<<
>>

1.2. Права і свободи неповнолітніх у системі прав і свобод громадян України.

Україна, як і будь-яка інша демократична держава, дбає про інтереси неповнолітніх. Задля цього виявляються певні чинники, які створюють загрозу життю і нормальному розвиткові неповнолітніх у сучасних умовах, визначаються шляхи їх подолання.

Не меншою проблемою є захист прав неповнолітніх. Маються на увазі не лише специфічні права неповнолітніх, а й порушення невід’ємних прав людини, які основою, головним стрижнем у регламентації основних прав та свобод усіх категорій людей: неповнолітніх, жінок, громадян, осіб без громадянства та ін.

Однак специфічність проблеми полягає у тому, що неповнолітні – це особлива категорія людей, які мають здатність рости і дорослішати. При цьому вони повинні мати умови для повного та всебічного розвитку їх особистості. Забезпечення цих умов має бути своєчасним і не може чекати кращих часів [17, с.16]. Що представляє собою загальноюридичне поняття неповнолітній ?

Неповнолітньою вважається дитина у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років [186], тобто це дитина яка не досягла віку, з яким закон пов’язує її повну цивільну дієздатність – можливість реалізовувати в повному обсязі передбачені Конституцією України і іншими законами суб’єктивні права, свободи і юридичні обов’язки.

Термін неповнолітній характерний для національних законодавств, тому не рідко можна зустріти синоніми цього терміну: дитина, підліток, частково дієздатний і т.і. Це потрібно мати на увазі, для того не сприймати як ті, що не відносяться до неповнолітніх, національні закони чи міжнародно – правові акти. Наприклад, самий універсальний документ про захист дитини – ”Конвенція ООН по правам ребенка”1989 р. роз’яснює, що під дитиною розумується неповнолітній у віці до 18 років. Тим самим Конвенція 1989 р. розповсюджується на всю вікову групу неповнолітніх, а не лише на дітей, як це можна було передбачити, виходячи з її назви. Включивши в закони поняття неповнолітній, законодавці держав і всього міжнародного співтовариства встановили юридичну різницю між неповноліттям і повноліттям, створив тим самим автономну демографічну групу людей – носіїв специфічних прав і обов’язків [134, с. 11–12] .

Однією з перешкод на шляху побудови здорового демократичного суспільства є різноманітні порушення прав підростаючого покоління. У наш час, коли в Україні закладаються правові основи глибоких соціально-економічних перетворень, проблема неповнолітніх набуває особливого змісту. Серед жертв злочинів неповнолітні мають найменші можливості захисту своїх прав, недоторканності і, безсумнівно, володіють підвищеною віктимністю. Коли суспільство не бачить підвищеної потреби у захисті неповнолітніх і не забезпечує його, майбутнє стає небезпечним. Сьогодні назріла необхідність у більш повному й об’єктивному інформуванні громадськості та й самих неповнолітніх про права неповнолітніх на захист. Визнання й забезпечення прав неповнолітніх не порушує авторитету батьків і не зменшує обов’язків неповнолітніх по відношенню до сім’ї й суспільства.

В Конвенції про права дитини, прийнятій ООН 20 листопада 1989 p., проголошено, що «людство зобов’язане дати дітям усе найкраще, надійно забезпечити дитинство, що гарантує в майбутньому розвиток повноцінних громадян».

Дитина – це маленька людина, що має певні потреби, але не має достатніх сил, розуму й досвіду, щоб захистити себе [19, с.

94].

Проблема забезпечення прав дітей має своє історичне коріння. У первісному суспільстві до дитини ставилися двояко – з одного боку, вбивство дитини не вважалося злочином, з іншого –діти були економічно вигідними. Мати багато дітей, особливо синів, слугувало гарантією міцності соціальних позицій сім’ї. З розвитком суспільства, з переходом до осілого способу життя та більш надійної продуктивної бази общини, вбивство дитини практикується головним чином за ”якісними” показниками – вбивали тих, кого вважали фізично або морально неповноцінними [26, с. 10-11].

Ще давньогрецький мислитель Арістотель вважав цілком справедливим закон, який забороняв годувати дітей-калік. Отже, діти розглядалися як нижча істота, яка прирівнювалася певним чином до власності батьків.

Діти не були включені в офіційну систему суспільства і не були суб'єктом права в повному розумінні цього слова. Відповідно до ”Соборного уложения” 1649 р. в Росії неповнолітні не мали права скаржитися на батьків. Убивство сина або дочки каралось усього лише річним тюремним ув’язненням, а після відбуття покарання – церковним покаянням, тоді як неповнолітніх, що зазіхають на життя батьків, закон нещадно карав стратою [182, с. 436]. Ця нерівність була скасована лише Петром I у 1716 р.

У міжнародному праві ідея захисту дітей розвивалася поступово протягом багатьох сторіч. Але активізувався цей процес тільки в XIX ст., коли до створення концепції захисту прав дітей призвели посягання дорослих на їх особисті інтереси. Почалося це зі створення інституту суспільної опіки, що було першою практичною спробою захистити права дитини. Вінцем цих дій було видання в Англії у 1908 p. Children Charter, або Habeas corpas. Даний закон набрав чинності з 1909 р. Це була спроба першої кодифікації прав неповнолітніх, що в майбутньому стала основою для більш повного законодавства. Закон установлював однакові права для всіх дітей – законно народжених і незаконно народжених, визнавав необхідність ввічливого ставлення до них. Після цього в Бельгії у 1912 р. був прийнятий Закон про захист дитинства. У 1919 р. створена Народна організація Опіки над дітьми метою якої була координація всіх дій, покликаних забезпечити реалізацію ідеї захисту прав дітей. Подібна діяльність цієї організації викликала інтерес в інших країнах, що стало початком міжнародного співробітництва в даній галузі. Першим міжнародним документом, в якому ставилася проблема прав дітей, була Женевська декларація 1923 р. Уперше в історії людства було сформульовано право дитини на допомогу, виховання, захист, тобто в тих сферах життя, де раніш йшлося тільки про філантропію. Декларація спрямована на створення умов, що забезпечують нормальний фізичний і психічний розвиток дітей. Однак цей документ мав лише декларативний характер, і тому реальний правовий захист був можливий через створення норм національного права на основі прийняття державами міжнародних договорів [19, с. 92-93].

Першим таким документом стала Загальна декларація прав людини [50], прийнята 10 грудня 1948 р. Генеральною Асамблеєю ООН. В ній були зафіксовані основи захисту прав дітей. Зокрема, ч.2 ст. 25 Загальної декларації прав людини проголошує, що ”материнство і дитинство дають право на особливе піклування і допомогу. Всі діти, народжені у шлюбі або поза шлюбом, повинні користуватися однаковим соціальним захистом”. Свій розвиток ця Декларація отримала в Пактах Прав Людини. В цих актах гарантовані рівні права всім дітям і забезпечення їх основних соціальних потреб.

20 листопада 1959 р. Генеральна Асамблея Організації Об’єднаних Націй прийняла Декларацію прав дитини, що регулює положення дитини в сучасному суспільстві. Головна ідея цього акта «Добро — дітям», яких людство повинно забезпечити всім найкращим. Декларація складається з 10 принципів, що забезпечують права дітей. Основні з них говорять про те, що дитині, незалежно від кольору шкіри, мови, статі, віри, законом повинен бути забезпечений соціальний захист, надані умови та можливості, що дозволили б їй розвиватися фізично, розумово, морально, духовно. В соціальному відношенні складені умови для здорового і нормального життя в умовах свободи й гідності. Діти повинні бути першими серед тих, хто одержує захист і допомогу, а також повинні бути захищеними від усіх форм недбалого ставлення до них, не говорячи вже про жорстокість та експлуатацію.

20 листопада 1989 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла та відкрила для підписання Конвенцію про права дитини [95] (резолюція А/44/736), яка 27 лютого 1991 року була ратифікована нашою державою. Основні положення Конвенції знайшли відображення у Законі України ”Про охорону дитинства” від 7 березня 2001 р., який визначає охорону дитинства в Україні як стратегічний загальнонаціональний пріоритет і з метою забезпечення реалізації прав неповнолітніх на життя, охорону здоров’я, освіту, соціальний захист та всебічний розвиток, встановлює основні засади державної політики у цій сфері.

У листопаді 1985 р. були схвалені Конгресом Організації Об’єднаних Націй «Мінімальні стандартні правила щодо відправлення правосуддя у відношенні неповнолітніх», відомі як «Пекінські правила». Вони затверджені Асамблеєю і діють в усіх частинах світу [136, с. 51-85].

В Україні на конституційному рівні закріплено права дітей. Конституція, зокрема, проголошує рівність прав дітей (статті 24, 52), охорону дитинства (ст. 51), заборону насильства над дитиною та її експлуатацію (ст. 52), право на життя ( ст. 27), захист та допомогу держави дитині, позбавленій сімейного оточення (ст. 52), право на освіту (ст. 53).

Відповідно до ст. 1 Конвенції про права дитини, ”дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-річного віку, якщо за законом, застосовуваним до даної особи, вона не досягає повноліття раніше”.

