§ 1. Юридична наука: поняття, структура і місце в системі наук

Головним завданням науки є пізнання об’єктивних законів дій­сності, а пізнані закони слугують основою цілеспрямованої діяль­ності людей. Юриспруденція, або правознавство — це спеціалізована галузь знань у сфері суспільствознавства.

Необхідною умовою нормального розвитку і функціонування суспільства є його внутрішня організованість, певний рівень впоряд­кованості існуючих у ньому відносин. Це й обумовлює появу та існу­вання держави і права. Ці два суспільні феномени підпорядковуються загальним законам розвитку суспільства, проте для них характерні і свої власні, тільки їм притаманні закономірності. Саме для цього і по­трібна юриспруденція, система юридичних наук, які вивчають ті спе­цифічні закономірності, яким підпорядковуються держава і право.

Термін «юриспруденція» виник у Стародавньому Римі напри­кінці IV — на початку ІІІ ст. до н.е. (від лат. jurisprudentia — знання права) і сьогодні вживається у значеннях:

— науки про державу і право (юридичної науки), тобто теоретич­ної діяльності у галузі права;

— професійної практичної діяльності юриста.

Юридична наука — це система знань про об’єктивні властивості держави і права в їх поняттєво-юридичному розумінні і вираженні, про загальні та окремі закономірності виникнення, розвитку і функ­ціонування держави і права в їх структурній багатоманітності.

Головне призначення юридичної науки — бути теоретичним орієнтиром для практики державного будівництва і правового регу­лювання на ґрунті пізнання і усвідомлення відповідних суспільних явищ і процесів.

У системі суспільних наук юридична наука виступає як єдина галузь знань, предметом вивчення якої є держава і право.

— теоретичні та історичні науки (теорія держави і права, історія держави і права, історія політичних і правових вчень), пред­метом вивчення яких є загальні і специфічні особливості ви­никнення, розвитку і функціонування держави і права, істо­ричний процес їх становлення, а також зародження і розвиток вчень про державу і право на різних історичних етапах розви­тку суспільства;

— науки, що вивчають державу і право зарубіжних країн, а та­кож міжнародне публічне і міжнародне приватне право;

— галузеві (конституційне, адміністративне, фінансове, еколо­гічне, цивільне, сімейне, трудове право тощо) і міжгалузеві (кримінологія, прокурорський нагляд, організація правосуд­дя) науки, предметом вивчення яких є особливості правового регулювання певної сфери суспільних відносин;

— прикладні юридичні науки (судова медицина, криміналістика тощо), специфіка яких полягає у тому, що вони виникли на стику юридичних і неюридичних наук. Завдання цих наук — використання досягнень інших наук у вирішенні правових проблем.

У складі юридичної науки історично першими виникли галузеві науки. Передусім, слід відзначити, що всі вони є емпіричними. Це озна­чає, що всі вони ґрунтуються на фактах, тобто на даних або явищах, які піддаються перевірці.

Що ж до теоретичних та історичних наук, вони стали результатом вивчення закономірностей правової дійсності, теоретичним узагаль­ненням державно-правових знань, здобутих протягом історії.

Сама теорія держави і права пройшла у своєму розвитку кілька етапів. Її еволюція почалася із поступового поділу юридичних наук. Чим більше поглиблювалася їх диференціація, тим більшою була по­треба у зворотному процесі — консолідації і систематизації знань. Інтеграція знань передбачає поглиблення думки в природу явищ, а диференціація — її збагачення. Потреби суспільної практики ви­кликали необхідність концентрації уваги безпосередньо на законо­мірностях правової дійсності. Їх вивчення було покладено до основи формування загальнотеоретичних наук.

Загальна теорія держави і права не одразу сформувалася як така. Теорія права є німецьким поняттям, уживаним у континентально- європейському науково-правовому просторі. Це поняття не властиве англо-американській правовій думці. Тут оперують терміном «юри­спруденція». У Західній Європі та Росії теорія держави і права скла­лася у XVIII — XIX ст. на підґрунті таких наук і навчальних дисци­плін, як енциклопедія права і філософія права.

Енциклопедія права як навчальна дисципліна виникла ще у XVII ст. Одним з перших підручників у цій предметній галузі стала «Універсальна енциклопедія права» Г. Гунніуса, видана в 1675 році. Широко відомі також роботи з енциклопедії права К. Неволіна, Е. Трубецького, Г. Чичеріна (ХІХ — поч. ХХ ст.).

Спочатку енциклопедія права не мала чітко окресленого пред­мета і єдиної системи. Вона містила перелік і огляд усіх юридичних наук як початкових відомостей про право, різні його галузі та методи вивчення. По-різному вирішувалося питання про статус енцикло­педії права.

Попередницею загальної теорії держави і права була також філо­софія права, яка ґрунтувалася на теорії природного права. Першими авторами, що ввели термін «філософія права» у науковий вжиток, були Ґуґо Ґроцій (1798 р.) та Георг Гегель (1820 р.). Певний поштовх до оформлення філософії права як внутрішньо узгодженої єдиної узагальнюючої науки про право був даний відомим німецьким філо­софом Фрідріхом Шеллінгом (1803 р.).

Термін «теорія права» замість «філософії права» був введений А. Меркелем у 70-х рр. ХІХ ст., причому не у значенні ідеальних пер­шооснов права (такий підхід властивий теорії природного права, що була покладена в основу філософії права), а у значенні діючої сис­теми правових норм. У такий спосіб на основі енциклопедії права і філософії права поступово сформувалася загальна теорія права, яка охопила як філософське осмислення правової дійсності, так і найза- гальніші уявлення про всю систему юридичних наук.

На початку ХХ ст. при вивченні «загальної юриспруденції» (тео­рії права) перейшли від порівняльного аналізу змісту правових норм і понять до дослідження структури і функцій правових норм і пра­вових систем. Західноєвропейські фахівці у галузі теорії права Ганс Кельзен та Леон Дюгі заснували «Міжнародний журнал теорії пра­ва». Тематика публікацій була орієнтована на розробку загальних проблем для різноманітних правових систем: природа права, співвід­ношення держави і права, права і суспільства, фундаментальні понят­тя і методи теорії права.

Після цього у розвитку теорії держави і права настала перерва, пов’язана з відродженням в післявоєнні роки філософії права, звер­неної не до досвіду, а до ідеї.

У 60-і рр. ХХ ст. почалося відродження теорії держави і права на базі розвитку нових наукових галузей — інформатики, правової пси­хології, соціології права. Нині теорія держави і права є міжгалузевою наукою. Вона використовує досягнення як галузевих, так й інших наук. При цьому вона виконує інтегруючу функцію: по-перше, забез­печує взаємодію різноманітних наук у дослідженні права; по-друге, об’єднує результати їх досліджень з елементами філософії права.

Держава і право у своєму розвитку впливають на юридичну на­уку, яка постійно збагачується. З’являються нові або ускладнюються існуючі правові інститути і явища. Виникають нові суб’єкти права. Розширюються сфери цивільного обороту. Зростають права грома­дян. Усе це стимулює появу на дереві юридичного пізнання все нових і нових наукових напрямків.

Так, науково-технічний прогрес, спеціалізація наукового знання, інтенсивна зміна і трансформація окремих суспільних процесів по­кликали до життя нові галузі права (космічне, атомне, комп’ютерне право). Несприятливе становище в галузі охорони довкілля змуси­ло наукове співтовариство зайнятися розробкою екологічного права. Соціально-економічні зміни в суспільстві, пов’язані з інтенсивним розвитком ринкових відносин, призвели до виділення підприємниць­кого, податкового, банківського права тощо.

Загальна теорія держави і права тісно співвідноситься з іншими галузями наукового пізнання. Вона формулює поняття, наукові за­кони, які дозволяють не лише пізнати суть держави і права, а й підви­щити їх роль у суспільному житті й удосконалити ці інституції.

Юридична наука, вивчаючи певну сторону суспільного життя, користується своїми власними категоріями та поняттями, в яких знаходять своє закріплення здобуті нею знання про різні сторони державно-правового життя суспільства, про виникнення, розвиток і функціонування таких суспільних інститутів, як держава і право.

До таких наук можна віднести філософію, економічну теорію, со­ціологію, політологію та соціальну психологію.

