<<
>>

Поняття та юридична характеристика договору надання медичної послуги (допомоги)

Як уже зазначалось раніше, всі правовідносини поділяють на два основні види: регулятивні правові відносини (або, як їх ще називають, правовстановлюючі правові відносини) - це такі правові відносини, через які здійснюється безпосереднє регулювання суспільного життя - встановлення прав та обов’язків та охоронні, тобто такі, котрі «оформляють» кримінальну, адміністративну, дисциплінарну та інші види юридичної відповідальності, застосування інших юридичних санкцій - і цим обмежуються [455, с.

397].

С.С. Алєксєєв зазначає, що розподіл правових відносин на регулятивні та охоронні відповідає двом напрямам впливу права на суспільне життя - безпосередньо регулятивному та охоронному та двом однопорядковим різновидам юридичних норм. До регулятивних він відносить більшість цивільних, трудових, сімейних та інших правових відносин, котрі складаються з встановлених для осіб юридичних прав та обов’язків. Охоронні правові відносини мають змістом застосування до правопорушника засобів державного примусу, санкцій. Вони мають місце зазвичай у кримінальному та адміністративному праві і пов’язані з юридичною відповідальністю [12, с. 67].

М.І. Матузов, О.В. Малько до регулятивних відносять правові відносини, що виникають з правомірних дій суб’єктів, до охоронних - такі, що виникають з протиправних дій і пов’язані із застосуванням державного примусу [308, с. 477].

Такої ж точки зору притримується з цього питання і Л.С. Явич, котрий регулятивні правові відносини називає правоустановчими, тому що тут йдеться про нормальний процес реалізації об’єктивного та суб’єктивного права, про відповідне виконання юридичних обов’язків. Охоронні правові відносини спрямовані на здійснення юридичної відповідальності або на поновлення порушеного правопорядку, на охорону суб’єктивних прав, на застосування санкцій норм права. Такі правові відносини пов’язані, на його думку, з правовою патологією [572, с.

219].

Між суб’єктами правовідносин, що виникають при здійсненні медичної діяльності, виникають складні, комплексні, багатогранні відносини. Дослідники феномену договору звертали увагу, перш за все, на його роль в системі відносин, що складаються в суспільстві в процесі задоволення життєвих потреб людей. Договір характеризується як «гнучка правова форма, в яку можуть вдягатися різні за характером суспільні відносини» [50, с. 9]. Згідно з ч.1 ст. 626 ЦК України договір - це домовленість двох і більше осіб про встановлення, зміну та припинення цивільних прав та обов’язків, тобто сторони погоджуються зі всіма умовами, які запропоновані іншою стороною.

Під договором розуміють і юридичний факт, який лежить в основі зобов’язання, і саме договірне зобов’язання, і документ, в якому закріплений факт встановлення зобов’язальних правовідносин [144, с. 428]. Також вважають, що договір - це домовленість двох і декількох осіб про встановлення, зміну і припинення якого-небудь правовідношення [335, с. 112].

Як вважає В.А. Хохлов: «Договір недостатньо розглядати, як тільки юридичний факт, або як сукупність зобов’язань, що породжують їх, або тільки як локальний нормативний масив» [532, с. 17-18]. На думку автора, це окремі сторони цивільно-правового договору. Він розглядає договір, як певну структурну систему, де головним елементом є правочин сторін. Конкретизуючи поняття «договір», В.Г. Олюха доводить, що визначення, запропоноване у ЦК України, безпідставно звужує його зміст поняття, оскільки термін «домовленість» фактично виключає конклюдентні дії та дії з передачі майна, необхідні поряд з домовленістю для укладання реальних договорів, та дає таке визначення договору у розумінні юридичного факту: договір - це правочин двох чи більше осіб у визначеній законодавством формі, який спрямовано на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків [344, c. 8]. Однак ми не погоджуємося з таким твердженням, оскільки без домовленості немає договору, а правочин - це вже наслідок домовленості між сторонами.

Договір - акт вільного волевиявлення; він полягає насамперед у вільному волевиявленні особи на вступ у договірні відносини, тобто волевиявлення учасників договору має складатися вільно, без жодного тиску з боку контрагента або інших осіб і відповідати їхній внутрішній волі [278, с. 50; 279, с. 11].

Свобода договору характеризується такими моментами: 1) договір є вільна угода волі; 2) об’єктом договору може бути будь-який предмет або дія; 3) умови договору цілком визначаються волею сторін; 4) форма укладення договору цілком залежить від розсуду сторін; 5) розірвання договору може відбутися на вимогу однієї із сторін; 6) наслідки невиконання договору, якщо вони обумовлені в самому договорі, не можуть бути змінені судовими органами; 7) відповідальність за невиконання договору повинна бути суто цивільною [121, с. 290].

А.В. Луць до свободи договору, окрім можливості вибору контрагента та визначення змісту договору, включає також: а) вільний вияв волі особи на вступ у договірні відносини (добавлено мною, наприклад, проведення пластичної операції); б) свободу вибору сторонами форми договору (добавлено мною, при стоматологічному втручанні); в) право сторін укладати як договори, передбачені законом, так і договори, які законом не передбачені, але йому не суперечать (добавлено мною, договір надання медичної послуги); г) право сторін за своєю згодою змінювати, розривати або продовжувати дію укладеного ними договору; д) визначати способи забезпечення договірних зобов’язань; е) право встановлювати форми (міру) відповідальності за порушення договірних зобов’язань тощо. Зазначені аспекти договірної свободи закріплені іншими положеннями цивільного законодавства, але в узагальненому вигляді мають розкривати зміст поняття свободи договору. Свобода договору не є безмежною: вона існує в рамках чинних нормативних актів, звичаїв ділового обороту, а дії сторін договору мають ґрунтуватися на засадах розумності, добросовісності та справедливості [279, c. 9]. Свобода договору реалізується у цивільному законодавстві за допомогою загального правового дозволу, якому кореспондують конкретні позитивні зобов’язування та заборони.

На стадії укладення договору такий правовий дозвіл наповнюється суб’єктивними цивільними правами та охоронюваними законом інтересами оферента та акцептанта, а потім (після укладення договору) - цивільними правами та законними інтересами сторін договору [134, с. 6]. Вважають винятком із загального принципу свободи договору, коли будь-яка із сторін позбавлена можливості брати участь у формуванні його умов (договір приєднання, попередній договір, договір на користь третіх осіб). Укладення договору є обов’язковим (публічний договір) або укладення договору забороняється тим чи іншим суб’єктам, що випливає, як правило, з природи діяльності (договір страхування) [133, c. 67].

Використовувані в цивільному обороті договори характеризуються великою різноманітністю і володіють як загальними властивостями, так і певними відмінностями, що дозволяють відмежувати їх один від одного. Виділення загальних рис договорів і відмінностей між ними дозволяє суб’єктам діяльності зробити правильний вибір виду договору, що забезпечує відповідність договору змісту регульованої ним діяльності, наприклад договір про сурогатне материнство [71, с. 86-96].

Усі договори об’єднуються в класифікаційні групи. Сенс класифікації договорів полягає в тому, щоб на основі правильно вибраних критеріїв розділити договори на групи, які об’єднують договірні зобов’язання із схожою правовою регламентацією і розділяють їх за ознакою різного правового регулювання.

Одним із таких критеріїв є спрямованість договірного зобов’язання. Під спрямованістю зобов’язання як системною ознакою договірного права слід розуміти кінцевий економічний і юридичний результат, на досягнення якого направлені основні дії учасників договору. Однак наш вид договору має кінцевим результатом немайновий результат.

У рамках групи договорів, направлених на виконання роботи або надання послуги, з метою досягнення певного економічного результату, виділяються зобов’язання, що відрізняються одне від одного, як за характером виконуваної роботи, так і за обумовленим нею результатом.

Питання про виділення ефективного результату діяльності зачіпає таку проблему: як відокремити результат, отриманий від послуги, від результату роботи? Взагалі - як розмежувати послуги, роботи і допомогу? Робота - чиєсь виконання чого-небудь, праця, заняття, діяльність, та чи інша діяльність щодо створення, виготовлення, обробки чого-небудь. Результатами роботи можуть бути речі, перероблені речі або результати об’єднанні з речами [99, с. 1037]. Послуга - дія, вчинок, що дає користь, допомогу іншому, та діяльність підприємств, організацій та окремих осіб, виконувана для задоволення чиїх-небудь потреб, обслуговування [99, с. 894]. Допомога - сприяння в лікуванні, полегшення страждань [99, с. 240].

Окремі автори, говорять про «послуги підрядного типу», які повинні будуватися за моделлю або договору підряду, або договору про надання послуг [416, с. 143]. І.Л. Брауде вважав, що відносини, пов’язані з «роботою» і «послугою», мають єдину правову форму - договір підряду [348, с. 221]. Ю.Х. Калмиков також вважав, що відносини, пов’язані з «роботою» і «послугою», повинні мати єдину правову форму, але не договір підряду, а договору про надання послуг, вважаючи при цьому, що в зобов’язаннях з надання послуг визначальним чинником є специфіка дії як послуги, а не результат цих дій. Це виключає можливість визначення послуги як діяльності, що не має речового результату. Як класифікуюча ознака послуги, на його думку, виступає діяльність, спрямована на створення зручностей або надання пільг контрагентові за зобов’язальним правовідношенням [217, с. 117-118].

На наш погляд, сучасна доктрина цивільно-правових зобов’язань правильно розділяє договори на надання послуг і договори підрядного типу.

М.І. Брагинський розглядає договори на надання послуг як самостійний тип договорів. Критерієм розділення договорів підряду і надання послуг він називає предмет договору [49, c. 44-45]. Н.А. Барінов також виділяє в самостійний інститут зобов’язання, спрямовані на надання послуг і поділяє їх на дві групи.

Перша група - це зобов’язання, де послуги не залишають відчутних результатів, що існують окремо від виконавця (так звані особисті послуги, послуги невиробничого характеру). Вони не пов’язані із створенням або відновленням споживних вартостей предметів (речей), об’єктом їх дії є сама людина (це послуги, що надаються перукарнями, лазнями, бюро послуг, довідковими службами і тощо). До другої групи відносить зобов’язання, в яких результат праці набирає речову форму, втілюється в речах. Це послуги виробничого характеру, що створюються на базі промислового процесу, внаслідок чого створюються або відновлюються споживні вартості речей (наприклад, ремонтні реставраційні роботи, хімічне чищення і фарбування речей, діяльність пралень і т.д.) [33, с. 128].

Договір - одна із найдавніших правових форм (конструкцій) узгодження волевиявлення юридично незалежних суб’єктів права з метою задоволення їх потреб через взяття на себе юридичних обов’язків та набуття прав однією стороною стосовно іншої. Останнє є проявом зобов’язання та правочину дії на встановлення, зміну чи припинення суб’єктивних прав та юридичних обов’язків [562, с. 405].

У найширшому значенні інститут договору являє собою узгоджену поведінку, тобто організаційні форми діяльності, зовнішні прояви яких мають багатозначний характер і велике коло застосування в соціальній, економічній, політичній, правовій та інших сферах [370, с. 19].

Як юридичному факту договору притаманні такі ознаки: у ньому виявляється воля не однієї особи (сторони), а двох чи кількох, причому волевиявлення учасників за своїм змістом повинні збігатися і відповідати одне одному; договір - це така спільна дія осіб, яка спрямована на досягнення певних цивільно-правових наслідків: набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Проте роль договору не обмежується тільки тим, що він впливає на динаміку цивільних правовідносин (породжує, змінює або припиняє їх), а й відповідно до вимог законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог добросовісності, розумності та справедливості визначає зміст конкретних прав та обов’язків учасників договірного зобов’язання. У цьому розумінні договір виступає засобом регулювання поведінки сторін у цивільних правовідносинах [280, с. 24].

Основною підставою виникнення відносин з надання медичної послуги та допомоги є договір. Договори, що використовуються у сфері медичного обслуговування, можуть бути поділені на договори лікування і договори на організацію лікування. Договори першої групи укладаються між медичними закладами і пацієнтами на надання основних і додаткових медичних та парамедичних послуг, а також між медичними закладами (приватнопрактикуючими лікарями) на надання консультаційних послуг, надання донорських матеріалів і ін. Договори другої групи укладаються між медичними закладами (приватними лікарями) і юридичними особами (приватними підприємцями) на медичне обслуговування їх працівників.

Питання про місце договору надання оплатних послуг в системі цивільно - правових зобов’язань в юридичній літературі не є однозначним. Так, наприклад, А.Ю. Кабалкін спочатку вважав, що конструкція «договору про надання послуг» взагалі не може застосовуватися [214, с. 48]; потім вказував, що вони (договори оплатного надання послуг) «не є і не можуть бути самостійним типом цивільно- правового зобов’язання» [215, с. 38]. Крім того, він навіть не розглядав їх як самостійний інститут: «Неможливо погодитися в даний час з визнанням цих зобов’язань своєрідним правовим інститутом, особливо в умовах, коли в цивільному законодавстві були відсутні норми, що регулювали відношення з надання послуг як таких» [215, с. 38]. На виконавцеві договору про надання послуг ризик недосягнення результату не лежить (ч. 2 ст. 903 ЦК України), тому замовник наперед приймає ризик на себе. За чинником часу цей договір може бути разовий або триваючий, наприклад послуги лікаря [126, c. 281].

М.В. Кротов вважає, що зобов’язання з надання послуг є самостійним інститутом зобов’язального права [259, с. 89]. Необхідно виділити загальні ознаки відповідного договору і кореспондуючі їм правові вирішення окремих питань; обґрунтувати в окремих випадках можливість, а в інших, навпаки, відхилити віднесення певних договорів до виду тих, про яких йде мова в главі 63 ЦК України. Вказана глава дає можливість заповнити існуючі прогалини в правовому регулюванні, що неминуче утворюються саме у відносинах стосовно договорів оплатного надання услуг.

О.І. Смотров обстоює точку зору, відповідно до якої для забезпечення найбільш повного цивільно-правового регулювання відносин з оплатного надання медичних послуг доцільно використовувати такий прийом юридичної техніки, коли загальні положення щодо договору про надання послуг закріплюються безпосередньо в ЦК України, а особливості надання безпосередньо медичної послуги враховуються в спеціальному законодавстві. Як останнє можуть бути розроблені «Правила оплатного надання медичних послуг населенню» [460, с. 11; 17 с. 271].

Але відносини, що виникають у зв’язку з наданням пацієнтам медичної допомоги, володіють такою істотною своєрідністю, що дана обставина не дозволяє забезпечити адекватну правову захищеність їх учасників за допомогою лише загальних положень договірного права.

