Генеза установи як організаційно-правової форми юридичної особи

Вважається, що загальну категорію юридичної особи було введено в науковий і практичний оборот для того, щоб під­креслити особливий характер колективного утворення, яке не є людським індивідом, і відобразити особливості юридичної особистості цього утворення [17, с.

Досліджуючи установи як суб'єкти цивільних відносин, з огляду на те, що окремі питання цієї проблематики вже були предметом досліджень інших науковців, лише коротко окрес­лимо шляхи і підґрунтя виникнення цієї організаційно- правової форми (далі — форми. — І. Ж.) юридичної особи, бо передумови і причини її виникнення — це поступовий роз­виток самої категорії «юридична особа» [41, с. 10].

Хоча ознаки, які відрізняють установу від інших форм юридичних осіб, поступово набували властивостей системо­утворюючих (кваліфікуючих), за всіх часів вибір установи як форми існування тієї чи іншої організації обумовлювався метою, якої прагнули досягти засновники шляхом утворення останньої і яка була, як правило, спрямована на задоволення соціально-корисних потреб не самих засновників, а дестина- торів такої організації.

У доктрині цивільного права виникнення установи як окремої форми юридичної особи, як і виникнення самого терміна «установа», досі залишається спірним.

С. Н. Суворов відзначав, що пошук конструкції нового суб'єкта права, майно якого уособлювалося б від майна тих, хто його створював, розпочали ще юристи Римської респу­бліки (Марціан, Алфен, Ульпіан). Вони першими звернули увагу на той факт, що майно, права та обов'язки можуть на­лежати не окремим громадянам або їх групам, а певній ство­реній ними і самостійно існуючій організації. Проте поділ осіб на дві категорії: фізичних і юридичних з'явився не в рим­ській, а в пізнішій юриспруденції [203, с. 29]. Це означає, що римляни не тільки не знали такого поняття, як юридична осо­ба, а й не оперували поняттям «фізична особа». З цим пого­джуються й інші правники, зокрема І. П. Грешников, вказую­чи, що в сучасних умовах зручно використовувати порівнян­ня двох добре відомих нам суб'єктів права — фізичну і юри­дичну особу, але термін «фізична особа» не був відомий римському праву і вперше з'явився у європейському праві часів рецепції або навіть пізніше [52, с. 24-25].

Слід додати, що останнім часом у науці цивільного права висловлюється думка, що римське право взагалі не прагнуло створювати поряд з громадянином будь-якого нового учасника правовідносин. Так, Ю. С. Любимов стверджує, що спочатку йшлося про створення «ідеальної єдності», в основу якої було покладено властивість певної групи осіб або відокремленого майна виступати в обороті як суб'єкт права.

У науковій літературі зазначається, що установи часів Стародавнього Риму не набули належного розвитку [5, с. 127]^[III], але на думку одних учених вони були союзами ненадійними, оскільки не засновувалися на єдності учасників і могли роз­пастися в будь-який час [134, с. 473-476], а на думку інших, з чим слід погодитися, причина полягала в тому, що установи, як і інші колективні утворення того часу, а саме товариства, на відміну від фізичних осіб відігравали у правових відноси­нах другорядну роль [219, с. 95].

Проте як окрема форма юридичної особи установа розви­валась і вже в епоху Середньовіччя поширилася на залежні від церкви утворення, такі, наприклад, як духовні навчальні заклади, богадільні, притулки, шпиталі, школи при церквах та ін. [24, с. 48; 131, с. 27], причому в деяких країнах Західної Європи порядок виникнення зазначених організацій регла­ментувався правом канонічним (конкордатами, збірниками, звичаями, статутами чи хартіями).

Щодо появи самого терміна «установа», то в науковій літературі на сьогодні усталеним є погляд, що в цивільний оборот термін «Stiftungen» ввів німецький цивіліст Штифтунг, і саме з цього моменту всі штучні утворення (юридичні осо­бистості) поділилися на корпорації і установи, причому кор­порація почала розглядатися виключно як юридична особис­тість, заснована на членстві та участі засновників у її діяль­ності [31, с. 18-24; 24, с. 49; 78, с. 209-210]^[IV].

З виникненням у Західній Європі різноманітних видів загальнокорисних установ, а саме художніх музеїв, галерей, бібліотек, закладів освіти, літературних фондів тощо, цілі діяльності яких були нетотожними із діяльністю церковних установ, у юриспруденції питання щодо сутності установ по­стало досить гостро.

Серед цих теорій найбільш яскраво виділялися теорія «фікції» і теорія «безсуб’єктного» (цільового) майна» (теорія персоніфікованого майна), аналіз яких, на наш погляд, дасть можливість відкрити завісу над сутністю установи як само­стійної організаційно-правової форми юридичної особи.

Прихильники теорії «фікції» вважали юридичну особу сукупністю окремих осіб, яка за допомогою фікції як науково­го прийому розглядається як єдина особа. Держава за допо­могою фікції дозволяла створити штучний суб’єкт права для досягнення мети, поставленої його засновниками. Прибічники саме цієї теорії виділили загальні риси установи як учасника цивільних відносин: а) створення та діяльність для задоволен­ня релігійних, просвітницьких, благодійних та інших непри­буткових потреб невизначеного кола дестинаторів; б) виокрем­лення певного майна засновників для здійснення її діяльності; в) створення у формі юридичної особи; г) відсутність членства; д) належність права власності на майно, яке передане установі, засновнику (-ам) [203, с. 134, 168-171].

Представники теорії «безсуб’єктного» (цільового) майна» допускали можливість існування суб’єктивних прав без суб’єкта. Йдучи шляхом дослідження сутності юридичної особи через відповідь на запитання, кому належить майно корпорації, Алоїзій Бринц, який вважається засновником те­орії «персоніфікованої мети», дійшов висновку недоцільнос­ті пошуку людського субстрату в юридичній особі, оскільки в певних випадках право може існувати і без суб’єкта, а май­но належати не особам, які створили корпорацію, а меті, яка стоїть перед юридичною особою. Звідси остання — це три­ваючий стан управління майном, яке відділене від усього іншого майна засновників, тобто майно і є цією персоніфіко­ваною метою [249]^[V].

Аналізуючи зазначені теорії, можна дійти висновку, що саме вони сприяли становленню установи як самостійної організаційно-правової форми юридичних осіб як штучних утворень, що реально існують, але створюються учасниками цивільних відносин для досягнення ідеальних соціально зна­чущих цілей і функціонують на принципах, що суттєво різ­няться від тих, які закладені в механізм функціонування іншої організаційно-правової форми — товариства.

Щодо тих етапів, які пройшли у своєму розвитку і станов­ленні установи в Україні, то в цілому ми поділяємо той підхід, що засто совують інші правники при дослідженні цього пи­тання [28, с. 9]. Можна погодитися з тим, що паростки установ з’являються ще за часів Київської Русі, коли створюються духовні навчальні заклади, братства, шпиталі, церковні благо­дійні установи, хоча прояв співчуття до нужденних, надання їм матеріальної допомоги, головним чином роздача їжі й одя­гу, як найпро стіші форми благодійництва входили у звичаї східних слов’ян і були поширеними ще раніше [102, с. 8]^[VI]. Унаслідок посилення центральної влади поряд із церковною і приватною благодійністю набрав сили процес оформлення державного піклування. Так, з 1670 р. у Російській імперії, до складу якої входила на той час Україна, було видано наказ «Про створення богаділень», що, у свою чергу, знайшло по­дальше відбиття в постановах Земського собору 1681 р. У пер-

1.1. Генеза установи як організаційно-правової форми юридичної особи шій чверті XVIII ст. створюється мережа світських соціальних установ, виходять такі закони, як «Про заборону жебрацтва» (1712 р.) та «Про визначення жебраків соціально небезпечним елементом» (1721 р.) тощо.

У цілому, якщо не звертати увагу на термінологію, яку застосовують учені в галузі господарського права, можна по­годитися і з тим, що для дореволюційного етапу (1842-1917рр.) було характерним трактування установи як структурного типу юридичної особи, протилежного корпорації (форми юридич­ної особи. — І. Ж.), хоча в дореволюційній Росії, де всі юри­дичні особи поділялися за законом на приватні та публічні, поширеною формою були товариства, серед яких виділялися ті, які не мали за мету отримання прибутку, а прагнули до­сягти інших, зокрема, благодійних, просвітницьких, релігій­них цілей. У доктрині ці товариства отримали назву ідеальних союзів [185, с. 115-116], до яких належали навчальні і благо­дійні заклади, шпиталі, богадільні, будинки для божевільних; богоугодні заклади, єпархіальні начальства, церковні, монас­тирські та архієрейські будинки, мечеті, синагоги, молитовні будинки [55, с. 299; 5, с. 237-246]. І. А. Покровський виділяє існування в ті часи також і аліментних установ, які здійсню­вали благодійницьку діяльність за рахунок пожертвувань влади на утримання сиріт [72].

Ранній радянський етап (1917-1961 рр.) характеризуєть­ся тим, що з’являється конструкція бюджетної установи — не власника, яка уособлювала в собі будь-які культурні та управ­лінські організації, що фінансувалися за кошторисом. За та­кими установами не визнавалась юридична особистість (пра­ва юридичної особи — І. Ж.). Так, після Жовтневої революції першими організаціями, що мали ознаки установ, були комі­тети бідноти [56; 57]. Як зазначається в літературі, це були псевдоблагодійницькі організації, що здійснювали матеріаль- Розділ 1. Сутність установи як юридичної особи в умовах ринкової економіки ну підтримку бідняків та міського населення землею і продо­вольчими продуктами за рахунок конфіскації останніх у за­можних селян [100, с. 68].

Середній радянський етап (1961-1987 рр.) характеризу­ється тим, що установи — не власники були визнані юридич­ними особами. Так, Цивільний кодекс Української РСР 1963 р. (далі — ЦК УРСР) [230] відносив установу до видів юридич­них осіб, які знаходяться на державному бюджеті й мають самостійний кошторис, керівники яких користуються права­ми розпорядників кредитів (ст. 25). На цей час у цивілістичній науці превалювала точка зору, що установи можуть створю­ватися тільки у формі державних юридичних осіб, які здій­снюють виключно соціально-культурні функції. На законо­давчому рівні заборонялося створювати установи приватного права, а державним установам заборонялося займатися гос­подарською діяльністю, хоча можливість для останніх вико­нувати свої функції на платній основі, наприклад, для кіно­театрів, музеїв, палаців культури тощо, все ж таки існувала [189, с. 123-124]. З цього приводу С. І. Вільнянський зазначав, що державні установи, до яких належали державні кредитні установи, ощадні каси, Академія наук СРСР, утримуються за рахунок державного бюджету, мають кошторис, згідно з яким фінансуються, і виступають у цивільному обороті як певні частини єдиного цілого [34, с. 117]. Такої самої точки зору дотримувалися М. Й. Бару і М. В. Гордон [231, с. 36-37], В. І. Давидов і А. Л. Маковський [82, с. 33] та інші вчені. При цьому у ст. 11 Основ цивільного законодавства Союзу РСР та союзних республік [121] було закріплено норму, що держбюджетні установи вважаються юридичними особами лише за умови наявно сті у них самостійного кошторису, до того ж, що їх керівники користуються правом розпоряджен­ня кредитами.

Але якщо правники і не заперечували, що державні уста­нови мають право на існування, визначення поняття установи завжди було дискусійним. Це пов’язувалося з тим, що уста­нови розглядались, як було показано, як публічні юридичні 1.1. Генеза установи як організаційно-правової форми юридичної особи особи, наділялися спеціальною правоздатністю, виконуючи управлінські, культурно-просвітницькі та наукові функції, діючи на підставі типових положень або статутів [111, с. 125]. Р Й. Халфіна характеризувала підхід до визначення поняття установи з боку тих правників, які вважали, що ця форма взагалі не належить до приватного права, як насторожений [218, с. 183].

Проте вже в ті часи окремі правники, зокрема В. А. Рясен- цев, вказували на те, що поряд з публічними юридичними особами, яким при їх створенні надається певне майно дер­жавою, а поточні витрати покриваються за рахунок держав­ного бюджету, існують і організації, які не знаходяться на самофінансуванні, а фінансуються за рахунок інших джерел, які жодним чином не пов'язані з державним бюджетом. Так, у формі установ могли створюватися школи, клуби, музеї, а їх засновниками були організації, що їх фінансували. Але вка­зані установи могли бути визнані юридичними особами тіль­ки за умови, якщо вони мали самостійний баланс і відокрем­лене майно [190, с. 130-131].