Деякі дослідники певним чином ототожнюють, поєднують права людини та права неповнолітніх, вказуючи, що для даної категорії суб’єктів значна частина основних прав людини змістовно нічим не відрізняється від прав повнолітніх осіб. Інша ж група таких прав певним чином специфікується, конкретизується [25, с. 28]. Однак, зауважимо, що неповнолітнім належать ще й інші, особливі, притаманні лише їм, можливості, зафіксовані зазначеною Конвенцією в усіх змістових різновидах прав, які, зокрема, знаходять своє відображення в Конституції України. Це фізичні, особисті, культурні, економічні, політичні та інші права.

О.Ф. Скакун також вважає, що система прав дитини є складовою прав людини, і дає визначення поняття ”права дитини”. Так, на її думку, ”права дитини” – це можливості (свободи) дитини, необхідні для їх існування, виховання та розвитку. Численні права дитини співпадають з правами людини (право на життя, ім’я, отримання громадянства, вільне висловлювання думки та ін.) [187, с. 201].

Зокрема, Конвенція про права дитини формулює громадянські, політичні, економічні, соціальні, культурні права неповнолітніх.

Конвенція містить серед даних категорій прав такі основні права дитини:

· право на життя, виживання і вільний розвиток;

· право на ім’я і набуття громадянства;

· право знати своїх батьків і користуватися батьківською турботою;

· право не розлучатися з батьками всупереч їх бажанню; право підтримувати контакти з обома батьками;

· право на об’єднання з сім’єю, яка перебуває в іншій державі;

· право залишати будь-яку країну і повертатися в свою країну;

· право на захист у випадку незаконного переміщення і повернення із-за кордону;

· право вільно висловлювати свої думки з усіх питань;

· свобода думки, совісті, релігії;

· свобода асоціацій і мирного зібрання;

· право на повну інформацію, яка сприяє благополуччю дитини;

· право на користування послугами системи охорони здоров’я;

· право користуватися благами соціального забезпечення;

· право на освіту;

· право на відпочинок і розваги;

· право на захист від економічної експлуатації;

· право на захист від незаконного зловживання наркотичними засобами і психотропними речовинами, від усіх форм сексуальної експлуатації і сексуальних розбещень;

· право на гуманне ставлення, на захист від незаконного і свавільного позбавлення волі.

Конвенція проголошує також принцип рівної відповідальності обох батьків і законних опікунів за виховання дітей; встановлено обов’язок держави турбуватися, поважати і забезпечувати усі права дитини. Конституція України закріплює рівність дітей в правах незалежно від походження, а також від того, народженні вони у шлюбі чи поза шлюбом. Законом переслідується будь-яке насилля над дитиною і її експлуатація (ст. 52).

У попередньому параграфі ми досліджували класифікацію основних прав та свобод людини, що закріплені у Конституції нашої держави. Саме виходячи із згаданих вище різновидів прав, аналізу змісту Конституції, ми і будемо розглядати права неповнолітніх, як окремої категорії суб’єктів права, що діють в Україні.

Так, до особистих (їх іноді в літературі ще називають фізичні -П.М. Рабінович, В.О. Котюк та ін., громадянські – О.Ф.Скакун, В.Ф.Погорілко) прав неповнолітніх, як вже зазначалося у попередньому підрозділі, слід віднести: право на життя, на першочерговість захисту і допомоги, здорове зростання, право на особисту свободу та недоторканість, неприпустимість таких кримінальних покарань, як смертна кара, довічне тюремне ув’язнення тощо.

Право на життя є найголовнішим невід’ємним правом кожної людини. Воно є першоосновою, яка дозволяє людині володіти всіма іншими правами та свободами. Це право передбачене міжнародно-правовими актами з прав людини і вперше в Україні знайшло своє закріплення в Конституції 1996 року, ст. 27 якої передбачає, що кожна людина має невід’ємне право на життя, і ніхто не може бути свавільно його позбавлений. Конституційний обов’язок захищати життя людини покладений насамперед на державу. Держава забезпечує право на життя різними заходами в галузі охорони здоров’я, охорони праці, пожежної та екологічної безпеки, боротьби зі злочинністю тощо [103, с. 129]. Зокрема, Кримінальним кодексом України [113, с.43-51] визначені злочини проти життя і здоров’я людини, за які передбачені різні покарання, за найтяжчі з яких вироком суду призначається позбавлення волі, а у виняткових випадках – довічне ув’язнення ( п.2 ч.2 ст. 115 ).

На думку деяких вчених, визнання вбивства неповнолітнього умисним вбивством за обставин, які обтяжують відповідальність, враховуючи санкцію, встановлену цією статтею, дозволить, з одного боку, призначити покарання, яке відповідає тяжкості скоєного, а з другого, – буде суворою пересторогою тим, хто захоче посягнути на його життя. Так, у Франції, навмисне вбивство неповнолітнього до 15 років карається довічним позбавленням волі; Кримінальний кодекс Росії у ст. 105 як на обставину, що обтяжує відповідальність, вказує на умисне вбивство особи, що знаходилася у безпорадному стані, включаючи до їх переліку неповнолітніх [88, с. 61-62].

У деяких розвинутих країнах, зокрема, у США, є тенденція поширити правовий захист життя та здоров’я навіть на ще ненароджену дитину. Так, у справі Сміта нью-йоркський суд визнав, що жінка, яка вживала наркотики під час вагітності і народила наркотично залежну дитину, скоїла злочин проти здоров’я дитини [110, с. 180-186].

Життя та здоров’я дитини потребує охорони та захисту ще до його народження, оскільки саме недбале ставлення матері, медичного персоналу або інших осіб до ще ненародженого може призвести до його смерті. В національному кримінальному законодавстві обтяжуючою обставиною відповідальності за вбивство є стан вагітності потерпілої [113, ст.115 ч.2].

Як вище зазначалося, стаття 1 Конвенції про права дитини передбачає, що дитиною є особа до 18 років. Отже, країни, що ратифікували Конвенцію, повинні встановити посилений кримінальний захист життя осіб до 18 років.

Особливістю права на життя дитини є захист державою не лише самої дитини, а й його матері, адже саме мати у період вагітності є джерелом життя та здоров’я для ще ненародженої дитини. Так, ч. 5 ст. 6 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права містить положення, відповідно до якого смертний вирок не виконується щодо вагітних жінок.

Слід звернути увагу на такий злочин, як доведення неповнолітнього до самогубства. Особливістю цього є те, що, як справедливо зазначив О.Ігнатов, ”неповнолітні в силу нестійкості психіки, не сформованості характеру легко впадають в переживання, не завжди здатні критично осмислити ситуацію, яка створилася, і тому легше піддаються різким коливанням настрою та імпульсивним діям. Жорстокість, несправедливість, знущання з боку близьких осіб може штовхнути неповнолітніх на шлях самогубства” [78, с. 17-18]. Дійсно, чимало випадків самогубства неповнолітніх викликані саме ставленням до них оточуючих: негаразди у сім’ї, моральний тиск у школі та ін.

Гарантування права на життя неповнолітнім виявляється не лише у законодавчому закріпленні засобів захисту їх життя від незаконних посягань, а й захисту їх життя у випадку скоєння неповнолітнім тяжкого злочину.

Ще до недавнього часу, коли у кримінальному законодавстві України застосовувалася смертна кара, особливістю даного права стосовно неповнолітніх було те, що не допускалося засудження до смертної кари осіб, які не досягли на момент вчинення злочину вісімнадцятирічного віку. Як тоді, так і зараз, строк позбавлення волі неповнолітніх не може перевищувати десяти років, за виключенням вчинення неповнолітньою особою особливо тяжкого злочину, пов’язаного з умисним позбавленням життя людини –15 років [113, ст.102, ч.1]. З цього приводу ст. 37.Конвенції про права дитини зазначає, що “Ні смертна кара, ні довічне тюремне ув’язнення, які не передбачають можливості звільнення, не призначаються за злочини, вчинені особами, молодшими 18 років”.

Ці норми є досить гуманними і справедливими у відношенні неповнолітніх, адже застосування щодо них довічного ув’язнення позбавить їх права на нормальне життя та розвиток. Конвенція про права дитини, зокрема, на одному рівні виділяє право дитини на виживання та здоровий розвиток.

Так, ст. 6 Конвенції проголошує, що держава повинна забезпечувати в максимально можливій мірі виживання та здоровий розвиток дитини.

В даному випадку використання слова ”виживання” є специфічною рисою, що відрізняє право на життя людини від права на життя дитини.

В п. 2 ст. 24 Конвенції ООН “Про права дитини” говориться, що ”Держави-учасниці …вживають необхідних засобів для зниження рівня смертності немовлят і дитячої смертності”. Проблема виживання неповнолітніх на сьогодні набуває гострої актуальності у зв’язку з тим, що внаслідок різкого скорочення підтримки державою більшості соціальних програм в Україні продовжує діяти ряд демографічних факторів, що негативно впливають на соціальний розвиток неповнолітніх та жінок, продовжується депопуляція населення, що супроводжується низькою народжуваністю та високою смертністю. Демографічна криза набирає все більших обертів, і чи не найбільша смертність спостерігається серед дітей.

