідною мірою обмеження прав суб’єкта адміністративного права;

2. Принцип дозволяння всього, що не суперечить законним правам та інтересам інших суб’єктів адміністративно-правових відносин. Він розширює межі правової поведінки суб’єкта, передбачає, що свобода дій одного суб’єкта адміністративного права може поширюватись настільки далеко, наскільки це не завдає шкоди іншим. У зв’язку з цим гуманістична етика схвалює багатоманітність моральних поглядів і людських цінностей.

3. Принцип самообмеження. Відповідно до нього суб’єкт самостійно визначає межі дозволеної поведінки, усвідомлює власну відповідальність й обов’язки щодо інших осіб і зовнішнього середовища.

4. Принцип пропорційності, згідно з яким застосування певного виду адміністративно-правового обмеження повинно бути співрозмірним із досягненням публічних цілей та обсягом обмежуваного права. Позиція Євросуду ґрунтується на тому, що встановлені державою обмеження права повинні бути пропорційними до змісту й обсягу самого права і не можуть бути настільки суворими, аби порушити саму його сутність.

5. Принцип неупередженості полягає в тому, що адміністративно-правові обмеження застосовуються до суб’єктів адміністративного права незалежно від їх соціального стану, походження, майнового і посадового становища, місця знаходження, правових та політичних поглядів, приналежності до суспільних об’єднань, а також інших обставин, які відрізняють одного суб’єкта адміністративного права від інших.

6. Принцип використання досягнень науки і техніки, сучасних технологій та інформаційних систем. При визначенні необхідності застосовування того чи іншого адміністративно-правового обмеження уповноважений суб’єкт застосування повинен мати обґрунтовані та законні підстави, для визначення яких може використовувати відповідні бази даних, статистичну звітність, інформаційні системи, сучасні прилади та обладнання тощо.

7. Принцип тісної горизонтальної та вертикальної взаємодії уповноважених суб’єктів застосування адміністративно-правових обмежень з правоохоронними, державними і муніципальними органами, громадськими об’єднаннями та організаціями.

8. Принцип декларативності полягає в тому, що адміністративно-правові обмеження завжди повинні бути передбачені нормами адміністративного права. На це звертають увагу майже всі вітчизняні фахівці: якщо обмеження не передбачено нормами права, прийнятими компетентними органами, їх не можна назвати правовими. Так, наприклад, застосування адміністративно-правових обмежень передбачено низкою нормативно-правових актів, зокрема Кодексом України про адміністративні правопорушення; Кодексом адміністративного судочинства; Митним кодексом України; Законами України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», «Про державну службу», «Про громадські об’єднання» тощо.

9. Принцип індивідуальної визначеності, тобто суб’єкт застосування адміністративно-правового обмеження повинен в індивідуальному порядку підходити до вибору певного обмеження, що застосовується до суб’єкта адресата з метою скерування його поведінки в певні межі.

10. Принцип конкретизації передбачає в акті застосування адміністративно-правового обмеження чітко вказувати підстави, порядок та процедуру застосовування обмеження.

11. Принцип відповідальності суб’єкта застосування, який передбачає що суб’єкт, який застосовує певне адміністративно-правове обмеження, несе юридичну відповідальність за правильність, об’єктивність та своєчасність його застосування.

12. Принцип компетентності (відповідності) кваліфікаційним вимог, відповідно до якого особа, уповноважена застосовувати адміністративно-правове обмеження, повинна бути юридично наділена повноваженнями та компетенцією, що дають право їх застосовувати.

13. Принцип підзвітності та підконтрольності суб’єкта застосування органам публічної адміністрації полягає в тому, що субєкт який уповноважений застосувати адміністративно-правове обмеження повинен це робити виключно на законодавчих підставах та в рамках наділених повноважень і компетенції.

14. Принцип прозорості та відкритості дій суб’єктів застосування адміністративно-правових обмежень. Згідно з цим принципом визначається міра обізнаності громадян стосовно сутнісних проявів матеріальної і процесуальної сторони діяльності органів публічної адміністрації щодо підстав та порядку застосування певного обмеження, а також міра безпосередньої участі громадян у діяльності суб’єкта застосування адміністративно-правового обмеження, що виявляється у забезпеченні активного і реального впливу громадян та їх колективів на зміст публічно-управлінської діяльності через постановку вимог перед органами публічної влади щодо прийняття певних рішень, здійснення дій або утримання від них [[125], с. 30].

15. Принцип стратегічності, відповідно до якого встановлення адміністративно-правового обмеження повинно бути визначене певною метою, напрямком державної політики, що передбачає застосування обмеження.

16. Принцип загальноохопленості полягає в тому, що адміністративно-правове обмеження встановлюється нормативно-правовим актом та спрямоване на чітко визначеного адресата, тобто на всіх суб’єктів, яких стосуються положення даного акту.

Отже, принципи адміністративно-правових обмежень мають розгалужену систему, засновану на юридичних властивостях правових актів, якими вони закріплені. Узагальнення правових принципів досліджуваного інституту дає підстави для їх систематизації. Проте на сьогодні у науковій літературі немає інформації щодо систематизації принципів адміністративно-правових обмежень, а представлена теоретична основа їх класифікації не відзначається ідентичністю поглядів.