Висновки до розділу 2

1. У вітчизняному законодавстві присутні певні прогалини щодо повноважень Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та його представники, щодо захисту прав, свобод і законних інтересів осіб з інвалідністю, які нівелюють цілісність комплексу вчинених правозахисних заходів, зокрема, безпосередній вплив на органи державної влади, їхніх посадових і службових осіб, які допустили або вчинили порушення принципу недискримінації інвалідів, фактично обмежується лише подальшим зверненням до цих установ з вимогою припинення таких діянь чи до інших відповідних державних інституцій; взаємодія з компетентними органами влади з питань протидії дискримінації врегульована неналежним чином.

2. Запровадження інституту Уповноваженого Президента України з прав людей з інвалідністю та Урядового уповноваженого з прав осіб з інвалідністю має велике значення для подальшого забезпечення правового статусу осіб з інвалідністю у суспільстві. У той же час, дані посадові особи наділена переважно представницькими функціями. Отже, потрібно переглянути та розширити їхні повноваження щодо попередження та захисту прав, свобод і законних інтересів інвалідів.

3. Найбільш дискримінаційними щодо осіб з інвалідністю слід вважати сфери працевлаштування та зайнятості, а також доступності до об’єктів соціальної інфраструктури, у тому числі архітектурна, транспортна та інформаційна доступність. У певній мірі прояви неповаги до інвалідів характерні також для закладів освіти, охорони здоров’я та соціального захисту.

Відповідні центральні органи виконавчої влади застосовують низку передбаченим законодавством адміністративно -правових засобів

попередження та протидії дискримінації за ознакою інвалідності з урахуванням специфіки своїх повноважень, зокрема: розроблення проектів законів та інших нормативно-правових актів з питань, що належать до їхньої компетенції з урахуванням принципу недискримінації; здійснення в межах повноважень, передбачених законом, державного нагляду (контролю) та моніторингових функцій; забезпечення координації діяльності центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування для боротьби з проявами дискримінації; здійснюють ліцензування та дозвільної діяльності з можливістю не допуску фізичних і юридичних осіб, які допустили дискримінацію інвалідів, до певних видів діяльності; проведення планових та позапланових перевірок підприємств, установ та організацій, які знаходяться у межах їхньої компетенції з метою виявлення та усунення фактів дискримінації за ознакою інвалідності; реагування на заяви, скарги та звернення громадян у порядку передбаченому Законом України «Про звернення громадян» щодо фактів вчинення дискримінаційних дій з боку працівників, посадових і службових осіб, які працюють у підпорядкованих установах; порушення дисциплінарного провадження щодо останніх з подальшим притягненням до різних видів юридичної відповідальності; взаємодія з правоохоронними органами в окремих складних випадках з метою запобігання та припинення дискримінаційних дій щодо інвалідів, а також відновлення їхніх порушених прав.

4.

Основними формами взаємодії органів державної влади з інститутами громадянського суспільства щодо протидії дискримінації за ознакою інвалідності особливе значення є наступні: консультації з громадськістю; публічні громадські обговорення; діяльність громадських рад та колегій при центральних і місцевих органах виконавчої влади; створення та діяльність тимчасових робочих груп; організація та проведення громадських експертиз діяльності органів виконавчої влади; спільний моніторинг виконання антидискримінаційного законодавства у різних сфер реалізації та захисту прав, свобод і законних інтересів інвалідів; дослідження громадської думки з окресленої проблематики.