Слід зазначити, що саме в цей час С. М. Братусь провів порівняння корпорацій і установ публічного права, встановив­ши, що корпорація — це: а) об'єднання осіб, які створюють її у своїх інтересах і отримують за результатами діяльності остан­ньої прибуток; б) склад її засновників заздалегідь визначений; в) існує і діє в інтере сах засновників, які безпосередньо пов'язані поміж собою і з установою членськими правами і обов'язками; г) засновники беруть участь у її управлінні.

Учений визначав такі ознаки установи: а) створення за волевиявленням одного чи декількох засновників шляхом виділення майна для досягнення певної, як правило, соціально- культурної мети; б) дія в інтересах третіх осіб — дестинато- рів, які не беруть участі в її заснуванні і таким чином не пов'язані між собою й установою відносинами членства; в) коло дестинаторів є невизначеним; г) майно має цільове призначення; д) засновники не управляють установою і не розподіляють майно після її ліквідації.

Проте С. М. Братусь підкреслював, що діяльність заснов­ника установи завершується визначенням мети її діяльності і виділенням певного майна для досягнення цієї мети [25, с. 51-61], з чим не можна погодитися з огляду на таке. Від­сторонення засновника (-ів) від подальшого впливу на діяль­ність установи шляхом заборони на управління нею не пов'язано з тим, що останньому (-нім) надано право заснувати установу, забезпечивши її матеріальну базу, а з тим, що уста­нова не є об'єднанням осіб. Навряд чи особа, яка заснувала «ідеальний союз», втратить до діяльності останнього інтерес, якщо розглядати діяльність у більш широкому вимірі.

Перебудовний етап (1987-1991 рр.) характеризується тим, що в діяльність бюджетних установ вводяться елементи гос­подарського розрахунку, оскільки вони отримують право надавати оплатні послуги.

У пострадянський етап (1991-1997рр.) установи діяли в умовах становлення та розвитку національної правової системи й у певних випадках їх діяльність регулювалася за­конодавством радянського і перебудовного етапів.

Не можна не відзначити, що науковці не стояли осторонь від вирішення питання доцільності запровадження вказаної форми юридичної особи, обґрунтовуючи і виокремлюючи ті особливості, які б дали змогу здійснити ефективне регулю­вання її діяльності. Можна виділити такі точки зору щодо цього: «теорію відокремлення майна», «корпоративну теорію» походження установ та «теорію «вічної особи».

Представником першої був І. Б. Новицький, який вважав, що установа виникла як одна з форм публічного утворення після прийняття Римом християнства як державної релігії (380 р. н. е.). Це відбулося на ґрунті виокремлення майна для створення церков. Згодом церква (від грец. ecclesia — божий дім) стала особливою установою, через яку здійснювалося боже піклу­вання про віруючих на Землі. Церковне майно почало розгля­датися таким, що належить церкві і призначене для її божої і вічної мети, служителі церкви вважалися розпорядниками, а віруючі — користувачами цього майна [116, с. 72-75].

Щодо «корпоративної теорії» походження установ, то К. П. Победоносцев доводив, що у Стародавньому Римі по­няття «uni.versi.tas» означало «корпоративну установу» (союз), яка наділялася ідеальною (юридичною) особистістю, була учасником правових відносин нарівні з громадянами, управ­ління нею здійснювалося відповідним органом, а майно на праві спільної власності належало її учасникам. Такої думки дотримувався і В. М. Хвостов, стверджуючи, що виникнення установи як юридичної особи — це своєрідний розвиток ка­тегорії «корпорація» (від лат. corpus habere — права юридич­ної особи). Вчений зауважував, що починаючи з 160 р. н. е. права юридичної особи поступово стали визнаватись і за при­ватними спілками в Римі імператорського періоду [220, с. 114]. Цю точку зору підтримав пізніше і С. М. Братусь, який роз­глядав установу як корпорацію з невизначеним колом учас­ників, розуміючи під ними всіх її дестинаторів. Окрім того, він вважав, що існують і певні перехідні форми між корпора­цією й установою, а саме: установи з корпоративним устроєм і корпорації, що наближаються за своїм устроєм до установ, зокрема університети [247, с. 358]^[VII]. Таким чином учений під­креслював, що тип корпоративної установи або корпорації, близької за своїм устроєм до установи, виникає головним чином з корпорацій, що переслідують так звані ідеальні, тоб­то культурні, наукові, виховні й подібні до них цілі, схожі з цілями, що здійснюють установи» [25, с. 60]. Цю особли­вість відзначав Л. Загурський, вказуючи, що християнська громада з точки зору її членів — це корпорація, а з точки зору мети, яку вона переслідує, — установа (piae causae) [62, с. 142]. На цьому наполягає і сучасна дослідниця В. Ф. Під- дубна, зазначаючи, що окремі релігійні організації за

Розділ 1. Сутність установи як юридичної особи в умовах ринкової економіки організаційно-правовою формою не можна віднести ні до товариств, ні до установ, оскільки вони мають характерні ознаки і тих і інших, що проявляється в особливості створен­ня і припинення їх діяльності, управлінні, участі цих органі­зацій у цивільних відносинах тощо. Правник пояснює це конфесійними традиціями і нормами канонічного права, які мають неабиякий вплив на правовий статус цього виду непід- приємницьких юридичних осіб [130, с. 6].

У сучасних умовах тезу С. М. Братуся про можливість існування перехідних за своїм устроєм утворень поділяє І. М. Кучеренко, яка пропонує запровадити в Україні таку організаційно-правову форму неприбуткового товариства, як заклад, посилаючись при цьому на досвід Російської Федера­ції (далі — РФ), де одночасно з фондами, які за своїм право­вим статусом відповідають передбаченим ЦК України уста­новам, закріплене існування інших установ (пойменованих саме в такий спосіб), щодо яких засновники можуть здійсню­вати управлінські функції, зобов’язані фінансувати їх та нести відповідальність за їх боргами [94, с. 279-280]^[VIII].

Представником теорії «вічної особи» був В. І. Синайський, який дійшов висновку, що установи виникли внаслідок ви­рішення проблем, які склалися в цивільному обороті, який потребував усталеного існування правових форм, а окрема людина або їх сукупність — корпорація були більш-менш тимчасовими носіями прав і обов’язків [226, с. 144]. Учений вважав, що установа і є тим суб’єктом, який повністю від­сторонюється від окремої людини або від їх сукупності, за­сновується для існування постійних і в більшості своїй важко здійсненних цілей і, як така, є постійним (курсив мій. — І. Ж.) носієм прав і обов’язків у цивільному обороті [186, с. 92].

Проаналізувавши погляди щодо виникнення установ, вважаємо, що представники і першої і другої мають сенс під час розгляду установи як окремої організаційно-правової форми юридичної особи, тобто юридичної особистості, яка

виникла спочатку як колективне утворення — союз фізичних осіб. І тільки згодом, коли цілі, яких прагнули досягти заснов­ники, створюючи нове утворення, а саме отримання від цьо­го благ третіми особами (дестинаторами), які не були його засновниками, неможливо або недоцільно було вирішити в межах утворення-корпорації, виникла потреба в модифіка­ції цієї форми, що і відбулося за рахунок можливості створен­ня не союзу осіб, а об’єднання майна осіб з передачею остан­нього в управління юридичній особі, яка повинна була у сво­їй діяльності слідувати меті засновника (-ів), використовуючи передане їй майно виключно для досягнення засновницької мети. Цей висновок підтверджується і тим, що на сьогодні майже ні в кого не викликає сумніву, що і така форма, як то­вариство однієї особи — це корпорація, хоча на відміну від установи, в якій все ж таки може спостерігатися об’єднання майна декількох осіб, при його створенні відсутня не тільки така ознака, як об’єднання осіб, але й об’єднання майна. Від­різняє ж ці форми юридичних осіб те, що в товаристві однієї особи засновник бере участь у її управлінні й отримує при­буток, а засновників установи може бути декілька, вони не беруть участі ні в її управлінні, ні в розподілі прибутку, і до того ж не отримують майно при припиненні її діяльності. Таким чином, можна дійти висновку, що установа своїм під­ґрунтям мала корпорацію, яка була певним чином модифіко­вана з метою до сягнення за допомогою цієї форми певної соціально корисної мети.

Як вірно відзначається в літературі, до загальних підстав виникнення різних організаційно-правових форм юридичної особи, включаючи й установу, слід віднести: історичну ево­люцію суспільства, що відбувається завдяки розвитку соці­альних відносин; соціальну необхідність створення учасників цивільних відносин, відмінних як від фізичних осіб, так і від підприємницьких товариств, за допомогою яких задовольня­лися би в основному немайнові інтереси фізичних або юри­дичних осіб у соціальній, культурній, релігійній сферах [33, с. 59].

Щодо теорії «вічної особи» В. І. Синайського, то з нею важко погодитися, враховуючи хоча б те, що вона несе в собі елементи міфічності, оскільки добре відомо, що нічого віч­ного не буває, і кожна юридична особа, як і фізична, «про­живає» своє «життя», тобто виникає, існує, може, перетворю­ючись, змінювати організаційно-правову форму, мету, в кінці кінців припиняти свою діяльність [16, с. 79].

На сьогодні установа як форма здійснення непідприєм- ницької діяльності продовжує існувати в багатьох країнах Західної Європи. Так, за законодавством Німеччини і Швей­царії установа створюється за волею фізичної особи, яка наділяє установу певними коштами й майном для досягнен­ня поставленої мети. Особи, які користуються послугами останньої, не пов'язані з нею відносинами членства, а тому установа розглядається як цільове майно. Існують установи приватного права, які створюються за волевиявленням при­ватних осіб, та установи публічні, які створюються за волею держави. В окремих випадках на установи приватного пра­ва може бути покладено виконання функцій установ публіч­ного права.

Швейцарський Цивільний кодекс теж дозволяє вільно створювати приватні установи без отримання на це відповід­ного дозволу з боку держави [46, с. 73-75].

Проте праву Франції хоча і відома така форма юридичної особи, як установа, але в ній можуть існувати виключно ор­ганізації, які створюються публічною владою [78, с. 220].

Форми юридичної особи з такою назвою взагалі не існує в законодавстві Англії, але воно знає таку форму, як траст (trustee — довірче управління майном).

Законодавство Російської Федерації, як і законодавство України, розглядає установу як одну з організаційно-правових форм юридичної особи, закріпивши визначення її поняття в Цивільному кодексі Російської Федерації 1994 р. (далі — ЦК РФ) [44, с. 58]. Відповідно до цього закону установою визна­ється організація, яка створена власником для здійснення управлінських, соціально-культурних або інших функцій не- комерційного (непідприємницького, за термінологією зако­нодавства України. — І. Ж.) характеру і яка фінансується ним повністю або частково. Установа відповідає за своїми зобов’язаннями грошовими коштами, які є в її розпоряджен­ні. При їх недостатності субсидіарну відповідальність за зобов’язаннями установи несе власник відповідного майна. Особливість правового статусу окремих видів державних та інших установ визначається законом та іншими правовими актами (ст. 120 ЦК РФ). Установа володіє майном, що за нею закріплене, на праві оперативного управління (ч. 2 ст. 120; ч. 1 ст. 296 ЦК РФ). Визначення поняття установи міститься й у Федеральному законі РФ «Про некомерційні організації» [117] (далі — Закон РФ), відповідно до якого установою ви­знається виключно некомерційна (непідприємницька. — І. Ж.) організація. Остання створюється для виконання функцій некомерційного характеру і фінансується власником (-ами), який (-і) її створили, повністю або частково. Установи можуть створюватися для досягнення соціальних, культурних, осві­тянських, наукових та управлінських цілей, охорони здоров’я громадян, розвитку фізичної культури та спорту, задоволення духовних та інших нематеріальних потреб громадян, захисту прав, законних інтересів громадян та організацій, вирішення конфліктів та спорів, надання юридичної допомоги, а також в інших цілях, спрямованих на досягнення загальних благ (статті 2 і 9 Закону РФ).

Підхід законодавця підтримується і в російській цивіліс- тичній доктрині. Так, і В. О. Білов, і С. П. Грішаєв вважають, що у формі установ мають бути створені переважно такі ор­ганізації, як школи, лікарні, санаторії, будинки відпочинку, спортивні й культурні організації та інші подібні до них струк­тури. При цьому вчені, з огляду на те, що в РФ юридичні особи на рівні ЦК не поділені на приватні і публічні, відносять місцеві органи влади, правоохоронні органи до «непомітних» (нетипових. — І. Ж.) суб’єктів майнових відносин [10, с. 151— 152; 48, с. 50].

1.2.