Дитяче населення в Україні становить приблизно 11 млн. осіб. Народжуваність катастрофічно падає, кожна сота дитина має вроджені аномалії, збільшується кількість розумово відсталих дітей, надзвичайно висока смертність серед дітей першого року життя [40, с. 44].

В Декларації прав дитини від 20 листопада 1959 року в преамбулі зазначається, що дитина потребує спеціальної охорони і турботи як до, так і після народження. А ст. 4 даної Декларації проголошує, що спеціальний догляд та охорона повинні бути забезпечені як дитині так і її матері, включаючи до пологовий так і післяпологовий догляд.

Так, життя і здоров’я є тісно взаємопов’язаними, оскільки загрозу життю дитини становить не лише факт злочинного посягання, а, в першу чергу, фізичний її стан.

Дані положення, на наш погляд, є складовими елементами права дитини на життя. Адже дитина, будучи ще ненародженою, однак вже живою людською істотою, а в окремих випадках – навіть суб’єктом права (наприклад, у випадку спадкування, коли ще не народжена дитина вже є спадкоємцем після смерті одного з батьків), потребує збереження її життя шляхом належного медичного нагляду за вагітною матір’ю, належного її харчування тощо.

Стаття 6 Закону України ”Про охорону дитинства” [67, с. 142] містить положення, що ”кожна дитина має право на життя з моменту визначення її живо народженою та життєздатною за критеріями Всесвітньої організації охорони здоров’я”. Держава гарантує дитині право на охорону здоров’я шляхом проведення таких заходів, як зниження рівня смертності немовлят і дитячої смертності, забезпечення надання медичної допомоги всім дітям, боротьби з хворобами і недоїданням, надання матерям належних послуг з охорони здоров’я у допологовий і післяпологовий періоди тощо.

Отже, особливістю права дитини на життя є те, що вона його отримує, будучи ще не народженою, тобто, на нашу думку, зміст цього права складає, перш за все, право бути народженою і жити. В той час, як зміст цього ж права дорослої людини складає, передусім, право непосягання на її життя зі сторони будь-кого, навіть держави.

Однією з особливих рис захисту життя неповнолітніх в системі правового статусу особи є заборона участі неповнолітніх у воєнних діях і збройних конфліктах. Війна є носієм великої смертності людей, особливо тих, хто безпосередньо бере участь у бойових діях. Тому є неприпустимим втягнення неповнолітніх в ”епіцентр смерті” як з метою захисту їх життя, так і з метою захисту їх психіки від споглядання насильства та смерті. Так, ст. 30 Закону України «Про охорону дитинства» містить наступне положення: ”Участь дітей у воєнних діях і збройних конфліктах, створення дитячих воєнізованих організацій та формувань, пропаганда серед дітей війни і насильства забороняється”. Слід звернути увагу на те, що елементом конституційно-правового статусу людини і громадянина в Україні є обов’язки, серед яких – обов’язок захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України (ст. 65 Конституції України), який передбачає, що кожний громадянин України зобов’язаний захищати Україну від посягань, проходження військової служби тощо. Отже, якщо для повнолітніх осіб дане положення є основним обов’язком, то неповнолітні не лише звільняються від нього, а й є захищеними від проходження військової служби та участі у воєнних діях у віці до 18 років.

Таким чином, зміст права дитини на життя складають наступні складові:

1. право бути народженою;

2. право на виживання;

3. право на охорону здоров’я дитини;

4. право на захист від протиправних посягань на життя дітей з боку інших осіб;

5. право на заборону кримінального покарання осіб, віком до 18 років, у вигляді довічного ув’язнення;

6. право на заборону участі дітей у воєнних діях і збройних конфліктах.

Однак, дане природне право в нашій країні порушується відсутністю заборони на законодавчому рівні передчасного переривання вагітності – абортів та штучного дострокового викликання пологів у майбутніх матерів з метою позбутися вже живої, хоча й ненародженої дитини. Цивільне законодавство України наділяє ненароджену дитину в окремих випадках цивільною правоздатністю, наприклад, у випадку спадкування майна, ненароджена дитина визнається державою живою істотою. Тому ми до змісту даного права також пропонуємо включати заборону штучного переривання вагітності, і закріпити це положення на законодавчому рівні.

Наступним особистим (фізичним) правом неповнолітніх є право на захист від усіх форм фізичного чи психічного насильства (рабства). Виходячи з норм ст.ст. 34 – 37, 39 Конвенції про права дитини, ст.ст. 10, 30, 32, 33 Закону України ”Про охорону дитинства”, зміст даного права складає право на свободу, особисту недоторканість та захист гідності і передбачає захист дитини від:

а) образи, недбалого і жорстокого поводження, в тому числі з боку батьків;

б) втягнення у злочинну діяльність, залучення до вживання алкоголю, наркотичних засобів і психотропних речовин;

в) примушування до жебрацтва, втягнення до азартних ігор, тощо;

г) участі у воєнних діях і збройних конфліктах;

д) незаконного переміщення (викрадення, торгівля та контрабанда ними);

е) позбавлення свободи свавільним або незаконним чином;

є) катування та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження чи покарання;

ж) сексуальної експлуатації і сексуальних розбещень (проституція, порнографія);

з) економічної експлуатації.

Зокрема, наведений перелік також є гарантією дотримання права неповнолітніх на захист від усіх форм фізичного чи психічного насильства.

Так, Конвенція про права дитини та прийнятий на її основі Закон України ”Про охорону дитинства” є в Україні найефективнішим засобом боротьби з практикою, подібною до рабства, беручи до уваги кількість дітей, що є її жертвами. Однак, даний закон лише в загальному вигляді освітлює цю проблему. В Україні відсутній нормативний акт, який би прямо вказував на наявність в нашій державі ефективних засобів боротьби із протиправною експлуатацією неповнолітніх, конкретизував би їх. Дана проблема поки що вирішується на рівні законодавчо закріплених заборон в різних сферах, наприклад, заборона роботи неповнолітнього у нічний час, встановлення мінімального віку, з якого можливе прийняття на роботу неповнолітніх, тобто, це стосується переважно сфери трудового права і лише в окремих випадках – кримінального.

Ще у 1949 році Генеральна Асамблея прийняла Конвенцію про боротьбу з торгівлею людьми та експлуатації, проституції третіми особами [96]. Конвенція вимагає від сторін здійснювати заходи щодо боротьби з проституцією та поверненням жертв проституції до нормальних соціальних умов.

У 1956 році на конференції ООН у Женеві було прийнято додаткову Конвенцію про скасування рабства, работоргівлі та інститутів і звичаїв, подібних до рабства [97], в якій визначення рабства було розширено і охоплювало практику та інститути боргової кабали, підневільної форми одруження та експлуатації дітей та підлітків.

Неабияких зусиль щодо ліквідації сучасних форм рабства докладають міжнародні організації [122, с.56-57]. Так, Міжнародна організація праці з метою запобігання експлуатації дитячої праці прийняла Конвенцію про мінімальний вік для прийняття на роботу (14-15 років). МОП також здійснює програми технічної допомоги стосовно боротьби з дитячою працею, кабальною працею та іншими неприйнятними формами експлуатації.

Всесвітня організація охорони здоров’я сприяє вивченню проблеми дитячої проституції та розробці підходів щодо запобігання та лікування хвороб, у тому числі й СНІД, ЮНЕСКО фінансує дослідження щодо захисту неповнолітніх від порнографії, яке проводиться Міжнародним

Католицьким бюро, продовольча та сільськогосподарська організація

займається питаннями неможливості закабалення неповнолітніх.

Дитячий фонд ООН проводить роботу щодо полегшення долі мільйонів дітей, які живуть у надзвичайно тяжких умовах – сиріт, безпритульних дітей, біженців та переміщених осіб, жертв війни, стихійних лих, жертв зловживань на сексуальному грунті та інших форм експлуатації тощо.

Відділ попередження злочинності та кримінального правосуддя ООН досліджує питання про знущання над дітьми, незаконне їх переміщення за кордон та продаж.

Цей перелік можна продовжувати. Однак вже стає очевидною ситуація, яка потребує невідкладного вирішення на міжнародному рівні, з залученням до співробітництва держав-учасниць.

Наступну групу особистих прав неповнолітніх складають право на свободу слова, світогляду і віросповідання.

Право людини на свободу слова – це найважливіші невід’ємні якості людини, нематеріальні основи її дій та вчинків. Це підтверджує відомий філософський вислів: ”якщо я думаю, це означає, що я існую”.

Конституцією України гарантується кожному громадянинові право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст. 34). Ці конституційні положення відповідають загальновизнаним міжнародним нормам, зокрема Міжнародному пакту про громадянські і політичні права (ст.ст. 18-19), які передбачають право кожної людини на безперешкодне дотримання своїх поглядів та на їх вільне вираження. Дане право притаманне не лише дорослій людині, однак реалізація його

неповнолітніми пов’язується, перш за все, з їх віком, свідомістю тощо.

