ВСТУП

Актуальність розробки наукової категорії завжди обумовлена актуальністю і значущістю явища, яке вона характеризує. Державний суверенітет означає верховенство державної влади щодо будь-якої іншої влади всередині країни і її незалежність від будь-якої іншої влади за її межами.

Він проявляється у сукупності відносин, що врегульовані конституційно-правовими та міжнародно-правовими нормами. Оскільки суверенітет вважається неодмінною ознакою державної влади, а відтак і держави в цілому, його правове й соціальне значення традиційно виводиться з оцінки реального стану і перспектив існування Вестфальської системи. Втім процеси інтеграції та дезинтеграції, а у другій половині XX століття — глобалізації та регіоналізації обумовлюють постійні трансформації як світової політичної системи, так і організації влади окремих держав.

Зміна форми держави, що відбувається в останньому випадку, може відбуватися еволюційно або революційно. Еволюція і революція — це шляхи діалектичного процесу розвитку, різниця між якими полягає в тому, що коли еволюція передбачає повільне накопичення кількісних змін, які з часом призводять до якісно нової форми держави або переходу до нової форми політичної інтеграції держав (наприклад, Європейський Союз), то під час революційних змін такі якісні зрушення відбуваються надзвичайно швидко.

Між формою правління і суверенітетом держави, організацією і здійсненням її верховної влади існує прямий зв’язок. Форма правління являє собою юридизовану форму інституціоналізації суверенітету; вона здійснює вплив як на організацію верховної влади в країні, так і на сам

порядок прийняття рішень з питань суверенного значення. Порівняно з формами правління і політичного режиму форма державного устрою характеризується відносною стабільністю і превалюванням еволюційного шляху змін над революційним. У кожній країні ці процеси мають свої особливості, разом з тим можна виділити і загальні тенденції.

Так, для європейських країн в епоху Середньовіччя властиве прагнення до утворення на основі численних частково незалежних князівств унітарних централізованих суверенних держав, тоді як особливостями епохи Нового і особливо Новітнього часу є відносна децентралізація влади в унітарних державах Європи та створення федеративних держав. Вказані зміни закономірно обумовлювали зростання інтересу до державного суверенітету і критичний аналіз різноманітних теорій, що претендують на розкриття його змісту та визначення напрямів його еволюції. Це й не дивно, оскільки ще Г. Єллінек зазначав, що суверенітет за своїм історичним походженням є уявленням полемічним, яке лише з часом стало правовим; це не абсолютна, а історична категорія. Як наслідок, слід констатувати, що в юридичній науці поняття суверенітету з моменту запровадження його Ж. Боденом не один раз переживало термінологічну кризу, яка щораз гостро ставила питання про актуальність його дослідження.

Будь-яке правове поняття входить у категоріальний ряд юридичної науки в конкретних суспільно-політичних умовах, що обумовлюють специфіку державно-правового розвитку, а отож, відображає пануючі на той час уявлення про певне явище. З розвитком суспільних відносин змінюється зміст тих правовідносин, які позначаються відповідною правовою категорією. Як наслідок, одні поняття зникають, інші, навпаки, виникають, тоді як треті набувають нового правового змісту.

Загальновідомо, що суверенітет держави конкретизується в суверенних правах. Разом з тим питання про зміст суверенних прав і їх співвідношення з державним суверенітетом залишається недостатньо розробленим. Конституції ряду держав також містять положення, які стосуються специфіки реалізації суверенних прав у зв’язку зі входженням країни до міждержавного об’єднання. Конституційна теорія і практика допускають участь держави у міждержавних об’єднаннях і передачу їм части своїх повноважень у відповідності з міжнародними договорами, якщо це не суперечить основа її конституційного устрою.

Оскільки сама конституція передбачає можливість делегування повноважень, то це означає, що практика добровільної передачі державою права реалізації певного суверенного права або повноваження цілком допустима саме тому, що вона жодним чином не порушує суверенітет держави — в іншому разі можливість здійснення такого делегування не могло бути передбачене основним законом держави.

Окремо слід зупинитися на спробі ввести у категоріальний апарат юридичної науки поряд з поняттям «державний», «народний» і «національний» суверенітет такі нові категорії, як «суверенітет особистості», «економічний», «фіскальний» суверенітет. Безумовно, навіть з урахування тих розбіжностей, які існують між різними авторами в питанні про тлумачення сутності і змісту даних понять, не слід заперечувати теоретичне значення вказаних категорій у вирішенні методологічних проблем юридичної науки. Разом з тим слід визнати, що вагомих підстав для доповнення категоріального ряду теорії суверенітету новими термінами немає — той зміст, який вкладається в них, втілений в інших категоріях або теоріях, а тому запроваджувати нові і такі неоднозначні поняття немає потреби. Однак оскільки терміни «суверенітет особистості», «економічний» і «фіскальний» суверенітет вже увійшли в лексикон політологічної і юридичної науки, то ними доводиться користуватися як своєрідною метафорою, пам’ятаючи, що «суверенітет» — це поняття державно-правове і застосовується воно переважно у міждержавних відносинах.

<< | >>

↑

Источник: : монографія / Ю. П. Битяк, І. В. Яковюк, С. Г. Серьогіна та ін. ; за ред. Ю. П. Битяка, І. В. Яковюка. — К. : Ред. журн. «Право України»,2012. «Академічні правові дослідження». Дод. до юрид. журн. «Право України». — 336 с.. 2012

Еще по теме ВСТУП: