2.1. Роль діалектики в дослідженні форми правління сучасної держави

Діалектика як загальний метод сприяє формуванню системи знань про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства й мислення, дозволяє охопити світ у його цілісності, визначити місце досліджуваної проблеми серед інших, її зв’язок із ними тощо.

Ці закони діалектики нерозривно пов’язані з логічними засобами пізнання, котрі в загальному ланцюгу пізнавального ^uPopecy спираються на вироблені діалектикою категорії як ^ІНCTpyMeHTH проникнення в природу досліджуваного явища, станнє, залежно від змісту й обсягу, більш глибоко й конкретно ^м°Же бути пізнане через призму тих філософських категорій, що ^zuut Нього є вихідними. У контексті нашого дослідження такими категоріями є “форма” та “зміст”, котрі, за визначенням

Бостан С.К. Форма правління сучасної держави: філософського словника, “відображають взаємозв’язок двох сторін природної та соціальної реальності: певним чином упорядкованої сукупності елементів та процесів, що утворюють предмет або явище, тобто змісту, і способу існування й вираження цього змісту, його різних модифікацій, тобто форми. Поняття форма використо­вується також у значенні внутрішньої організації змісту, і в цьому значенні проблематика форми отримує подальший розвиток у категорії структура'^{1 159}.

Форма відносно змісту є зовнішнім елементом, тому вона залежить від змісту. З цього приводу К. Маркс писав: “Форма позбавлена всілякої цінності, якщо вона не є формою змісту"¹⁶'. Зміст відіграє ключову роль у виникненні та зміні форм. Спочатку змінюється зміст, а потім уже форма, хоча не виключається можливість того, що нова форма може бути використана з метою збереження старого змісту. У цьому випадку відбувається внутріш­ня метаморфоза самої форми, що, з метою пристосування до обслуговування старого змісту, видозмінюється.

Положення про те, що форма являє собою “момент” змісту, який у процесі свого розвитку переходить у зміст і навпаки, уперше обґрунтував Г. Гегель. Виступаючи проти метафізичного відриву форми від змісту, він писав: “При розгляді протилежності між формою й змістом істотно важливо не випустити з уваги того, що зміст не безформний, а форма водночас і міститься в самому змісті, і являє собою дещо зовнішнє йому” '⁶². Тобто, за Г. Гегелем, форма має внутрішню форму, котра є частиною змісту, і зовнішню форму, що являє собою щось самостійне відносно змісту.

Філософська наука виявила низку найважливіших законо­мірностей, які характеризують взаємодію змісту й форми '⁶³. До їх числа, зокрема, належать: переважання змісту над формою; відносна стійкість форми та її самостійність стосовно змісту, що розвивається; активна роль форми в розвиткові змісту; сталість протиріччя, боротьба між формою та змістом; перехід змісту у форму й навпаки; множинність форм в одного змісту.

_проблеми історії, теорії, практики а»—......

Однак дослідження “форми” тільки через розкриття діалектичної взаємодії з її парною категорією — “змістом” — не розкриває повноти всієї картини.

Як зовнішня сторона предмета форма є проявом сутності, тобто сукупності глибинних зв’язків, відносин та внутрішніх законів, котрі визначають основні риси й тенденції розвитку тієї чи іншої матеріальної системи. Вона підкоряється, пристосовується до сутності певного явища чи предмета. Діалектику взаємозв’язку форми з сутністю та змістом явищ також уперше розкрив Г. Гегель, який відзначав, що форма містить у собі сутність, так само як сутність припускає відповідну форму. Тому, пише філософ, не можна “ставити запитання, яким чином форма приходить до

сутності, тому що вона є лише світінням останньої в собі самій, її власного, іманентною їй рефлексією”'⁶⁴. У такому аспекті форма розглядається як прояв сутності, як “форма — сутність”.

Якщо розглядати пов’язані з досліджуваним нами “явищем” — Формою державного правління — суспільні процеси крізь призму вироблених видатними філософами зв’язків у системі категорій зміст — сутність — форма”, то виявляться такі найважливіші з ^г°нки зору методології закономірності.

!■Вихідною точкою, джерелом будь-якої форми суспільного √^wrra на землі є людське суспільство. На певному історичному як ¹¹¹ воно породжує серед інших надбудовних елементів державу Прояв політичної форми цього суспільства. Держава виключно є ДУктом суспільства.

Бостан С.К. Форма правління сучасної держави: публічною й легітимною (нормативно вираженою) владною силою суспільства. Яке співвідношення цієї владної сили й суспільства, наскільки вона відчужена від суспільства, протистоїть йому і, навпаки, пов’язана з ним та зберігає його, що являє собою ця владна сила, які цілі й інтереси рухають нею, що вона несе суспільству ¹⁶⁵ — це ті питання, відповіді на які дозволяють нам визначити зміст і сутність держави в конкретний період її існування; іншими словами, “історичний тип держави”.

2. Історичний тип держави у свою чергу обумовлює відповідний за якістю “історичний тип форми держави”. Саме з урахуванням цього взаємозв’язку повинен здійснюватися процес пізнання форми держави. Спроби ж його ігнорування та “вирішення питання про форми держави безвідносно того, якому типові вони відповідають, — слушно зазначає М. Марченко, — ні до чого позитивного, а тим більше вагомого в науковому плані не приведуть. Усі міркування й висновки про форми держави зведуться тільки до найбільш загальних, досить абстрактних висновків та міркувань, що стосуються лише їх деяких загальнородових рис.... Кожна з форм держави має свою політико- практичну значимість лише в тому випадку, коли вона береться не сама по собі, взагалі, безвідносно до часу й простору, а співвідноситься з конкретним, цілком визначеним типом держави” ¹⁶⁶.

3. Форма держави має “внутрішню” та “зовнішню” форми.

“Внутрішня форма держави" відображає “історичний тип форми держави” й жорстко прив’язана до нього. З цього випливає, що неможливим є таке становище, за якого “внутрішня” форма держави залишалася б незмінною зі зміною змісту й сутності, а відтак і типу цієї держави. У процесі історичного розвитку держави настає такий момент, коли її нова якість (зміст та сутність) не укладаються в межі старої форми.

“Зовнішня форма держави” є відображенням зовні її внутрішньої форми. У межах останньої зовнішня форма держави має здатність до відносної самостійності і, залежно від тієї чи іншої “домінанти” в організації державної влади, може набувати різних конфігурацій. Це дає можливість за визначеними формальними ознаками вже з’ясувати специфіку форми держави в межах історичних типів держави й, відповідно, типів її форм. Порівняно з “внутрішньою”, типовою формою держави, “зовнішня”, як зазначалося, більш самостійна у своїх проявах. Вона може поєднувати в собі елементи старих і нових зовнішніх форм, але в результаті зі “зміцненням” у державі нового зміст)' й відповідної сутності держави її “зовнішня” форма об’єктивно повинна набувати адекватного “внутрішній формі” змісту. Відсутність цього породжує неузгодженість та проблеми у сфері організації й реалізації державної влади.