Світогляд – це система найзагальніших уявлень, поглядів, понять щодо оточуючого світу. Світогляд є різновидом думки, а тому право на свободу світогляду є, власне, одним із різновидів права на свободу думки [179, с. 34].

Так, Конвенція про права дитини, в ст. 12, передбачає право дитини, що здатна сформулювати власні погляди, вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що торкаються дитини, причому поглядам дитини має приділятися належна увага згідно з її віком і зрілістю.

Закон України «Про охорону дитинства» також закріплює право неповнолітніх на вільне висловлювання думки та отримання інформації. Відповідно до статті 9 Закону, кожен неповнолітній має право на вільне висловлювання особистої думки, формування власних поглядів, розвиток власної суспільної активності, отримання інформації, що відповідає його віку. Неповнолітнім забезпечується доступ до інформації та матеріалів з різних національних і міжнародних джерел, особливо тих, що сприяють здоровому фізичному і психічному розвитку, соціальному, духовному та моральному благополуччю.

Даний закон передбачає право неповнолітніх звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, засобів масової інформації та посадових осіб із зауваженнями та пропозиціями стосовно їхньої діяльності, заявами та клопотаннями щодо реалізації своїх прав і законних інтересів та скаргами про їх порушення.

Це право є важливим напрямом демократичного розвитку держави і суспільства. Зокрема, право на звернення передбачено ст. 40 Конституції України, де передбачається право людини особисто звертатись або направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення до органів державної влади та місцевого самоврядування, а також до посадових осіб цих органів.

Особливістю цього права, наданого неповнолітнім особам, є те, що, в силу їх віку, звернення неповнолітніх можуть бути проігноровані, залишені поза увагою з огляду на їх неважливість з точки зору дорослої людини. Однак неповнолітній, будучи істотою емоційно сприйнятливою або ж, навпаки, замкнутою в собі, може неправильно або неповно, незрозуміло викласти своє ставлення до проблеми. Тому закріплення права неповнолітніх особисто звертатися до відповідних органів покладає на останніх обов’язок зреагувати на це відповідним чином.

Особливістю, що відділяє це ж право, надане дорослій людині, від наданого неповнолітнім, є те, що звернення дорослої людини можуть носити політичний характер – шляхом відповідних звернень особа (або колектив) може реалізувати свої політичні права, право на участь в управлінні державними справами. Теж саме можна сказати про конституційно закріплене право на свободу об’єднання, на мирні збори, мітинги, походи і демонстрації (ст. 39), що дозволяє громадянину брати участь в обговоренні чи вираженні свого ставлення до будь-яких економічних, політичних та інших питань, та про право неповнолітніх на свободу асоціацій і свободу мирних зборів, яке передбачене ст. 15 Конвенції про права дитини та ст. 23 Закону України ”Про охорону дитинства”. Частина 3 ст. 23 даного закону прямо вказує, що ”створення дитячих організацій політичного та релігійного спрямування забороняється”. Це також випливає із наступного:

Закон України ”Про молодіжні та дитячі громадські організації” від 12.01.1998р. ст.2) [62, с. 2] визначає молодіжні громадські організації як “об’єднання громадян віком від 14 до 28 років, метою яких є здійснення діяльності, спрямованої на задоволення та захист своїх законних соціальних, економічних, творчих, духовних та інших спільних інтересів”, а дитячі громадські організації – ”об’єднання громадян віком від 6 до 18 років, метою яких є здійснення діяльності, спрямованої на реалізацію та захист своїх прав і свобод, творчих здібностей, задоволення власних інтересів, які не суперечать законодавству, та соціальне становлення як повноправних членів суспільства”. Тому, з огляду на викладене, очевидно, що дане право неповнолітніх осіб не носить політичного характеру, на відміну від аналогічного права, яке надано дорослій людині. Дане коло прав неповнолітніх може бути віднесено також до категорії культурних прав в залежності від мети створення такої організації.

Щодо права на отримання неповнолітніми особами інформації, то це право, в окремих випадках, обмежене законом. І це логічно. Адже існують різноманітні види інформації, наприклад, інформація, що є державною або комерційною таємницею. Доступ до неї обмежений не лише неповнолітнім особам. Це може бути інформація, що стосується безпосередньо неповнолітніх. Наприклад, відомості про усиновлення даної особи людьми, яких вона вважає своїми рідними батьками. Також це може бути інформація, яка в силу цензури небажана або заборонена для осіб, що не досягли відповідного віку.

На наш погляд, ці права неповнолітніх є досить важливими у зв’язку з тим, що саме сприйняття неповнолітнім інформації із оточуючого світу, яка несе в собі елементи культурного, творчого, духовного виховання, формує ще несталу психіку неповнолітніх, впливає на формування у неповнолітніх певних бажань і така інформація має подаватися цілеспрямовано не лише в школах. А окремі види інформації мають певним чином обмежувати доступ до неї неповнолітніх. Яскравим прикладом негативної інформації є поширення реклами алкогольних напоїв та тютюнових виробів з спокусливою характеристикою їх смакових властивостей та привабливим зовнішнім дизайном у місцях, куди доступ неповнолітніх, схильних до пізнання, неможливо обмежити – на вулицях міста, на транспортних зупинках та ін. І це не єдине джерело несвідомого, до того ж, щоденного отримання неповнолітніми негативної інформації.

Кожен неповнолітній мріє щонайскоріше стати дорослим, і часто, випереджуючи свій вік, намагається оволодіти звичками (нерідко негативними) дорослої людини. Держава, з метою запобігання розбещення неповнолітніх та їх деморалізації, повинна на законодавчому рівні подбати про захист неповнолітніх від отримання інформації, що негативно впливає на формування кола його інтересів, напрямку духовного та культурного розвитку тощо. Автор вважає, що законодавство про інформацію та рекламу має обмежити поширення та рекламування певної продукції (спиртні напої, тютюнові вироби, журнали порнографічного характеру, відеокасети аналогічного змісту тощо) відповідними, конкретно визначеними місцями, куди не буде вільного доступу для неповнолітніх. Тобто, має бути закріпленим та реально діяти право неповнолітніх на захист від негативної інформації.

У зв’язку з тим, переважно якого роду, неповнолітній сприймає інформацію, формується його світогляд, мислення, а отже його думка, яку він висловлює. Не часто неповнолітні розуміють, що їх вільне висловлення думки, це не лише висловлення своїх бажань або незадоволень щодо процедури навчання, стосунків у сім’ї тощо. Це їх право особисто звернутися до відповідних органів, підприємств та установ за захистом своїх прав або за допомогою в їх реалізації. Однак неповнолітній, навіть усвідомлюючи це, частіше за все, не знає, куди саме і до кого він має звертатися. Часто неповнолітні, що зазнають жорстокого поводження з боку батьків, гадають, що це їх законне право таким чином виховувати і не уявляють, що хтось інший, крім батьків, може їх захистити.

Така необізнаність не мала б місця у випадку приділення більшої уваги правовому вихованню у школах. Зокрема, виходячи із змісту курсу ”Основи правознавства”, що викладається у школах лише у 9 класах, та у 10-11 спецкласах юридичних гімназій, ліцеїв стає очевидним, що його

викладання не має на меті роз’яснити неповнолітнім особам, перш за все, гарантовані державою їхні особисті права.

Неповнолітні здебільшого не знають про свої права та не дбають про їх забезпечення. У зв’язку з цим Представництво ЮНІСЕФ в Україні в жовтні 1997 р. – січні 1998 р. надало підтримку в проведенні Міністерством освіти, Міністерством у справах сім’ї і молоді, Міністерством юстиції, Міністерством внутрішніх справ спільно з Інститутом держави і права НАН України, громадською організацією ”Міжнародна ліга прав дітей та молоді” та Всеукраїнським комітетом захисту прав дітей конкурсу ”Мої права” на кращий витвір з метою підвищення рівня інформованості неповнолітніх про власні права, гарантовані положенням Конвенції про права дитини і законами України. Для визначення ефективності конкурсу в школах Києва та Одеси провели анкетування школярів старших класів та вчителів. Перед початком конкурсу в усі школи України було надіслано тексти Конвенції про права неповнолітніх. Соціологічне дослідження показало, що обізнаність неповнолітніх щодо своїх прав до і після проведення конкурсу істотно змінилося на краще. Усе це свідчить про необхідність регулярного проведення таких заходів з метою ознайомлення неповнолітніх з їх правами [44, с. 11].

Як наголошувалося на науково-практичній конференції ”Правові аспекти захисту дітей в Україні: національне законодавство та міжнародні угоди”, ”в Україні нема інституції, яка б об’єднувала всі інтереси дитини. Тому має бути створено державний орган, який займався б питаннями захисту материнства і дитинства” [160, с. 34]. Так, в деяких країнах (Австрія, Данія, Швеція та ін.) існує посада омбудсмена з прав дитини [84, с. 14-19].

Отже, в залежності від того, наскільки неповнолітні орієнтуються в своїх правах, формується їх правосвідомість, що є складовою світогляду.

У будь-якому світогляді неодмінною його складовою частиною є вірування. Предметом цих вірувань можуть бути найрізноманітніші явища – як матеріальні, так і ідеологічні, як реальні, так і уявні, як колишні, так і сучасні або й майбутні. Тому свободу віросповідання можна інтерпретувати як можливість самостійного вільного вибору об’єкта вірувань та їх відповідного змісту. Досить поширеним різновидом свободи віросповідання є сповідання віри у того чи іншого бога, тобто сповідання певної релігії, або ж, навпаки, сповідання віри у відсутність бога [179, с. 34-35].

Становище неповнолітніх у сфері релігійного життя закріплене в ст. 35 Конституції України, відповідає Міжнародному пакту про громадянські і політичні права (ст. 18), який об’єднує свободу світогляду і віросповідання. Статті 14 та 30 Конвенції про права дитини визначають свободу совісті як особисте право людини незалежно від її віку. Це право включає свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати свої релігійні або атеїстичні переконання [34, с. 65]. Свобода сповідувати релігію або мати переконання в окремих випадках може підлягати обмеженням.

Стаття 10 Закону України ”Про охорону дитинства” передбачає захист дитини від залучення її до екстремістських релігійних психокультових угруповань та течій.

Частина 3 статті 14 Конвенції про права дитини проголошує, що ”Свобода дотримуватися своєї релігії або віри може зазнавати лише таких обмежень, які встановлені законом і необхідні для охорони державної безпеки, громадського порядку, моралі і здоров’я населення, або захисту основних прав і свобод інших осіб”. Важливим конституційним постулатом є відокремлення церкви і релігійних організацій від держави,

а школи від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова.

У 1997 році в Україні була забезпечена можливість здобувати релігійну освіту в створених при релігійних організаціях школах, гуртках, групах. Як зауважує В.Глущенко, законодавство зорієнтоване на те, що кожна дитина, по-перше, має право на релігійну освіту за бажанням її батьків або осіб, що їх заміщують. При цьому, як зазначено у ст. 6 Закону України ”Про свободу совісті та релігійні організації”, провідними є інтереси дитини [73, с. 283].

У зв’язку з вищенаведеними правами неповнолітніх, у ч. 1 ст. 14 Конвенції про права дитини зазначається, що ”Держави-учасниці поважають право дитини на свободу думки, совісті і релігії”.

Особливим правом дитини є її право з моменту народження на ім’я і набуття громадянства. Це право закріплене в ст. 7 Конвенції та ст. 7 Закону України ”Про охорону дитинства”. Саме ці права дитини та деякі інші (сімейні зв’язки) визначають її індивідуальність, яку держава має поважати, не допускаючи протизаконного втручання. Це право тісно пов’язане з конституційно закріпленим правом людини на свободу, правом на невтручання в особисте та сімейне життя.

Право на свободу є природним правом кожної людини, яка народжується вільною і має право вільно обирати для себе засоби і характер спілкування з середовищем, що її оточує. В аспекті прав і свобод неповнолітніх свобода відображає свободу волі людини, її здатність свідомо, самостійно й добровільно обирати той чи інший варіант поведінки, діяльності. Це завжди реальна можливість вибору.

Право на невтручання в особисте та сімейне життя передбачає недоторканість своєрідного середовища життя. [102, с. 274]. Конституцією закріплене положення про те, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Особливістю даного права, наданого неповнолітнім, є право неповнолітніх на проживання в сім’ї разом з батьками або в сім’ї одного з них (ст. 11 Закону України ”Про охорону дитинства”), яке, в свою чергу, передбачає, що діти не повинні розлучатись з сім’єю всупереч їх волі, за винятком випадків, коли таке розлучення необхідне в інтересах дитини і цього вимагає рішення суду, що набрало законної сили (ст. 14). Тобто, держава, визнаючи сім’ю природним середовищем для всебічного розвитку дитини, її матеріального забезпечення, враховуючи прив’язаність дитини до батьків, захищає дитину від свавільного втручання в її особисте життя, в її природне середовище.

Отже, перелік особистих (фізичних) прав неповнолітніх складають:

1) право на життя ;

2) право на охорону здоров’я;

3) право на захист від усіх форм насильства;

4) право на повагу честі і гідності;

5) право на свободу слова, світогляду та віросповідання;

6) право на ім’я і набуття громадянства;

7) право на свободу, на невтручання в особисте, сімейне життя.

Наступною категорією прав в системі прав та свобод неповнолітніх є економічні права. Ці права стосуються переважно сфери економічних (майнових) суспільних відносин. Серед них можна назвати, перш за все, права, які притаманні усім особам, це право приватної власності, право на підприємницьку діяльність, право користуватися об’єктами суспільної власності, право на працю; особливістю даної категорії прав є право неповнолітніх на захист від економічної експлуатації.

Так, право власності в Україні закріплено ст. 41 Конституції, яка передбачає право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю як майнового характеру, так і результатами своєї інтелектуальної та творчої діяльності, а також Законом України ”Про власність”. Законодавством не встановлюється вік, з якого особа може набувати майно у власність. Ст. 17 Закону України ”Про охорону дитинства” визначає право дитини на отримання у спадок майна її померлих батьків, навіть у випадку, коли останні були позбавлені батьківських прав.

Цивільне законодавство України в окремих випадках пов’язує порядок набуття права власності та розпорядження майном з цивільною дієздатністю особи. Так, ч. 2 ст. 32 Цивільного кодексу України, прийнятого 16 січня 2003 року визначає, що неповнолітні, віком від 14 до 18 років мають право вчинювати правочини, наприклад, щодо транспортних засобів або нерухомого майна за письмовою, нотаріально посвідченою згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників [203, с.14]. Проте вони мають право самостійно укладати дрібні побутові угоди, а також розпоряджатися своєю заробітною платою або стипендією, самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності тощо. Тобто, неповнолітні мають неповну дієздатність, і законодавством таким категоріям осіб встановлюються певні обмеження щодо порядку набуття права власності та розпорядження належним їм майном.

Право на зайняття підприємницькою діяльністю передбачене ст. 42 Конституції України. У взаємозв’язку з правом приватної власності свобода підприємницької діяльності складають правову основу ринкової економіки. Підприємницька діяльність, включаючи право на її здійснення, регулюється законами України ”Про підприємства в Україні” від 27.03.1991 р., ”Про підприємництво” від 07.02.1991 р. та іншими законодавчими актами.

Закон України ”Про охорону дитинства” передбачає право на зайняття підприємницькою діяльністю неповнолітніх, які досягли 16-річного віку, їх право бути членами колективного сільськогосподарського підприємства та членами сільського (фермерського) господарства в порядку, встановленому законом. Відповідно до ч. 1, п. 3 статті 32 нового Цивільного кодексу України (далі – ЦКУ), неповнолітні у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років мають право бути засновником юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи. Також ст. 50 ЦК передбачає право на здійснення підприємницької діяльності фізичною особою з повною цивільною дієздатністю, а ст. 35 ЦК регламентує можливість надання повної цивільної дієздатності особі, яка досягла шістнадцятирічного віку і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір’ю або батьком дитини, або яка бажає займатися підприємницькою діяльністю. Таким чином, в Україні неповнолітні у віці шістнадцяти років можуть за наявності зазначених вище підстав і за письмовою згодою батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки і піклування можуть бути зареєстровані як підприємці.

Право володіти, користуватися і розпоряджатися об’єктами публічної (суспільної) власності передбачено ст. 41 Конституції України. Це стосується, насамперед, користування природних ресурсів та об’єктів загальнодержавної власності: водні ресурси, рослинний світ, місця загального відпочинку, заклади освіти, охорони здоров’я тощо. Водночас у ряді випадків це право передбачає користування окремими об’єктами державної та комунальної власності за плату тимчасово чи на умовах оренди цього майна. На наш погляд, сюди можна віднести право неповнолітньої особи користуватися наданим житловим приміщенням з державного житлового фонду нарівні з усіма повнолітніми членами сім’ї. Дане положення міститься в ст. 64 Житлового кодексу України, в якій проголошується, що ”членами сім’ї наймача є дружина наймача, його діти та рідні. Всі члени сім’ї користуються нарівні з наймачем правами і обов’язками, які витікають із договору найму житлового приміщення”, та ст. 18 Закону України ”Про охорону дитинства”, де також зазначається, що ”Діти – члени сім’ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем”. Дане право можна також віднести і до категорії соціальних прав. Взагалі-то, як зазначалося у попередньому підрозділі, П.М.Рабінович не виділяє в окрему категорію прав людини – соціальні права, і це має своє логічне обгрунтування, адже ”всі права є соціальними як за змістом, так і за способом їх здійснення, оскільки вони обумовлені соціумом, суспільством” [178, с. 19].

Наступне право, що складає категорію економічних прав неповнолітніх, це право на соціальний захист (ст. 46 Конституції), що включає право на соціальне забезпечення їх у разі втрати повної, часткової чи тимчасової працездатності, втрати годувальника та в інших передбачених законом випадках. Зокрема, дане право реалізується через втілення в життя положень таких законів України, як Закон України ”Про пенсійне забезпечення” від 06.12.1991 р, ”Про державну допомогу сім’ям з дітьми” від 21.12.1992 р, ”Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам” від 16.11.2000 р, Указ Президента ”Про додаткові заходи щодо посилення соціального захисту багатодітних сімей” [56; 58; 70] та ін.

Наступне право неповнолітніх, яке ми відносимо до категорії їх економічних прав, це право на працю. Дане право передбачене ст. 43 Конституції України. Це право включає можливість заробляти собі на життя працею, яку людина вільно обирає.

Відповідно до ст. 21 Закону України ”Про охорону дитинства”, вік, з якого допускається прийняття неповнолітніх на роботу, становить 16 років. Неповнолітні, що досягли 15-річного віку, можуть прийматися на роботу, що не завдає шкоди їх здоров’ю і навчанню, за згодою одного з батьків або особи, яка їх замінює. Кодекс законів про працю містить положення про особливості праці неповнолітніх, серед яких, наприклад, заборона працювати у нічний час (ст. 54) та ін. Саме ці аспекти і є тією особливістю, що відрізняє реалізацію права на працю неповнолітніх від реалізації цього ж права дорослими громадянами. Огородження дитини від ”трудового насильства” знайшло своє відображення в ст. 32 Конвенції про права дитини, яка регламентує ”право дитини на захист від економічної експлуатації і від виконання будь-якої роботи, яка може являти небезпеку для здоров’я, бути перешкодою в одержанні нею освіти чи завдавати шкоди її здоров’ю, фізичному, розумовому, духовному, моральному і соціальному розвитку”.

Окрім цього, ст. 10 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права [139] визначає, що соціальна та економічна експлуатація дітей та підлітків має бути карана за законом.

Однак, низький рівень матеріально-економічного забезпечення сімей стає однією з причин поширення дитячої нерегламентованої зайнятості. Серед сфер діяльності, що зорієнтовані на нелегальне наймання неповнолітніх, можна виділити такі: продаж газет, миття машин, перенесення вантажів, допомога батькам у торгівлі тощо.

Державна статистика не має даних про використання дитячої праці у недержавних секторах економіки, домашніх і сільських господарствах. Проте достатньо вийти на вулицю, відвідати стаціонарні або стихійні ринки і перед очима відразу постане картина праці дітей. Той факт, що за останнє десятиріччя кількість працюючих неповнолітніх зросла в нашій країні у десятки разів, ні у кого не викликає сумніву.

Причинами зазначеного явища, на думку В.Свистельникова, є: 1) зубожіння значної частини населення (прибутки середньої української родини зменшились порівняно з 1990 р. у три з половиною – п’ять разів); 2) криза, яка охопила бюджетну сферу, у тому числі освіту, зокрема скорочення фінансування шкіл, чисельності викладачів, укрупнення класів, запровадження часткової плати за навчання, згортання системи шкільного харчування, що призводить до руйнування навчального процесу; 3) переорієнтація неповнолітніх на нові цінності, формування прошарку «нових» українців, втрата твердої опори під ногами у науковців, медиків, інженерів, поява нових «пріоритетних» професій, пов’язаних з торгівельною і банківською діяльністю (це формує у неповнолітніх віру в те, що навчання не є їх головним обов’язком); 4) значне використання праці неповнолітніх у тіньовій економіці [185, с. 88].

Відсутність чіткого нормативного регулювання трудових відносин неповнолітніх, малоефективна допомога з працевлаштуванням з боку державних органів призводять до незаконного використання їх праці комерційними структурами, фермерськими господарствами та ін.

Результати вивчення Українським інститутом соціальних досліджень громадської думки щодо даної проблеми свідчать про її гостроту. На думку більшості українського загалу, повну відповідальність за вирішення соціальних проблем неповнолітніх мають нести, насамперед сім’я, держава і освітні заклади, які традиційно вирішували ті чи інші проблеми цієї демографічної групи. Таким чином, на думку респондентів, боротися з соціальними негараздами у житті неповнолітніх мають, перш за все, ці соціальні інститути. Однак, як справедливо зазначає завідувач лабораторії теорії і практики соціальної роботи Українського інституту соціальних досліджень Н.Комарова, ”на сьогодні в Україні немає жодної дитячої або іншої громадської організації, яка мала б за мету протидіяти економічній експлуатації неповнолітніх та захищати права неповнолітніх на ринку праці” [93, с. 58-59].

Існування даної проблеми пов’язується, перш за все, з неможливістю переважної більшості сімей реалізувати надане державою право на достатній життєвий рівень, яке регламентоване на конституційному рівні (ст. 48), ст. 8 Закону України ”Про охорону дитинства”, ст. 27 Конвенції ООН про права дитини, та ст. 11 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права.

Поняття достатнього життєвого рівня – оціночна категорія. Законодавче втілення ця категорія отримала в Законі України ”Про мінімальний споживчий бюджет” від 3 липня 1991 р. [61, с. 553]. Стаття 1 вказаного закону визначає мінімальний споживчий бюджет як набір продовольчих та непродовольчих товарів та послуг в натуральному та вартісному вираженні, які забезпечують задоволення основних фізіологічних та соціально-культурних потреб людини. Критерії, на яких має грунтуватися визначення розмірів мінімальної заробітної плати та мінімальної пенсії за віком – це критерії формування мінімального споживчого бюджету. Отже, саме розмір мінімального споживчого бюджету має забезпечити людині мінімально достатній життєвий рівень. Відповідно до ч. 4 ст. 4 Закону України ”Про мінімальний споживчий бюджет” в умовах кризового стану економіки та спаду виробництва розмір мінімального споживчого бюджету визначається соціальною нормативною – межею малозабезпеченості [190, с. 32].

Відповідно до ч. 2 ст. 8 Закону України ”Про охорону дитинства”, відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини (фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального) лежить на батьках або особі, що їх замінює. Однак, перш ніж покладати на батьків відповідальність, слід привести в дію конституційне право людини на достатній життєвий рівень, і у тому б випадку, вона мала б змогу забезпечити втілення цього права для своєї дитини.

Право на достатній життєвий рівень, на наш погляд, не можна категорично відносити до тієї чи до іншої категорії прав, оскільки, як видно, воно пронизує усі сфери життя і розвитку дитини. Тому ми надаємо йому певної автономності і залишаємо поза визначеними категоріями прав.

Отже, економічні права неповнолітніх складають:

1) право на власність;

2) право на зайняття підприємницькою діяльністю;

3) право на працю;

4) право на користування об’єктами публічної (суспільної) власності;

5) право соціального забезпечення.

Наступну групу прав складають культурні права неповнолітніх. Категорія конституційно закріплених культурних прав людини передбачає право (в тому числі і дитини) на освіту (ст. 53), право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості (ст. 54), право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності, а також деякі інші права і свободи, що стосуються свободи поглядів і переконань, світогляду, користування інформацією тощо. Ми зупинимося на розгляді деяких особливостей даної категорії прав, які притаманні неповнолітнім.

Стаття 31 Конвенції про права дитини визначає, що ”держави-учасниці поважають і заохочують право дитини на всебічну участь у культурному і творчому житті та сприяють наданню їй відповідних і рівних можливостей для культурної і творчої діяльності, дозвілля і відпочинку”. Виходячи також із змісту ст. 15 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, ст. 20 Закону України ”Про охорону дитинства”, дане право складається з наступних елементів:

а) право на безкоштовний доступ до національних духовних та історичних цінностей, досягнень світової культури;

б) користування результатами наукового прогресу та їх практичне застосування;

в) право на об’єднання в молодіжні та дитячі організації з метою розвитку індивідуальної та колективної творчості;

г) право на свободу творчості;

д) право на захист інтелектуальної власності;

е) право на повагу і моральне благополуччя дитини у даній сфері (що гарантується шляхом заборони пропагування у засобах масової інформації культу насильства і жорстокості, розповсюдження порнографії тощо).

До даного переліку можна віднести право на освіту, яке регламентоване ст. 53 Конституції України, Законом України ”Про освіту” [66, с. 451] та деякими іншими нормативними актами. Це право також містить відповідні складові, тому ми його розглянемо окремо.

Право на освіту є одним з найважливіших соціально-економічних, культурних прав особи. Ст. 19 Закону України ”Про охорону дитинства” регламентує право кожної дитини на освіту. Дане право включає:

а) безплатна обов’язкова початкова освіта;

б) право на безкоштовну і доступну професійно-технічну і повну загальну середню освіту;

в) право на вищу освіту в державних, комунальних і приватних вузах;

г) право на вибір навчального закладу і навчання рідною мовою;

д) право на вибір способу і місця освіти;

е) право на надання державних стипендій і пільг.

