§ 8. Типологія держави і права

Розвиток суспільства, а разом з ним держави і права, відбува­ється, триває безперервно, це об’єктивно зумовлений природно- історичний процес. Вивчення держави і права в контексті сві­тової історії ставить дослідника перед необхідністю виділення з усіх раніше і нині існуючих держав і правових систем певних типів держави і права.

Будь-яка типологія (типізація) досліджуваних явищ є різ­новидом класифікації. Класифікація (від лат. classis - розряд і/асєге - робити) - особливий випадок застосування логічної

операції ділення обсягу поняття, що є якоюсь сукупністю ді­лень (ділення деякого класу на види, ділення цих видів і т. д.). Класифікацію за істотними ознаками називають типологією. Вона ґрунтується на понятті типу як одиниці розчленовування реальності, що вивчається, конкретної ідеальної моделі об’єктів, що історично розвиваються. Класифікація є звичайно результа­том деякого огрубления справжніх граней між видами, бо вони завжди умовні та відносні. З розвитком знань про класифіковані об’єкти відбувається уточнення та зміна класифікації.

Ще з давніх часів мірою накопичення знань про державно- правові явища дослідниками пропонувалися різні підстави для типології держави і права.

Так, ще Аристотель пропонував підрозділяти держави за­лежно від кількості володарюючих, їх майнового стану і мети діяльності механізму держави на: держави з правлінням одного, правлінням небагатьох і правлінням більшості.

Французький філософ Жан Боден поділяв усі народи, що жи­вуть на земній кулі, а отже, і всі держави світу за географічною ознакою на три категорії - південні (ці народи перевершують ре­шту тонкощами і силою розуму), північні (відрізняються фізич­ною силою) і середні (перевершують мешканців півночі розумом, але поступаються в силі, а південців - перевершують за фізич­ною силою, але поступаються їм у хитрощах і витонченості).

Г. Єллінек поділяв держави на ідеальні та емпіричні. Ідеаль­на держава - уявна держава, що в реальному житті не існує, є сферою належного, виступає мірилом реальної (емпіричної) держави, еталоном для наслідування та вдосконалення реальної держави. Крім того, Г. Єллінек виділяв типи розвитку й існуван­ня державно-правових явищ (динамічні та статичні типи дер­жави і права). Основним критерієм для такого поділу є ступінь динамізму в розвиткові держави і права, рівень змін у державах і правових систем, що замінюють старі.

До основи своєї типології держав Г. Кельзен поклав ідею по­літичної свободи, поділивши держави на демократичні й авто­кратичні.

Л. Гумплович класифікував держави залежно від розмірів те- рену і чисельності людності, підрозділяючи іх на світові, великі та малі.

Р. Макайвер, Р. Дарендорф поділяють усі держави на два типи: демократичні та династичні (антидемократичні) - залежно від ступеня віддзеркалення державною владою волі суспільства.

У радянській науці тривалий час панував вироблений марк­сизмом формаційний підхід до типології держави і права, за­снований на поділі держав і відповідних їм правових систем на типи залежно від суспільно-економічної формації, до якої вони відносяться.

Суспільно-економічна формація - це історичний тип сус­пільства, що ґрунтується на певному способі виробництва. Суспільно-економічна формація є певним ступенем прогресив­ного розвитку історії людства, яка рухається шляхом переходу від одного типу суспільної формації до іншого.

Згідно з формаційним підходом визначення типу держави ґрунтується на розумінні історії як природно-історичного пе­ребігу чіткої та послідовної зміни однієї соціально-економічної формації іншою, кожній з яких за умов існування класів від­повідає свій тип держави - рабовласницька, феодальна та ка­піталістична. Додатковими чинниками, які можуть впливати на визначення типу держави, окрім типу соціально-економічної формації, є такі: співвідношення класових сил у суспільстві, гео- політичні умови, особливості історичного розвитку даного сус­пільства, рівень економічного розвитку суспільства, міжнарод­ний стан, що склався, та ін.

Першою суспільно-економічною формацією була первісно- громадська (архаїчна), якій були незнайомі такі поняття і явища, як приватна власність, ділення суспільства на класи, товарне виробництво. Спосіб виробництва в первіснообщинній фор­мації ґрунтується на загальній (колективної) власності, влада спирається на авторитет, виражає інтереси всього суспільства. Проте розвиток продуктивних сил і виробничих відносин, поява надлишків праці, що оформилися у вигляді приватної власнос­

ті, зумовили класове розшарування суспільства і вимагали за­доволення і захисту економічних і соціальних інтересів різних соціальних груп і класів могутнім механізмом управління і при­мусу, якою є держава.

