7.1.2. Різноманітне і універсальне, теоретичне і емпіричне, вітчизняне і зарубіжне, юридичне і неюридичне у праворозумінні

Оскільки право – соціальне явище, яке пізнається, створюється і змінюється не лише юристами як особливою професійною групою, остільки і його розуміння не можна зводити тільки до його юридичної наукової інтерпретації.

Історія, сучасний стан правового розвитку свідчить як про плюралізм права de facto, так і про тяжіння більшості юристів до універсалізації його розуміння, причому за умов визнання розуміння права юристами як домінуючого по відношенню до його інтерпретацій громадянами, політиками, державними діячами, економістами, соціологами. У той же час право створюється і змінюється усіма суб'єктами права, які тільки в тій чи іншій мірі сприймають наукові положення юридичної науки, що свідчить не про вірність або невірність юридичних наукових положень, а про неоднозначність визнання їх як єдино вірних і домінуючих.

Прагнення до універсалізму права як раціонально обґрунтованого загального права властиво понад усе юристам-ученим, особливо тим, які в інтерпретації права дотримуються класичного типу раціональності, властивого європейському мисленню. При цьому в тій чи іншій мірі юридичне раціональне мислення визнається пріоритетним в пізнанні права по відношенню до інших видів «неюридичного» мислення («чисто» філософського, політологічного, соціологічного, психологічного і так далі).

Юристи-практики орієнтовані більшою мірою на своєрідність вітчизняного права, його збереження, розвиток, не заперечуючи, при цьому, його деяку спільність з правом споріднених країн, міжнародним і регіональним правом.

З іншого боку, орієнтація на універсалізацію і раціоналізацію права в різній мірі властива представникам різних юридичних наук. Найбільше вона притаманна філософії права і теорії держави і права, виходячи з пріоритету дедуктивного способу мислення і побудови наукових знань, зокрема, в теорії права (теорії держави і права) домінує науково-раціональне мислення, а світоглядне (як різне раціональне у єдності з ірраціональним і персоніфікованим) – в філософії права.

Зазначене лише в загальних рисах обкреслює своєрідність саме теоретичного осмислення права і теоретичних інтерпретації права як дедуктивно-раціонально-предметних, причому, слід підкреслити, саме теорій.

У тлумаченні термінів «теорія», «теоретичне» знову таки існують різні варіанти, основними серед яких є інтерпретація: а) теоретичного як наукового пізнання на відміну від практичного; б) теоретичного як того наукового пізнання, що відрізняється від емпіричного наукового пізнання; в) теоретичного як тільки дедуктивно, а не індуктивно, отриманого і побудованого знання про право.

В той же час, теоретичне знання про право як результат дедуктивного мислення охоплює досить широкий спектр однорідних за цією властивістю систем наукових знань, але які є різними за предметом і методами осмислення, що зумовлює різноманіття як теорій права, так і теорій в правознавстві.

Тому теорія держави і права як фундаментальна юридична наукова дисципліна охоплює різні теорії та інші системи теоретичних наукових знань як про право, так й про державу. Причому слід зауважити, що останнім часом спостерігається тяжіння до обмеження предмета цієї теоретичної за своєю природою юридичної науки тільки правом і виокремлення теорії держави як теоретичної складової окремої соціально-гуманітарної науки – державознавства, чому є переконливі аргументи.

В зв'язку з цим ця наукова (але не навчальна) дисципліна розглядається як загальна теорія права, змістом якої є різноманітні теорії права, хоча знову-таки у властивій юристам-теоретикам «манері», оскільки у ряді випадків мова йде про метатеорію права.

Розрізняючи загальну теорію права як сукупність теорій права і загальну теорію про право як навчальну дисципліну необхідно зазначити, що остання базується на інших підставах, в яких наголос переноситься з різноманіття теорій права на змістовні характеристики тих теорій, які дозволяють адекватно відбити побудову саме вітчизняного права, але в його взаємодії з «невітчизняним» (іноземним) і ненаціональним (міжнародним і регіональним) правом.

Тому, якщо за теоріями права як науковими знаннями з деякими обмеженнями і в певних межах ще можна визнавати їх «позанаціональний» характер, то загальна теорія права як навчальна дисципліна явно орієнтована на вітчизняне право, внаслідок чого не лише зміст підручників по загальній теорії права, але і місце цієї учбової дисципліни є різним в професійній підготовці юристів різних країн. Це, в якості однієї з проблем теоретичного осмислення права і навчання юристів, дозволяє виділити проблему формування загальної теорії права України як юридичної науки і навчальної дисципліни, яка створюється вітчизняними ученими, в межах національної правової доктрини, є результатом теоретичного осмислення вітчизняного права в його взаємодії з іноземним, регіональним і міжнародним правом, в його часовій, просторовій, соціальній, політичній і так далі обумовленості, причому з акцентом на самобутності вітчизняного права

Орієнтація на теоретичне розуміння прав в контексті наукового осмислення права, не виключає, а припускає його зіставлення з юридичним практичним пізнанням. Необхідність такого аспекту викликана тим, що юридичне практичне пізнання права на відміну від юридичного наукового, а тим більше теоретичного, здійснюється безпосередньо в діяльності по зміні правової реальності, не виокремлюється, подібно науковому, з цієї реальності, є її складовою, призначено для її забезпечення і так далі.

Юридична практична діяльність пов'язана, в першу чергу, не з узагальненими уявленнями про право, а з конкретними правовими ситуаціями, їх ідентифікацією як таких, пошуками шляхів вирішення, і в такій своїй якості більшою мірою детермінована правом de facto, що накладає свій відбиток на пізнання права в діяльності суддів, прокурорів, адвокатів і представників інших юридичних спеціальностей, а вивчення їх розуміння права можливе в контексті правозастосовних актів, актів тлумачення права, результатів юридичних консультацій й інше.

Нові аспекти цій площині розуміння права надає розрізнення юридичного пізнання права від неюридичного, оскільки останнє властиве іншим суб'єктам застосування, тлумачення і реалізації права, які не мають і не зобов'язані мати юридичної освіти.

Виходячи із цього, теоретичне, інше наукове і практичне юридичне розуміння права неможливе без його зіставлення з неюридичним науковим або позанауковим знанням про право, що преставляє собою комплекс проблем, які не розв’язані і не можуть бути розв’язаними тільки в юридичній науці або тільки юридичному пізнанні права. Проте, юрист повинен враховувати як спільне, так і відмінності в юридичному і неюридичному, науковому і ненауковому, професійному і непрофесійному (повсякденному), раціональному і ірраціональному і так далі пізнанні права.

У світлі зазначених положень, типи праворозуміння, викладені в юридичній літературі, за своєю суттю є типізацією теоретичних (як правило) юридичних уявлень про право, хоча вони повинні були б принаймні охоплювати реально існуючу множину праворозумінь (наукового і позанаукового, юридичного і неюридичного, універсального і плюралістичного і так далі).

Більш того, навіть в теоретичній типізації праворозуміння можна виокремити низку проблем, на які вже зверталася увага у відповідній літературі.

По-перше, більшої визначеності вимагає власне процедура (методика) типізації, зокрема, конкретизація тієї великої кількості, яка типізується, підстав такої типізації, виділення необхідних і достатніх ознак того або іншого типу, кількісних показників розповсюдженості цих ознак в тій або іншій множині правових реальностей країн, що відноситься до певного типу, необхідності і достатності множини самих типізацій т.д.

По-друге, більшої визначеності того, що типізується (теорії, концепції, доктрини, вчення про право, поняття або образи права і так далі), оскільки вони різні за природою пізнання, якістю, рівню наукової розвиненості.

По-третє, якщо типізації наукові за своєю природою, то вони залежні від критеріїв науковості, які були і є різними на різних етапах пізнання права (докласичному, класичному, некласичному, постнекласичному).

По-четверте, як праворозуміння, так і його типізації обумовлені часовими параметрами їх створення і існування об'єктів типізації, просторовими (коло країн або території, які вони охоплюють, в яких те або інше праворозуміння поширене і є домінуючим).

По-п'яте, як праворозуміння, так і його типізація персоніфіковані, тобто мають авторів і їх однодумців, яким властиво певний світогляд, тип мислення, відношення до права, юридичної науки, власне типізації і так далі.

По-шосте, значення мають розповсюдженість тих або інших типізацій серед певного кола учених, або, навпаки, неприйняття науковим співтовариством окремих типізацій праворозуміння, а також призначеність таких типізацій для вирішення певних наукових і практичних завдань, ефективність у їх вирішенні тощо.

Таким чином, актуальність наукового юридичного осмислення проблем праворозуміння, зокрема, зумовлена тим, що:

1. Набувають подальшого розвитку фундаментальні юридичні дисципліни – філософія права, соціологія права, психологія права, що обумовлює їх спеціалізацію по відношенню до загальної теорії держави і права (за предметами та науковими методологічними підходами і методами досліджень, науковою підпорядкованістю, структурою і співвіднесеністю відповідних наукових знань про правову реальність тощо).

2. На відміну від попередніх років, загальна теорія держави і права все більше дифференціюється на загальну теорію держави та загальну теорію права.

3. Загальна теорія держави і права розглядається вченими не тільки як фундаментальна юридична наукова дисципліна, що вивчає не тільки системи здобутих теоретичним шляхом наукових знань про право (правові вчення, доктрини, концепції, принципи та інше), але й реально існуючі правові системи як національні (внутрішне право), так й міжнародні, міждержавні, наддержавні та інші, а також світові та регіональні процеси правового розвитку.

4. Загальна теорія держави і права саме як фундаментальне теоретичне знання про державну і правову реальність ускладнюється за внутрішньою структурою не тільки за розподілом на загальну теорію держави та загальну теорію права, але й за фундаментальністю наукових знань та предметом досліджень, або іншими словами за її структурованістю як системи наукових знань на:

- метатеорію права чи держави, предметом дослідження якої є різноманітні системи наукових теоретичних знань про право і державу;

- різноманітні теорії як держави, так й права, кожна з яких розглядає ці соціальні явища як цілісності, але в певному контексті, «форматі» (теорія соціальної держави, теорія правової дежави, позитивістська теорія права, природно-правова теорія, інтегративна теорія права тощо;

- конкретно-наукові теорії (теорії середнього рівня), зокрема, такі як теорія правовідносин, теорія правового регулювання, теорія правомірної поведінки, теорія правопорушення, теорія правосвідомості тощо, окрім того сучасна структуризація загальної теорії держави і права є не тільки предметною (об’єктною), але й функціональною, за якою виокремлюються теорія правової лінгвістики, теорія правової інформатики, теорія правоохоронної діяльності тощо;

- прикладні теорії – теорія правової системи України, теорія відомчої нормотворчості тощо, об’єктом дослідження та відображення яких є реальні правові явища, що не можуть у всій своїй повноті досліджуватися галузевими або прикладними юридичними науками;

- теорії, концепції, доктрини, ідеї, вчення, гіпотези та інші системи теоретичних наукових знань, що розрізняються за їх науковою природою та рівнем розвинутості.

5. Виокремлюються як самостійні напрямки юридичних наукових досліджень та формуються як автономні наукові дисципліни в межах юридичних наук -порівняльне правознавство, а соціально-гуманітарних наук - порівняльне державознавство, що призначені осмислити плюралізм національних правових та державних систем.

6. Трансформуються світоглядні орієнтири юридичної науки, зокрема усвідомлюється, що:

- традиція західного права є лише одним із напрямків сучасного світового правового розвитку, який притаманий здебільшого европейській цивілізації, а в китайській, мусульманській, африканській та інших цивілізаціях розуміння права та його місце в соціальному регулюванні певною мірою відрізняються;

- світ стає не тільки все більш взаємозалежним, але й те, що неєвропейські цивілізації суттєво впливають на процеси світового розвитку, а тому майбутне людства залежить від сучасного стану діалогу цивілізацій, засади якого закладено в «Декларації тисячоліття»;

- право в неєвропейських цивілізаціях не завжди є найбільш ефективним регулятором суспільних відносин;

- відбуваються зміни в змісті, призначенні, ролі науки і взагалі раціонального мислення в суспільному житті та світосприйнятті;

- подальший розвиток людства багато в чому зумовлюється розвитком інформаційно-телекомунікаційними технологіями, становленням інформаційного суспільства;

- динамічність світових змін зумовлює зростання значення прогностичних потенцій науки, визначення варіативності перспектив світових процесів.

Це зумовлює необхідність і доцільність здійснення юридичних наукових досліджень в контексті не тільки різних систем праворозуміння, визначення тих із них які домінували в минулому, домінують в сьогоденні та мають домінувати у майбутньому, але й розширення експериментальної основи досліджень, що повинна максимально можливо охоплювати різні країни світу, визначення своєрідності зумовленості правових чи державних систем соціальними та природніми факторами, їх місця та ролі в соціальному регулюванні чи соціальній організації кожної країни та інші зміни, зокрема, формування такого «поля» наукових досліджень як просторовий (географічний) вимір права чи держави, прогнози щодо їх розвитку, а також становлення відповідних наукових дисциплін – геоправознавство та геодержавнознавство, правова футорологія, соціорегулятологія тощо.

Виходячи із зазначеного, основні властивості сучасного розуміння права зумовлені тим, що:

– праворозуміння на постнекласичному етапі розвитку юридичної науки має спільні та відмінні властивості відносно попередніх етапів, які в гносеологічному плані зумовлені постнекласичною наукою, в онтологічному – умовами постмодерна та пост-постмодерна, аксіологічному – сучасними культурними цінностями, методологічному – «епістемологічним анархізмом», синергетикою, в антропологічному – «людським виміром» науки, в праксеологічному – становленням загального і різного в результаті діалогу (полілогу);

– пізнання права незвідно тільки до юридичної науки, наукової методології чи інших наукових явищ, а є їх диференційованою спільністю і формується на перехресті (перетинанні) соціально-гуманітарних і юридичних наук, інших форм мислення а також правової (соціорегулятивної) реальності у її зв’язках є іншими реальностями;

– унікальність юридичного пізнання права визначається його зв’язками з юристами як професійною групою (прошарком суспільства) і охоплює ті форми пізнання, опанування та перетворення світу (наукова діяльність, юридична освіта, юридична практика, повсякденне життя), які їм притаманні;

– об’єктом осмислення права є правова реальність та форми її пізнання та перетворення в контексті плюралізму цивілізацій, культур, особливостей їх взаємодії та глобалізації людства;

– основою методології досліджень права є плюралістичний підхід, вона охоплює наукову, освітню, практичну та повсякденну форми пізнання, опанування та перетворення світу;

– юридичне пізнання права релятивно за своєю природою, національно та культурно обумовлено, існує як «національне», «інтернаціональне», «світове».