Про те, в якій формі повинні оформлятися зобов’язання по здійсненню медичної діяльності, в юридичній літературі відсутня єдність точок зору. На сьогодні більшість науковців схиляються до того, що договори у сфері здійснення медичної діяльності є договорами про надання послуг [70, с. 274-276]. Глава 63 ЦК України присвячена договору надання послуг. Всередині цієї групи договорів, на жаль, не виділяють окремо договір надання послуг медичних, ветеринарних, аудиторських, консультаційних, інформаційних послуг, послуг з навчання, з туристичного обслуговування і т. д., однак, ч. 2 ст. 901 зазначає, що положення глави 63 можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов’язання [188, c. 94]. Ст. 177 ЦК України закріплює, що послуги є об’єктом цивільних прав, тобто послуги становлять самостійну групу об’єктів цивільних прав нарівні з майном, що включає гроші, цінні папери тощо. Таким чином, юридичне поняття послуги охоплює тільки ту сферу економічних відносин з надання послуг, споживна вартість якої полягає в найдоцільнішій діяльності, тобто в праці. В.І. Синайський писав: «договір про надання послуг являє собою угоду про роботу за винагороду. Однак сутність не вичерпується лише обміном роботи на гроші або ідеєю оплатного користування чужою працею. З одного боку, робота не відокремлена від особи, яка обіцяла затрачувати свою працю в інтересах іншого. Отже, договори про надання послуг, хоча б непрямо, але стосуються особисто людини і цей момент виділяє договори про послуги з- поміж інших договорів суто майнового і оборотного характеру. З другого боку, оплата за працю, праця людини в інтересах іншого, не може повністю прирівнюватися до ціни, як еквіваленту в синалагматичних угодах. Винагорода має, окрім того, у багатьох випадках значення засобу існування людини, тому не позбавлена аліментарного характеру» [451, с. 406].

Таким чином, законодавець не включив у правові рамки договір надання послуг і тим самим закріпив в ст. 3 та ст. 627 принцип свободи договору щодо такого виду договору, тобто можливість укладення будь-якого виду договору, що не суперечить вимогам закону та моральним засадам суспільства. У зв’язку з цим на практиці юристи при укладенні договорів у сфері здійснення медичної діяльності використовують главу 63, ст. 901 - 907 ЦК України. У юридичній літературі договори між особами і медичними закладами називаються по-різному: договір про надання медичної допомоги, договір на медичне обслуговування, лікарський договір, договір про надання медичної послуги [79, с. 222-223]. На сьогодні відсутня пряма вказівка в законі на існування такого виду договору. А в Цивільному кодексі Росії в ст. 128 та п. 2 ст. 779 [138, с. 23, 87] включено в коло правового регулювання інститут надання платних послуг, де конкретно віднесено до предмету правового регулювання медичні послуги. Це перша спроба в Росії врегулювання медичних послуг цивільним законодавством як самостійний вид послуг.

Фізичні особи можуть укладати будь-які договори за умови, що ними не заподіюється шкода правам та інтересам третіх осіб, не обмежуються їх права. Оскільки договір надання медичної послуги не порушує права та інтереси третіх осіб, укладається між двома сторонами і має на меті отримання певного немайнового результату у вигляді покращання зовнішнього вигляду особи чи поліпшення здоров’я, зору, він укладається з дотриманням принципу свободи договору і дотримання моральних засад суспільства. Необхідно зазначити, що це в основному договір приєднання, тому що сторони при звертанні до приватних закладів охорони здоров’я погоджуються з усіма умовами, передбаченими в договорі, не маючи можливості внести які-небудь зміни, оскільки при звертанні у відповідний заклад особа виражає бажання, намір лікуватися у відповідного лікаря, тобто через це проявляється суб’єктивний момент вираження наміру фізичної особи на отримання медичної послуги. Отже, вона погоджується з усіма умовами договору і оскільки хоче лікуватися у лікаря, який на загальну думку є найкращим в тій чи іншій сфері медицини, а не цікавлять певні правові питання, її цікавить лише позитивний результат. Тому, вважаємо, вихід з цієї ситуації єдиний і полягає в тому, що договір має бути реальним, тобто виникати з моменту встановлення діагнозу пацієнту, (а не з моменту домовленості між лікарем та пацієнтом), оскільки з цього моменту між лікарем та пацієнтом виникають цивільно-правові відносини щодо отримання позитивного результату - покращання стану здоров’я, самопочуття. Зазначимо, що відносини, які виникають при наданні медичної допомоги між пацієнтом та лікарем, мають характер фідуціарних, оскільки пацієнт не має можливості виконати певні дії самостійно та має потребу в певних послугах, а отже, надає певні повноваження відповідній особі, у зв’язку з чим відносини з цією особою практично завжди мають яскраво виражений фідуціарний характер, тобто це відносини, які базуються на довір’ї. Так, наприклад, відносини, що виникають при укладанні та виконанні договору надання медичної послуги мають «консенсуальний фідуціарний зв’язок» між лікарем та пацієнтом.

При здійсненні медичної діяльності основною метою при наданні кваліфікованої медичної допомоги є задоволення потреб та інтересів пацієнтів. Для усунення змішування понять «медична допомога» та «медична послуга» пропонуємо включити ці два поняття в термін «медиколатрія». «Латрія» (від грец. Xaтpє^a - служіння) - у складних словах відповідає поняттю «служіння» [331, с. 373]. Відносини між лікарем та пацієнтом настільки близькі і тримаються на довірі та надії, що цей термін ми можемо застосовувати для узагальнення медичної діяльності. Пацієнт вшановує лікаря, визнає його професійність і чекає від нього допомоги у діагностуванні та лікуванні захворювання. Дотримуючись клятви Гіппократа лікар надає медичну допомогу чи медичну послугу і це його обов’язок, свого роду жертовність. Для хворої людини лікар - це рятівник, на якого покладені всі її надії на покращання самопочуття та стану здоров’я.

На нашу думку, медиколатрія - це діяльність уповноваженого суб’єкта у сфері медицини, яка регламентована відповідними нормативно-правовими актами і спрямована на усунення загрози життю та здоров’ю, підтримання (збереження), відновлення чи покращання здоров’я фізичної особи та забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення.

У зв’язку з цим, оскільки в цивільних правовідносинах відносини між суб’єктами визначаються договірними, термін «медиколатрія» можна використати при внесенні змін до ЦК України шляхом введення нового договору, який би регулював цивільні правовідносини у сфері здійснення медичної діяльності.

В.К. Єрмолаєв вважає, що у сфері медичного обслуговування достатню питому вагу займають цивільно-правові відносини. Вони можуть виникати як із закону, так і на основі договору [186, с. 10].

В.Г. Вердніков зазначав, що цивільно-правовий договір спрямований на досягнення певного правового результату [103, c. 43]; В.М. Старцева доповнила цю думку, зазначивши, що будь-який договір містить предмет, згоду сторін і мету [472, c. 15]. Іноді до змісту дефініції договору також включають ризикованість вкладення майна [449, c. 155], що видається зайвим, оскільки здійснення підприємницької діяльності, опосередкованої договором, уже передбачає ризикованість її здійснення.

Під договором розуміють і юридичний факт, що лежить в основі зобов’язання, і саме договірне зобов’язання, і документ, в якому закріплений факт встановлення зобов’язального правовідношення [141, с. 428]. «Договір не досить розглядати, як тільки юридичний факт, або як сукупність зобов’язань, що породжують їх, або тільки як локальний норматив масиву» [532, с. 17-18].

Основою будь-якого договору є домовленість, що заснована на волі сторін. Воля особи, її рішення вступити в договір, установлення умов договору визначаються економічними, політичними, соціальними реаліями життя суспільства. Так, P.O. Халфіна вважала, що в поняття договору, крім узгодженої волі двох або декількох осіб, «повинні бути включені їх взаємні цивільні права і обов’язки». При цьому звертає увагу на те, що «права і обов’язки, що приймає на себе кожна із сторін, як правило, різні, але вони повинні бути взаємно узгоджені в своїй сукупності дати єдиний правовий результат» [517, с. 50].

