§ 1. Історія становлення ідей правової держави

Поняття «правова держава» виникло у XIX столітті, хоча витоки його слід шукати в давнині. Вже відомі мислителі античності (Пла­тон, Аристотель) зверталися до пошуків принципів, форм і конструк­цій узгодженої взаємодії влади і права.

Античними філософами було розроблено низку положень про правову державу, зокрема:

— про владу закону як поєднання сили і права (Аристотель, Со­лон);

— про відрізнення правильних і неправильних форм правління (Сократ, Платон);

— про відрізнення природного і позитивного права та їх співвід­ношення (Аристотель, Демокріт);

— про рівність людей за природним правом (римські юристи, стоїки);

— про право як мірило справедливості, що регулює норми спіл­кування (софісти, Цицерон);

— про державу як правове об’єднання людей (Цицерон^[16]);

— про сфери приватного і публічного права, про юридичну особу і суб’єктів права (римські юристи).

Символічним вираженням уявлень про державну владу, що ви­знає право, тобто про справедливу державну владу, став образ богині правосуддя Феміди із пов’язкою на очах, мечем і терезами правосуддя у руках. Він уособлює єднання сили і права: охоронюваний богинею правопорядок рівною мірою є обов’язковим для всіх. Образ правосуд­дя виражає зміст та ідею не лише справедливого суду як спеціальної правової інституції, а й ідею справедливої, правової, державної влади.

Історично процес формування правової держави полягав у роз­повсюдженні принципу суверенності на право. Цей процес проходив у три етапи.

Перший етап, найбільш ранній за часом, — це визнання суверені­тету влади. Визнання суверенітету, тобто незалежного від будь-яких сил, обставин і осіб верховенства державної влади, в ранню епоху Но­вого часу відіграло важливу роль в об’єднанні держав, ліквідації фео­дальних міжусобиць і зміцненні їх внутрішнього миру. Поєднання цих двох засад — верховенства і незалежності у понятті суверенітету озна­чає поєднання в ньому прерогатив права і свободи.

Після тривалої боротьби, повстань, переворотів та соціальних революцій був завойований суверенітет народу, який базується на визнанні всього населення країни — всіх її громадян — джерелом дер­жавної влади.

Наступним кроком стала боротьба за суверенітет права, точніше за пріоритет права перед владою, волею громадянина, суспільства або окремої його частини, більшості або меншості. Паритет і пріори­тет означають встановлення зафіксованих законом відносин між усі­ма суб’єктами суспільних відносин, особливо складних між владою і правом не тільки в силу суверенітету влади, але й тому, що саме право твориться державою. Таким чином, влада повинна обмеж­увати свої права і свободи нею ж створеними законами. Негативне ставлення влади до права, потяг до привілеїв, бажання стати над за­коном, прагнення піднестися над ним призвели до того, що повсяк­часна протиправна практика влади перетворилася на систематичне свавілля, яке стало таким же закономірним, як і будь-які, навіть най­менші, вияви правопорушності з боку громадян, які прагнуть діяти поза законом. Необхідним було глибоке перетворення суспільства і його правосвідомості, аби докорінно змінити ставлення до права в державі, а також велика конструктивна робота над прогресивним перетворенням її політичної системи у політико-правовому аспекті. Центральним моментом цієї роботи стала розробка конституційних актів (передусім, у США та Франції наприкінці XVIII ст.) і бороть­ба за введення конституційного правління, яка зайняла більше трьох сторіч в історії суспільної еволюції.

Протягом цієї історії зміст ідей про правову державу в різних мислителів, політичних і суспільних діячів значно різнився.

В епоху переходу від феодалізму до капіталізму вирішального значення у працях дослідників набувають проблеми поділу функцій влади, правової організації владних відносин, співвідношення по­літичних сил, що виключають монополізацію влади в руках одного органу, особи чи спільноти. Утверджуються ідеї свободи особи, пану­вання права в публічних і приватних відносинах. Джон Локк в Англії (XVII ст.) виступив з обґрунтуванням доктрини «законності опору всіляким незаконним виявам влади» (Два трактати про правління, 1690 р.). Він виступав за таку державу, де панує закон, що відповідає природному праву та визнає невідчужуваність прав і свобод індивіда, а також здійснено поділ влади. Локк обґрунтував правовий принцип індивідуальної свободи: «свобода людей, які знаходяться під вла­дою уряду, полягає у тому, щоб мати постійне правило для життя, обов’язкове для всіх у цьому суспільстві, встановлене в ньому законо­давчою владою; це — свобода слідувати своєму власному бажанню в усіх випадках, коли цього не забороняє закон, і не бути залежним від постійно невизначеної, невідомої сваволі іншої людини».

Шарль Луї Монтеск’є у Франції (XVIII ст.) стверджував, що за­для запобігання зловживанню владою необхідним є такий порядок, де влада могла б сама себе стримувати.

Філософську основу сучасної теорії правової держави заклав ні­мецький філософ Іммануїл Кант, у вченні якого центральне місце по­сідає людина як член суспільства і як окрема особистість.

Кант наголошував, що метою держави є забезпечення панування права, вимогам якого воно само повинно підкорятися. Громадянський стан повинен бути правовим і спиратися на такі апріорні принципи:

— свобода кожного члена суспільства як людини;

— рівність його як громадянина з кожним іншим;

— самостійність кожного члена суспільства як громадянина.

Отож, уже Кант розглядав правову державу як правову форму організації та діяльності публічно-політичної влади, її стосунки з ін­дивідами як суб’єктами права.

Більшість сучасників Канта з-поміж характерних рис правової держави виділяли:

— верховенство правового закону;

— реальність прав і свобод індивідів;

— організацію та функціонування суверенної державної влади.

Уперше термін «правова держава» було вжито німецькими вче­ними К. Т. Велькером (1813 р.) та І. Х. Фрайхер фон Аретином (1824 р.). Однак створення юридично завершеного поняття «право­ва держава» пов’язують з ім’ям Р.Моля, який ввів його до загального державно-правового і суспільно-політичного вжитку. У 1829 р. він навів визначення правової держави як конституційної держави, що має ґрунтуватися на закріпленні в конституції прав і свобод грома­дян, на забезпеченні судового захисту особи.

Отже, історично правова держава — це конституційна держава. Вона виникає як реакція на абсолютну монархію, як вимога обмежен­ня діяльності центральних органів державної влади відповідними за­гальними нормативно-правовими актами, сформульованими неза­лежними представницькими органами народу.

Теорія правової держави поширилася на країни Західної Європи і Північної Америки, розвиваючись і збагачуючись протягом десяти­літь. На домінуючу перетворюється ідея про те, що в правовій держа­ві відносини між людьми і державою мають регулюватися нормами, які встановлюють порядок і виключають безвладдя і застосування насильства.

У ХХ столітті, особливо після Другої світової війни, теорія право­вої держави набула нових рис. Вона пройшла через період пануван­ня нацистського варіанту теорії «правової держави» у фашистській Німеччині, через етап неприйняття в СРСР ідеї правової держави з її напрацьованими за дореволюційних часів ціннісними елементами: верховенством права, поділом влади, недоторканністю особи, гаран­тіями прав і свобод людини і громадянина тощо.

Показово, що в конституціях деяких країн (США, Франції, Швейцарії) відсутні статті, які зазначають, що дана держава є право­вою. Проте правова сутність держави розкривається через закріплені в статтях Основного закону ознаки правової держави: охорона і за­хист прав людини, підкорення влади закону, поділ влади тощо.

У 80-х роках ХХ століття ідея створення правової держави актуа­лізувалася у країнах тепер уже колишнього «соціалістичного табору» як реакція на тоталітарний режим, адміністративно-командні мето­ди управління, порушення прав людини. Вітчизняна наука прийня­ла формулу «правова держава» у результаті «перебудови», курс на здійснення якої був проголошений в 1985 році. Україна, ставши неза­лежною державою, визначила орієнтацію свого розвитку — побудова демократичної, соціальної, правової держави, і закріпила це у своєму Основному законі.