Філософія (від гр. фіХоодфіа. — любов до мудрості) — це наука про загальні закони розвитку природи і суспільства. Вона виробляє узагальнену систему поглядів на світ, місце в ньому людини, за­гальні принципи буття і пізнання, досліджує пізнавальне, ціннісне, соціально-політичне, морально-етичне та естетичне ставлення люди­ни до світу. Філософія не залишає поза своєю увагою державу і пра­во, однак визначає лише їх сутність, природу, призначення і місце в системі соціальних явищ, цим і обмежуючись. Що ж стосується теорії держави і права, то вона вивчає їх, досліджуючи крізь призму пере­дових досягнень філософії і використовуючи при цьому філософські категорії. Філософія виробляє засоби світоглядної орієнтації люди­ни, дає ключ до розгадки державно-правових явищ. Теорія держави і права, в свою чергу, озброює філософію матеріалом, який дозволяє робити узагальнення і формулювати загальні принципи соціального прогресу, свободи, а також виробляти загальнометодологічні прин­ципи дослідження в галузі всіх окремих наук, у тому числі в царині держави і права. Не випадковим є те, що філософія права як частина загальної філософії започаткувала теорію держави і права як таку, пе­ретворилася на методологічне підґрунтя юриспруденції завдяки до­слідженню глобальних державно-правових явищ і процесів.

Слід відмітити, що особливо тісно теорія держави і права пов’я­зана з діалектично-матеріалістичною філософією, яка, за висловом відомого російського вченого Лейста, «базується на ідеалах і на цін­нісній орієнтації, поскільки дає нам уявлення про краще право і спри­яє формуванню права ідеального».

Економічна теорія (від гр. оікоуорікр — оселя і закон; vempia — міркування, вчення) вивчає систему виробничих відносин, організа­цію господарського життя суспільства, характерні риси і особливості поведінки окремих соціальних груп і спільнот, які займаються вироб­ництвом, обміном і споживанням товарів і послуг. Теорія держави і права використовує положення і висновки економічної теорії, вихо-

Тема 1. Предмет, методологія і значення загальної теорії держави і права дячи з того, що держава і право є надбудовою над економічним бази­сом. Однак, якщо предмет економічної теорії охоплює закономірності економічних явищ і процесів, то предмет теорії держави і права — за­кономірності державних і правових явищ. У площині, де ці явища і процеси перетинаються, економічні відносини потребують найадек- ватніших державно-правових інститутів, а останні, виникаючи у від­повідь на економічні потреби, самі виступають важливим чинником формування соціально-економічних відносин.

Соціологія (від лат. socis — суспільство; від гр. /oyoZ — вчення) — наука про суспільство в цілому та окремі його структури, соціальні групи і соціальні процеси зокрема. Об’єктом соціологічного дослід­ження є всі соціальні явища, у тому числі і державно-правові. Буду­чи засобом пізнання держави і права, соціологія завдяки цьому по­глиблює свій власний предмет. Теорія держави і права використовує результати соціологічних експериментів для підвищення соціальної ефективності норм права, засобів удосконалення державного апара­ту, вивчення причин і умов правопорушень, рівнів соціальної право­свідомості і правової культури. У площині перетину цих наук утвори­лася соціологія права як наука, яка досліджує соціальні, економічні, культурні та інші фактори, що впливають на існування, розвиток і дію права в суспільстві.

Політологія (від гр. xo/тка — державна діяльність) досліджує ді­яльність і відносини у сфері реалізації влади в суспільстві, а також закономірності функціонування і розвитку політики і політичної влади як складових політичної системи суспільства. Об’єкт політо­логії — політичне життя суспільства в різних його проявах, діяльність держави та її органів, політичних партій, політичних рухів і громад­ських організацій. Питань права політологія торкається менше, адже політичні відносини в суспільстві будуються передусім на засадах конкурентної боротьби, «правила гри» в якій визначаються самими учасниками, а не правом, тоді як питання держави, співвідношення суспільства і держави, особи і держави в ній посідають значне місце. Проте їх вивчення здійснюється з політичної, а не з юридичної точки зору. Теорія ж держави і права покликана досліджувати державу як правове явище. Політологія у певний спосіб, як і філософія, озброює теорію держави і права матеріалом, котрий дозволяє різнобічно вивча­ти питання про місце держави і права в політичній сфері і політичних

процесах, про взаємодію держави з іншими політичними інституція­ми. У свою чергу, політологія користується теоретико-юридичними досягненнями у вивченні проблем держави. На стику теорії держави і права і політології формується політологія права як система знань про державно-правову політику, про стрижневі напрямки політично­го розвитку держави і права, що ґрунтуються на об’єктивних законо­мірностях цього розвитку.