Слід зазначити, що правовою формою відносин суб’єктів, що беруть участь в медичній діяльності, найчастіше є в даний час цивільно-правовий договір. У той же час відсутність конкретного виду цивільно-правового договору, який би чітко регулював відносини між суб’єктами медичних відносин при здійсненні медичної діяльності, а також враховуючи те, що основою будь-якого договору є домовленість, що заснована на волі сторін, виникає необхідність прийняття єдиного узгодженого виду цивільно-правового договору, який би врегульовував питання, які виникають між суб’єктами медичних відносин, не розпорошуючи поняття, а використовуючи одне спільне. До ознак цивільно-правового договору слід віднести те, що у договорі виявляється взаємна воля сторін, він є узгодженням дій суб’єктів, спрямованих на досягнення певних цивільно-правових наслідків: виникнення, зміну, припинення цивільних правовідносин.

Слід розрізняти зміст договору і зміст зобов’язання, оскільки «права і обов’язки утворюють зміст зобов’язання, але не породжувача договору, а сукупність умов складають зміст угоди, але не зобов’язання, яке з нього виникло» [202, с. 27-28]. Починаючи з 1936 р. судова практика пов’язує з договором відповідальність лікаря відносно тих, кого він лікує. Таке ж договірне зобов’язання існує в договорах, що укладаються клініками і лікарнями. У даному разі йдеться про зобов’язання належного виконання дії [432, с. 240].

Лікарям необхідно проводити глибоке клініко-лабораторне обстеження пацієнта, яке необхідно оформляти у формі цивільно-правового договору, де були б передбачені права та обов’язки лікаря та пацієнта, - так званий договір на довірі. За юридичною характеристикою - це двосторонній, відплатний чи безвідплатний та консенсуальний вид договору. Це може бути договір медиколатрії, який є дуже важливим, оскільки у відносинах між лікарем та пацієнтом повністю відсутнє законодавче закріплення прав та обов’язків сторін та захист прав сторін.

Цікавим є досвід іноземного законодавства у досліджуваній сфері. Так, наприклад, Загальне цивільне уложення Австрійської імперії 1811 року передбачало договір про платні особисті послуги лікаря (параграф 1163), який був платним, і оплата проводилася після надання послуги [225, с. 1123-1124]. У Франції з 1979 року діє Медичний кодекс, у якому регламентуються різні сторони діяльності медичних працівників; взаємини медичних і фармацевтичних працівників в процесі лікування хворих; етичні, правові аспекти в питаннях трансплантологи, евтаназії; застосування способів штучного запліднення.

Договори відносяться до того різновиду юридичних фактів, які називаються правочинами, спрямованими на виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків. Вперше в Європі у Нідерландах у 1995 році прийняли Medical

Contract Act, цим законом був легалізований договір надання медичних послуг та допомоги [616, c. 38; 435, c. 98]. Зазначається, що пацієнт має право укласти договір із медичним закладом та приватно практикуючим лікарем. Договір між пацієнтом і лікарем розглядається тут як «спеціальний договір» у рамках цивільного договірного права, що дає окремому пацієнтові право пред’являти лікареві прямий позов, можливість забезпечувати реалізацію цього права через суд. В більшості країнах відносини пацієнта та лікаря регулюються не договором, а закріпленням їх прав та обов’язків (Греція, Швеція - правила прав пацієнта або хартія прав пацієнта у Великобританії, Франції) [602, с. 111-112].

Серйозним аспектом застосування принципу свободи договору є використання аналогій у цивільно-правових відносинах [493, с. 162]. Так, при виявленні прогалин в регулюванні конкретних цивільно-правових відносин (тобто договірних відносин - договір про надання медичної послуги чи допомоги) використовується аналогія (від грецьк. «analogia» - відповідність, схожість [142, с. 23]). Поява нових договірних форм завжди випереджує реакцію законодавця. Врегульовані ними відносини повинні мати масовий характер і проіснувати певний час, для того щоб отримати оцінку законодавця [238, с. 77]. Норми, які закріплюють таку нову модель договорів, з’являються тільки після того, як буде забезпечена достатня ступінь її індивідуалізації і визначені способи вирішення питань, які виникають при використанні відповідної моделі повинна скластися практика її використання [473, с. 39], тобто сторони вправі передбачити в договорі режим зобов’язання, який відрізняється від загальної моделі, передбаченої в законі; відповідно сторони вправі включити в договір відплатного надання послуг обов’язок досягнення виконавцем результату [17, с. 202, 204]. Якщо лікар зобов’язується не просто вчинити конкретні дії за договором, а досягти певного нематеріального результату, то при цьому сторони передбачають такий обов’язок у договорі. Послуги, які не пов’язані з досягненням виконавцем конкретного результату, називають «чистими послугами» [283, с. 45].

Зазначимо, що підставою виникнення зобов’язань з надання зазначених послуг вважають: 1) договір про надання медичних послуг; 2) одностороння обіцянка - є дією на основі дружніх стосунків, за відсутності правових зв’язків, наприклад обіцянка виміряти тиск; 3) дії в інтересах третьої особи без доручення надання медичної допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані [17, с. 254].

У медичній діяльності виникають зобов’язання належним чином зробити дію (іноді їх називають зобов’язаннями застосувати належні засоби). Наприклад, відносини, пов’язані з діяльністю лікаря-терапевта або хірурга: він укладає з хворим договір, в якому гарантує тільки належну увагу і турботу, але не позитивний результат, до якого він прагне. Якщо пацієнт не видужав або навіть помер, це не відбивається на праві вимоги лікаря про сплату гонорару і не спричиняє за собою його відповідальності за умови, що не буде доведено неналежне виконання лікарем своїх обов’язків або не буде встановлено, що невдача була результатом його провини [432, с. 233]. Смерть не припиняє існуючого зобов’язання між пацієнтом та лікарем, на відміну від інших правовідносин, наприклад права власності. Це свідчить про характер ризикованості зобов’язань, які виникають між суб’єктами медичних правовідносин.

У сучасних умовах розвитку зобов’язального права необхідно використовувати договори немайнового характеру, оскільки це дає можливість безпосередньо, без їх пов’язаності з майновими цінностями, регулювати відносини, які не підпадають під поняття «майнові відносини» [283, с. 32-59]. Зобов’язання виникають для того, щоб привести до певного результату, що досягається реалізацією сторонами цього зобов’язання своїх прав і виконання обов’язків - складових змісту зобов’язання. Змістом зобов’язання можуть бути такі дії боржника, які самі по собі ні безпосередньо, ні опосередковано неспрямовані на той або інший зовнішній відносно людини об’єкт, наприклад, зобов’язання надати медичну допомогу. Такого роду дії, безперечно, є змістом зобов’язань, коли вони мають відшкодувальну дію. Зобов’язання виконати таку дію матиме майновий характер, оскільки воно є підставою для отримання винагороди грошової або іншої. М.М. Агарков стверджує, що безвідплатне здійснення таких дій не може скласти зміст зобов’язання [3, с. 39].

Вважають, що фактична нерівність сторін договору з надання платних медичних послуг є основною проблемою в даній області. Пацієнт як особа, що не володіє професійними знаннями в медицині, не завжди в змозі визначити зміст умов договору, що укладається, об’єм і якість медичної допомоги відносно поставленого діагнозу, тривалість і ефективність лікування [301, с. 111]. Однак з цим важко погодитися, тому що: 1) на сьогодні закріплено обов’язок лікаря поінформувати пацієнта повністю про виставлений діагноз, процес лікування та реабілітаційний період; 2) наявність всесвітньої мережі Інтернет, реклами сприяє у виборі найкращої клініки чи медичного працівника для отримання медичного обслуговування; 3) за роз’ясненням умов договору про надання медичної послуги пацієнт може звернутися до юриста медичного закладу і отримати повну інформацію про умови договору.

Як уже зазначалося, відносини, що виникають при здійсненні медичної діяльності, - це складні, комплексні, багатогранні правовідносини, що опосередковуються, зокрема, договором. Тому необхідно погоджувати умови договору, які, власне, складають його зміст. Такий договір назвемо «договір медиколатрії», щоб охопити поняття і послуги, і допомоги, а також щоб не відбувалося розмежування лише за критерієм відплатності чи безвідплатності.

Згідно з договором медиколатрії одна сторона (медичний заклад будь-якої форми власності, фізична особа, яка займається підприємницькою діяльністю) в особі лікаря, який здійснює або зобов’язується здійснювати відповідно до медичних стандартів медичні дії, що безпосередньо впливають на пацієнта, який безпосередньо постраждав, дотримуватися етичних та моральних норм у спілкуванні з пацієнтом при наданні медичної допомоги, правильно визначити діагноз, поінформувати про діагноз, призначити лікування і слідкувати за процесом лікування та реабілітацією пацієнта; поінформувати про результат наданої послуги та повідомити про наслідки без приховування будь-яких відомостей, а пацієнт зобов’язується дотримуватися вказівок та призначень лікаря повною мірою, прийняти допомогу або послугу або відмовитися від неї [68; 69; 81].

Необхідним уявляється аналіз таких досить специфічних понять, як «медична послуга» і «медична допомога», а також співвідношення між ними.

На жаль, у правових актах відсутні чіткі і однозначні поняття цих термінів, а це створює плутанину і змішування різних понять. Під одним терміном може матися на увазі різний зміст.

Слід зазначити, що кожна фізична особа має право на надання їй медичної допомоги. Кожна людина хоча б раз в житті звертається за медичною допомогою в разі погіршення здоров’я. Без здоров’я немає життя, це його невід’ємна характеристика. Об’єктом медичної допомоги є фізична особа, а предметом впливу є особливе соціальне благо - її здоров’я. Оскільки під поняттям «особа» розуміємо фізичних осіб як учасників цивільних відносин (ч. 1 ст. 2 ЦК України) [540, с. 9], то і право на медичну допомогу розглядаємо як основне фундаментальне особисте немайнове право фізичної особи. Відносини, що виникають між медичним працівником і пацієнтом з приводу надання медичної допомоги є цивільними, тобто відносини між лікувальними закладами та фізичними особами є цивільно-правовими договірними [290, с. 30], тому засновані на засадах юридичної рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їхніх учасників. Характер цих відносин дозволяє відмежувати їх від адміністративних відносин у сфері охорони здоров’я та відносин із соціального забезпечення. Вступаючи у цивільні правовідносини із суб’єктом надання медичної допомоги (лікарем) за власним бажанням, особа створює суб’єктивне право для себе, для задоволення власних потреб щодо здоров’я. Обов’язок надати медичну допомогу передбачений законом, тобто це активна поведінка медичного працівника, він входить до правового статусу (правового положення) суб’єкта надання медичної допомоги. Цей загальний обов’язок конкретизується у вигляді обов’язку, що кореспондує суб’єктивному праву в правовідносинах з певною особою. Існують 3 форми реалізації права: 1) додержання; 2) виконання; 3) використання [456, с. 388]. Найбільш характерним для лікаря є виконання, тобто обов’язкове вчинення активний дій, що передбачені нормами права в інтересах пацієнта, у виконанні обов’язку, тобто виникає активна поведінка лікаря незалежно від його власного бажання. Для пацієнта формою реалізації медичного права на медичну допомогу є використання можливостей, наданих правовими нормами, у здійсненні суб’єктивних прав для задоволення власного інтересу. Поза правовідносинами суб’єкт надання медичної допомоги не може реалізувати свій обов’язок з надання медичної допомоги, що входить до його правового статусу. Таким чином, форма реалізації права медичної допомоги пацієнтом може здійснюватися в пасивній або активній поведінці.

Концепцією розвитку охорони здоров’я населення України передбачається необхідність надання основної частини медичної допомоги населенню саме на первинному рівні [399], тобто треба невідкладно здійснити комплекс заходів щодо підвищення рівня забезпечення населення медичною допомогою та лікарськими засобами, особливо у сільській місцевості, виділення приміщень для сільських лікарських амбулаторій та вдосконалення системи профілактичних медичних оглядів населення, заходи щодо підвищення якості та доступності медичного обслуговування населення, впровадження обґрунтованих державних гарантій надання населенню безоплатної медичної допомоги тощо [400].

Слід зазначити, що Європейський Союз (далі - ЄС) має пряму юрисдикцію у сфері охорони здоров’я. У секторі охорони здоров’я в рамках ЄС здійснює правотворчість з врегулювання правових питань трансплантації людських органів, а також донорство крові. При цьому обговорюється також питання правового втручання у сферу трансплантації (пересадки) органів. ЄС почав втілювати цілий ряд стратегій моніторингу та контролю за інфекційними захворюваннями. У контексті міжнародних загроз для здоров’я, (наприклад, атипова пневмонія), які ЄС сприяє створенню таких міжнародних організацій, як Європейський центр з контролю над захворюваннями (European Center for Disease Control - ECDC). ЄЦКХ контролює захворюваність у Європі, виявляє можливі загрози у галузі охорони здоров’я, збирає наукові оцінки, оприлюднює дослідження з епідеміологічних питань і формує групи науковців та дослідників по цілій Європі. Іншою важливою сферою політики ЄС з охорони здоров’я є необхідність створення таких агентств та служб, які надають професійну оцінку та поради, збирають та розповсюджують інформацію і зазвичай підтримують установи ЄС Утворилася велика кількість таких представництв, з яких двома найголовнішими є Європейське агентство з лікарських засобів (European Medicines Agency) та Європейське агентство з безпеки харчових продуктів (European Food Safety Agency). Ці організації відіграють надзвичайно важливу роль у законодавчій діяльності ЄС, а саме - регулюють ліцензування лікарських засобів та харчових продуктів на ринку, забезпечуючи високий рівень їх якості та безпеки для споживання [611].

Необхідно зазначити, що в ЄС існує чітка система надання медичної допомоги, де б не знаходилася особа, а саме це право реалізується за допомогою Європейської карти медичного страхування, яка полегшує для 28 держав-членів ЄС, а також для жителів Ісландії, Ліхтенштейну, Норвегії і Швейцарії отримання медичної допомоги під час їх візитів за кордон. Карта гарантує отримання такої самої медичної допомоги як удома. Якщо ви потребуєте медичної допомоги в країні, де повинні платити за медичну допомогу, то після повернення в свою країну отримаєте відшкодування. Однак важливо відзначити, що карта не діє, якщо ви виїжджаєте за кордон для лікування хронічної хвороби або травми, або за отриманням приватної медико-санітарної допомоги. Відомо, що деякі веб-сайти пропонують європейську картку медичного страхування. Але її можна отримати безкоштовно в місцевих органах охорони здоров’я. Національна служба охорони здоров’я Великобританії National Health Service англійською мовою ознайомлює громадян країн-членів про можливість отримання медичної допомоги і відшкодування в разі платної медичної послуги [583].

Зазначимо, що 23 жовтня 2007 р. Європейська Комісія прийняла Нову стратегію «Разом для здоров’я: стратегічний підхід для Європейського Союзу на 2008-2013 рр.», щоб встановити цілі, якими будуть керуватися в майбутній роботі з охороні здоров’я на європейському рівні. У рамках Європейської комісії, стратегія дотримується другої програми дій Співтовариства у сфері охорони здоров’я на 2008-2013 роки з метою поліпшення безпеки здоров’я громадян; зміцнення здоров’я для поліпшення добробуту; генерації та розповсюдження медичних знань [600]. Європейська комісія ЄС взяла на себе зобов’язання про захист прав споживачів щодо охорони здоров’я [388].

Таким чином, медична послуга - це сукупність необхідних професійних дій виконавця медичної послуги, спрямованих на задоволення потреб пацієнта (споживача послуги) в підтримці здоров’я, лікуванні захворювань, їх профілактиці, діагностиці відповідно до згоди пацієнта піддатися конкретною медичному втручанню. Ця послуга і є предметом цивільно-правового договору на надання медичних послуг. Виконавець медичної послуги - це підприємство, установа, організація незалежно від її форми власності і організаційно-правової форми, а також приватний підприємець, що займається медичною практикою, які здійснюють медичну діяльність відповідно до отриманої ліцензії.

Стосовно предмета дослідження ми вважаємо, що при здійсненні медичної діяльності в договорі, що оформляє відносини, які складаються між суб’єктами правовідносин, що виникають при здійсненні медичної діяльності, можливий комплексний, складний, специфічний предмет. А якщо бути точніше, договір є «багатопредметним». На жаль, ЦК України і Закон України «Про захист прав споживачів» не регулюють такий договір.

Сьогодні, незалежно від специфіки медичної послуги, будь-який договір, укладений з метою здійснення медичної діяльності, слід розглядати як різновид передбаченого ст. 901 ЦК України договору про надання послуг, і так триватиме до тих пір, поки не буде розроблено спеціальне правове регулювання цивільних правовідносин у сфері здійснення медичної діяльності.

Для укладення договору, що оформляє дану діяльність, необхідне наступне: наявність «виключно особистих потреб людини в медичній допомозі»; наявність організації, що має ліцензію на здійснення певного виду медичної допомоги; наявність необхідної і достатньої кваліфікації в медичних працівників; наявність необхідного сертифікованого устаткування для здійснення медичної діяльності для окремого (індивідуального) випадку.

Оскільки медична діяльність - це комплекс медичних заходів, спрямованих на задоволення особистих потреб людини, (як його організму в цілому, так і органів і тканин), то в договорі відплатних медичних послуг не можна відокремлювати діяльність лікаря від результату його роботи. Об’єктом договору надання медичних послуг є комплексний складний об’єкт - це людський організм, який вимагає комплексного функціонування всіх органів, тобто всього організму в цілому.

А.А. Сироткіна вважає, що медична послуга характеризується як публічний договір, при цьому уточнює, що це не означає одержавлення відносин з надання послуг, але діяльність з надання медичних послуг за своєю природою вимагає особливої уваги з боку держави. Діяльність дій з надання послуг задовольняє не тільки приватний інтерес окремої особи, але і інтерес публічний [452, с. 46]. Будь- який приватний інтерес може бути зведений, розглянутий, представлений у якості публічного, тому що для соціального цілого дуже часто важливий і окремий приватний інтерес. І навпаки, публічний інтерес без доведення його до якого- небудь окремого, приватного інтересу стає безглуздим, беззмістовним [544, с. 264].

Трапляються ситуації, коли пацієнт наполягає на виконанні такої послуги, яка або не входить в перелік діяльності даного медичного закладу або медичний заклад не має необхідних засобів для надання конкретної послуги, або, на думку медичного працівника, вона не тільки недоцільна і нерозумна, але і небезпечна для пацієнта, тобто, не відповідні очікуваний результат послуги і ступінь небезпеки, на яку наражається пацієнт.

Питання виникає чи виникне порушення з боку медичного працівника чи закладу охорони, які взяли на себе зобов’язання виконувати роботу або надавати послуги кожному, хто до неї звернеться (ч. 1 ст. 633 ЦК України). Ч. 2 та 3 ст. 633 ЦК України передбачають, що умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги та підприємець не має права надавати переваги одному споживачеві перед іншим. Отже, не може бути ніяких обмежень чи переваг для окремих осіб. Необгрунтоване ухилення від укладення публічного договору спричиняє негативні наслідки у вигляді права особи звернутися до суду з вимогою про примусове укладення договору і відшкодування заподіяних збитків.

Визначення договору про надання медичних послуг не вирізняються різноманітністю.

Так, за договором про надання медичних послуг одна сторона (медичний заклад, лікар) зобов’язується надати, а інша сторона (пацієнт) прийняти та оплатити послуги, спрямовані на поліпшення здоров’я пацієнта відповідно до умов договору [176, с. 1111].

За договором про надання медичних послуг одна сторона (медичний заклад, лікар) зобов’язується надати послугу, яка полягає в медикаментозному, маніпуляційному, оперативному та інших видах лікування і спрямована на усунення загрози здоров’ю, життю або на оздоровлення фізичної особи (пацієнта), а пацієнт зобов’язується оплатити зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором [114, с. 8].

О.В. Крилова вважає, що за договором про надання медичних послуг одна сторона - медичний заклад, зобов’язується за зверненням другої сторони - пацієнта (фізичної особи, яка звернулася за наданням послуги) надати оплатні або безоплатні послуги з лікування, діагностики або профілактики можливого захворювання тощо [256, c. 57]. Вона не виокремлює допомогу від послуги, а в ЦК України переважно послуга має платний характер.

О.І. Смотров пропонує договір про оплатне надання медичних послуг визначати як такий договір, в силу якого одна сторона (послугодавець) зобов’язується надати медичну послугу іншій стороні (послугоотримувачу), а послугоотримувач зобов’язується сплатити за це обумовлену винагороду. Зазначений договір є цивільно-правовим договором з певними ознаками публічного характеру, що відображається на змісті суб’єктивних прав і обов’язків його учасників. Цей договір про оплатне надання медичних послуг є основним договором відносно інших договори про надання певних медичних послуг, від яких мають бути відокремлені договір про надання психіатричних послуг; про лікування нетрадиційними медичними способами (наприклад, шляхом біоенергетичного впливу); про операцію, спрямовану на зміну статі людини [460, с. 12, с. 17].

Л.В. Красицька також визначає договір про надання медичної допомоги як угоду між медичним закладом або лікарем, що має спеціальний дозвіл (ліцензію) на заняття медичною практикою, та пацієнтом, згідно з якою одна сторона - медичний заклад або лікар, який займається медичною практикою, - зобов’язана забезпечити кваліфіковану допомогу здоров’ю пацієнта, використовуючи для цього відповідні методи лікування в межах, передбачених законом, зберігаючи лікарську таємницю, та має право вимагати від пацієнта дотримання приписів, а інша сторона - пацієнт - зобов’язана виконувати приписи медичного закладу або лікаря та має право вимагати надання йому інформації про діагноз, методи лікування, його можливі наслідки, а в необхідних випадках повинен дати чи не дати згоду на запропоновані методи лікування [251, c. 6].

Оскільки, як зазначалось, відносини, що виникають при здійсненні медичної діяльності, - це складні, комплексні, складаються з низки різних дій, то і предмет договору на надання медичних послуг - це діяльність виконавця (медичного закладу), спрямована на задоволення особистих потреб людини, при цьому сюди входить і результат такої діяльності, який може набувати речової форми, а може і не набувати. Договір, що укладається при здійсненні медичної діяльності, включає як послугу, так і роботу, і досить часто в складному сплетенні.

Нині державними та комунальними закладами охорони здоров’я надається безоплатна медична допомога. Вона є таких видів: швидка та невідкладна - на догоспітальному етапі надається станціями (відділеннями) швидкої медичної допомоги, пунктами невідкладної медичної допомоги у стані, що загрожує життю людини; амбулаторно-поліклінічна; стаціонарна - у разі гострого захворювання та у невідкладних випадках, коли потрібне інтенсивне лікування, цілодобовий медичний нагляд та госпіталізація, в тому числі за епідемічними показаннями, дітям, вагітним та породіллям, хворим за направленнями медико-соціальних експертних комісій, лікарсько-консультативних комісій; невідкладна стоматологічна допомога (у повному обсязі - дітям, інвалідам, пенсіонерам, студентам, вагітним, жінкам, які мають дітей до 3 років); долікарська медична допомога сільським жителям; санаторно-курортна допомога інвалідам і хворим у спеціалізованих та дитячих санаторіях; утримання дітей у будинках дитини; медико-соціальна експертиза втрати працездатності [413].

А в приватних закладах охорони здоров’я надаються платні послуги за ініціативою пацієнта, тобто за самостійною волею особи. Таким чином, правовою формою відносин суб’єктів, що беруть участь у приватній медичній діяльності, найчастіше сьогодні є час саме цивільно-правовий договір. Дослідження цього поняття є актуальним у зв’язку з збільшенням кількості таких приватних закладів. Однак, цивільні правовідносини, що виникають між пацієнтом-споживачем послуги і медичними закладами всіх форм власності, повинні регулюватися нормами цивільного законодавства в рамках як визначення прав і обов’язків сторін, так і їх відповідальності. Дана позиція пояснюється тим, що так звана «безкоштовна» медична допомога не свідчить про безоплатність відносин, що виникають тут. Фінансування безкоштовної медичної допомоги населенню здійснюється за рахунок коштів бюджетів всіх рівнів, засобів обов’язкового медичного страхування та інших надходжень.

Предметом медичної діяльності є дії з реалізації прав і обов’язків сторін та відносини, що спрямовані на досягнення поставленої мети. Об’єкт - це те, на що направлено виконання зобов’язань. Об’єктом договору, укладеного при здійсненні медичної діяльності, є людський організм, що є унікальним і кожного пацієнта цікавить комплексне функціонування всіх його органів, тобто всього організму в цілому [66, с. 21].

Не можна забувати і слід враховувати мету медичної діяльності - це зміцнення (підтримка) і збереження (відновлення) організму людини в цілому, а також його окремих органів і тканин.

Особливість організму людини полягає в тому, що при здійсненні медичним працівником всіх необхідних і достатніх дій очікуваний ефект лікування може бути не досягнутий, зважаючи на фізіологічні властивості організму конкретної людини, які медичний працівник об’єктивно не міг виявити при проведенні якісного обстеження з використанням усіх сучасних методів. Наприклад, може виявитися підвищена алергічна реакція конкретної людини на певний медичний препарат.

Звичайно, корисний ефект послуги залежить як від кваліфікації послугонадавача - лікаря, так і від того, наскільки запущена хвороба, від стану організму пацієнта в цілому, від чутливості організму до лікарських засобів, від супутніх захворювань, що мають місце у пацієнта, потрібно враховувати їх наявність (цукровий діабет, цироз печінки тощо) при розгляді питання, які саме медичні маніпуляції необхідно і можливо провести.

Можна бачити і чергування медичних заходів при здійсненні медичної діяльності, наприклад консультація у лікаря - послуга, здача аналізів- послуга і робота, діагностика - послуга, лікування - послуга, робота і так далі.

В основному послуга - це певна діяльність виконавця, з яких деякі матеріального результату не дають, інші ж мають матеріальний характер. Тобто в рамках однієї послуги здійснення діяльності може мати матеріальний результат, а може і не мати. Так, медичні послуги з надання стоматологічної допомоги можуть мати такий матеріальний результат, а терапевтичне лікування - ні. Проте всім послугам властива загальна ознака: результату передує виконання дій, що не мають матеріального втілення (наприклад, медичне обстеження). Тому при наданні послуги «продається не сам результат, а дія, яка до нього привела».

На практиці часто мають місце договори, ускладнені елементами різних типів. Існує думка, що якщо елементи одного іншого типу договору носять допоміжний характер щодо змісту елементів іншого типу, то в цьому випадку не виникає новий договірний тип. Якщо ж договір містить елементи договорів різного типу, які виконують різне навантаження, то він належить до змішаних договорів. Змішаним є договір, в якому поєднуються елементи різних договорів і який служить підставою виникнення єдиного зобов’язання, що сполучає риси договорів різного виду [223, с. 98].

Заслуговує особливої уваги теза О.М. Садікова про те, що не слід зводити змішані договори до вже відомого типу договору. На його думку, якщо вказані договори не можна віднести до вже передбачених правом договірних типів, то новий договір, який ще не отримав спеціальної регламентації, підпорядкований загальним положенням зобов’язального права, а за їх недостатності - правилам про найбільш близький договір (в порядку аналогії закону) [434, с.36] . В.А. Ойгензіхт з приводу змішаних (або поіменованих ним «інтегрованих» договорів підкреслював, що для таких договорів характерно те, що: у них всіх ... інтегрується в один комплексний об’єкт і в таких договорах виключається застосування норм, що належать не до даного інтегрованого договору [341, с. 27].

Дані теоретичні висновки знайшли своє віддзеркалення в ч. 2 ст. 628 ЦК України. Зокрема, в цій нормі закріплено, що сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Вважаємо за необхідне виділити договір на здійснення медичної діяльності в самостійний тип - «договір надання медичних послуг», в якому відбиваються відмінні особливості складних, багатогранних відносин, що виникають при здійсненні медичної діяльності. У такому договорі предметом може бути «чиста» послуга: діяльність впливу на організм людини або дії з дослідженню організму людини (його органів і тканин), діяльність по зміцненню (підтримці) організму і збереженню (відновленню) організму. У предметі договору надання медичної послуги така діяльність (послуга) може бути сполучена з виконанням робіт, тобто може мати певний результат (матеріальний і нематеріальний). Договір про здійсненню медичної діяльності може бути багатопредметним.

Договір про надання платних медичних послуг має ряд особливостей, які відрізняють його від інших договорів про надання послуг. Перш за все, договір повинен забезпечувати безпеку медичної послуги для пацієнта. При цьому часто виникає вірогідність проявів побічних шкідливих властивостей медичного впливу (побічна дія лікарських препаратів, або ускладнення медичного втручання).

Усунути вірогідність проявів шкідливих властивостей медичного впливу виконавець медичної послуги часто не в змозі, або ж він повинен відмовитися від цього впливу тим самим, завдаючи шкоди інтересам здоров’я пацієнта, загрозу яким несе патологічний процес. Закон України «Про захист прав споживачів» наголошує, що безпека будь-якої послуги має бути забезпечена так само, як і безпека товару чи роботи, з тією різницею, що для послуг не встановлюються строки забезпечення їхньої безпеки. Відповідно, безпека медичної послуги повинна забезпечуватися виконавцем в процесі її надання, а відповідальність за шкоду може настати незалежно від часу її виникнення. Договір про надання медичних послуг, на відміну від інших договорів про надання послуг, не може містити ініціативних умов, висунутих як обов’язкові пацієнтом, особливо якщо вони об’єктивно нікчемні (суперечать загальноприйнятим в медицині правилам, загрожують негативними наслідками або утруднюють медичний вплив) [70, с. 277].

Ще однією особливістю договору про надання медичних послуг є ініціативне надання виконавцем споживачу інформації, за змістом і в об’ємі, який об’єктивно дозволяє прийняти свідоме рішення. На сьогодні в договірній практиці встановилися певні правила складання договорів з надання медичних послуг. Серед нововведень - особливе виділення інформації для пацієнта в окремий блок договору - інформаційний (дане положення застосовується на виконання ст. 39 Основ) [440, с. 46].

Представляється, що за договором надання медичної послуги одна сторона - виконавець медичної послуги (медичний заклад, лікар, який займається медичною практикою) за вказівкою замовника зобов’язується забезпечити кваліфіковану допомогу по діагностуванню, обстеженню, підтримці або відновленню здоров’я пацієнта, вибравши для цього відповідні методи медичної дії, а інша сторона - особа зобов’язана прийняти та сплатити надані ій послуги або компенсувати витрати з інших джерел.

Договір про надання медичних послуг носить характер фідуціарної операції, що також вносить свої особливості до процесу формування його умов і його подальшого виконання. У відносинах між лікарем і пацієнтом неминуче присутні довіра, розуміння, участь і інші ознаки, що характеризують особисті якості лікаря. Пацієнт цілком покладається на професійну репутацію, рівень кваліфікації і досвід роботи медичного персоналу. З цього виходить, що одна сторона (медичний заклад) несе обов’язок з надання медичних послуг і має право вимагати грошову (або іншу) винагороду, а інша сторона - пацієнт - наділена правом на отримання послуг і несе зобов’язання по оплаті. Дані зобов’язання є цілісною системою, що включає комплекс прав і обов’язків сторін і вважають, що вони ґрунтуються на довірі та відкритості відносин між лікарем та пацієнтом [281, с. 65]. І справді зобов’язання з надання медичних послуг повинні базуватися на щирості, відкритості, чесності з метою виставлення правильного діагнозу.

За юридичною характеристикою договір про надання медичної допомоги двосторонній, консенсуальний, безвідплатний, алеаторний. Про безоплатність згадувала і Л.В. Красицька [252, с. 6]. А також він до того ж є і алеаторний (ризиковий). Оскільки лікування може не принести бажаного лікування, навіть стан здоров’я може погіршитися, до того ж кошти ми втрачаємо.

Договір про надання медичної послуги двосторонній, реальний, алеаторний та платний.

Віднесення договору на надання медичних послуг до двосторонніх договорів означає, що виконавець (медичний заклад) і замовник (пацієнт) мають кореспондуючі права і обов’язки.

Так, основними обов’язками виконавця (медичного закладу) за договором на надання відшкодувальних медичних послуг є надання послуги і «здача результату». Виконання медичним закладом обов’язку з надання послуги означає наступне: по- перше, медичний заклад повинен надати певний вид медичної послуги; по-друге, медичний заклад зобов’язаний надати медичну послугу в належному об’ємі (кількості); по-третє, медичний заклад зобов’язаний передати послугу; по-четверте, послуга повинна бути належної якості, задовольняти пацієнта, відповідати затвердженим стандартам, тобто відповідати стану наукових знань і медичних досліджень, які необхідні для досягнення мети лікування.

Необхідно відзначити, що вказані обов’язки медичного закладу є характерним обов’язком виконавця послуг в будь-якому з договорів надання медичних послуг.

Отже, і замовник зобов’язаний сплатити надану в повному об’ємі послугу після її надання. З відома замовника послуга може бути сплачена ним при укладенні договору в повному розмірі або шляхом внесення авансу. Коли неможливість виконання виникла з вини виконавця (медичного закладу), він не може вимагати оплати послуги. Якщо ж оплата була проведена, виконавець повинен повернути отриману від замовника грошову суму, відшкодувати завдані збитки і сплатити неустойку, коли вона встановлена.

Тобто, замовник (пацієнт) зобов’язаний виконати свій обов’язок належним чином, для чого зобов’язаний зробити наступне: по-перше, прийняти послугу; подруге, сплатити ціну, встановлену медичним закладом; по-третє, здійснити сам платіж.

Враховуючи викладене та практику, яка існує на сьогодні, договори у сфері здійснення медичної діяльності можна поділити на такі види:

1) конкретний договір лікування, який укладається між лікарем та пацієнтом про надання медичної допомоги. Сюди відносимо щоденні договори між сімейними лікарями та дільничними лікарями та інші амбулаторні обслідування. Правовідносини виникають лише між лікарем та пацієнтом, навіть якщо пацієнт уклав договір добровільного медичного страхування;

2) договір про прийняття на облік медичним закладом - суть його полягає в тому, що пацієнт обирає лікується у відповідному відділенні лікарні. Лікар не зобов’язаний пообіцяти гарантований результат. Відповідальність за діяльність медичного персоналу буде нести медичний заклад;

3) поділений договір про надання медичної допомоги, означає , що крім договору з медичним закладом укладається договір із приватним лікарем спеціалістом. Ця ситуація виникає, коли лікарня не може прийняти більше пацієнтів. Медичний заклад буде нести відповідальність за неповне інформування та піклування, за помилки медперсоналу;

4) прийняття на стаціонарне лікування за дозволом головного лікаря медичного закладу;

5) О.О. Пунда пропонує окремий вид договору про кріоконсервацію анатомічних матеріалів (клітин, тканин, органи, їхні частини або групи органів). Це договір зберігання - платний, реальний, платний та строковий. Однією стороною є зберігач, а другою донор [417, с. 214];

6) поділ договорів залежно від суб’єктного складу: - договори про надання медичних послуг громадянам України; - договори про надання медичних послуг іноземним громадянам; - договори про надання медичних послуг особам без громадянства; - договори про надання медичних послуг біженцям, які постійно проживають на території України; пацієнтам - замовникам послуги; - договори про надання медичних послуг із пацієнтами - третіми особами, на користь яких іншими замовниками укладений договір про надання медичних послуг; - договори про надання медичних послуг повнолітнім пацієнтам; - договори про надання медичних послуг неповнолітнім пацієнтам) й особливостей послуг, які є предметом договору (Договір про надання хірургічних послуг. Договір про репродуктивні права фізичних осіб) [128, с 16-20].

Договір на користь третьої особи, наприклад лікарня домовляється з донорами, які у разі потреби переливання крові дадуть свою кров для хворих.

Таким чином, підсумовуючи проведене дослідження щодо характеру договору, пропонуємо ввести до ЦК України змішаний тип договору про здійснення медичної діяльності, тобто сторони можуть укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів, передбачених законом або іншими правовими актами, і назвати його «договір медиколатрії». До відносин за договором медиколатрії застосовуються у відповідних частинах правила про договори, елементи яких містяться в договорі медиколатрії, якщо інше не випливає з домовленості сторін або суті змішаного договору. При цьому норми загальних положень зобов’язального права і норми, присвячені окремим договірним типам, не завжди можуть вирішити проблеми змішаних договорів, що виникають в ході виконання, оскільки останні можуть мати певну специфіку. Через це вони потребують самостійного правового регулювання.

3.2.

<< | >>
Источник: БУЛЕЦА СІБІЛЛА БОГДАНІВНА. ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ, ЩО ВИНИКАЮТЬ У СФЕРІ ЗДІЙСНЕННЯ МЕДИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ: ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРАКТИЧНІ ПРОБЛЕМИ. ДИСЕРТАЦІЯ на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. Одеса - 2016. 2016

Скачать оригинал источника

Еще по теме Поняття та юридична характеристика договору надання медичної послуги (допомоги):

  1. 1.1. Поняття освіти, навчальних закладів та надання послуг у сфері освіти
  2. 3.3. Правова регламентація надання інших послуг у сфері освіти
  3. ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
  4. 1.3. Основні обов’язки та особливості притягнення неповнолітніх до юридичної відповідальності.
  5. 2.4. Суб’єктивна сторона злочинів проти життя та здоров’я особи, вчинюваних медичними працівниками
  6. ЗМІСТ
  7. ВСТУП
  8. Поняття, ознаки та особливості цивільних правовідносин у сфері здійснення медичної діяльності
  9. Співвідношення цивільних правовідносин у сфері здійснення медичної діяльності з суміжними правовідносинами, їх класифікація
  10. Загальна характеристика підстав виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин у сфері здійснення медичної діяльності
  11. Суб’єкти цивільних правовідносин у сфері здійснення медичної діяльності
  12. Об’єкти цивільних правовідносин у сфері здійснення медичної діяльності
  13. Поняття та юридична характеристика договору надання медичної послуги (допомоги)
  14. Порядок укладення, форма та зміст договору надання медичної послуги (допомоги)
  15. Висновки до розділу 3
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -