§ 9. Чинність кримінального закону за національним та універсальним принципами
Чинність Кримінального кодексу України щодо діянь, вчинених за межами України, визначена в ст. 5. Передбачена ч. 1 ст. 5 відповідальність за злочини, вчинені за межами України, грунтується на національному принципі просторової чинності кримінального закону. Підстави такої відповідальності відображають зумовлений громадянством України постійний правовий зв'язок особи з державою у формі їх взаємних прав та обов'язків. Зокрема, громадяни України згідно з Конституцією України зобов'язані неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст. 68), а держава зобов'язана відповідати перед людиною за свою діяльність (ст. 3). Держава також гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами (ст. 8 Закону "Про громадянство" від 8 жовтня 1991 p. у редакції від 16 квітня 1997 p.)'. Згідно з ч. 1 ст. 5 КК громадянин України несе відповідальність на батьківщині за вчинене за кордоном діяння лише за умови, що воно визнається злочинним даним КК та законом іноземної держави або лише даним КК, якщо воно посягало на інтереси правопорядку України. Якщо діяння не посягало на інтереси іноземного правопорядку і ' Голос України. — 1997.— 20 травня. 50 реально не завдало і не могло завдати шкоди інтересам українського правопорядку, то воно є малозначним діянням (ч. 2 ст. 7). Згідно з ч. 2 ст. 5 на таких само підставах за дані діяння несуть відповідальність і "перебуваючі в Україні особи без громадянства", тобто особи, які не мають доказів належності до громадянства жодної держави і постійно проживають в Україні. Притягнення до відповідальності за злочини, вчинені за кордоном, передбачає необхідність точного встановлення, що дана особа на момент вчинення цього діяння була громадянином України чи особою без громадянства, що постійно проживає в Україні. Питання про належність до громадянства України вирішується згідно зі статтями 1—27 Закону "Про громадянство". На таких само підставах несуть за даний злочин відповідальність і особи, які мають подвійне громадянство — України та іншої держави, якщо в останній ця особа не понесла відповідальності за вчинене. На підставах ч. 1 ст. 5 КК мають відповідати дані особи і за злочин, вчинений на території іншої держави, громадянами якої вони також є, якщо інше не передбачене договором між Україною і цією державою. Частина 3 ст. 5 КК, яка передбачає, що громадянин України чи особа без громадянства, які вчинили злочин в іноземній державі і там же зазнали покарання, підлягають відповідальності за цей злочин і в Україні, фактично втратила чинність, оскільки суперечить Конституції України, яка проголошує: "Ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те ж саме правопорушення" (ч. 1 ст. 61). Згідно з Мінською конвенцією кожна з договірних сторін при розслідуванні злочинів і розгляді кримінальних справ судами враховує передбачені законодавством договірних сторін пом'якшуючі та обтяжуючі обставини незалежно від того, на території якої договірної сторони вони виникли. Це, зокрема, означає врахування обставин, що обтяжують відповідальність, на рівні кваліфікації злочину за ознакою повторності вчинення тотожного або однорідного злочину, наявності судимості за певний вид злочину, які виникли не на території України, а на території іншої держави (договірної сторони), або ж врахування цих обставин на рівні індивідуалізації покарання згідно з п. 1 ст. 41 КК України. Це також означає і врахування тих обтяжуючих обставин, Що виникли на території іншої договірної сторони, які не 51 передбачені ст. 41 КК України. Тобто міжнародна норма у цьому випадку доповнює зміст національного українського законодавства. Мінська конвенція, на відміну від Європейських, не передбачає вимоги щодо обмеження покарання, що призначається українському громадянину за злочин, вчинений на території іншої договірної держави СНД, максимальним розміром, передбаченим санкцією закону даної держави за цей злочин. Універсальний принцип чинності кримінального закону у просторі закріплює ч. 4 ст. 5 КК. Вона передбачає відповідальність лише іноземних громадян та осіб без громадянства, які постійно в Україні не проживають, тільки щодо вчинених за межами України і не проти її інтересів злочинів, боротьбу з якими веде світове співтовариство на основі міжнародних договорів, якщо учасницею їх є Україна. Особлива частина КК визначає діяння, криміналізація яких відбулася на підставі укладених колишнім СРСР, а також Україною міжнародних договорів щодо боротьби з окремими видами злочинів (наприклад, ст. 123' "Захоплення заложників"). Видача громадянина України іноземній державі є неприпустимою. Відповідно до ч. 2 ст. 25 Конституції України громадянин України не може бути виданий іншій державі. Це не стосується випадків видачі громадянина України повноважному міжнародному судовому органу у зв'язку з можливим вчиненням ним передбачених міжнародними конвенціями злочинів (скажімо, злочинів проти миру і людяності та воєнних злочинів). Видача інших осіб — іноземних громадян і осіб без громадянства — може здійснюватися на основі міжнародних конвенцій, міжнародних договорів та угод, які безпосередньо укладені Україною або були укладені колишнім СРСР і зберігають чинність для України. Україна 25 вересня 1995 p. приєдналася до Європейської конвенції від 13 грудня 1957 р. про видачу правопорушників'. Україна повинна видавати іншим договірним державам, з урахуванням положень та умов Конвенції, осіб, які переслідуються компетентними органами сторони, яка робить запит, за вчинення правопорушення або які розшу ' Україна в міжнародноправових відносинах. Книга 1.—С.1116— 1130. 52 куються цими органами з метою виконання вироку або постанови про утримання під вартою (ст. 1 Конвенції). Це положення про видачу не стосується громадян України, оскільки видача громадян України заборонена її Конституцією (ч. 2 ст. 25). Крім того, дана Конвенція, як й інші конвенції, передбачає право держави відмовити у видачі свого громадянина (п. "а" ч. 1 ст. 6). Видача правопорушників здійснюється у зв'язку з правопорушеннями, які караються законами сторони, що робить запит, та сторони, якій робиться запит, позбавленням волі або згідно з постановою про утримання під вартою на максимальний термін не менше одного року чи більш суворим покаранням. Якщо особа визнається винною і вирок про ув'язнення або постанова про утримання під вартою проголошується на території сторони, що робить запит, термін призначеного покарання має складати не менше чотирьох місяців (ч. 1 ст. 2 Конвенції)'.
Еще по теме § 9. Чинність кримінального закону за національним та універсальним принципами: