Стаття 41. Переведення державних службовців

1. Державний службовець з урахуванням його професійної підготовки та про­фесійної компетентності може бути переведений без обов’язкового проведення конкурсу:

1) на іншу рівнозначну або нижчу вакантну посаду в тому самому державному органі, у тому числі в іншій місцевості (в іншому населеному пункті), - за рішенням керівника державної служби;

2) на рівнозначну або нижчу вакантну посаду в іншому державному органі, у тому числі в іншій місцевості (в іншому населеному пункті), - за рішенням керівника дер­жавної служби в державному органі, з якого переводиться державний службовець, та керівника державної служби в державному органі, до якого переводиться державний службовець.

Державний службовець, призначений на посаду без конкурсу, не може бути пере­ведений на вищу посаду державної служби без проведення конкурсу.

2. Переведення здійснюється лише за згодою державного службовця.

3. Не допускається переведення в іншу місцевість державного службовця - вагіт­ної жінки або особи, яка є єдиним опікуном дитини віком до 14 років, а також держав­ного службовця, який у встановленому законодавством порядку визнаний інвалідом. Не допускається таке переведення також у разі виникнення у державного службовця особливо важливих особистих або сімейних обставин.

4. У разі переведення державного службовця на іншу посаду йому виплачується заробітна плата, що відповідає посаді, на яку його переведено.

5. Переведення не повинно бути прихованим покаранням.

1. Предмет регулювання

Предметом регулювання статті є визначення умов та порядку переве­дення державних службовців на інші посади (як елемент проходження ними державної служби).

2. Цілі статті (мета норми)

Метою статті є визначення:

випадків переведення державних службовців на інші посади без обов’яз­кового проведення конкурсу;

переліку посадових осіб, до повноважень яких належить прийняття рішення щодо переведення державних службовців;

переліку державних службовців, переведення яких не може бути здійснено;

гарантій соціального захисту державних службовців, які переводяться на інші посади.

3. Правова основа коментованого положення (конституційні норми, принципи права/державної служби; рекомендації (стандарти) міжна­родних організацій (Рада Європи, OECP)

Норми коментованої статті кореспондують з пунктом 6 додатка до Реко­мендації № R (2000) 6 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам Ради Європи про статус публічних службовців у Європі, яка визначає про­цедуру переведення публічного службовця на іншу посаду чи місце роботи.

Зокрема, зазначається, що по можливості переведення має здійсню­ватися лише за згодою публічного службовця, крім випадків, коли воно є необхідним з огляду на публічні інтереси та, зокрема, для забезпечення належного публічного адміністрування.

У будь-якому разі воно не може являти собою приховане покарання.

Публічні службовці повинні мати засоби правового захисту проти мож­ливої незаконності такого кроку.

Термін «переведення» в Рекомендації розглядається у найширшому сенсі, оскільки такий крок тягне за собою суттєві наслідки для публічного службовця.

Можливість переведення важлива і для керівництва, оскільки забезпечує певний ступінь мобільності персоналу для ефективного виконання ним своїх функцій.

Переведення є важливим і для самих службовців, які повинні мати мож­ливість змінювати свої обов’язки чи місце роботи.

Отже, під переведенням слід розуміти кілька можливих варіантів. Воно може передбачати перехід на нову посаду на тому ж рівні в межах одного підрозділу в тій самій місцевості або на ту саму посаду в іншому підрозділі того самого органу влади (переміщення по горизонталі) у тій самій місцевості. У таких випадках згода службовця не відіграє значної ролі.

Втім, можливим є і переведення, що передбачає зміну місцезнаходження службовця, який продовжує працювати у тому самому органі влади і мож­ливо на тій самій посаді.

Нарешті, переведення може передбачати перехід публічного службовця з одного органу влади до іншого із зміною місця роботи та відповідно місця проживання або без такої зміни. У двох таких випадках згода службовця на переведення набуває важливості.

Пункт 6 Рекомендації містить принцип, за яким переведення потребує згоди службовця, крім випадків, коли воно є необхідним з огляду на публічні інтереси. До причин, які обґрунтовують такі інтереси, слід віднести будь-які законні причини, з яких орган влади бажає перевести службовця з однієї посади на іншу, або змінити його місцезнаходження — особливо тоді, коли потрібно для належного виконання публічних функцій, тобто належного адміністрування.

4. Визначення термінів, які потребують тлумачення

Терміни, які застосовуються у коментованій статті («професійна під­готовка», «професійна компетентність», «конкурс», «керівник державної служби») визначені в статтях 2, 6 і 22 Закону.

5. Місце коментованого положення у цілісному механізмі/ інсти­туті, зв’язки цієї норми з іншими положеннями Закону та незакон­ними нормативними актами; умови і особливості застосування

5.1. Частина перша коментованої статті визначає, що переведення мож­ливе лише на іншу рівнозначну або нижчу вакантну посаду в тому самому державному органі, у тому числі в іншій місцевості (в іншому населеному пункті) чи на рівнозначну або нижчу вакантну посаду в іншому державному органі, у тому числі в іншій місцевості (в іншому населеному пункті).

Рішення про переведення приймає керівник державної служби. І якщо це стосується іншого державного органу, у тому числі в іншій місцевості (в іншому населеному пункті) — то керівники державної служби обох дер­жавних органів.

Під рівнозначною посадою слід розуміти посаду державної служби, що належить до однієї групи оплати праці з урахуванням юрисдикції держав­ного органу (стаття 2 Закону). Відповідно до статті 51 Закону, встановлено дев’ять груп оплати праці.

Державні органи поділяються за юрисдикцією, яка поширюється на всю територію України; на територію однієї або кількох областей, міста Києва або міста Севастополя; на територію одного або кількох районів, міст облас­ного значення.

Державний службовець не може бути переведений на вищу посаду дер­жавної служби без проведення конкурсу.

5.2. Частина друга коментованої статті визначає, що переведення дер­жавних службовців здійснюється лише за згодою державного службовця. При цьому Законом не передбачено, в письмовій чи усній формі повинна надаватися така згода.

З урахуванням практики застосування законодавства у сфері державної служби доцільно, щоб надання державним службовцем згоди на переведення здійснювалося в письмовій формі.

5.3. Частина третя коментованої статті запроваджує заборону на переве­дення в іншу місцевість державного службовця — вагітної жінки або особи, яка є єдиним опікуном дитини віком до 14 років, а також державного служ­бовця, який у встановленому законодавством порядку визнаний інвалідом.

Як випливає із цієї норми, не допускається переведення зазначених державних службовців в іншу місцевість навіть не тільки за їх згодою, але і на їх прохання. Вбачається, що така норма дискримінаційна, оскільки є загальне правило, яке передбачає можливість переведення державного службовця в іншу місцевість лише за його згодою.

Згідно з другим реченням частини третьої коментованої статті, не допус­кається таке переведення також у разі виникнення у державного службовця особливо важливих особистих або сімейних обставин.

У Законі не розкривається, які саме особисті або сімейні обставини можуть оцінюватися як особливо важливі і бути перешкодою для переве­дення державного службовця в іншу місцевість.

5.4. Частина четверта коментованої статті врегульовує питання виплати заробітної плати державному службовцю у разі його переведення. Згідно із зазначеною частиною, державному службовцю виплачується заробітна плата, що відповідає посаді, на яку його переведено.

Тобто, незалежно від посади, на яку переведено державного службовця (нижче- чи вищеоплачувану), йому з моменту переведення виплачувати­меться заробітна плата, що відповідає посаді, на яку його переведено.

5.5.

5.6. Важливо зауважити, що в Законі не визначені, на жаль, мета вико­ристання такого інструменту, як переведення державного службовця, та причини переведення державних службовців навіть без їхньої згоди.

Адже переведення повинне здійснюватися насамперед, коли необхідно оперативно заповнити певну вакантну посаду для виконання відповідних функцій або коли конкурсні процедури залучення персоналу не дають бажа­ного результату і виникає ризик невиконання важливих державних завдань і функцій.

У такому разі переведення навіть без згоди державного службовця вкрай важливе саме для захисту публічних інтересів. Як правило, у західних дер­жавах переведення допускаються не довше ніж на 1-2 роки і не більше ніж 1-2 рази протягом служби.

Як вид або одну з форм переведення слід розглядати так звану «рота­цію», коли здійснюється планове періодичне переміщення службовців на певних посадах, як правило, рівнозначних (різних місцевостях або в різних державних органах).

Метою ротації є професіоналізація та універсалізація службовців та/або мінімізація корупційних ризиків.

1. Державний службовець може бути направлений у службове відрядження (далі - відрядження) для виконання своїх посадових обов’язків поза межами постій­ного місця служби, у тому числі на роботу до секретаріатів міжнародних організацій, представництв міжнародних організацій в інших країнах або органів влади іноземних держав у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

2. Керівник державної служби визначає місце, строк відрядження, режим роботи у період відрядження та завдання до виконання.

3. Строк відрядження державного службовця протягом одного календарно­го року не може перевищувати 60 календарних днів, крім випадків, визначених зако­нодавством.

Направлення державного службовця у відрядження на більш тривалий строк можливе за його письмовою згодою.

4. Державному службовцю відшкодовуються витрати та надаються інші компен­сації у зв’язку з направленням у відрядження в порядку і розмірах, визначених Кабі­нетом Міністрів України.

5. За державним службовцем на весь період відрядження зберігаються його по­сада та заробітна плата.

6. Під час направлення державного службовця у відрядження беруться до уваги його сімейний стан та інші особисті обставини. Не допускається направлення у відря­дження без їхньої згоди вагітних жінок, державних службовців, які мають дітей віком до 14 років, самостійно виховують дітей-інвалідів, інвалідів з дитинства.

1. Предмет регулювання

Предметом регулювання статті є визначення порядку та умов службового відрядження державного службовця в межах України та за кордон.

2. Цілі статті (мета норми)

Стаття передбачає визначення:

мети направлення державного службовця у службове відрядження;

посадових осіб, які приймають рішення про службове відрядження, та строків такого відрядження;

гарантії та компенсації, що надаються державному службовцю у зв’язку із службовим відрядженням;

обмеження щодо направлення державних службовців у службові відрядження.

3. Правова основа коментованого положення (конституційні норми, принципи права/державної служби; рекомендації (стандарти) міжна­родних організацій (Рада Європи, OECP)

Коментована стаття враховує рекомендації (стандарти) міжнародних орга­нізацій, зокрема Рекомендації № R (2000) 6 та (2000) 10 Комітету Міністрів

Ради Європи з питань регулювання державної служби в країнах Європи, а також положення окремих законодавчих актів країн-членів ЄС, які регулю­ють порядок проходження державної служби.

4. Визначення термінів, які потребують тлумачення

Ключовим терміном коментованої статті є службове відрядження, яке можна визначити як тимчасове виконання державним службовцем своїх поса­дових обов’язків поза межами постійного місця служби, тобто населеного пункту, в якому розташовано постійне/основне робоче місце службовця.

5. Місце коментованого положення у цілісному механізмі/ інсти­туті, зв’язки цієї норми з іншими положеннями Закону та незакон­ними нормативними актами; умови і особливості застосування

5.1. Частина перша коментованої статті визначає, що службові відря­дження є невід’ємною складовою виконання посадових обов’язків, що не потребує його згоди, крім випадків, встановлених законом.

Передбачено, що державний службовець може бути направлений у службове відрядження для виконання своїх посадових обов’язків поза межами постійного місця служби, у тому числі на роботу до секретаріатів міжнародних організацій, представництв міжнародних організацій в інших країнах або органів влади іноземних держав.

5.2. Згідно з частиною другою коментованої статті, ініціатором службо­вого відрядження є керівник державної служби, який визначає місце, строк службового відрядження і режим роботи у період відрядження та завдання до виконання. Тобто на керівника державної служби покладено обов’язок з визначення умов здійснення службового відрядження.

5.3. Частина третя коментованої статті встановлює обмеження строку службового відрядження державного службовця 60 календарними днями. Направлення державного службовця на більш тривалий строк можливе лише за його письмовою згодою.

Так, відповідно до пункту 6 постанови КМУ «Про суми та склад витрат на відрядження державних службовців, а також інших осіб, що направ­ляються у відрядження підприємствами, установами та організаціями, які повністю або частково утримуються (фінансуються) за рахунок бюджетних коштів» від 2 лютого 2011 р. № 98^[199], строк відрядження державних службов­ців, які направляються для запобігання або ліквідації наслідків стихійного лиха, епідемій, епізоотій, виробничих аварій, а також усунення інших обста­вин, які створили або можуть створити загрозу життю чи умовам життєді­яльності людей, не може перевищувати один рік.

Оскільки Законом передбачена можливість направлення державних службовців на строк, який перевищує 60 календарних днів, але за їх згодою, виникає потреба у внесенні змін до відповідних актів законодавства, які регу­люють умови та порядок здійснення відрядження державними службовцями.

5.4. Частиною четвертою коментованої статті визначення процедури від­шкодування витрат та надання інших компенсацій у зв’язку з направленням державних службовців у відрядження віднесено до компетенції Кабінету Міністрів України.

Ця процедура врегульована зазначеною постановою КМУ від 2 лютого 2011 р. № 98.

5.5. Частина п’ята коментованої статті визначає, що за державним служ­бовцем на весь період відрядження зберігається його посада і заробітна плата. Тобто гарантується збереження посади і заробітної плати за державним службовцем на період службового відрядження і, відповідно, його право на просування по службі та присвоєння чергового рангу.

5.6. Частина шоста коментованої статті передбачає врахування сімейного стану державного службовця та інших особистих обставин при вирішенні питання про направлення державного службовця у службове відрядження.

Передусім це стосується обставин, які можуть завадити державному службовцю досягти мети відрядження і, відповідно, — інтересів державної служби. Обставинами, які слід враховувати керівнику державної служби при вирішенні питання про направлення державного службовця у відрядження, є хвороба, інвалідність державного службовця або члена його сім’ї, народ­ження дитини, смерть члена сім’ї тощо.

Частиною шостою коментованої статті також передбачена заборона на службове відрядження вагітних жінок, державних службовців, які мають дітей віком до 14 років, самостійно виховують дітей-інвалідів, інвалідів з дитинства, без їх згоди.