1,2. Вихідні принципи методології дослідження

З сукупності принципів, що є вихідними для нашого дослідження, відзначимо насамперед принцип наступності. Досвід пошуку “нової методології^-” на пострадянському терені, з “упаданням” то в одну крайність, то в іншу (повної відмови від марксистсько-ленінської методології, використання “найкращих” західних зразків, побудова власних “незалежних” зразків тощо) показав, що без творчого врахування такого принципу її створення неможливо.

Ще більш влучно в цьому плані висловився В. Селіванов, зазначивши, що перехід методології від абсолютизації “монізму” до визнання “плюралізму” в процесі пізнання не повинен привести до заміни одного єдиномислення на інше. “Не пізнавши й не Усвідомивши до кінця уроки нашого минулого, — пише відомий ВІТЧИЗНЯНИЙ методолог, — ми приречені повторювати вже допу­щені, особливо політичні, помилки. Уславлюючи теперішність, не ^°жна замовчувати або ігнорувати минуле, яким би гірким воно не УЛ°. Бо зв’язок з минулим — об’єктивно зумовлений, він не залежить від чийогось бажання” ¹⁴⁵. З цього випливає, що в ході ^п,знання державно-правової матерії “необхідно спиратися на зг^-^НЦипи історизму, наступності, тобто на розуміння того, що У но будувати нове, не беручи до уваги як історичні загально- Цінності, так і національні святині й здобутки” ¹⁴⁶.

Це однаковою мірою стосується всіх теоретико-світоглядщ^ здобутків минулих часів, але найбільш гострою проблема “метод₀, логічної наступності” є стосовно до марксистсько-ленінської методології.

Принцип історизму передбачає розгляд державно-правового явища, яке вивчається, у його розвитку, внутрішньому постійному русі з урахуванням усіх причинно-наслідницьких зв’язків, що.. 148

утворюють те історичне середовище, у якому це явище існує. Розгляданий принцип виходить не просто з визнання змінюваності в часі, але власне з переходу в процесі розвитку від одного до іншого історичного стану. Тому будь-яке явище (у нашому випадку форма державного правління) може бути впізнане лише з урахуванням умов його виникнення в сукупній системі явиш певної історичної епохи, основних етапів його розвитку та змін, що в ньому відбулися в ході цього розвитку, з урахуванням того, чим воно стало на момент дослідження і які перспективи його 149 розвитку.

Суть принципу об’єктивності зумовлена самою природою й метою §удь-якого пізнання — отримання об’єктивно-істинний знань. Але це дуже складне для дослідника завдання, оскільки досягнути “стовідсоткового” глибокого й усебічного вивчення ВСІЄЇ сукупності фактів (без жодного винятку), що мають відношення Д° розгляданого явища ^l5°, та на цій основі скласти уявлені (абсолютне) про те, яким воно є в дійсності, майже нереально.

Інша ситуація, коли ми повинні подавитися вглиб певного явища відтворити його минулу дійсність. Очевидно, що в цьому випадку отримати в ході пізнання об’єктивної істини ми не можемо, але значною мірою наблизитися до неї цілком можливо. Можливість цього зумовлюється низкою чинників: а) наявністю історичних джерел, що існують незалежно від дослідника та в тій чи іншій формі відбивають минулу реальність; б) зацікавленістю дослідника й суспільства в цілому у здобутті вірогідного знання про історію людства, тому що це знання необхідне для практичного вирішення сучасних соціальних проблем (свідоме перекручення картини минулого здатне породити катастрофи в сучасному); в) певним контролем об’єктивності дослідника завдяки загальному рівню, досягнутому історичною наукою, накопиченому в її арсеналі, перевіреному та обґрунтованому знанню, існуванню визнаної науковим товариством системи цінностей ¹⁵¹.

Але з цього не витікає, що нові парадигми, концепції, теорії й факти, які не узгоджуються з панівною системою уявлень, завжди помилкові. Об’єктивність наукового підходу до історичних фактів досягається соціально організованим дослідницьким процесом, який передбачає всебічне охоплення аналізованого явища з метою вияву його суті й багатоманітності взаємозв’язків з історичним світом; а також опором на досягнутий рівень наукового знання з ^Рахуванням наявних із цієї проблеми точок зору. Творчий підхід Д° ’сторичного дослідження досягається, з одного боку, застосуванням усієї сукупності різних методів для отримання з Джерел максимально різноманітної та широкої інформації про су • ’ ^{a 3 uππ}°^ro — прагненням іти вперед відповідно до нових ^ЬНих опитів та успіхів, досягнутих в інших галузях тукового знання.

₀g, Урахуаання цих чинників забезпечує потенційну можливість знання ^bh°^{γo п}’^знання, але не завжди отримання об’єктивного пізнав^, °^cκuibκ∏ останні визначаються суб’єктивними якостями ⅝ ^ajlbHoro процесу пізнання, насамперед позицією дослідника. Досягнення об’єктивності у відображенні минулого значною мірою забезпечується його рівнем професійної підготовки, фундаменталь­ністю його наукової концепції, такими особистими рисами, як чесність, педантичність, совість, прагнення до правди тощо.

Не менше (навіть більше) такі якості мають бути притаманними дослідникові, котрий вивчає сучасні державознавчі проблеми. Об’єктивність наукового пізнання у сфері державо­знавства — інтегративної науки яскраво вираженого політичного характеру — значною мірою залежить саме від соціально- політичного фактора. Кризовий стан суспільства, його соціальна розшарованість і поляризація політичних сил, гострі конфлікти між ними та неузгодженості в системі державної влади викликають не лише наукове, але й цілком зрозуміле емоційне, людське ставлення. Однак вищий обов’язок ученого полягає в тому, щоб у будь-якій ситуації зберігати об’єктивність — намагатися відображати дій­сність такою, якою вона є, а не замовчувати “неприємні” її сторони або ж приписувати їй якості, яких вона не має.

Водночас обов’язок бути об’єктивним не виключає права вченого на відповідну оцінку досліджуваного явища. У питанні про використання в пізнавальному процесі ціннісного (аксіологічного) підходу існує кілька точок зору. Прихильники однієї з них абсолютизують його можливості, другі, навпаки, ігнорують ціннісні чинники, оскільки вони ніби-то заважають досягненню об’єктивної істини, треті (до них належимо й ми) — за “творче” їх використання в пізнавальній діяльності. Проблема об’єктивного оцінювання відповідного явища, на нашу думку, полягає у “прив’язці” дослідника до певної системи цінностей. Як такий еталон зазвичай використовують релігійні, моральні, національні, соціальні цінності.

Ще одним вихідним принципом нашої “методологічної свідомості” є принцип гармонійного поєднання “універсального" та “локального ” при дослідженні обраної теми. За своїм змістом і характером вона є універсальною (“інтернаціональною”), оскільки передбачає створення загальної моделі форми правління сучасної держави — “збірного образу” максимально можливої кількості держав сучасного світу. Цим пояснюється той факт, що дослідницьким матеріалом для переважної частини роботи (розділи 2-5) послужили теорія й практика побудови державних форм у зарубіжних країнах, через призму котрих і вивчався аналогічний досвід у нашій країні. Це є вкрай необхідним, оскільки “юрист, який не знає або не бажає знати нічого, окрім реалій правової системи своєї країни, зокрема, чинної системи права, навряд чи може наблизитися до розуміння істини права, його історії, до наукового прогнозування його розвитку” '⁵³. Зазначене В. Селі- вановим, на жаль, відображається у вітчизняному “юридичному Державознавстві” (у правознавстві менше), котре останнім часом характеризується абсолютним домінуванням у пізнавальному процесі “національного” (локального — одиничного й особливого) над “інтернаціональним” (універсальним — загальним), межує з небезпекою” відірватися від того загального середовища, яким є світовий досвід державного будівництва.

Вітчизняний і зарубіжний досвід державного будівництва ми намагалися проаналізувати критично й водночас конструктивно. Ритично-конструктивний підхід передбачає, що при вивченні й оливо запозиченні згаданого досвіду треба враховувати, окрім

Б остан С. К. Форма правління сучасної держави: загального контексту, конкретно-історичні умови формування та, відповідно, реальні можливості його застосування. Він заперечує метод “сліпого”, а іноді навіть кон’юнктурного запозичення й механічного перенесення на національний ґрунт світового досвіду, зокрема, демократичного реформування інститутів влади, котрий нерідко є одним із джерел багатьох непрогнозованих соціальних труднощів нинішнього перехідного періоду.

Некритичне сприйняття західного досвіду й спроби навіть з добрими намірами утвердити ті чи інші його елементи в українському суспільстві призвели в нерідких випадках до небажаних наслідків. Конституційно закріплені ідеї незалежності, демократії, прав та свобод людини, приватної власності, свободи підприємництва тощо у свідомості багатьох людей почали безпосередньо асоціюватися з реальним зниженням їх рівня життя й особистою незахищеністю на тлі незаконного збагачення незначної купки населення, корупції в ешелонах влади, зростання злочин­ності. Це не тільки дискредитує саму ідею політичної незалежності, суверенності України, але й викликає відторгнення від ідеології політичної, економічної та соціальної демократії, а також втрату довіри народу до державної влади, без активної підтримки якої в умовах постготалітарного суспільства демократичні трансфор­маційні процеси неможливі.

Тимчасовий хаос, що виникає в суспільній політичній свідомості від упровадження свого власного історичного або ж зарубіжного досвіду в непідготовлений сучасний ґрунт, “здатний викликати непередбачені соціальні деструктивні процеси, позаяк свідомо або напівсвідомо штовхає зневірену “голодну” людину праці на шлях прихильності до ідеї “сильної руки”, становлення жорсткого авторитарного порядку, під яким наша “суспільна пам’ять” природно зберігає інформацію лише про тоталітарний політичний режим, і до підтримки новоявлених політичних авантюристів та екстремістів”¹⁵³. Щоб у сьогоднішній Україні цього не сталося, декларації кардинальних демократичних перетворень у суспільстві мають спиратися не на “сліпе копіювання” якогось (зазвичай розвинених держав) досвіду, а на конструктивно-критичне осмислення цього досвіду та усвідомлення фундаментальних засад цих перетворень. Державні рішення мають

дрийматися не лише на засадах здорового глузду та політичної доцільності (це частіше за все й робиться), а насамперед на засадах _теоретичної обгрунтованості, наукового знання.

З огляду на це відзначимо, що такий же критично- конструктивний підхід має бути притаманний аналізові не тільки матеріального досвіду, а й теоретичного — продукту логічного осмислення конкретних явищ та процесів багатьма поколіннями дослідників-державознавців. Тому, приступаючи до вивчення тих чи інших спеціальних проблем, дослідник неминуче висловлює своє ставлення до висунутих та висвітлених у літературі точок зору, наукових рішень, позицій тощо. Способи вираження цього став­лення, яке залежить насамперед від особистої та професійної культури дослідника, можуть бути різними. Але критично- конструктивним цей підхід, на нашу думку, буде тоді, коли дослідник у ході вивчення того чи іншого досвіду скористається логічними розробками своїх попередників коректно, з урахуванням історичних умов їх формування. Оскільки причини помилок, які часом могли траплятися в минулих теоріях, слід сприймати “не тільки як результат певного рівня науково-дослідної роботи конкретного ученого, а і як наслідок розвитку попередніх генерацій людей, попередніх етапів розвитку даного суспільства, і навіть людства у цілому” ^{i б}, то й здобутки вчених мають бути оцінені не з точки зору того, що вони не зробили для науки, а з огляду на те, що Цінного вони їй дали.

з цих позицій ми намагалися проаналізувати вітчизняну та ^заРУбіжну спадщину — ті загальновизнані на цьому етапі розвитку науки теоретико-методологічні досягнення й зумовлені ними правила (стандарти) науково-дослідного процесу, що в сукупності складають “методологічну парадигму” нашого дослідження. її ^СтРижнем є вітчизняна наукова школа державознавства¹⁵⁷ — ^Де1Деологізовані й визволені від штампів та догм досягнення ^bitHikhxhhx державознавців, накопичений ними методологічний "^отенціал, котрий за необхідності доповнювався певним зару- ^h∏m методологічним матеріалом.

Використання останнього ■методологічне-веління нашого 3 відомих причин, і насамперед у силу доступності, „ піьіпою мірою ми використали досягнення державознавства

“ближнього зарубіжжя”. Але, окрім них, застосовані й здобутки “далеко зарубіжних” державознавців колишніх епох та сучасності: давніх греків та римлян, італійців, англійців, французів, американців, німців, іспанців тощо. У контексті досліджуваної нами теми особливо корисними є вироблені ними принципи організації влади (більш детально буде викладено далі), певні поня­тійно-термінологічні здобутки, деякі вдалі класифікаційні рішення й особливо “емпірика” політичної влади. Саме аналіз форм організації державної влади в політико-практичній площині є найбільш вагомою стороною зарубіжних учених. Враховуючи їх досягнення в цій сфері, ми виходили з того, що “вітчизняний” монізм та “зарубіжний” плюралізм у процесі пізнання правової дійсності мають доповнювати один одного задля цілісного відобра­ження цієї дійсності, продукування нового знання про неї ^b8.

Зазначені вище вихідні принципи наступності, історизму, об’єктивності, принципи соціального гуманізму, конструктивно­критичного аналізу та гармонійного поєднання універсального та локального при дослідженні феномена форми державного правління, сформульована нами “методологічна парадигма”, розкривають одну з найважливіших сторін нашого підходу до розуміння поняття “методологія”, проте цілісного уявлення про нього не дають. Для того, щоб отримати таке уявлення, необхідно розглядати крізь призму нашого об’єкта пізнання інші структурні компоненти методології — відповідні фрагменти теоретико- методологічних знань та самі методи, що утворюють певну ієрархію таких же знань. Стосовно останньої виділимо: загальні методи, що складають вищий (філософський) рівень методо­логічних знань, загальнонаукові методи, які використовуються всіма науками та складають середній рівень методологічних знань; приватно-наукові методи, котрі використовуються окремими групами наук (у нашому випадку юридичних наук: теорії держави і права та конституційного права), які складають нижчий і водночас спеціальний рівень методологічних знань. Усебічне вивчення системи цих методологічних знань стосовно нашого об’єкта пізнання могло б послужити предметом окремого дослідження. Проте ми ставили перед собою інші завдання, тому в цій частині

монографії обмежимося лише висвітленням тих методологічних засад, на основі котрих здійснена спроба розв’язання визначених нами історичних, теоретичних і практичних проблем форми правління сучасної держави.