2.2. Політико-правова практика форми правління української держави 1996-2002 рр.

Відхід на практиці форми правління української держави від своєї теоретико-юридичної (конституційної) моделі був зумовлений політичною та соціально-економічною ситуацією в країні: безперервним за всі роки незалежності політичним протистоянням

Боспгаи С.К.

Причина, на нашу думку, полягала в розбалансованості саме фактичної, реальної системи органів державної влади. Остання, як слушно відзначають В. Бабкін та В. Селіванов, “передбачає пошук компромісів, балансу взаємодії гілок влади. Але займатися цим немає ні навичок, ні бажання, зате є відзначені в політичної історії спроби виправдовувати узурпацію повноважень одне одного: на взаємні сперечання не має часу, треба діяти, проводити реформи. І ось акти президента й уряду конкурують з законами, що їх приймає парламент, або підміняють їх”⁷⁹⁴. Саме це (стосовно “політичної” форми української держави) спостерігалось упродовж шести років після прийняття Конституції, коли надія на плідну співпрацю суб’єктів влади, тієї переваги, яку теоретично давала змішана форма поліархічного правління, не виправдала себе. На практиці вона призвела до створення нетривалої рівноваги між вищими органами законодавчої й виконавчої влади, у результаті якої виявилося неможливим провести радикальні соціально-економічні зміни.

Це було зумовлено насамперед проблемами, що існували всередині виконавчої влади, досить хиткою позицією уряду в трикутнику влади “Президент — Кабінет Міністрів — Верховна Рада”. З одного боку, Кабінет Міністрів був підзвітним парламентові, котрий міг висловити йому недовіру ₃ наступною його відставкою. З іншого — уряд повинен був керуватися й рішеннями Президента України. Більше того, _xoqa Конституцією (ст.114), роботою Кабінету Міністрів України мав

керувати Прем’єр-міністр, фактично урядом керував Президент, а точніше, його Адміністрація, з якою глава уряду повинен був погоджувати діяльність структурних підрозділів свого апарату, кадрових питань тощо.

Акти керівництва Адміністрації Президента України у визначених Президентом України межах та з питань, що належали до їх повноважень, були обов’язковими для виконання органами виконавчої влади та їх посадовими особами ⁷⁹⁵. Адміністрація Президента фактично стала другою гілкою виконавчої влади, котра постійно намагалася виконувати функції, що були “прерогативою” тільки для Кабінету Міністрів як представника найвищого органу виконавчої влади. Зокрема, в Адміністрації функціонували такі ж структурні підрозділи, як і в Кабінеті Міністрів (наприклад, “Управління економічної політики”, “Внутрішньої політики”, “Гуманітарної і соціальної політики”), що закономірно призводило до дублювання роботи вищого органу виконавчої влади. “Руки” Адміністрації Президента доходили й до місцевих державних адміністрацій, які, за Конституцією (ст.118), хоч і були органами системи виконавчої влади, але їх голів призначав та звільняв з посади Президент України за поданням Кабінету Міністрів. У ситуації, коли Прем’єр-міністр був залежний від Президента (точніше, від його Адміністрації), конституційне формулювання “за поданням Кабінету Міністрів” виконувало символічні функції. Фактичне керівництво місцевими адміністраціями Адміністрацією Президента створювало ще одну проблему в системі управління.

Зазначені правові та ще більше політичні неузгодженості призвели до того, що український уряд за таких умов перестав бути власне Кабінетом Міністрів, котрий діяв з повними виконавчими повноваженнями й на свою власну відповідальність.

у доручень Президента. З останнього, по суті, знімалася безпосеред^ політична відповідальність за наслідки діяльності уряду Yκpa⅛_ll Прорахунки в політиці Кабінету Міністрів неминуче покладали^ на уряд. Таким чином, і Україна не змогла уникнути характерно^ для багатьох посттоталітарних змішаних республік досвіду, κojj_ll уряд виступає в ролі своєрідного буфера між президентом • парламентом

Ще більше на практиці була розбалансована система влади у площині “президент — парламент”. Як відомо, Конституція надад^ Президентові суттєве право впливати на законодавчий процес через використання законодавчої ініціативи та прийняття указів ₃ економічних питань, не врегульованих законом. Але ініціатив^ Президента зазвичай не знаходили підтримки з боку парламентаріїв. Більше того, при прояві небажаної для парламенту ініціативи Президента парламент приймав закони, котрі, в силу їх вищої юридичної сили формально, скасовували дію указів глави держави. Президент, у свою чергу, досить часто блокував прийняті Верховною Радою України законопроекти накладенням на них вета. не скасовував у встановленому порядку своїх указів, що були відхилені парламентом. Постійне використання цих важелів з обох сторін створювало хаос у нормозастосуванні та судовій практиці.

Відсутність на практиці ефективної взаємодії між Президентом та Верховною Радою заважало здійсненню необхідних перетворень передусім у соціально-економічній сфері. На це вказували не тільки вчені-теоретики, а й безпосередньо практики.

Конфронтаційний стан взаємин між президентом і парламентом, що ніяк не був “передбачений” Конституцією, зумовлений, на нашу думку, кількома причинами. Головною з них була політико-ідеологічна. Упродовж двох скликань (1994-1998, 1998-2002 рр.) більшість у Верховній Раді мали ліві сили: комуністи та соціалісти, котрі з політико-ідеологічних міркувань не могли (та й не хотіли) підтримувати колишнього однопартійця — керівника Південмашу Л. Кучму й тим більше сформовані ним уряди.

На початку 2000 р. конфронтація між президентом і парламентом досягла апогею. Під “тиском” Президента й за “народною ініціативою”, на 16 квітня 2000 р. був призначений Всеукраїнський референдум, який, на думку глави держави, мав розв’язати проблеми, що існували між виконавчою та законодавчою владами. На референдум були винесені питання, котрі передбачали певні зміни в структурі Верховної Ради, чисельності депутатів та їх статусі. Ці “косметичні” пропозиції суттєво не торкнулися проблеми взаємин між президентськими й парламентськими структурами, оскільки в цій частині передбачали тільки розширення переліку конституційних можливостей Президента розпустити парламент з одного до трьох випадків. Але й це рішення, прийняте народом на референдумі, парламентарії так і не імплементували в Конституцію.

народу — “джерела” будь-якої влади і найважливіших державних

рішень, а до парламентаріїв.

Поряд з політико-ідеологічними причинами важливу роль у разбалансуванні системи влади відіграли особисті відносини між Л. Кучмою та лідером українських соціалістів О. Морозом. Останній, як відомо, започатковував т.зв. “касетний скандал”, пов’язаний зі зникненням журналіста Г. Гонгадзе. Після відставки уряду В. Ющенка в парламенті та за його стінами оформилася нова конфігурація опозиції, котра втратила свій політико-ідеологічний характер і набула “політико-особистісного” вираження. Її ядро склали О. Мороз, відправлені у відставку В. Ющенко та його колишній віце-прем’єр Ю. Тимошенко, а також лідер компартії України П. Симоненко. Особисте ставлення опозиціонерів до

самого Президента Л. Кучми змусило, як це не парадоксально, об’єднатися колишніх ідеологічних супрртивників, навіть крайньоправих та крайньолівих.

Навесні 2002 р. всі політичні пропрезидентські сили сконцентрували свою увагу на парламентських виборах (31 березня 2002 р.). У пропрезидентських сил була спокуса повторити російський варіант, який, у випадку перемоги, давав можливість суттєво посилити президентську владу. Але вирішальної перемоги вони не здобули — певна рівновага в парламенті збереглася.

Після баталій партійно-політичних сил, пов’язаних із виборами керівних органів парламенту, і особливо після обрання Головою Верховної Ради В. Литвина — колишнього голови Адміністрації Президента Л. Кучми, опозиція — “Наша Україна” на чолі В. Ющенком (колишній виборчий блок, що об’єднав праві та правоцентристські сили), Соціалістична партія (О. Мороз), Компартія (П. Симоненко) та Блок Ю. Тимошенко — активізувала свої дії. На 16 вересня 2002 р. вони запланували політичну" акцію “Повстань, Україно”, основною метою котрої була відставка Л. Кучми. У відповідь на це Л. Кучма пішов на радикальні кроки: 24 серпня 2002 р., у день 11-ої річниці незалежності України, звертаючись до українського народу, Л. Кучма оголосив про необхідність реформування системи влади та внесення відповідних змін до Конституції України 1996 р. ^79s.