3.2. Методологічні засади дослідження теоретичних основ форми державного правління

У теоретичному осмисленні досліджуваного нами явища провідне місце посідають загальнофілософські методи пізнання, але суттєвим доповненням до них є певна група загальнонаукових методологічних підходів.

та автономну структурно-упорядковану цілісну єдність, що складається з сукупності елементів, які перебувають між собою в тісних зв ’язках та відносинах.

Зазначені істотні ознаки системності й самої системи розкривають органічний зв’язок її складників. Цей зв’язок виража­ється в такій залежності системотвірних компонентів, коли виключення чи зміна одного з них може викликати зміну інших чи навіть спричинити руйнування всього системного цілого. Призначення системного методу полягає якраз у тому, щоб виявити складові елементи системної цілісності та їх специфічну якість; визначити зв’язки, відносини й залежності елементів між собою; пізнати елементи у їх якісній визначеності та взаємодії, що розкриває властивості системи як єдиного цілого; виявити функціональне призначення, роль та ефективність упливу системи й кожного її елемента на середовище і зворотний уплив середовища на систему.

Підвищена увага до проблем системного методу зумовлена посиленням практичної необхідності цілісного, системного й комплексного освоєння та перетворення природних та соціальних умов життя. Широке використання системного методу в економічній, соціальній, духовній та політичній життєдіяльності суспільства, у тому числі й у сфері державного та правового будівництва багато в чому пояснюється тим, що він є відображенням та інструментом змін, котрі відбуваються в самому процесі сприйняття людьми навколишнього світу як багаторівневої !Єрархічної системи цілої низки підсистем.

Середовищем нашої системи є: державно-організоване ^сУ^спільство; держава як його підсистема; форма держави як ^lll21CHcTeMa останньої. Оскільки безпосереднім системним ^СеР^еДовищем форми державного правління є форма держави, то ^Вйалгаємо за доцільне докладніше зупинитися на зовнішніх зв’язках

Умовах існування того явища, яке є об’єктом нашого

Б о стан С.К. Форма правління сучасної держави: дослідження. Це тим більш потрібно, оскільки останнім часом таку загальновизнану за нею якість, як системність, дехто з учених (наприклад, російський теоретик держави і права В. Протасов) ставить під сумнів.

Виходячи з того, що за формою завжди стоїть будь-яке цілісне явище, В. Протасов стверджує, що форма держави такою не є, оскільки цілісного явища не становить: “Те, що позначається як “форма держави” являє собою, власне кажучи, лише набір основних параметрів, позицій, котрі здавна для характеристики держави є головними; виходячи з них держава може бути охарактеризована найбільш повно “¹⁷⁵ І далі: “У цьому зв’язку безпідставно форму правління, форму державного устрою та політичний режим іменувати “елементами” форми держави, тому що елемент — це завжди частина (функціональна одиниця) будь-якого цілого. Перераховані ж явища являють собою хоча й основні, але дуже різнорідні характеристики такої складної системи, як держава. Невипадково в теорії держави існує позиція, за якою політичний режим виноситься за межі форми держави. І треба відзначити, що такий підхід до істини ближчий” ¹⁷⁶.

Проблема питання про несистемність або системність форми держави, місце й роль політичного режиму в сукупності елементів форми держави не є новою. Ще в 60-70-х рр, минулого століття у вітчизняній юридичній літературі стосовно цього оформилося кілька точок зору.

Перша точка зору відображена в роботі А. Денисова, спеціально присвяченій проблемі сутності держави та її форми. “Форму держави, — пише автор, — розуміємо в загальному плані як спосіб правління й державного устрою, а у вузькому — тільки як форму правління” ¹⁷⁷. Утім, цей підхід був не новим, оскільки розуміння форми держави у вузькому сенсі, тобто ототожнення її з формою правління, сягає своїми коренями в античний світ (Платон, Аристотель, Цицерон), коли держава розглядалася як політична асоціація громадян, наділених правами й обов’язками та об’єднаних верховною владою.

Інша точка зору полягає в тому, що форму держави визначають як організацію політичної влади в державі, узяту в єдності її трьох основних елементів (сторін) — форми правління, форми

державного устрою й форми політичного режиму. Саме таке розуміння форми держави відображене в роботах В. Петрова, безпосередньо присвячених цій проблемі. На думку вченого, форма будь-якої держави виявляється в організації органів суверенної публічної влади, тобто у формі правління. Мова йде насамперед про організацію верховної влади в державі, тому що державний суверенітет здійснюється головним чином органами вищої влади. Організація інших органів державної влади (місцевих, виконавчих тощо) охоплюється поняттям форми правління лише тією мірою, якою в їх устрої виражається непохідний, первинний характер їх •“.... 179

права на здійснення влади.

“Не може, — відзначає В. Петров, — й не повинно викликати сумнівів включення до загального поняття форми держави тієї сторони його організації, яка характеризує його територіальну та національно-державну структуру, тобто те, що у спеціальній літературі іменується формою державного устрою” ¹⁸°. Третьою стороною форми держави В. Петров називає політичний режим як сукупність методів, що характеризують систему зв’язку державної влади з населенням, зміст політичних прав та свобод останнього, конкретний спосіб вираження демократії. У такому змісті поняття режиму є більш вузьким, порівняно з формою держави, і входить до неї як частина цілого, хоча, на відмінну від двох елементів, має більш}' “автономію”.

Треба відзначити, що саме питання про визнання політичного режиму третім елементом форми держави виявилася найбільш CniJffiMM. Одні автори схилялися до того, що політичний режим відноситься до характеристики не форми, а сутності держави ¹⁸¹. Другі виходили з того, що політичний режим характеризує не форму держави, а методи здійснення класового панування й тому нібито не має відношення до форми держави ^l82. Треті сприймали політичний режим ширше, ніж форму держави, оскільки він ³Д>йснюється не тільки органами держави, а за допомогою всієї ^chctCMh диктатури класу”^{1 3}.

Своєрідним виходом із цієї ситуації стало запропоноване свого ^ЧасУ Д. Керимовим положення про форму держави як явище з Вйутріїпнім змістом (політичним режимом), і зовнішньою формою ^tP⁰PMa правління й форма державного устрою) ¹⁸⁴. Не меншої уваги

заслуговує й позиція Л. Каска, котрий виділяв у формі держави динамічну й статичну її сторони, де таким, що швидко змінюється (динамічним), елементом форми держави є політичний режим, а статичний її елемент утілений у формі правління й формі державного устрою ¹⁸⁵.

Наукові дискусії 60-х років XX ст., розробка різних аспектів форми держави в подальші роки ¹⁸⁶ привели до розуміння того, що форму держави слід розглядати як соціальну систему, котра складається з трьох елементів, що відображають істотні ознаки держави як політичної, структурної й територіальної організації суспільства.

Своєрідним підгрунтям цієї системи є форма політичного режиму, котра відображає державу як функціональну політичну організацію. Потреба в останній зумовлена тим, що держава, завдяки наявності у неї політичної влади, тобто засобів та методів владного впливу, може сприяти узгодженню різнорідних інтересів, упорядкуванню й регуляції взаємовідносин між індивідами, соціальними групами в соціально неоднорідному суспільстві.

Форма правління відображає державу як структурно- інституціональну організацію суспільства, котра складається з системи органів та інститутів публічної, і насамперед верховної влади.

Форма державно-територіального устрою відображає територіальну організацію суспільства, де люди поєднуються за місцем проживання, а не за ознакою роду. На цю територію й на населення, котре проживає в межах цієї території, поширюється державна влада. Управління територією здійснюється завдяки поділові її на відповідні територіальні одиниці й створенню в них публічних органів управління.

Отже, форма держави виступає як структурно впорядкована єдність трьох елементів: форми державного правління, форми державно-територіального устрою та форми політичного режиму,

проблеми історії, теорії, npaκtnuκu^

відносини між якими відображають форму організації такої універсальної системи, як держава. Між її елементами існує стійкий взаємообумовлений взаємозв’язок, котрий є необхідним і достатнім для досягнення системою відповідної мети — досконалої форми, яка сприятиме ефективному рухові держави вперед.

Якщо в кастово-становому суспільстві провідною в системі елементів форми держави була форма правління, то в сучасних умовах базисним є політичний режим, який, складаючи внутрішній зміст форми держави, визначає характер інших її елементів — форми державного правління й форми державно-територіального устрою. Відтак закономірним буде те, що недемократичний політичний режим обумовлює “концентровану” форму правління та “централізовану” форму державно-територіального устрою; а демократичний режим — навпаки, “деконцентровану” форму правління й “децентралізовану” форму державно-територіального устрою¹⁸⁷. Оскільки зазначене підтверджується багатолітнім історичним досвідом розвитку держави, висловлену В.

Застарілим (хоча в минулому столітті був досить слушним) є ще один аргумент В. Протасова проти цілісності форми держави. Дослідник, зокрема, стверджує, що форма держави не може бути системою, тому що стосовно її “не можуть бути виділені її види, оскільки про такі види може піти мова лише стосовно цілісних утворень” '⁸⁸. На початку XXI ст., коли в юридичній науці закріпився поділ форм держави на монократії, полікратії й сегментарні форми (В. Чиркін, Р. Мухаєв, М. Рассолов та ін.), твердження В. Протасова про те, що “коли звернутися до літератури, то можна помітити, що в ній ведеться мова про види Форми правління, види форми державного устрою, види політичного режиму, але ніколи не йдеться про види форми Держави ^{, 89}, видається, на нашу думку, неповним.

З урахуванням викладеного більш аргументованою вважаємо позицію тих юристів-державознавців ^l9°, котрі розглядають форму Держави як підсистему держави, що являє собою органічну єдність таких елементів, як форма правління, форма державно- територіального устрою й форма політичного режиму. Поділяючи ¹∏o позицію ¹⁹¹, а також визнання необхідності системного пізнання ⅝⅝---------- _

Бостан С.К. Форма правління сучасної держави: обраного об’єкта, його безпосереднього середовища взагалі, ми намагалися спрямувати свій науковий пошук на осмислення тих внутрішніх механізмів форми державного правління, що забезпечують її стан у єдиній цілісності, у зв’язках та відносинах із середовищем її існування й функціонування.

У безпосередньому зв’язку з системним підходом використано також інституціональний підхід, котрий орієнтується на вивчення сталих форм державної й правової організації у вигляді відповідних соціальних інститутів. Кожен із них входить до певної соціальної структури, організується для виконання тих чи інших суспільно значущих цілей. Тим самим юридичне дослідження припускає, а в нашому конкретному випадку, коли форма правління сучасної держави водночас виступає як державно-правовий інститут, зобов’язує вивчити відповідне явище з урахуванням вимог інституціонального методу.

У ході розгляду системи з досить складними рівнями зв’язків виникає потреба у структурному аналізові, необхідність котрого зумовлюється специфікою системного підходу, який передбачає пізнання структурних елементів системи, зокрема, з’ясування правового статусу форми суб’єктів влади, що в сукупності утворюють форму державного правління — іншими словами, визначення порядку їх формування, компетенції, відповідальності тощо. Але за допомогою згаданих методологічних підходів ми можемо скласти про ту чи іншу систему, умовно кажучи, статичне уявлення на рівні структури (конструкції).

Оскільки науково обґрунтоване конструювання соціальних систем неможливе поза пізнанням закономірностей функці­онування та еволюції соціального цілого ¹⁹², то й наше дослідження не буде максимальною мірою методологічно забезпеченим, якщо ми не схарактеризуємо ті методи, котрі допомогли дослідити практичні моделі форми державного правління, яких вона набуває в процесі функціонування.