Методологічні засади визначення поняття власності як юридичної категорії

Категорія власності є найбільш уживаною як поняття юридичне, як властивість державно-правової надбудови, що охоплює вольові суспільні відносини. Воно виникло у зв'язку з тим, що на певному етапі розвитку суспільства з'явилося приватне привласнення (приватна власність) об'єктів природи і матеріальних благ зовнішнього світу, а це у своєму істо­ричному розвитку породило державу і право.

Неминучим результатом приватного привласнення (при­своєння) природних багатств та об'єктів зовнішнього світу стало поділення суспільства на соціальні групи з проти­лежними інтересами. Поділ праці, розподіл суспільства на соціально неоднорідні групи, поява держави, — все це зу­мовило виникнення права, за допомогою якого повинні були регулюватися суспільні відносини з приводу привласнення матеріальних благ. Право покликане було врегулювати від­носини між заможними і незаможними, між власниками і не власниками. Тому термін «власність» вживається не тільки в економічному, а і в юридичному сенсі, що охоплює сферу вольових суспільних відносин.

Для цілей визначення поняття права власності необхід­но відштовхуватися від положень про економічні відносини власності, як відносин з приводу привласнення, розподілу, обміну, споживання, розділу праці, що склалися в суспільс­тві та її соціальній структурі. У цьому зв'язку методологічно правильним є підхід до визначення права власності, який був висунутий академіком А. В. Венедиктовим. При визна­ченні поняття права власності, писав він, теорія права має відштовхуватися від поняття власності як суспільно-виробни­чих відносин з приводу привласнення предметів природи ін­дивідом усередині і за допомогою визначеної суспільної фор­ми, власності як відношення індивіда чи колективу до умов і засобів виробництва як «до своїх» [51, с. 29]. Одночасно він підкреслював, що не слід економічні категорії довільно переводити на мову права, «тобто не можна юридизирувати економічні категорії» [415].

На підтвердження цієї думки зазвичай посилаються на К. Маркса, який проводив певні розмежування між еконо­мічним і юридичним поняттями власності. У передмові до «Критики політичної економії» він писав: «На певному сту­пені свого розвитку матеріальні продуктивні сили суспільства приходять у свою суперечність з існуючими виробничими від­носинами, або — що є тільки юридичним виразом цього — з відносинами власності, всередині яких вони досі розвивали­ся» [247, т. 1, с. 322].

Для того щоб зрозуміти, яким чином економічні відноси­ни власності (привласнення-присвоєння) отримують своє юри­дичне оформлення, необхідно проаналізувати всю сукупність суспільно-виробничих відносин з приводу привласнення в тій чи іншій суспільно-економічній формації. Іншими словами, не­обхідно простежити, як привласнення, будучи економічною категорією, закріплюється нормами права і набуває форму права привласнення. Для цієї мети також слід відштовхува­тися від дослідження права власності як права привласнен- ня-присвоєння в динаміці (як певного процесу) та у статиці (як певного стану).

Присвоївши предмети природи, індивід ставиться до них як «до своїх», задовольняючи будь-які свої потреби чи ін­тереси, володіючи, користуючись і розпоряджаючись при­власненим предметом. Таке володіння, користування і розпо­рядження є реальним економічним відношенням. Крім того, ставлення суб'єкта до привласнених предметів як «до своїх» є тут індивідуально-психологічним та відособлено-вольовим, а цього недостатньо для того, щоб визнати за ним власницьку приналежність присвоєного предмета. Необхідно, щоб інші визнали в індивідуумі власника і ставилися до нього як до власника, тобто необхідна суспільна воля, а не індивідуаль­не бажання^[38]. Така суспільна воля починає своє формування в процесі привласнення і остаточно складається, коли пред­мети природи присвоєні в результаті виробництва, розподілу, обміну, споживання тощо.

Сформована суспільна воля закріплюється державою у такому стані, в якому вона склалася і визнана необхідною з боку суспільства¹.

Проте привласнення здійснюється безперервно, оскільки привласнення природних ресурсів та виробництво на їх ос­нові матеріальних благ є умовою існування людини і сус­пільства та має розширюватися, розвиватися і вдосконалю­ватися у відповідності зі зростаючими потребами людини і суспільства. Це означає, що у подальших актах присвоєння відбувається закріплення привласнених предметів природи за допомогою виробництва, розподілу, обміну, споживання тощо. Воно може і повинно тривати при використанні суспільством або окремими особами вже привласнених предметів природи та їх ресурсів.

Для залучення привласнених предметів природи в наступні цикли виробництва його учасники мають бути наділені мож­ливостями їх використання, тобто вони повинні мати мож­ливість володіти, користуватися та розпоряджатися привлас­неними предметами не тільки шляхом вступу в об’єктивні виробничі відносини, а й у вольові відносини. Останні опо­середковуються першими, пізнаються і закріплюються волею суспільства в її загальнообов’язкових юридичних нормах до тих меж, до яких це визнано необхідним і доцільним для забезпечення відповідних інтересів¹.

Наділення певних осіб можливостями вступу у вольові відносини з приводу належних їм предметів природи і ма­теріальних благ для подальшого привласнення-присвоєння і є право привласнення^{[42] [43]} як певний процес (динаміка права привласнення). Таким чином, право привласнення як пев­ний процес являє собою закріплення можливості певних осіб, груп чи їх об’єднань, громад, держави або всього суспільства володіти, користуватися і розпоряджатися привласненими матеріальними благами для подальшого присвоєння предметів природи та їх ресурсів. З наведе­ного визначення стає очевидним як привласнення в процесі виробництва, будучи економічною категорією, набуває свого юридичного виразу.

Слід погодитися з думкою С. М. Корнєєва про те, що право власності як право присвоєння охоплює обидві зазна­чені сторони права привласнення — і динаміку, і статику [202, с. 9—10]. Незважаючи на те, що об’єктивно існуючі економічні відносини зумовлюють вольові юридичні відносини, тим не менш, останні активно впливають на розвиток пер­ших. Тут складається та існує взаємний зв’язок і взаємний вплив базисних та надбудовних відносин один на одного.

В юридичній літературі, як минулих років, так і нещо­давно виданій, усталеним є розгляд поняття права власності в об’єктивному і суб’єктивному розумінні [453, с. 300— 301; 216, с. 114—115; 421, с. 40]. Під правом власності в об’єктивному сенсі розуміють сукупність правових норм, що регулюють певне коло суспільних відносин. Під правом влас­ності в суб’єктивному сенсі розуміють юридично закріплені за власником можливості певної поведінки і забезпечені за­коном заходи поведінки власника щодо належного йому май­на. Ці поняття тісно пов’язані між собою і представляють обидві сторони одного і того ж явища — права власності. Отже, загальне визначення права власності має містити еле­менти як об’єктивного, так і суб’єктивного права власності. Інакше кажучи, визначення права власності в об’єктивному та суб’єктивному розумінні не можуть не збігатися у найго­ловнішому та істотному [254, с.

Право власності в об’єктивному розумінні. Право власності в об’єктивному розумінні традиційно представ­ляється у вигляді певної сукупності правових норм, що регулюють суспільні відносини щодо засад встановлення, способів виникнення, закріплення приналежності, здійснення правомочностей, зміни та припинення, забезпечення охоро­ни та захисту прав власників. Вони у даний час отримали широке закріплення у вітчизняному законодавстві, оскільки мають принципове значення для сприйняття юридичної офор- мленості права власності та регулювання відносин власності в цілому. До таких норм відносяться і норми, що регулюють відносини приналежності природних об’єктів та утворення завдяки використання їх ресурсів матеріальних благ. Останні займають особливе місце у визначенні поняття та юридич­ному закріпленні права власності на природні об’єкти та їх ресурси.

Норми права в об’єктивному розумінні, насамперед, вста­новлюють можливість або неможливість, припустимість або неприпустимість власницької належності матеріальних ціннос­тей і природних об’єктів, тим самим закріплюючи їх стан привласненості та визнаючи відповідні способи їх використан­ня в процесі привласнення. До таких норм права природно- ресурсової власності в об’єктивному розумінні можна віднес­ти, наприклад, норми розділу VI Декларації «Про державний суверенітет України»¹ та ст. 4 Закону України «Про еконо­мічну самостійність Української РСР»^{[44] [45]}, положення яких у наступному склали основу ст. 13 чинної Конституції України, що закріплює приналежність природних об'єктів українському народу.

Правовими нормами власності в об'єктивному розумінні є норми, що встановлюють підстави виникнення, способи на­буття й умови змінення відносин власності на матеріальні блага та природні об'єкти. До таких норм, насамперед, від­носяться положення ст. ст. 14 і 41 Конституції України, по­ложення Земельного кодексу України^[46] та вимоги Цивільного кодексу України^[47], що пред'являються до об'єкта та суб'єктів права земельної власності.

Об'єктивне право власності включає немало норм, що встановлюють порядок і межі здійснення володіння, користу­вання і розпорядження природними об'єктами та їх ресурса­ми, а також визначають їх правовий режим, надаючи мож­ливість власникам закріплювати своє «панування» над ними. Так, наприклад, чинним природноресурсовим законодавством передбачено особливий порядок володіння і користування об'єктами природно-заповідного фонду, тваринного і рослин­ного світу, у тому числі на власницькій основі.

Право власності в об'єктивному розумінні включає в себе норми і вимоги, що встановлюють способи охорони «ста­ну привласненості» від неправомірних посягань на природні об'єкти і форми захисту прав на них, що належать влас­нику. До них відносяться норми глав 23—25 Земельного кодексу, розділу 2 Лісового кодексу України¹, ст. 4 Кодек­су України про надра^{[50] [51]}, ст. 6 Водного кодексу України від 6 червня 1995 року^[52] та деякі інші норми природноресурсових кодексів.

Нарешті, до правових норм власності в об'єктивному сенсі відносяться законодавчі приписи, що передбачають умови та порядок припинення права власності на природні об'єкти та їх ресурси. До таких норм слід віднести, наприклад, при­писи та правила про викуп земельних ділянок для суспіль­них потреб та з мотивів суспільної необхідності, передбачені Земельним кодексом та Законом України «Про відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності» від 17 листопада 2009 року^[53].

Юридичні норми, що опосередковують право власності в об'єктивному розумінні, містяться не тільки в конституцій­ному, природноресурсовому чи екологічному законодавстві. До них відносяться великі групи цивільно-правових, фінан­сово-правових та податково-правових норм, окремі норми адміністративного та кримінального законодавства та деяких інших галузей права [25]. При цьому слід погодитися з дум­кою професора Ю. С. Червоного про визначальну роль норм конституційного права в регулюванні відносин власності в об'єктивному сенсіі [457].

Незважаючи на відмінності у юридичній природі, зазна­чені норми в об'єктивному розумінні утворюють поширений інститут права власності. Виходячи з традиційного уявлення про домінування в цьому правовому інституті цивільно-право­вих норм, більшість вчених-юристів відносять його до галузі цивільного права [335, с. 13]. Однак галузева приналежність інституту права природноресурсової власності є, щонаймен­ше, спірною і проблематичною, що підлягає спеціальному дослідженню і окремому розгляду.

Характерним для норм права власності в об’єктивному сенсі, і особливо для права природноресурсової власності, є висування на перший план не їх регулятивної, а «право- встановлюючої» функції. Вони можуть не торкатися певних відокремлених інтересів, ними не врегульовані конкретні від­носини окремих власників, проте такі норми є і вони існу­ють, спираючись на авторитет державної законодавчої влади. Соціальна цінність норм права власності в об’єктивному ро­зумінні полягає у тому, що вони надають стабільність від­носинам власності й є потенційними регуляторами відносин власності на тривалу перспективу. Такий характер норм пра­ва власності зумовлюється безстроковою природою відносин власності, які не терплять анархії та хаосу, частих змін і необґрунтованих обмежень.

