4.1. Загальні теоретико-методологічні засади дослідження форми державного правління

Поняття форми державного правління, будучи способом вираження змісту держави, як зазначалося, становить науковий інтерес для соціальних, політичних, юридичних та інших гуманітарних наук, що вивчають феномен держави.

Методологія пострадянської юридичної науки, котра, здається, вийшла з періоду “хитань” 90-х рр. минулого століття, має досить потужну базу для більш-менш чіткого визначення методологічних засад окремих досліджень юридичного спрямування. її складають методологічні здобутки вітчизняних та зарубіжних вчених як XX ст.¹⁹⁶, так і початку XXIct.. Серед останніх робіт — Фундаментальні праці Д. Керимова ¹⁹⁷ та В. Селіванова ¹⁹⁸, наукові статті таких фахівців, як В. Бабкін ¹", О. Бигич ²°⁰, А. Бризгалов ²°¹, В- Погорілко ²°², П. Рабінович ²°³, М. Тарасов ²°⁴, О. Тихомиров²⁰⁵ та інших ²°⁶.

Сучасний стан соціальної дійсності та розвиток наукових знань актуалізував питання стосовно об’єкта пізнання. Зокрема, диференціація наукових дисциплін, розрізненість і багатопла­новість напрямків наукових досліджень у правовій галузі вимагають певних узагальнень, комплексної системи оцінки вже отриманих здобутків. Невипадково “однією з перспективних тенденцій сьогоднішніх досліджень є те/ що вони тісно не пов’язуються з окремими науковими дисциплінами (навіть конкретними науками), а зорієнтовані на певну проблему, яка вивчається комплексно (системно) з позицій та методами декількох наукових дисциплін (міждисциплінарно)”²⁰⁷. Саме таким комплек­сним, міждисциплінарним є процес дослідження нашої теми, котрий здійснювався в межах “юридичного державознавства”.

Оскільки “юридичне державознавство^ як зазначалося, є своєрідним симбіозом двох галузевих юридичних наук — загальної теорії держави і права та конституційного (державного) права, то і його методологічні засади являють собою дворівневу систему мето­дологічних знань, спрямованість яких зумовлена методологічним змістом цих наук та тією стороною об’єкта, що ними пізнається.

Об’єктивно обумовлено, що провідною в цій системі є загальна теорія держави і права, котра не лише стосовно конституційного (державного) права, а й стосовно усіх інших юридичних наук виступає синтезувальною та узагальнювальною наукою. Це відображено, по-перше, в тому, що вона має справу з усією “синтезованою” державно-правовою матерією; по-друге, вона виробляє загальні (спільні) для всіх категорії та поняття, які слугують вихідною базою, основою для розробки спеціальних понять у межах галузевих юридичних наук; по-третє, теорія держави і права виробляє загальні для всіх галузевих наук методи й принципи наукового пізнання, і з цього боку вона виступає методо­.,. '.. - 208

логічною базою пізнання державно-правової матерії.

Методологічна специфіка теорії держави і права полягає в тому, що в юриспруденції вона є своєрідним “теоретичним інтегратором” між філософським і загальнонауковим рівнями методологічних знань та їх спеціальним рівнем. її інтегрувальна методологічна роль узагалі й стосовно нашої конкретної теми полягає насамперед у тому, що на основі загальносоціальних законів, підходів, методів (умовно кажучи, у її “казані”) відбувається своєрідна політико-правова “переплавка” відповідних “фрагментів теоретичного знання” ²⁰⁹ — тих досягнень представ­ників суспільно-політичної думки й державознавчої науки, котрі, в силу своєї загальнонауковості, можуть бути використані не стільки як теоретичне джерело, скільки як методологічний орієнтир ²¹⁰ у ході пізнання й перетворення дійсності.

Щодо нашого об’єкта пізнання, то таке методологічне значення має комплекс “фрагментів теоретичних знань”, що сформувався упродовж усього періоду існування науки про державу і право.

методологічного потенціалу и СЬОГОДНІ.

Серед них — запропоновані Платоном, Аристотелем та Цицероном поняття держави, що відіграли вагому роль у подальшому розвиткові політико-правової теорії. Узяті більшою мірою поза контекстом, ці ідеї стали досить зручними для розуміння держави як політичного інституту суспільства, побудови в майбутньому моделей “правової держави” й держави “загального благоденства”, їх відповідного “оформлення”.

Не втратили своєї методологічної актуальності й дотепер “класифікаційні” здобутки античних мислителів. Сучасна політико- правова практика показує, що відмова від античної багаточленної класифікації форм правління та безперечного утвердження в Державознавстві двочленного поділу форми правління на монархію ^и Республіку виявилися не досить вдалими. У сучасних умовах постає гостра необхідність у “творчому поверненні” до античних класифікаційних схем.

Аналіз форм правління сучасних держав показує, що “реальна, Фактична” форма правління не завжди відповідає її “законному, ^РИДичному” прототипові. Численні “республіки” Африки, деякі Р^еспуб_лі_канські” держави Азії, певною мірою й Латинської ^Мерики мало чим відрізняються від монархій; декотрі держави ^^ерехід_ного періоду, _як і окремі грецькі поліси, майже дві з ^J^,obi_{11ioio тасЯ}чі років на практиці почали набувати олігархічних форм. У цьому контексті свого методологічного потенціалу не втратила антична ідея кругообігу форм правління, критерій “законності” при оцінці тієї чи іншої форми правління.

Важливим і завжди актуальним у розумінні форми правління є ідея її “якісної"” оцінки (правильних чи неправильних форм правління), котра грунтується на моральності та компетентності правлячої влади. Платон із цього приводу стверджував, що філософи мають бути правителями держави або правителі самі мають стати філософами²¹². Гуманізм платонівської позиції очевидний тому, що його схема правління спирається не на знатність, не на багатство, а на розум, розумні початки, на людину як істоту розумну й моральну. За Сократом, “царі й правителі — не ті, хто носять скіпетри, й не ті, хто обрані відомими вельможами, і не ті, хто досяг влади шляхом жеребкування, насильства чи обману, а ті, хто вміє правити” (курсив наш. — С.Г.)^2,3 Така увага до цих питань була зумовлена домінуванням соціально-філософського й відсутністю суто юридичного підходів при оцінці державно- правових явищ, у тому числі й форми правління. У сучасних умовах існує протилежна заіроза, коли предметом безпосереднього дослідження є структурно-інституціональний (закроплений у відповідних юридичних нормах) аспект форми правління, а поза увагою залишається її змістовна (функціональна) сторона, яка показує ступінь ефективності (правильності) тієї чи іншої форми правління на практиці.

Методологічне значення мають античні ідеї про змішану форму правління. При цьому на вдячний ґрунт могли б лягти погляди Аристотеля про змішану форму держави, її економічну та соціальну базу. Політія Аристотеля виникає з поєднання олігархії й демократії. її економічним базисом є лад, за яким переважає власність середніх розмірів, що дозволяє не тільки гарантувати самодостатність сімей, але й послабити протиріччя між багатством та бідністю. Це держава, де серед вільного населення немає різкого протиставлення між багатими й бідними, де може бути забезпечена солідарність вільних²¹⁴.

На початку третього тисячоліття не втратили своєї актуальності й погляди Цицерона на цю проблему. Найкращою він вважав царську владу, але саму царську владу переважить та, котра буде утворена шляхом рівномірного поєднання трьох найкращих видів державного ладу, позаяк бажано, щоб у державі було щось видатне й царствене, щоб одна частина влади була виділена й вручена авторитетові перших людей, а деякі справи віддані на розсуд та волю народу²¹⁵. Очевидно, що ця ідея Цицерона була практично втілена в так званих парламентсько-монархічних державах, форми правління котрих поки що є одними з найефективніших у сучасному світі.

Серед представників суспільно-політичної думки післяан- тичних часів, погляди яких мають не тільки теоретичну, а й методологічну цінність, слід відзначити насамперед автора загальновідомої праці “Державець” італійця Н. Макіавеллі (1469­1527 рр.). Спираючись на політичну спадщину Цицерона, він нерідко використовував термін “республіка”, що й дає підстави вважати його “родоначальником” поділу форм правління на монархію та республіку. Проте, на нашу думку, Його висновки в цій сфері мають інше методологічне навантаження. Виходячи з того,

Що республіку Н. Макіавеллі розумів не як форму правління Держави, а як саму державу з відповідним соціальним змістом^{21 б}, з його ім’ям можна пов’язати появу в понятійно-категоріальному ^a∏apaτi державознавства “контурів” таких найважливіших його понять, як “сутність держави” та “форма держави”, а не приписувану йому, на нашу думку, класифікацію форм правління на монархію та республіку. У такому ж сенсі, тобто як державу Розумів республіку й інший видатний мислитель того часу — Француз Ж. Боден (1530-1596 рр.), однак методологічний зміст його ^п°літико-теоретичних уявлень пов’язаний з розробкою поняття суверенітету як суттєвої ознаки держави.

Після Ж. Бодена європейська суспільно-політична думка ^ВстУпила в новий період свого розвитку. Це був період раціоналізму _t, ^cιtoco6y оцінки соціальних відносин з позицій “здорового - ³ДУ”.

суспільстві, і ця рівність зводилася в обов’язковий принцип позитивного права. Започаткували ці ідеї представники найбільш розвинутої на той час країни — Нідерландів, котрі в роки найранішої з перших європейських буржуазних революцій (остання чверть XVI — поч. XVΠ ст.) уже накопичила певний досвід державного будівництва на нових засадах.

Найвидатнішим голландським мислителем XVII ст. був Г. Гроцій (1583-1645 рр.) — перший теоретик школи природного права ²¹⁷. Центральною ідеєю його відомого трактату “Про право війни та миру” (1625 р.) та інших його творів є ідея договірного виникнення держави. її початки проглядаються в теорії й особливо в практиці середньовіччя (договори між феодалами та містами були формою, джерелом права. — С.Б.), але тільки голландський мислитель піднявся до того, щоб розглянути договір про створення держави як вихідне поняття теорії держави, як основу самої держави. Починаючи з Г. Гроція, майже всі теоретичні конструкції, що пояснювали сутність, причини, способи утворення держави, виходили з цього посилання.

Не менше, ніж ідеї Г. Гроція, заслуговують на увагу погляди на державу взагалі та її форми зокрема й іншого голландського теоретика природного права — Б. Спінози (1632-1677 pp.). На відміну від “юриста” Г. Гроція, Б. Спіноза — філософ-матеріаліст. Але, незважаючи на це, він, як і більшість філософів того часу, не зміг обійти життєво важливих політико-правових проблем. Серед його теоретичних положень звернемо увагу передусім на ті, що є методологічно значимими для розглядуваної проблеми. Це насамперед розуміння форми правління як “форми верховної влади”. Таке бачення відрізняє його від попередників, котрі форму державного правління дефінували переважно як “владу”, “правління”, “спосіб правління”. Розроблена Б. Спінозою концепція форм організації влади, хоч, на перший погляд, і не виходить за межі вже відомих класифікаційних схем (монархія, аристократія та демократія), проте водночас містить поділ монархії на абсолютну та обмежену. Поява цих та інших (особливо філософських) новацій була зумовлена не лише суб’єктивними факторами — величезними аналітичними здібностями самого мислителя, а й об’єктивними — практикою перших буржуазних революцій — нідерландської й, особливо, англійської (сер. XVII ст.).

З представників суспільно-політичної думки часів англійської революції увагу привертають теоретичні здобутки видатного англійського філософа Дж. Локка (1632-1704 рр.). Як свідчить його фундаментальна робота “Два трактати про (у)правління” (1690 р.), він виявляв особливий інтерес до питань, пов’язаних з державними формами. Але слід визнати, що його напращовання в цій сфері “новаційним” характером не відзначаються. Проте новацією стала теоретично обгрунтована ним концепція “поділу виконавчої й законодавчої влад”, котра послужила своєрідним підґрунтям для подальшої її розробки наступними поколіннями мислителів.

Найбільш повно й послідовно зазначену концепцію розробив видатний французький філософ Ш.-Л. Монтеск’є (1689-1755 рр.), котрий поєднав ліберальне розуміння свободи з ідеєю конституційного закріплення механізму “поділу влади”. Додавши до локківської діади влад (виконавчої та законодавчої), яким належало розмежуватися, ще й судову, він побудував тріаду влад: законодавчу, виконавчу та судову, яка з часом стала класичною формулою конституціоналізму. Не вдаючись до подробиць цього питання, відзначимо, що саме ідея деконцентрації державної влади, зосередження її в руках різних суб’єктів, система стримувань та противаг, що виникла на цій основі, окрім усього, має величезне методологічне значення для визначення конфігурації відповідної форми державного правління, критеріїв її класифікації^{21 s}.

Соціальна доктрина Ш.-Л. Монтеск’є, а також Ж.-Ж. Pycco (1712-1778 рр.) з його ідеєю народного суверенітету мали важливе значення в подальшому розвитку уявлень про державу не тільки в самій Франції, але й у сусідній, менш розвиненій, Німеччині. Там вона стала однією з головних теоретичних основ німецької класичної філософії кінця XVIII — поч. XIX ст., що визнали найвидатніші її представники — І. Кант (1724-1804 рр.) та Г. Гегель (1770-1831 рр.).

У кантівській філософії методологічно значимим (якщо поглянути на це крізь призму предмета нашого дослідження) є вчення про емпіричне (з досвіду) та апріорне (додосвідне) пізнання. Пізнання довколишнього світу людина починає з досвіду, Почуттєвих відчуттів, але емпіричні знання є неповнимй, оскільки вони дають уявлення лише про зовнішні ознаки предмета, який

вивчається. Тільки за допомогою розуму можливо розпізнати сутність предмета, визначити його внутрішні властивості й причини. Як неможливо дослідити сучасну державу взагалі або ж, як у нашому випадку, окремі її аспекти, без використання відповідних методологічних положень, що містяться в ученні

І. Канта про правову державу, так само неможливо це робити й без знання гегелівської діалектики, розробленого ним категоріально- понятійного апарату філософії (з нього для нас особливе значення має категорія “форма”) та вчення про громадянське суспільство. Серед ідей Г. Гегеля стосовно принципів владного устрою на особливу увагу заслуговує ідея про неприпустимість протиставлення одна одній поділених влад, котрі мають створити органічну, непорушну єдність. Він, по суті, надає принципові поділу влад іншого змістового забарвлення: державна влада єдина, але ж вона має бути не поділена взагалі, поділена в межах єдиної державної влади на окремі гічка'²¹⁹.

Політичний устрій, який затвердився в західній Європі в першій половині XIX ст., був виражений в ідеології лібералізму. Концептуальним ядром лібералізму є положення про те, що особлива свобода й приватна власність, котрі є найвищими соціальними цінностями, забезпечують розкриття всіх творчих потенційних можливостей особистості й водночас ведуть до розквіту всього суспільства. Оскільки необхідною умовою досягнення цих положень є належна організація влади, представники ліберальної політико-правової думки велику увагу приділяли формі правління. Серед них особливого значення набули напрацювання відомого французького ідеолога лібералізму Б. Констана (1767-1830 рр.): він критикував теорії Ж.-Ж. Pycco й інших прихильників народного суверенітету, які, спираючись на погляди древніх, ототожнювали свободу з владою. На думку філософа, це не правильно, оскільки необмежена свобода народу, як показав досвід французької революції, небезпечна для індивідуальної свободи — у період якобінської диктатури, наприклад, виявилося, що необмежений народний суверенітет небезпечний не менше, ніж суверенітег абсолютного монарха.

Виходячи з цього, Б. Констан по-новому порушив питання про форму правління, засудивши будь-яку форму держави, де існує “надмірний ступінь влади” й відсутні гарантії індивідуальної свободи. Такими гарантіями, писав дослідник, є громадська думка, _a також поділ та рівновага влад. Запропонована Б. Констаном система поділу й рівноваги влад у конституційній монархії, вважаємо, й сьогодні заслуговує на особливу увагу. Основними елементами цієї системи були такі.

1. “Нейтральна влада”. Уособлюється главою держави — монархом, який, за Б. Констаном, усупереч поглядам Монтеск’є, не повинен бути главою виконавчої влади. Монарх бере участь у всій владі, попереджає конфлікти між ними, забезпечує їх погоджену діяльність. Йому належать права вета, розпуску виборної палати, він призначає членів спадкоємної палати перів, здійснює право помилування. Король, писав Б. Констан, “наче вивищується над людськими хвилюваннями, утворюючи своєрідну сферу величі й безпристрасності”, він не має ніяких інтересів, “окрім інтересів охорони порядку та свободи”²²⁰.

2. Влада виконавча. Здійснюється міністрами, відповідальними перед парламентом.

3. Влада законодавча, за Б. Констаном, — “влада громадської думки”. Це представницький орган, котрий має формуватися на основі високого майнового цензу, оскільки тільки багаті люди мають освіту й виховання, необхідні для усвідомлення суспільних інтересів. Біднякам надати політичних прав не можна, оскільки вони спробують використовувати це для зазіхання на власність.

4. Самостійна судова влада.

Теорія Б. Констана, детально викладена у його “Курсі конституційної політики” (1816-1820 рр.), тривалий час була загальновизнаною доктриною буржуазних політиків Франції та знпіих країн. Найбільш цікавою й методологічно значимою для нас У ній є ідея “нейтральної, арбітражної” влади глави держави.

У суспільно-політичній думці середини XIX ст. поширення набули ідеї марксизму. Серед них особливого методологічного ^Значення для пізнання феномена держави, її взаємозв’язку з іншими елементами того середовища, у якому вона існує, набула теорія про ^Успільно-економічну формацію”. “Суспільно-економічна форма-

Бостон С.К. Форма правління сучасної держави: ція” — історично визначений щабель у розвитку людського суспільства, що характеризується єдністю об’єктивних та суб’єктивних за своїм характером суспільних відносин. Її основу складають об’єктивно наявні продуктивні сили й виробничі (економічні) відносини. Соціально-економічний базис зумовлює відповідну йому надбудову, котра являє собою сукупність політичних та духовних відносин, які, на відміну від базисних відносин, мають суб’єктивний характер, тобто перш ніж скластися, проходять через свідомість і волю людей. Найважливішим елементом надбудови є держава, котра, залежно від характерних для певного історичного періоду базисних відносин, набуває зумовлених цими відносинами типових рис, що визначають “історичний тип держави”.

Оцінюючи цю частину теорії “суспільно-економічної формації” з висоти початку XXI ст., маємо її визнати такою, що підтверджується практикою суспільного розвитку. Інша ж її частина, а саме визначення марксистами чотирьох суспільно- економічних формацій та історичних типів держави, що їм відповідають (рабовласницького, феодального, буржуазного та соціалістичного), вважаємо, такого іспиту’ не витримала. Це зумовлено насамперед тим, що теоретичні прогнози стосовно соціалістичної суспільно-економічної формації й відповідного історичного типу держави в марксистсько-ленінському його розумінні не знайшли свого позитивного підтвердження в суспільно-політичній практиці.

Відтак у сучасних умовах державу слід розглядати, на нашу думку, не як надбудовний елемент суспільно-економічної формації, а як “продукт” людського суспільства відповідної історичної епохи. Оскільки історія державно організованого суспільства, як зазначалося, знає дві епохи — епоху кастово-станового суспільства й епоху громадянського суспільства, то кожне з цих суспільств не лише соціально-економічними, а й своїми духовно-культурними якостями зумовлює свій “історичний тип держави”²²¹ і, відповідно, “історичний тип форми держави”²²².

Зміст “типу форми держави” визначається:

а) співвідношенням держави й стану суспільства, котре виражається наявністю або відсутністю різкої соціальної

ції, а отже, відсутністю або наявністю “середнього £ласу”, Щ° ^ε соціальною базою “помірних” державних форм;

б) ступенем концентрації й централізації державної влади по горизонталі й вертикалі;

в) закритістю чи відкритістю характеру влади, який визнача­ється доступом до владних структур різних груп населення;

г) формами політичної участі (примусовими або добровіль­ними) населення в управлінні, формуванні інститутів влади.

Спираючись на термінологію, запропоновану окремими

223 ■.

державознавцями, маємо висунути гіпотезу, що історичному типові держави, котрий “виріс” на соціально-економічному підгрунті кастово-станового суспільства, відповідає історичний тип “монократичної (єдиновладної) форми” ²²⁴, а державі епохи громадянського суспільства — історичний тип “полікратичної (багатовладної) форми”.

Монократична державна форма характеризується такими особливостями:

1. fi середовищем є чітко окреслене соціально-класове дифе­ренційоване суспільство.

2. Державна влада зосереджена в руках привілейованих верста населення, а інші прошарки населення повно або частково усунуті від участі в управлінні державою. Це виражається в тому, що:

а) органи верховної державної влади формуються без участі населення або ж ця участь має символічний, показний характер;

θ) влада концентрується в одних руках, має одноосібний характер і їй властива організаційна єдність, відсутність поділу влади, системи взаємних стримувань та противаг;

в) У діяльності органів держави робиться акцент на перевагу прямого насильства з застосуванням репресивних заходів з боку карального апарату, що поєднується з ідеологічним примусом;

^г) в організації влади за територіальною ознакою практи­кується принцип призначення структур виконавської вертикалі, ^1,ГГеРеси центру домінують над місцевими; останні не мають будь- ^ЯК°Ї політичної самостійності.

Отже, монократична форма держави характеризується.^нЦентрацією й централізацією влади в руках одного інституту —

зазвичай однієї особи, нерозвиненістю, а точніше, відсутністю громадянського суспільства, що позбавляє (або ж обмежує) населення в можливості впливати на політичний процес. Форми участі громадян у політичному житті здебільшого примусові, місцеве самоврядування відсутнє. При монократичній формі держави встановлюються недемократичні режими, котрі спираються на насильство, примус, державну ідеологію або релігію. Права, свободи людини і громадянина можуть декларуватися, однак на практиці не гарантуються.

Полікратична форма держави ²²⁵ загалом характеризується такими ознаками:

1) соціальним середовищем її існування є відносно однорідне (наскільки це можливо практично) суспільство з численним та міцним середнім класом;

2) органи державної влади формуються в результаті застосування тих чи інших демократичних способів, а взаємини між ними будуються на основі принципів єдності державної влади й поділу її галузей, системи стримувань та противаг, взаємодії й субсидарності влади;

3) територіальна структура держави будується з урахуванням балансу інтересів центру та місцевих територіальних спільнот різних рівнів;

4) у діяльності органів держави акцент робиться на демокра­тичних формах і методах (зокрема пошуки компромісу, консенсусу), хоча не виключається й примус, за умов загрози конституційному ладові, демократичному порядку;

5) у тому чи іншому обсязі використовуються різні форми участі громадян в управлінні державою, а політичні партії та групи тиску створюють умови для деконцентрації політичної, а отже, державної влади;

6) проголошуються та здійснюються на практиці основні демократичні права і свободи громадян, засновані на визнанні

• - 226

загальнолюдських цінностей.

Синтезуючи вищенаведене, можемо дійти висновку, полікратія є формою держави, протилежною монократії. У ній існу^е поділ влади по горизонталі та вертикалі. Громадянське суспільство

пооблеми історії, теорії, практики e½≈— —'.

створює стійкий плюралізм соціальних груп, інтересів, формує механізм стримувань та противаг, котрий нейтралізує можливості узурпації влади. Економіка відділена від політики, ресурси влади розподілені між різними спільнотами (бізнесменами, фермерами, промисловцями, профспілками, елітами), які змушені погоджувати СВОЇ інтереси під час прийняття політичних рішень.

У полікратіях існує високий ступінь автономності територій. Інститути державної влади формуються населенням за допомогою вільних виборів, а деякі з них, що лишилися від старого суспільства (і старого змісту держави), є тільки даниною традиції й особливої фактичної ролі не відіграють. У цих державах функціонує конкурентна партійна система, котра виражає інтереси різних прошарків суспільства, гарантує права і свободи особи. Словом полікратія — це модель внутрішньої форми сучасної держави,

стратегічна лінія її розвитку.

Однак у сучасному політичному житті, навіть на рівні внутрішніх форм, простежується більша їх розмаїтість. Це пов’язано з тим, що “монократична” й “полікратична” форми — це форми ніби “чистих” історичних типів держав. Процес їх переходу від однієї до іншої пов’язаний із кардинальним зламом усього громадського життя, тому для набуття нового змісту необхідним є певний перехідний період. У цей час можуть використовуватися політичні інститути, що виникли на старому “змісті”, зберігатися окремі прийоми й методи організації державної влади. Тобто простежується певна наступність, яка породжує проміжну — перехідну, чи, за визначенням В. Чиркіна, “сегментарну” форму Держави “. Саме ця форма є, як правило, джерелом розмаїтості зовнішніх” форм держави.

Починаючи з другої половини XIX ст., найважливіші проблеми Державного устрою з площини їх осмислення філософами- Ислителями переходять у площину їх спеціального професійного ення з боку представників окремих наукових гілок c∏a ^аВ°^{ЗНавстеа}, зокрема юриспруденції. Оскільки наукова Хі^^ЩИНа представників останньої, починаючи з другої половини ^cτ∙^, послужила нам теоретичною джерельною базою, а чимало

їх положень — методологічним “орієнтиром” дослідження різних аспектів теми, то вважаємо за доцільне більш детально зупинитися

на них у наступних розділах пропонованої праці.