Соціальна психологія (від гр. щи/ц — душа) вивчає закономірнос­ті, механізми і фактори психічного життя людини, соціальних спіль­нот і суспільства в цілому. Її увага зосереджена на закономірностях поведінки людей, обумовленої її належністю до певних соціальних груп. Досягнення соціальної психології враховуються теорією держа­ви і права при вивченні правосвідомості, ефективності впливу права на свідомість і поведінку людей, мотивацій, якими керується людина при виборі неправомірної поведінки замість правомірної. Соціальна психологія допомагає теорії держави і права узагальнювати резуль­тати практичної діяльності державно-правових інститутів (насампе­ред, інституту управління), поведінки посадових осіб і громадян за допомогою виявлення соціально-психологічних механізмів, що зна­ходяться в основі державної організації управління суспільством. На стику соціальної психології і права успішно розвивається правова психологія, яка вивчає психологічні закономірності практичної юри­дичної діяльності.

За місцем у структурі юридичної науки загальна теорія держави і права належить до теоретико-історичних наук разом із історією дер­жави і права та історією вчень про державу і право.

Історія держави і права вивчає процес історичного розвитку державно-правових форм життя конкретних країн у хронологічно­му порядку, тоді як теорія держави і права досліджує їх розвиток в узагальнено-теоретичному вигляді. Конкретні дані історії держави і права використовуються теорією держави і права для теоретичних узагальнень, вироблення загальних закономірностей розвитку дер­жави і права різних народів у конкретні історичні періоди.

Історія вчень про державу і право досліджує і висвітлює істо­рію виникнення і розвитку теоретичних знань про державу і право. Історично закономірний процес накопичення людьми уявлень про державно-правові явища відбивається у численних вченнях, теорі­ях, гіпотезах, ідеях мислителів різних народів світу. Теорія держави і права вивчає результати їх пошуків у вигляді теоретичних висно­вків і узагальнень. Історія вчень про державу і право озброює теорію держави і права матеріалом про історичне формування поняттєвого апарату теорії. Наприклад, теорія держави і права досліджує пробле­му державного суверенітету. Історія вчень про державу і право надає відомості про те, коли, ким і у зв’язку з чим уперше було розроблене поняття державного суверенітету, розкриває його основні ознаки в трактуванні того, кому належить ця розробка.

Отже, загальна теорія держави і права є загальною методологіч­ною наукою як щодо теоретико-історичних та галузевих, так і від­носно інших юридичних наук. В цьому контексті її місце в системі юридичних наук видається очевидним і визначається тим, що вона:

— є загальнотеоретичною, методологічною, базовою щодо інших юридичних наук;

— об’єднує і використовує дані і висновки юридичних наук з ме­тою більш глибокого загальнотеоретичного їх узагальнення;

— досліджує основні закономірності розвитку держави і права в цілому;

— виробляє загальні поняття і принципи, на які спираються інші юридичні науки.

Схема 1. Місце теорії держави і права в системі юридичних і неюридичних наук

Отже, відповідно до свого предмету загальна теорія держави і пра­ва виконує методологічну функцію і займає центральне місце в сис­темі юридичних наук. Вона є фундаментом юридичної науки. Вона будує свої висновки, категорії і поняття на підставі аналізу і узагаль­нення численних фактів, подій, явищ, що відображають державно- правовий розвиток різних країн в контексті їх історичного розвитку. В свою чергу інші юридичні науки керуються розробленими загаль­ною теорією держави і права положеннями про суть держави і права, про механізм держави, поняття правової держави, про виникнення права, його становлення, функціонування і розвиток.