Необхідною умовою появи власності взагалі і права влас­ності зокрема є те, з приводу чого виникають відносини власності. Предмети природи, привласнені індивідом, нале­жать йому, є об’єктами його власності. Коли ця приналеж­ність предметів природи або речей закріплюється правом за цим індивідом, тоді говорять про об’єкти права власності. Ними є предмети природи і матеріальні речі зовнішнього світу, приналежність яких закріплена правом за певними особами. Саме на цій основі право власності формується і визнається у якості речового права [118, с. 35]. Цією озна­кою право власності відрізняється від інших прав, об’єктами яких можуть бути як предмети, наділені речово-матеріалізо- ваними ознаками, так і не матеріалізовані об’єкти і блага, предмети інтелектуальної творчості, зобов’язальні відносини тощо. Проте натурально-речова сутність природних об’єктів відрізняється від матеріальних та нематеріальних цінностей, створених за допомогою трудової діяльності без участі при­родних сил і властивостей природи.

Об’єктами права власності можуть бути тільки ті пред­мети і речі, які привласнені індивідами чи їх об’єднаннями. Інакше не можна було б розмежувати їх від таких самих речей і предметів інших осіб. Крім того, ставитися як до «своєї» можна лише стосовно конкретної речі або певного майна. Момент індивідуалізації речі завжди передує виник­ненню права власності на неї [434, с. 220]. Тому об'єктами права власності можуть бути тільки індивідуально визначені предмети та речі. І, навпаки, предмети і речі, наділені ро­довими ознаками, не можна придбати на праві власності до тих пір, поки вони не індивідуалізовані та не конкретизовані шляхом їх відокремлення або відділення їх частини від всієї маси такого ж роду предметів і речей. Не можна, наприклад, стати власником землі взагалі, проте, виділивши окремі час­тини земельних площ, можна придбати право власності на конкретну земельну ділянку. Саме виходячи із зазначеного критерію визначається правооб'єктність земельної ділянки у ст. 79 чинного Земельного кодексу.

Незважаючи на те, що природні багатства країни в за­конодавчому порядку позначаються в узагальненій формі, у переважній більшості випадків природні об'єкти, що наділені родовими ознаками, індивідуалізуються не тільки шляхом виділення їх частин від загальної маси, а й за ознакою місце­знаходження. Так, водні ресурси чи лісові багатства, вугільні пласти або нафтові родовища є об'єктами права власності та індивідуалізуються як за допомогою їх привласнення шляхом видобутку чи освоєння, так і за місцем розташування на те­риторії країни. Така особливість права власності об'єктивно притаманна природноресурсовій власності, обумовлена влас­тивостями самих природних об'єктів та їх ресурсів.

Таким чином, право власності може виникати на ма­теріальні об'єкти і речі, які мають індивідуально визначені ознаки у вигляді матеріалізованих речей або предметів при­родного походження, і не може виникати на предмети і речі, наділені родовими ознаками. Із сказаного випливає, що право власності в об’єктивному розумінні являє со­бою сукупність правових норм, які закріплюють і охо­роняють способи придбання, умови реалізації та поря­док припинення правомочностей власності на предмети природи і об’єкти матеріального світу з метою задо­волення потреб окремих осіб, їх об’єднань, громад, де­ржави або усього суспільства. Наведене визначення права власності в об'єктивному сенсі відображає сутність змісту цієї сукупності правових норм як правовстанолення у якості засад правопорядку у відносинах власності. Однак вони ма­ють принципове значення для регулювання відносин влас­ності в державі, зокрема права власності у суб’єктивному розумінні та його змісту.

Право власності в суб’ єктивному розумінні. Одним з основних аспектів, що характеризує право власності, є його поняття в суб’єктивному розумінні. Для визначення поняття права власності в суб’єктивному сенсі слід виходити з аналі­зу правомочностей, що закон надає носію права власності, й обов’язків, які закон покладає на самого носія права влас­ності та на третіх осіб. Отже, при визначенні права влас­ності в суб’єктивному розумінні необхідно відштовхуватися від основних положень його поняття в об’єктивному сенсі.

Суб’єктивне право — це встановлені нормами об’єктивного права вид і міра можливої поведінки носія цього права. Кож­ного разу, звертаючись до об’єктивного права власності, мож­на виявити, що міра можливої поведінки власника зводиться до здійснення ним володіння, користування і розпорядження об’єктом чи річчю, що є традиційним для вітчизняної право­вої системи. Так, відповідно до ст. 316 Цивільного кодексу, «правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб», а за ст. 317 «власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном».

Із наведених норм цивільного кодифікованого закону ви­пливає, що володарю суб’єктивного права власності право­мочності належать безпосередньо в силу норм об’єктивного права. Їх вміст в якості елементів суб’єктивного права влас­ності є різним і залежить від правового режиму власності в державі, тобто законодавства, що закріплює ті чи інші умови, порядок та межі здійснення володіння, користування і розпорядження предметами природи, речами зовнішнього сві­ту чи матеріальним майном. При цьому під правом володіння прийнято розуміти право суб’єкта на фактичне утримання речі за своєю волею, під своєю «господарською владою» та «панувати» над нею, право користування надає можливості суб’єкту витягувати та одержувати корисні властивості речі, отримувати плоди і доходи від її використання, а право роз­порядження передбачає вчинення власником дій або утриман­ня від таких, щодо визначення як юридичної, так і фактичної долі предметів, речі, об’єктів, майна тощо.

Звертає на себе увагу та обставина, що закон не роз­криває усього розмаїття дій, що містяться в правомочностях власника. Наділивши власника суб’єктивним правом власності, норми права дозволяють визначити, кому належать привлас­нені об’єкти матеріального світу, хто може розпоряджатися ними, яким чином можна використовувати предмети природи для задоволення нагальних потреб та здійснення подальшого привласнення, в яких межах допускається правомірне здійс­нення наданих правомочностей, яким чином слід відмежовува­ти речові права одного суб’єкта від аналогічних прав інших осіб тощо. При реалізації суб’єктивного права власності за допомогою вступу в конкретні правовідносини його володар не тільки відноситься до речі, як до «своєї», як належній йому, а й вступає у певні відносини з іншими особами з приводу володіння, користування і розпорядження належним йому майном, тобто вступає в правовідносини власності, які є частиною суспільних відносин з приводу речей.

Однак надані правомочності виконують не тільки зазначені функції, а і надають власнику певну «владу над самими реча­ми» та з приводу речей у відносинах з іншими особами. Отже, власник як володар суб’єктивного права, законом наділяється «владою» щодо здійснення власницьких правомочностей. Про­те влада власника, що міститься в суб’єктивному праві влас­ності, відрізняється від влади, закладеної в об’єктивні норми права власності, тобто від влади, закладеної законодавчим органом. Ці відмінності між законодавчою владою і владою власника проявляються в їхній правовій природі, юридичному змісті, обсягах і межах здійснення тощо.

Влада власника як володаря суб’єктивного права надає йому можливості для здійснення своєї суб’єктивної волі як стосовно предметів зовнішнього світу та речей, так і по відношенню до інших осіб з приводу речей. «Право влас­ника використовувати річ «своєю владою» означає, що його правомочності щодо цих речей спираються безпосередньо на закон» [71, с. 98]. Влада власника існує незалежно від волі і влади будь-яких суб’єктів на ті ж речі і предмети матеріального світу. Цією ознакою суб’єктивне право влас­ності відрізняється від інших суб’єктивних прав, наприклад, зобов’язальних прав, які на відміну від права власності здій­снюються не своєю владою, а владою власника і тільки в межах наданих їм повноважень.

Проте влада власника має спиратися на закон, інакше вона буде ні чим не обмеженим «самовстановленням» або повіль­ним свавіллям. Так, згідно з ч. 1 ст. 319 чинного Цивільно­го кодексу, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Одночасно ч. 2 ст. 319 пе­редбачає, що власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Адже влада власни­ка — це визнана законом можливість здійснювати свою волю. Таким чином, можна стверджувати, що термін «своя влада» є специфічно властивим елементом суб’єктивного права влас­ності, яка «іманентна суб’єктивному праву власності взагалі» [117, с. 24]. Він у поєднанні з вказаною тріадою дозволяє розкрити сутність права власності в цілому і суб’єктивного права власності зокрема. Влада власника дозволяє також відмежувати суб’єктивне право власності від інших законом наданих суб’єктивних прав. Отже, термін «своя влада» і тра­диційні терміни «володіння», «користування» і «розпоряджен­ня» мають включатися як у визначення права власності в суб’єктивному розумінні, так і в загальне визначення права власності.

В юридичній літературі було висловлено досить аргумен­товане обґрунтування необхідності включення у загальне визначення права власності та у поняття права власності в суб’єктивному розумінні не тільки терміна «своєю владою», а і позначення в «своєму інтересі». Щоправда, останній був підданий настільки ж аргументованій критиці в подальших правових дослідженнях. Його обґрунтування, запропоноване академіком А. В. Венедиктовим, засновувалося на тому, що «оскільки зміст юридичних (вольових) відносин визначається економічними відносинами, то примат належить інтересу, а не волі». Саме у поєднанні своєї влади та свого інтересу полягає специфічна відмінність права власності... Проте він тут же зазначав, що орендар також використовує орендоване майно у своєму інтересі, але використовує це майно владою, отриманою від власника [51, с. 36—39]. Тому, на нашу думку, специфічно притаманним для права власності в цілому та права власності у його суб’єктивному розумінні є не інтерес, а воля і влада, або власницька владна воля, яка незалежна від волі та влади інших осіб.

Крім того, визнання інтересу, а не волі, провідним еле­ментом у правовідносинах, на думку А. В. Венедиктова, до­зволяє найбільш задовольняючим чином пояснити, чому воля, будучи необхідним елементом у здійсненні кожного правового відношення як вольового, може у деяких випадках бути від­сутньою у того чи іншого учасника цих відносин в момент виникнення, змінення або припинення таких правовідносин. Поза будь-яким сумнівом, визнання інтересу у відносинах власності, як зазначається у вітчизняній правовій літературі, доповнює реальне уявлення про право власності [335, с. 18— 19]. Більш того, саме інтереси є рушійною силою розвитку суспільства, формування багатоукладної економічної системи, вдосконалення виробничих відносин на основі різноманіття відносин власності, вступу в конкретні власницькі правовід­носини, мотивовані цілями найбільш ефективного задоволення матеріальних і духовних інтересів тощо.

Однак з наведеного явно випливає універсальний харак­тер категорії інтересу, властивого усій системі суспільних відносин, а не тільки суб’єктивним правам у правовідноси­нах власності. Можливо, ця обставина привела Р. Ієрінга до твердження про те, що «права — суть юридично захищені інтереси» [506, s. 317]. Окремі ж правомочності, визнані по­зитивним правом за власником, на думку академіка А. В. Ве­недиктова, «є лише засобом здійснення його права влас­ності...» Отже, інтереси є метою суб’єктивних прав і засобом їх реалізації, а не властивістю та змістом права власності. Тому приєднання категорії «інтересу» до поняття права влас­ності та його віднесення виключно до змісту права власності в суб’єктивному сенсі є, по меншій мірі, невиправданим.

Наведений висновок підтверджується і різноманітними на­уковими дослідженнями категорії «інтересу», що становить предмет не лише економічної та правової науки, а й окре­мих галузей, інститутів та сфер застосування [385; 386; 334; 360, с. 38—54; 260], і особливо — відносин власності. Однак це не є підставою для включення інтересу в загальне ви­значення права власності та в його поняття в суб’єктивному розумінні.

Важливим для розуміння власності та права власності є участь у власницьких відносинах тих суб’єктів, які висту­пають їх носіями. У реальній дійсності учасниками відно­син власності можуть виступати особи, які привласнили або привласнюють предмети природи. Однак в умовах державної оформленості суспільства, право закріплює приналежність привласнених матеріальних благ за певними суб’єктами. Та­ким чином, суб’єктами права власності є учасники суспільних відносин, які виступають носіями цього права на належні їм предмети природи і матеріальні речі.

За загальним принципом, якщо об'єкт вже належить на праві власності, то у іншого суб'єкта права не може виник­нути право власності на той же об'єкт, предмет, речі чи майно. Право власності може належати одному відособлено­му суб'єкту права. У таких випадках прийнято говорити про індивідуальну чи приватну власність. Це, як правило, має місце при належності предметів, речей чи майна фізичним особам — вітчизняним громадянам, громадянам іноземних дер­жав та особам без громадянства, у тому числі на об'єкти природного походження. Наведене підтверджується змістом ст. 81 чинного Земельного кодексу щодо способів та умов на­буття права власності на земельні ділянки громадянами Ук­раїни, іноземними громадянами та особами без громадянства. Індивідуальні чи приватні суб'єкти права власності висту­пають у правовідносинах власності як відособлені власники належних їм природних об'єктів. Такі суб'єкти здійснюють своє суб'єктивне право власності щодо належних їм об'єктів від свого імені та «своєю владою» в межах, встановлених законом.

Проте суб'єктивне право власності може належати об'єднанню учасників відносин власності як єдиному інтег­рованому чи консолідованому суб'єкту права. При цьому такі об'єднання можуть бути самими різноманітними: об'єднання громадян як фізичних осіб, об'єднання підприємств як юри­дичних осіб, об'єднання жителів за ознакою постійного проживання у межах сіл, селищ, міст або об'єднання жи­телів кількох поселень у територіальні громади тощо. Такі об'єднання чинним українським законодавством визнаються учасниками відносин власності, у тому числі на природні об'єкти та їх ресурси, тобто наділені природноресурсовою правосуб'єктністю. Вони у такій якості діють як єдиний кон­солідований суб'єкт права власності. У даний час чинне при- родноресурсове законодавство правосуб'єктним об'єднанням визнає й Український народ. Це прямо закріплено у ст. 13 Конституції України, ст. 318 Цивільного кодексу та відповід­них нормах усіх природноресурсових кодексів і законів.

Слід зазначити, що при незмінності змісту правомочнос­тей суб'єктивного права власності, їх здійснення вказани­ми суб'єктами права суттєво відрізняються. Так, якщо фі-

зичні особи, яким належать суб’єктивні права володіння, користування і розпорядження, здійснюють їх самостійно або через своїх представників, то правомочності володіння, користування і розпорядження об’єднаних суб’єктів права власності, як правило, здійснюють утворені ними представ­ницькі органи.

Однак існують суттєві відмінності у здійсненні суб’єктивних прав власності на природні об’єкти і між різними видами консолідованих суб’єктів. Відрізняється, наприклад, реалізація суб’єктивних прав володіння, користування і розпорядження земельною ділянкою у таких об’єднаннях, як фермерське господарство і господарське товариство в агропромисловому секторі економіки. Такими же суб’єктами права власності є, наприклад, підприємства недержавної та некомунальної форм власності, господарські товариства, кооперативні об’єднання та громадські організації, які виступають у сфері ресурсово- власницьких відносин як єдині суб’єкти права власності на приналежні їм природні об’єкти. З метою здійснення вказа­ними об’єднаними належних їм суб’єктивних прав власності «своєю владою» чинне законодавство наділяє утворені ними підприємства й установи правами юридичної особи.

Проте об’єднаний суб’єкт права власності й юридична осо­ба не завжди збігаються. Так, державні підприємства, устано­ви і організації, наділені правами юридичної особи, але вони не є суб’єктами права власності на землю та інші природні об’єкти, хоча виступають суб’єктами інших правовідносин, наприклад, зобов’язальних правовідносин. Таким підприємс­твам і організаціям надається право постійного користування земельними ділянками, оперативного управління або повно­го господарського відання [122, с. 15—16], закріпленого за ними майна. Вони виступають в економіко-правовій сфері як єдині суб’єкти зобов’язальних відносин не «своєю владою», а «владою», наділеною державою, яка є їх власником. Наве­дені ознаки дозволяють розмежувати юридичні особи, які є суб’єктами права власності, від юридичних осіб не власників природних об’єктів.

Об’єкти, предмети, речі або майно можуть належа­ти на праві власності кільком індивідуальним або декіль­ком об’єднаним, чи декільком індивідуальним і об’єднаним суб’єктам права власності одночасно. У таких випадках ви­никає право спільної власності кількох суб’єктів на один і той же предмет природи, об'єкт зовнішнього світу чи май­но. Так, згідно зі ст. 355 Цивільного кодексу, майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з під­став, не заборонених законом. Спільна власність вважаєть­ся частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.

Поряд з наведеним ст. 356 Цивільного кодексу передба­чає, що власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою влас­ністю. Суб'єктами права спільної часткової власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава і територіаль­ні громади. У даний час тільки чинним Земельним кодек­сом передбачається спільна власність на земельну ділянку. Так, за ст. 86 кодифікованого земельного закону в редакції від 6 вересня 2012 року встановлено, що земельна ділянка може знаходитись у спільній власності з визначенням част­ки кожного з учасників спільної власності (спільна часткова власність) або без визначення часток учасників спільної влас­ності (спільна сумісна власність). Суб'єктами права спільної власності на земельну ділянку можуть бути громадяни та юридичні особи, а також держава і територіальні громади. Зокрема, за ч. 3 ст. 86 Земельного кодексу, суб'єктами права спільної власності на земельні ділянки територіальних громад можуть бути районні та обласні ради.

Звертає на себе увагу те, що земельне законодавство у порівнянні з Цивільним кодексом більш розширено закріплює земельну правосуб'єктність учасників права спільної влас­ності. Так, за ч. 3 ст. 82 Земельного кодексу, спільні підпри­ємства, засновані за участю іноземних юридичних і фізичних осіб, можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в порядку, встановле­ному для іноземних юридичних осіб. Таким чином, суб'єктами права спільної власності на земельні ділянки можуть бути не тільки вітчизняні учасники, а й іноземні суб'єкти пра­ва. Одночасно це свідчить про те, що коло суб'єктів права власності, так само як і коло їх об'єктів, залежить від рівня розвитку економічних відносин власності та стану їх законо­давчого закріплення у правових нормах.

Розглянуті елементи права власності в суб’єктивному розумінні не лише складають його зміст, а і дозволяють сформулювати його визначення. На підставі викладеного можна стверджувати, що право власності в суб’єктивному розумінні являє собою систему наданих можливостей суб’єктам права здійснювати володіння, користування і розпорядження належними їм природними об’єктами та їх ресурсами своєю владою в межах, встановлених законом.

Право власності як право привласнення-відчуження охоп­лює обидві сторони власницьких відносин, тобто право влас­ності в об’єктивному і суб’єктивному значеннях. Тому в за­гальному визначенні права власності мають знайти відповід­не відображення обидві зазначені сторони із властивими їм ознаками. З урахуванням викладеного можна запропонувати наступне загальне визначення права власності як юридичної категорії: право власності являє собою систему правових норм, що закріплюють і охороняють суспільні відноси­ни власності та привласнення предметів природи і ма­теріальних благ в інтересах окремих осіб, їх об’єднань, громад, держави або всього суспільства, та визначають їх можливості щодо володіння, користування і розпоря­дження цими об’єктами своєю владою в межах, встанов­лених законом.

В юридичній літературі наводиться безліч подібних та схо­жих визначень права власності. Проте більшість з них, як відзначають самі дослідники проблеми, страждають непов­нотою і однобічністю. При наведенні загального визначення права власності правознавці в основному зосереджуються на його суб’єктивному розумінні, опускаючи об’єктивну сторо­ну, або, навпаки, акцентують увагу на праві власності в об’єктивному значенні на шкоду його суб’єктивному аспек­ту. Між тим право власності не можна уявити у повному обсязі без всеосяжного охоплення як його об’єктивного, так і суб’єктивного змісту. На нашу думку, запропоноване виз­начення є найбільш повним і включає в себе обидві сто­рони права власності. Наведене визначення містить основні елементи права власності та відображає його сутність. При розкритті змісту його складових можна отримати найбільш повне уявлення про право власності, у тому числи на при­родні об’єкти та їх ресурси.

1.5.