Однак, при реалізації права навчання рідною мовою можуть виникати певні складнощі. Так, виходячи із Закону України ”Про мови” і ч. 2 ст. 53 Конституції України, загальний суб’єкт повинен отримувати загальну повну освіту державною мовою і в рамках програми, передбаченої Міністерством освіти [8, с. 213]. В даному випадку діти з числа національних меншин можуть зазнати проблем з отриманням освіти і до того ж, не буде в повній мірі реалізовано положення ст. 29 Конвенції про права дитини, яка визначає основні напрямки освіти дитини.

Так, відповідно до положень даної статті, освіта неповнолітніх має бути спрямована на:

а) розвиток особи, талантів, розумових і фізичних здібностей дитини;

б) виховання поваги до прав людини та основних свобод;

в) виховання поваги до батьків дитини, її культурної самобутності, мови і національних цінностей країни;

г) виховання поваги до навколишньої природи;

д) правова освіта батьків;

е) підготовку до свідомого життя у вільному суспільстві в дусі розуміння, миру, терпимості, рівноправності чоловіків і жінок та дружби між усіма народами.

Правова освіта батьків є особливим елементом правової освіти неповнолітніх. Це важлива умова правового самовиховання і виховання неповнолітніх, вона повинна стати складовою всієї системи педагогічного всеобучу батьків.

Враховуючи, що у більшості випадків батьки не є професійними педагогами, про цілеспрямовану виховну роботу з неповнолітніми можна говорити лише умовно.

Нині педагогічний всеобуч вимагає науково-методичного оновлення, і направлений він повинен бути на: педагогізацію виховної ситуації у сім’ї; демократизацію особистості неповнолітніх; гуманізацію відносин між батьками та батьками і дітьми; формування у батьків інтересу до виховання неповнолітніх; допомогу школи сім’ї у пошуку і виборі найбільш раціональних засобів і прийомів виховання; залучення батьків до активного співробітництва з учнями [147, с. 47].

Таким чином, перелік культурних прав неповнолітніх складають:

1) право на вільний розвиток своєї особистості;

2) право на свободу об’єднання у громадські організації (участь у культурному і творчому житті);

3) право на освіту.

Отже, право неповнолітніх на освіту включає не лише загальні його стандарти, притаманні усім особам, такі як право на вищу освіту, вибір місця і способу освіти та інше, а й ті культурні, духовні засади, на яких зростає молоде покоління, і яким воно буде, наскільки з неповнолітніх сформується свідома людина, переважно залежить від рівня її освіти та правового виховання у сім’ї.

Щодо місця прав неповнолітніх в категорії основних політичних прав людини, то ми схильні до наступної думки: Оскільки, як ми з’ясували у попередньому підрозділі, права людини – це її певні можливості, то неповнолітні не можуть бути наділені політичними правами – вони не можуть до виповнення ними вісімнадцяти років брати участь у виборах, а також не можуть бути обраними до органів державної влади, об’єднуватися в політичні партії тощо. Хоча в деяких випадках захист прав дитини і носить політичний характер, наприклад, положення ст. 10 Закону України ”Про біженців” [54, с. 250] щодо неповнолітніх, які розлучені з сім’єю та ін. Дане положення ми відносимо не до політичних прав неповнолітніх, а до гарантій захисту їх особистих (фізичних) прав.

Таким чином, ми розглянули основні групи прав неповнолітніх, які в окремих випадках характеризуються певними особливостями по відношенню до загальних прав людини та громадянина, що закріплені Конституцією. Однак, вони також можуть бути і загальними, якщо їх розглядати не в системі основних прав і свобод людини, а ізольовано, лише як права і свободи неповнолітніх в Україні. У цьому разі ці групи прав будуть загальними по відношенню до правового статусу певних категорій неповнолітніх, таких як інваліди, сироти, біженці та ін. Закон України ”Про захист дитинства” окремим розділом ”Дитина в несприятливих умовах та екстремальних ситуаціях” регулює правову та соціальну захищеність таких неповнолітніх .

Виходячи із законодавства України, можна виділити такі групи неповнолітніх, що потребують особливої турботи з боку держави:

а) неповнолітні -сироти, неповнолітні, позбавлені батьківського піклування, безпритульні неповнолітні. Ця категорія неповнолітніх, окрім загальних прав, притаманних неповнолітнім, може мати право на повне державне утримання, на усиновлення, влаштування їх у дитячі будинки, школи-інтернати безпритульних), на першочергову правову, психологічну та медичну допомогу тощо;

б) неповнолітні -інваліди та неповнолітні, з вадами розумового або фізичного розвитку. Такі неповнолітні мають право на безоплатне забезпечення засобами індивідуальної корекції, протезування. Неповнолітні -інваліди, які позбавлені батьківського піклування і які проживають у державних або комунальних дитячих закладах, після досягнення повноліття забезпечуються житлом;

в) неповнолітні, які постраждали внаслідок стихійного лиха, техногенних аварій, катастроф. Вони мають право на невідкладне відселення з небезпечної зони, компенсація за втрачене або пошкоджене майно та ін.;

г) неповнолітні, уражені ВІЛ-інфекцією, неповнолітні, хворі на інші невиліковні та тяжкі хвороби. Їх права та захист регламентуються відповідними нормативно-правовими актами в галузі охорони здоров’я.

Особлива гострота проблеми серед даної категорії неповнолітніх пов’язана з тим, що епідемія ВІЛ-інфекції в Україні розгортається на фоні постійного зростання кількості офіційно зареєстрованих споживачів наркотичних засобів. Дослідження, проведене Українським центром профілактики і боротьби зі СНІДом МОЗ України показує, що за віковими групами ВІЛ-інфіковані діти та діти, народжені від ВІЛ-позитивних матерів, розподілені таким чином: до 1 року включно 27,6%; до 2 років – 28,4%; до 3 років – 19,2%; до 4 років – 13,5%; до 5 років – 5,8%; до 6 років – 2,1%; до 7 років – 0,6%; старше 7 років – 2,8%. Крім того, офіційна статистика свідчить про щорічне зростання кількості ВІЛ-інфікованих неповнолітніх (у віковій групі від 0 до 17 років). У період з 1995 р. по 2000 р. їх кількість збільшилася майже у 17 разів (47 – у 1995 р. та 794 –у 2000 р.) [191, с. 16-17].

д) неповнолітні -біженці. Так, у випадку, коли їх батьки не будуть знайдені, такі неповнолітні прирівнюються в правах до неповнолітніх -сиріт та неповнолітніх, позбавлених батьківського піклування;

е) неповнолітні, що потребують особливих умов виховання. Це так звані ”важкі” неповнолітні, неповнолітні вулиці. Ця категорія неповнолітніх є однією з найболючих проблем у державі, бо це є проблема неповнолітніх –сиріт, безпритульних, біженців та ін.

Основні напрямки соціальної політики щодо охорони дитинства в Україні були відзначені в рамках державних програм ”Довгострокова програма поліпшення положення жінок, охорони материнства та дитинства” (1992 р.), ”Програма планування родини” (1995 р.) і ”Діти України” (1996 та 2000 р.р.). У їх основу покладена концепція поліпшення репродуктивного здоров’я українського народу, забезпечення виживання, захисту і розвитку неповнолітніх в Україні.

Серед значної кількості державних інституцій, які здійснюють повноваження у сфері охорони дитинства є центральний орган виконавчої влади Державний комітет у справах сім’ї та молоді, який розробляє і здійснює самостійно або разом з відповідними органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форм власності, заходи щодо забезпечення прав, свобод і законних інтересів неповнолітніх, запобігання вчинення ними правопорушень.

Правовими нормативними актами, які визначають політику держави у сфері захисту та охорони дитинства в Україні, окрім вище згаданих є наступні:

· Закон України ”Про соціальну роботу з дітьми і молоддю” від 21.06.2001 р.

· Закон України ”Про державну допомогу родинам з дітьми” від 22.02.2001 р.

· Закон України ”Про державну допомогу сім’ям з дітьми” від 22.03.2002 р., № 2334- III.

· Закон України ”Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам” від 16.11.2000 р., № 2109- III.

· Закон України ”Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні”. від 23.03. 2000 р., № 1613-3.

· Указ Президента України від 17.10.1997 р. ”Про затвердження заходів щодо поліпшення стану дітей-сиріт і дітей, що залишилися без опіки батьків”.

· Указ Президента України від 18.03.1998 р. ”Про комплексні заходи для

профілактики безпритульності і правопорушень серед дітей, їхньої соціальної реабілітації в суспільстві”.

· Указ Президента України від 28.01.2001 р. ”Про додаткові заходи з попередження дитячої безпритульності”.

· Указ Президента від 30.11.2000 р. ”Про додаткові заходи щодо посилення соціального захисту багатодітних сімей”.

· Постанова Кабінету Міністрів України ”Про типове положення про притулок для неповнолітніх служби у справах неповнолітніх”. від 09.06.1997 р., № 565.

· Постанова Кабінету Міністрів ”Положення про прийомну сім’ю”. України від 26.04.2002 р. № 565.