Вторинною суспільно-економічною формацією є економічна, яка включає низку суспільств із властивими їм способами вироб­ництва-рабовласницьке, феодальне, буржуазне (капіталістич­не) та соціалістичне. Досліджуючи будь-який тип держави, варто пам'ятати, що кожна держава і право розвиваються в конкрет­ному суспільстві, існують у конкретних хронологічних рамках і геополітичних умовах, що визначають особливості їх функціо­нування. Тому категорія «тип держави і права» абстрагується від конкретних держав і правових систем, включає найзагальніші риси виникнення, існування і відмирання держав і правових систем у рамках різних суспільно-економічних формацій, яким притаманна сукупність різних властивостей і сторін, загальні сутнісні ознаки.

Третинною суспільно-економічною формацією є комуністич­на, якій притаманне відтворення основних рис громадської орга­нізації на якісно новому рівні і є вищим типом архаїчної (докла­сової) громадської організації. Таким чином, перебіг суспільного розвитку в марксистській теорії виглядає як перехід від докласо­вого суспільства через класове до безкласового (комуністичного). Перехідним ступенем соціального розвитку від класового до без­класового суспільства є держава соціалістичного типу, що, згідно з марксистським ученням, є «напівдержавою», оскільки на від­міну від усіх експлуататорських держав функціонує на користь більшості членів суспільства - пролетаріату, і на первинному етапі повинна була боротися з класами визискувачів, здійсню­вати гегемонію пролетаріату. Надалі, коли експлуататорський клас зникне, суспільство стане класово однорідним, необхідність у державі взагалі відпаде. Безкласове (комуністичне) суспіль­ство з відсутністю класових суперечностей є вищим ступенем соціального розвитку. Проте теоретичне вчення про створення комуністичної держави так і не підтвердилося на практиці дер­жавного будівництва цілої низки соціалістичних держав, у тому числі СРСР.

На визначення типу держави в контексті формаційного під­ходу впливають такі чинники: тип виробничих відносин, якому

відповідає певна держава; соціальне призначення даної держа­ви; соціальний клас, знаряддям якого воно є.

З перебігом історичного розвитку кожна подальша суспільна формація логічно й історично випливає з попередньої, в якій готуються всі економічні, соціальні та політичні передумови переходу до нової, більш високоорганізованої формації. Перехід від однієї суспільно-економічної формації до іншої, від одного типу держави до іншого здійснюється через соціальну револю­цію. Соціальна революція є наслідком соціального конфлікту між різними класами суспільства, що викликаний невідповід­ністю продуктивних сил і виробничих відносин. Марксистська теорія розглядала соціальну революцію як прогресивне явище природно-історичного розвитку суспільства, яке визначає пере­хід від нижчого рівня розвитку суспільства до вищого і, відпо­відно, від нижчого типу держави до вищого.

З переходом суспільства від одного типу соціально-економічної формації до іншого, від нижчого типу держави до вищого, поки

нова формація остаточно не сформувалася, нові соціальні класи остаточно не оформилися, державу характеризують як державу перехідного типу. Держава перехідного типу містить у собі риси обох типів держави, з відповідними їм соціальними класами, продуктивними силами та виробничими відносинами.

Незважаючи на безліч інших спроб типології держави і права, формаційний підхід і дотепер зберігає актуальність і пізнавальну цінність. З’ясована в його рамках закономірність послідовної зміни суспільно-економічних формацій і типів держави і права, характерні риси держави і права певних типів мають важли­ве значення для дослідження державно-правових явищ, орі­єнтують суб’єкт пізнання на взаємозв’язок і взаємозалежність економічного базису суспільства і правової надбудови, способу виробництва та правлячого в даному суспільстві класу.

Недоліками формаційного підходу до типології держави і пра­ва є такі:

1. Надаючи увагу продуктивним силам і виробничим відно­синам, розстановці класових сил у суспільстві і розглядаючи їх як основні причини зміни суспільно-економічних формацій, цей підхід не враховує культурних, національних, мовних, релігійних чинників у становленні й розвитку держави і права. Тому деякі держави і правові системи, що належать до одного типу, є за сво­їм змістом абсолютно різними (наприклад, феодальні держави Азії та середньовічної Європи і відповідні їм правові системи).

2. З’ясована К. Марксом послідовна зміна однієї соціально- економічної формації іншою, одного типу держави і права іншим далеко не бездоганна, страждає схематизмом і однолінійністю. Хода світової історії показує, що не всі держави в своєму роз­виткові укладаються в цю схему, тобто є і винятки з марксист­ської типології (наприклад, слов’янські народи в своєму розвитку не мали держави і права рабовласницького типу; Японія через історичні умови зробила крок з феодалізму в капіталізм, минув­ши буржуазний тип держави і права у своєму розвитку).

3. За переходу від однієї соціально-економічної формації до ін­шої, від одного типу держави до іншого держава перебуває у ста­ні перехідного типу (міжтиповий стан), при якому поєднує в собі ознаки держав обох типів. Проте оскільки перехідний період може тривати не одне десятиліття, а перехідний стан у розвитку

держави і права, суспільства в цілому містить у собі кілька мож­ливих варіантів подальшого розвитку, нівелюється пізнавальна цінність визначення перехідного стану держави.

Як альтернативний формаційному підходу, який буде в змо­зі його доповнювати і враховувати всі ті недоліки, що він має, в науці було висунуто й опрацьовано цивілізаційний підхід до типології права і держави.

На відміну від формаційного підходу тут підставою (критері­єм) для типології запропонована категорія «цивілізація». Тому для проведення типізації найважливішим є визначення змісту само­го терміна «цивілізація». Категорія «цивілізація» є дуже ємною, багатокомпонентною, різноаспектною. Ось деякі з визначень цивілізації, на які можна натрапити в різних словниках.

Цивілізація (від лат. ctuifis - цивільний, державний) - сукуп­ність матеріальних і духовних досягнень суспільства.

Цивілізація - історично визначений рівень розвитку суспіль­ства, творчих сил і здібностей людини, виражений у типах і фор­мах організації життя і діяльності людей, у їх взаєминах, а також у створюваних ними матеріальних і духовних цінностях.

Проаналізувавши різні визначення цивілізації в контексті цивілізаційного підходу до типізації держави і права, можна ви­значити цивілізацію як суспільство, що є цілісним утворенням, в якому взаємозв’язані та взаємодіють окремі його сфери (еко­номіка, політика, право, соціальна і культурна сфери, техніка, ідеологія, релігія, філософія, звичаї, традиції, етнічна прина­лежність тощо).

Термін «цивілізація» вживається і як синонім культури сус­пільства взагалі.

Така багатозначність терміна «цивілізація», брак єдиного, узгодженого розуміння дослідниками цього явища призвела до того, що в науці зафіксовано безліч різних варіантів типоло­гії держави і права залежно від типу цивілізації. Так, виділяють цивілізації стародавні та сучасні (і відповідні їм типи держав); цивілізації західні, східні та змішані (проміжні) (і відповідні їм типи держав); доіндустріальні, індустріальні та постіндустріаль- ні (і відповідні їм типи держав); локальні, особливі та сучасні (і відповідні їм типи держав).

З погляду цивілізаційного підходу кожне суспільство через свою специфіку, взаємозв’язок і взаємодію окремих його сфер

(економіки, політики, права, соціальної та культурної сфер, ідео­логії, релігії, традицій і звичаїв) являє собою цілісне утворення - цивілізацію. Цивілізаційний підхід було вироблено як альтерна­тиву, противагу формаційному підходу до типології держави і права. Фундатори цивілізаційного підходу вважали, що запро­понований К. Марксом формаційний підхід надає дуже великого значення об'єктивно-матеріальним чинникам життєдіяльності суспільства, при цьому не враховуючи цілу низку культурних, ідеально-духовних, які, зрештою, істотно впливають на розви­ток державно-правових явищ.

Одним із фундаторів цивілізаційного підходу вважають ан­глійського ученого-історика А. Дж. Тойнбі, який запропонував розуміти під цивілізацією відносно замкнений і локальний стан суспільства, що відрізняється спільністю релігійних, психоло­гічних, культурних, географічних та інших ознак, дві з яких залишаються незмінними: територіальна ознака та релігія з формами її реалізації. При цьому А. Дж. Тойнбі критикує форма­ційний підхід, стверджуючи, що культурний елемент є душею, кров’ю, лімфою, суттю цивілізації; порівняно з ним економічний і, тим більше, політичний плани здаються штучними, неістот­ними, рядовими витворами природи і рушійних сил цивілізації. Проаналізувавши весь процес історичного розвитку людства, А. Дж. Тойнбі дійшов висновку, що історія людства є історією лише окремих замкнутих культур-цивілізацій. Усі цивілізації, що існували й існують, А. Дж. Тойнбі визнає рівноцінними, рівно­значними за своїми культурними й іншим цінностям. При цьому кожна цивілізація у своєму розвитку проходить п’ять стадій: виникнення, зростання, надлому, розкладу і подальшої загибе­лі. Соціальні процеси, що відбуваються в кожній цивілізації, є тотожними, аналогічними, що, на думку А. Дж. Тойнбі, дозволяє вивести деякі емпіричні закони суспільного розвитку. Суть їх по­лягає в тому, що рушійною силою розвитку цивілізацій є не еко­номічний розвиток, а «творча меншість» суспільства, здатна вдало реаіувати на різні події («виклики») і захоплювати за собою інертну частину населення, яке складає більшість суспільства. Способи реагування суспільства на зовнішні події, факти - «ви­клики» визначають, зрештою, систему соціальних цінностей і релігійних і філософських концепцій сенсу життя. Цивілізація

зберігає себе, доки («творча меншість» здатна розв’язувати за­вдання, що стоять перед ним, і вести за собою пасивну більшість. Як тільки творча еліта стає не здатною вирішувати поставлені перед нею завдання, вона перетворюється на правлячу меншість і насильно утримує владу. Зрештою, інертна більшість, відірвана від влади, неминуче вступає в конфлікт з меншістю, яка узур­пувала владу, що призводить до краху цивілізації. Іншими варі­антами загибелі цивілізації є її захоплення іншою цивілізацією або загибель від природних катастроф.

Кожна цивілізація зберігає свою стійкість завдяки таким складникам, як держава і право. Отже, може йтися про типо­логію даних явищ за кількістю виділених А. Дж. Тойнбі циві­лізацій. Проаналізувавши весь процес історичного розвитку, А. Дж. Тойнбі виділив 21 цивілізацію (повністю незалежних - близько десяти). Наразі їх збереглося всього вісім (західна, китай­ська, іранська, мексиканська, далекосхідна, індійська, арабська, православна) - лише ті, які змогли послідовно освоїти життєве середовище на підставі розподілу праці, залучитися до соціаль­них цінностей на підвалинах соціального наслідування, перейти зі статичного стану до динамічного і розвинути духовне начало в усіх видах людської діяльності.

Від цивілізацій А. Дж. Тойнбі відрізняв примітивні суспільства (яких він нарахував близько 650), з порівняно коротким життям, вони є нечисленними й територіально обмеженими. На відміну від примітивних суспільств, життя цивілізацій триваліше, вони займають більші території, кількість охоплюваних ними людей велика. Вони мають тенденцію до поширення шляхом підпоряд­кування й асиміляції інших суспільств - частіше примітивних суспільств, але іноді й суспільств свого виду.

Слід наголосити, що спеціальної типології держави і права А. Дж. Тойнбі, якого прийнято вважати родоначальником циві- лізаційного підходу, не опрацьовував. Її намагаються здійснити інші дослідники, ґрунтуючись на його вченні про цивілізацію.

Позитивними моментами цивілізаційного підходу до типо­логії держави і права є те, що він залучає до царини наукового аналізу правознавців соціальні явища і процеси, без урахування яких не можна повною мірою зрозуміти історію і зміст держави і права.

Цивілізаційний підхід до типології держави і права викликає цілу низку, на наше переконання, справедливих нарікань із боку вчених, що займаються дослідженнями держави і права, а це пов’язано з цілим рядом наявних у даному підході недоліків.

Одним із них є те, що термін «цивілізація» у прихильників ци­вілізаційного підходу виглядає вельми аморфно, невизначено, відсутня єдина позиція щодо самого цього поняття, обсягу явищ, які воно включає. Брак єдиного розуміння явища, що лежить в основі класифікації (типології), не може не позначитися на кін­цевому результаті даної науково-пізнавальної операції.

Ще одним недоліком цивілізаційного підходу є нехтування важливими положеннями історичного матеріалізму про про­відну роль економічного базису стосовно політичної надбудови, про виділення способів виробництва (і відповідних їм суспільно- економічних формацій) як ступенів суспільного розвитку.

До інших недоліків цього підходу можна віднести той факт, що сам підхід до типології держави і права, заснований на від­несенні до тієї чи іншої цивілізації, незважаючи на всю його наукову продуктивність (дозволяє врахувати чинники, упущені з уваги формаційним підходом), не вирішує всіх проблем, які ставить перед собою дослідник державно-правових явищ. Поділ усіх держав, що існували й існують в історії людства, і відповід­них їм правових систем на більш ніж два десятки цивілізацій (спочатку А. Дж. Тойнбі виділяв їх близько ста) і більше шести со­тень примітивних суспільств, мало що дає в науковому плані, бо не зрозуміло, до якого типу цивілізацій (примітивних суспільств), на підставі яких ознак необхідно відносити ту чи іншу державу і правову систему. А. Дж. Тойнбі в своєму вченні не дав родових ознак цивілізацій, які б дозволили відрізняти одну цивілізацію від іншої, відносити досліджувані держави і правові системи до тієї чи іншої цивілізації.

Ще одним підходом до типології держави і права, який поки що тільки ставиться на обговорення в загальній теорії права і держави і не знайшов повсюдної підтримки, є особистісний підхід. Суть його полягає в тому, що держави і їх правові сис­теми запропоновано типізувати залежно від міри економічної, соціальної, політичної та духовної (культурної) свободи, які вони надають особистості. Такий підхід припускає врахування

як об’єктивних чинників, що впливають на положення особи в суспільстві (характер продуктивних сил і виробничих відносин у суспільстві, соціально-класову суть, зміст, соціальне призна­чення держави і права, засади організації та функціонування державно-організованого суспільства тощо), так і суб’єктивних (рівень реалізації свободи, дотримання прав, ступінь відчуття людської гідності особи в даному суспільстві). Таким чином, цей підхід дозволяє розглянути положення особистості в рамках пев­ної держави, суспільства, що належить до тієї чи іншої соціально- економічної формації; за бажанням-державно-правової систе­ми, що відноситься до певної цивілізації. У пізнавальному плані цей підхід дозволяє виділити для аналізу й подальшої рецепції кращі загальні ідеї, механізми забезпечення свободи особистості в економічному, політичному, соціальному, культурному планах, які можуть міститися в різних державно-правових системах, суспільствах, цивілізаціях.

Залежно від положення особи в суспільстві, даному державно- правовому утворенні держави можна поділити на тоталітарні, авторитарні, ліберальні та демократичні. Право в даному разі виступає тим чинником, через який диктатор, правляча елі­та, окремі соціальні класи, суспільство в цілому виконують свої основні завдання, досягають поставленої мети.

Тоталітарна держава- гіпертрофована держава, в якій вла­да належить правлячій еліті, диктатору та його оточенню, а ре­шта членів суспільства усувається від управління державою. Роль особи в державі полягає в тому, що вона стає елементом, гвинтиком даного механізму.

Авторитарна держава - це та сама тоталітарна держава, проте вже з елементами демократизму й законності.

Ліберальна держава формується під впливом ліберальних доктрин та ідей, що принижують роль і значення держави в жит­ті суспільства. У ньому створюються умови для правової авто­номії особистості, що не допускає необгрунтованого втручання держави в особисту сферу, законодавчо закріплені, але не за­вжди гарантовані права і свободи громадян.

Демократична держава - це держава, в якій створюються умови для реальної участі громадян у вирішенні державних і суспільних справ, усі найважливіші органи держави обираються

і підконтрольні народу. Громадяни мають широке гарантоване законом коло прав і свобод. Держава слугує суспільству й осо­бистості.

Отже, вище нами перераховані й охарактеризовані основні підходи до типології держави і права. Слід відзначити, що з усіх вищезгаданих підходів до типології права і держави найзавер- шенішим, найрозробленішим, аргументовано найбільш обґрун­тованим досі є формаційний підхід. Проте основна пізнаваль­на установка сучасної теорії права і держави з цієї проблеми має полягати в тому, що для якісного всебічного дослідження державно-правових явищ необхідно поєднувати всі вищепере- лічені підходи, бо тільки в комплексі вони дають цілісне, різно­бічне уявлення про досліджувані державно-правові явища.

Контрольні запитання

1. Поняття держави. Ознаки, які відрізняють її від інших іс­нуючих у суспільстві організацій.

2. Функції держави.

3. Загальні закономірності походження держави і права.

4. Типологія права і держави (формаційний і цивілізаційний підходи).

5. Проблема внутрішньої та зовнішньої форми держави.

6. Форма правління як складова частина форми держави.

7. Територіальна організація держави.

8. Політико-правовий режим: поняття та види.