· Розпорядження Кабінету Міністрів України від 16.05.2001 р. ”Про надання допомоги дітям-сиротам, інвалідам, дітям з малозабезпечених і багатодітних родин, а також тим, хто залишився без батьківської опіки”.

· «Правила медичного обслуговування неповнолітніх, які тримаються в приймальниках-розподільниках для неповнолітніх». Наказ Міністерства внутрішніх справ України від 13.07 1996 р. № 384 та багато інших нормативно-правових актів у сфері захисту прав дітей.

Не дивлячись на досить інтенсивну законодавчу роботу в галузі захисту прав неповнолітніх, економічний стан, в якому нині перебуває наша держава, суттєво гальмує процес втілення в життя приписів згаданих нормативних актів. Це призводить до такого катастрофічного явища, як демографічна криза та соціальне сирітство.

Поширення в Україні такого явища, як соціальне сирітство виявляється зростанням кількості неповнолітніх –сиріт та неповнолітніх, позбавлених батьківського піклування, що порушує базове право неповнолітніх виховуватися у сімейному оточенні (Конвенція ООН про права дитини, преамбула).

Соціальні та економічні труднощі, які супроводжують наше суспільство протягом останнього десятиліття, призвели до появи на вулицях українських міст численної армії безпритульних, нікому не потрібних неповнолітніх. Вагомим деструктивним фактором у сучасних умовах виступає криза сім’ї. Про те, наскільки поглибився негативний морально-емоційний клімат в сім’ї, свідчить хоча б втеча неповнолітніх з дому, число яких за останні три роки зросло в 3,5 рази. Офіційна статистика дає цифру в межах 10 тис., оперативні дані – понад 35 тис. У 2003 р. під час рейду по м. Києву було виявлено понад 1500 покинутих, нікому не потрібних неповнолітніх, які жили у підвалах та на горищах. Юні втікачі поповнюють ряди наркоманів, токсикоманів, ВІЛ-інфікованих, стають здобиччю кримінальних елементів [153, с. 16].

Вітчизняне законодавство передбачає чисельні і досить обгрунтовані заходи захисту неповнолітніх від жорстокості батьків. Такі заходи передбачаються нормами адміністративного, сімейного чи кримінального законодавства. Але, як свідчить практика застосування таких норм, діють вони поки що недостатньо ефективно.

За офіційними даними нині в Україні налічується близько 100 тис. дітей, які залишились без піклування батьків. Тільки 7% з них – круглі сироти [174, с. 6–9]. Вже звичними стали випадки, коли батьки, обтяжені вихованням своїх дітей, виганяють їх з дому, підкидають новонароджених до притулків або ж просто залишають на вулиці. Зростає кількість випадків батьківської жорстокості, заподіяння дітям тілесних ушкоджень, зґвалтувань, вбивств, загибелі дітей через недбалість батьків [140, с. 48–49].

Опіку про дітей, які залишилися без батьківського піклування, бере на себе держава (стаття 52 Конституції України). Безпосереднє ведення справ по влаштуванню дітей-сиріт, позбавлених батьківського піклування, покладається на органи опіки та піклування місцевої державної адміністрації. Державна система опіки над дітьми–сиротами структурована таким чином, щоб утримувати таких дітей від народження до повноліття.

Починаючи з 1995 року, кількість соціальних та біологічних сиріт, які перебувають у дитячих будинках, будинках дитини та в будинках-інтернатах, збільшилася в 1,7 рази. Кількість дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, які навчаються у школах-інтернатах для дітей-сиріт, збільшилася в 1,5 рази. Більше половини з вихованців інтернатів не є сиротами, вони мають біологічних батьків, не позбавлених батьківських прав. Певна частина цих батьків потенційно могла б виховувати дітей у сім’ях, якщо мала б належну соціальну підтримку. Якщо система соціальної допомоги не буде удосконалена, все більше батьків з часом віддаватимуть дітей до інтернатів [174, с.6–9]

Причини виходу неповнолітніх із сім’ї різноманітні за своїм характером та проявами. Їх можна розподілити за такими чинниками (здебільшого вони проявляються в комплексі і взаємозв’язки між ними мають причинно-наслідковий характер):

Соціально-економічні:

Зумовлені тим, що майже половина вихованців притулків для неповнолітніх (понад 15 тис.) – вихідці з малозабезпечених, неповних сімей, понад 12 тис. – функціонально неспроможних сімей. Збільшується кількість бездоглядних неповнолітніх із сільської місцевості – майже 44 % загальної кількості (дані 2003 року).

Морально-етичні:

Обумовлюються наступними чинниками: а) асоціальний спосіб життя одного або обох батьків, різноманітні види залежності (алкоголізм, наркоманія тощо); б) примушення неповнолітніх до жебрацтва, в деяких випадках, використання неповнолітніх для участі в кримінальній діяльності, проституції, з боку дорослих членів родини; в) злочинні діяння батьків, внаслідок чого вони опиняються в місцях позбавлення волі; г) різноманітні форми насильства над неповнолітніх (фізичне, психологічне або сексуальне).

Психолого-педагогічні:

Це суб’єктивні чинники інституціалізації неповнолітніх, які є результатом: а) раннього або позашлюбного материнства; б) дисфункційності сім’ї (неповна, новоутворена, багатодітна, сім’я інвалідів); в) нездорової емоційної атмосфери в сім’ї, конфліктності її членів.

Наявність таких сумних чинників свідчить про існуючу у нашій державі загрозу нормальному розвиткові неповнолітніх (як фізичному, так і психічному). Саме тому, держава, визначаючи основні шляхи захисту неповнолітніх в Україні, паралельно має дбати про нормальний рівень життя людини взагалі. І коли цього буде досягнуто, саме собою почне корінним чином змінюватися становище неповнолітніх у сім’ї, та державі в цілому.

Отже, права неповнолітніх є складовою частиною загального комплексу прав людини, який становить правовий статус будь-якої фізичної особи. Права неповнолітніх – це комплекс прав і свобод, який характеризує правовий статус неповнолітніх з урахуванням особливостей розвитку людини до досягнення нею віку повноліття. Аналіз прав і свобод

неповнолітніх, проведений в даному параграфі дозволяє зробити наступні висновки :

1.Українське законодавство щодо охорони прав дітей дозволяє зробити висновок про відповідність правого закріплення або його максимальне наближення до такої відповідності міжнародним нормам та стандартам, закріпленим Конвенцією ООН по правам дитини, Всесвітньою декларацією про забезпечення виживання, захисту і розвитку дітей.

2.Доцільним є створення закладів, основним завданням діяльності яких був би захист прав неповнолітніх від посягань з боку державних установ, сімей.

3. Соціальна політика держави за останні тринадцять років не призвела до суттєвого покращання стану неповнолітніх в Україні і характеризується значним розривом між політико – правовими деклараціями і реальними політико – економічними можливостями по їх реалізації.

4. Бажано створити єдину систему моніторингу ефективності державних програм та моніторингу додержання чинного законодавства в сфері охорони прав неповнолітніх.

5. Важливо, щоб Державний комітет у справах сім’ї та молоді набув повноважень щодо контролю, реагування на порушення прав неповнолітніх, ведення статистики, а захист прав та інтересів неповнолітніх був прямо вказаний як основна мета діяльності цього органу.

6. Існуючі або нові державні програми не передбачають адекватного додаткового фінансування. Система моніторингу ефективності цих програм могла б призвести до покращання соціального захисту неповнолітніх за рахунок зростання їх ефективності.

<< | >>
Источник: КОТАЛЕЙЧУК СЕРГІЙ ПЕТРОВИЧ. ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОГО СТАТУСУ НЕПОВНОЛІТНІХ В УКРАЇНІ ТА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЙОГО РЕАЛІЗАЦІЇ ЯК ОДИН ІЗ ОСНОВНИХ НАПРЯМКІВ ДІЯЛЬНОСТІ МІЛІЦІЇ. ДИСЕРТАЦІЯ на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. КИЇВ-2004. 2004

Еще по теме 1.2. Права і свободи неповнолітніх у системі прав і свобод громадян України.:

  1. 5.2. Посягання на інші права та свободи громадян
  2. 3. Конституційно-правовий статус іноземців і біженців в Україні
  3. 5. Механізм реалізації, гарантії та захист прав і свобод людини і громадянина
  4. § 50. Конституційні права і свободи громадян України і їх класифікація.
  5. 1. Предмет правового регулювання земельного права. Земельний кодекс України
  6. § 3. Врахування вимог Європейської конвенції з прав людини
  7. 2. Гарантії прав громадян у державному управлінні
  8. Держава, органи місцевого самоврядування: реалізація прав і свобод громадян
  9. Стаття 1. Право громадян Української РСР на житло
  10. 4. Місце житлового права у правовій системі
  11. 1. Громадяни України та інші фізичні особи як суб'єкти житлових правовідносин
  12. 7. Набуття та припинення права власності на землю
  13. Розділ II. Утворення Української Народної Республіки. Державний лад і право УНР. III Універсал Центральної Ради (7 листопада 1917 р.)
  14. Декларація прав національностей України (1 листопада 1991 р.)
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -