§ 1. Поняття, особливості та принципи адміністративних процедур

Конституція України закріплює, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні най­вищою соціальною цінністю. При цьому права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а тому утвердження і забезпечення прав і свобод людини є її головним обов'язком.

Існування органів державної влади, їх функціонування та реалі­зація наданих повноважень знаходить своє вираження через здійс­нення певної діяльності, яку чітко регламентовано та процесуально оформлено. Інакше кажучи, таку, що здійснюється в межах певних процедур.

Термін «процедура» сьогодні вживається в багатьох науках, од­нак саме поняття «адміністративна процедура» до початку ХХІ сто­ліття не було обґрунтовано ані радянською, ані вітчизняною наукою адміністративного права й поволі почало розроблятися та вжива­тися в правозастосовній сфері лише останніми десятиліттями.

За своїм змістом і суттю термін «процедура» походить від фран­цузького слова «procedure» та латинського «procedo», що означає «проходжу» або «просуваю». У загальному розумінні процедура ви­значається як певна сукупність дій чи операцій, за допомогою яких реалізуються той чи інший процес, етап або стадія, що виражає зміст відповідної технології чи діяльності. У правовій науці процедура - це регламентований юридичною нормою порядок вчинення дій або ух­валення рішень у сфері правозастосування. Ключовою у цьому ви­значенні є категорія «порядок», під яким розуміють сукупність пос­лідовно вчинюваних дій та ухвалюваних рішень, логічно поєднаних і спрямованих на досягнення певного результату.

У діяльності публічної адміністрації процедура посідає центра­льне місце, оскільки основним призначенням суб'єктів, що здійсню­ють публічне управління, є вирішення конкретних адміністративних справ за допомогою ухвалення адміністративних актів. Переважна більшість таких справ має позитивний характер, спрямовується на реалізацію прав приватних осіб і не є пов'язаною з юрисдикційною діяльністю публічної адміністрації.

Перед Українською державою стоїть завдання створення стабі­льної та відповідальної публічної адміністрації, що є головним фак­тором побудови сучасної демократичної держави. У зв'язку з цим ва­жливого значення набуває встановлення такої регламентації відно­син між публічною адміністрацією та приватною особою, яка могла б ефективно забезпечити реалізацію прав останніх та унеможливити їх порушення з боку владарюючих суб'єктів. Принциповими для вре­гулювання правовідносин суб'єктів публічного адміністрування з громадянами та юридичними особами є такі положення.

По-перше, Конституція України приписує органам державної влади, органам місцевого самоврядування, їх посадовим особам ді­яти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України;

По-друге, відносини між публічною адміністрацією та приват­ними особами не можуть залежати від волі або бажання першої, а ма­ють лише випливати з юридичних принципів. В Україні свободу дер­жави, її органів і посадових осіб обмежено відповідно до принципу, згідно з яким дозволено лише те, що прямо передбачається законом, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. З огляду на зазначене в юридичній науці запро­ваджено правовий інститут адміністративної процедури, основним призначенням якого є створення правового механізму взаємодії пу­блічної адміністрації з приватними особами, завдяки якому найефе­ктивнішим способом будуть реалізовані права цих осіб.

Отже, головне завдання адміністративних процедур полягає у тому, щоб забезпечити сприяння реалізації прав, свобод та законних інтересів фізичних і юридичних осіб.

Процедурні норми є основою позитивної діяльності публічної адміністрації. Чітке встановлення адміністративних процедур сприяє створенню комфортних умов взаємодії громадян і публічних органів, забезпеченню ефективного функціонування виконавчих структур, їхньої відкритості, прозорості процесу підготовки й ухвалення управлінських рішень, обмеженню адміністративного свавілля і по­садових зловживань.

Тому юридичну природу адміністративних процедур більшість науковців розглядає у трьох аспектах:

1) по-перше, як доктринальні положення, відповідно до яких здійснюється адаптація вітчизняного законодавства до вимог сис­теми права Європейського Союзу;

2) по-друге, як систему розрізнених процедур, формально вира­жених у численних чинних нормативно-правових актах;

3) по-третє, як систематизовані положення, сформовані в проє- ктах процедурного законодавства.

Варто наголосити, що на розуміння українськими науковцями адміністративної процедури як законодавчо встановленого порядку діяльності суб'єктів публічного управління вплинула німецька докт­рина адміністративного права, адже саме в німецькій адміністрати­вно-правовій науці поняття «адміністративна процедура» й «адміні­стративний процес» чітко розділено.

Так, у німецькому праві адміністративно-процедурні норми ре­гулюють переважно порядок ухвалення адміністративних актів та укладення публічно-правових договорів публічною адміністрацією, тоді як адміністративно-процесуальні норми призначаються для ви­рішення публічно-правових спорів адміністративними судами. Отже, поняття «адміністративна процедура» змістовно наповнено двома термінами. По-перше, як уже з'ясовано, процедура означає порядок ухвалення актів і вчинення логічно впорядкованих і спрямованих на досягнення певного результату дій. По-друге, термін «адміністра­тивний» у науці тлумачиться і як той, який пов'язано з управлінням, так і як той, що покликаний служити. Таке двояке розуміння базової категорії адміністративного права відповідає двом типам правовід­носин, що виникають у сфері публічного адміністрування.

Отже, адміністративна процедура - це нормативно-закріпле- ний, структурований та чітко визначений порядок діяльності органів публічної адміністрації щодо ухвалення адміністративних актів, укла­дення адміністративно-правових договорів та вирішення конкретних індивідуальних адміністративних справ з метою забезпечення прав, свобод та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, нормального функціонування громадянського суспільства та держави.

Адміністративним процедурам властива ціла низка ознак, а саме:

- вони мають чітко виражений правовий характер, оскільки принципи та правила, що визначають адміністративну процедуру, містяться в приписах нормативно-правових актів;

- містять норми, що регламентують як діяльність суб'єкта пуб­лічного адміністрування, так і поведінку приватних осіб;

- є спрямованими на ухвалення адміністративного акта суб'єк­том владних управлінських повноважень;

- застосовуються для вирішення конкретної адміністративної справи;

- їх основним призначенням є забезпечення ефективної реаліза­ції прав приватних осіб та унеможливлення їх порушення;

- тягнуть за собою настання зовнішніх наслідків, тобто застосу­вання процедурних правил породжує права й обов'язки осіб, які пе­ребувають поза системою публічного адміністрування;

- мають зазвичай безспірний характер, тобто завдяки адмініст­ративній процедурі вирішуються позитивні управлінські справи, ви­няток становить процедура розгляду скарг, оскільки в разі оскар­ження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів публічного адміністру­вання у сторін правовідносин, що регулюються процедурними нор­мами, існують різні уявлення про те, як слід чинити в конкретній ад­міністративній справі.

Усім адміністративним процедурам властива наявність їх учас­ників. Ними у переважній своїй більшості є орган публічної адмініст­рації (адміністративний орган) або його посадова особа, адресат або заявник, їх представники та зацікавлені особи.

Адміністративними повноваженнями у сфері процедурної дія­льності наділено насамперед органи виконавчої влади та органи мі­сцевого самоврядування. Сьогодні систему органів виконавчої влади України становлять Кабінет Міністрів України, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, зокрема державні служби, дер­жавні агентства та різні державні інспекції, і місцеві органи виконав­чої влади, представлені місцевими державними адміністраціями та територіальними органами центральних органів виконавчої влади.

Адміністративний орган спрямовує розгляд справи та її вирі­шення. При цьому згідно з принципом законності в адміністративній процедурі відповідне повноваження адміністративного органу має бути визначене законом або актом про делегування повноваження, виданим відповідно до закону. При цьому адміністративна проце­дура стосується лише тих відносин, де одним з учасників є представ­ник публічної адміністрації. Підприємства, установи та організації лише в окремих випадках виконують функції публічної адміністра­ції. Зокрема, держава може інколи надавати певні повноваження і не­владним за своєю організаційною формою суб'єктам.

Особливістю правового статусу адміністративного органу в ад­міністративній процедурі, фактично однією з її засад є вимога щодо неупередженості адміністративного органу. Адміністративний ор­ган, його посадові та службові особи не можуть мати жодної особис­тої (неправомірної) зацікавленості в результаті вирішення справи. Підставами для сумніву в неупередженості можуть бути, наприклад, випадки, коли посадова особа адміністративного органу є родичем приватної особи - учасника адміністративної процедури. Звісно, в та­ких випадках адміністративному органу важко ухвалити об'єктивне рішення. У цьому разі посадова або службова особа адміністратив­ного органу повинна повідомити своєму керівникові про наявність такого конфлікту інтересів або ж узагалі заявити самовідвід.

Адресат адміністративного акта або заявник автоматично стає учасником адміністративної процедури. Щоб узяти участь в адмініс­тративній процедурі, приватна особа повинна володіти процесуаль­ною дієздатністю. Зазвичай дієздатними в адміністративній проце­дурі є фізичні особи, які є дієздатними згідно з цивільним законодав­ством та досягли повноліття. Але не має існувати жодних перешкод для участі в адміністративній процедурі неповнолітніх осіб, які мають суб’єктивні права або обов'язки відповідно до норм матеріа­льного адміністративного права.

Суб’єкт звернення - це фізична або юридична особа, що зверта­ється до органів виконавчої влади, органів місцевого самовряду­вання, їх посадових та службових осіб щодо визнання, реалізації та захисту своїх прав, свобод і законних інтересів. Суб'єкт звернення може звертатися:

а) із заявою щодо визнання, реалізації та захисту своїх прав, свобод і законних інтересів, зокрема й щодо надання адміністративних послуг;

б) зі скаргою на рішення, дії чи бездіяльність органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, юридичних осіб публіч­ного права, їх посадових осіб, що порушують або можуть порушити права, свободи і законні інтереси фізичних або юридичних осіб.

Громадяни України також мають право звернутися до інших ор­ганів державної влади, об'єднань громадян, підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформа­ції і посадових осіб відповідно до їх функціональних обов'язків із за­уваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх владних повноважень чи статутної діяльності, із заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особис­тих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення.

У свою чергу, суб'єкти звернення мають право:

1) вимагати в уповноваженого суб'єкта роз'яснення щодо по­рядку здійснення адміністративної процедури, своїх прав та обов'яз­ків, прав та обов'язків інших учасників адміністративної процедури, а також інформації про процедурні дії і процедурні рішення, ухвалені під час здійснення адміністративного провадження;

2) брати участь в адміністративному провадженні особисто або через свого представника;

3) знайомитися в установленому порядку з матеріалами адміні­стративної справи, робити з неї виписки та копії, серед іншого з ви­користанням технічних засобів;

4) бути вислуханими з питань, що є предметом адміністратив­ного провадження, надавати пояснення та інші докази;

5) подавати клопотання про:

- відвід посадової особи суб'єкта владних повноважень;

- залучення до провадження інших учасників;

- витребування додаткових матеріалів;

- призначення експертизи;

- надання копій документів, наявних у матеріалах адміністрати­вної справи;

- тимчасове зупинення адміністративної процедури;

6) користування послугами перекладача;

7) отримувати примірник адміністративного акта, ухваленого за результатами розгляду адміністративної справи;

8) оскаржувати адміністративний акт, процедурні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень.

Суб'єкт звернення при цьому зобов'язаний:

а) подавати документи, докази та матеріали, необхідні для здій­снення провадження;

б) повідомляти про зміну адреси та причини неприбуття на за­прошення суб'єкта владних повноважень;

в) добросовісно користуватися правами, що йому належать, та виконувати вимоги, встановлені законодавством.

Особливістю цієї групи учасників (осіб) адміністративної проце­дури є те, що вони не мають владних повноважень у сфері адмініст­ративної процесуальної діяльності.

Заінтересована особа може стати учасником адміністративної процедури лише у разі, якщо виявить таке бажання. Заінтересована особа - це фізична або юридична особа, права і законні інтереси якої зачіпає або має зачіпати ухвалення суб'єктом владних повноважень адміністративного акта.

Заінтересована особа подає клопотання про свою участь в адмі­ністративному провадженні суб'єкту владних повноважень або може бути залучена до адміністративного провадження за ініціативою суб'єкта владних повноважень чи за клопотанням суб'єкта звер­нення.

На заінтересовану особу поширюються права й обов'язки, пе­редбачені для суб'єкта звернення.

Законний представник в адміністративній процедурі має права і несе обов'язки особи, яку він представляє. Представник за догово­ром в адміністративній процедурі має права і несе обов'язки в пов­ному обсязі, якщо інше не визначено в довіреності. Участь у проце­дурі представника за договором не має позбавляти особу права осо­бистої участі. Щоправда, в адміністративній процедурі також трапля­ються випадки, коли представництво є неможливим, зокрема якщо потрібна особиста участь особи в окремих процедурних діях. Напри­клад, для отримання дозволу на керування транспортними засобами особа повинна скласти відповідний іспит, і в цьому разі жоден пред­ставник складати такий іспит замість «кандидата у водії» не може. Праву на юридичне представництво в адміністративній процедурі приділяється серйозна увага Радою Європи, і воно стоїть поруч із правом бути вислуханим, правом на інформацію тощо.

Окремо варто зупинитися і на принципах адміністративних процедур. Так, виділяють загальні принципи, які сформовано у нор­мах чинного законодавства, та спеціальні принципи або принципи- норми, які виділяються в європейському адміністративному праві.

Стисло охарактеризуємо окремі загальні принципи. Одним з найважливіших принципів у державній діяльності загалом та в адмі­ністративній процедурі зокрема є принцип верховенства права. Цей принцип належить до конституційних та означає пріоритет прав і свобод людини, справедливість і гуманізм у діяльності адміністрати­вних органів. Він має визначальне не лише ідеологічне, а й практи­чне значення. Для його правильного розуміння і застосування необ­хідно чітко розмежовувати такі категорії, як «право» і «закон», адже навіть закон може бути неправовим за процедурою його ухвалення або за своїм змістом. Адміністративний орган в адміністративній процедурі повинен керуватися принципом верховенства права, який зобов’язує його не сліпо виконувати вимоги нормативного акта, а зважати на відповідність цього акта вищим за юридичною силою но­рмам права. Принцип верховенства права також означає, що публі­чна влада не лише творить право, а і є обмеженою у творенні права.

Другим за важливістю можна назвати принцип законності, який теж належить до конституційних. Конституція України прямо перед­бачає, що органи державної влади та місцевого самоврядування ді­ють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України. Це означає, що виключно закон визначає повноваження, організацію та порядок діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування. Крім того, згідно з Кон­ституцією України виключно законами визначаються права, свободи та основні обов’язки людини.

Окремого виділення в адміністративній процедурі заслуговує принцип публічності. У традиційному для вітчизняного адміністра­тивного права вимірі його можна розуміти як обов’язок адміністра­тивного органу розглядати та вирішувати справи від імені держави або територіальної громади з урахуванням публічних інтересів. При цьому важливо чітко розмежовувати адміністративні органи і невла­дних (непублічних) суб’єктів, адже підприємства, установи та органі­зації лише у виняткових випадках отримують владні повноваження. У цьому сенсі принцип публічності фактично є тотожним популяр­ному в нас та відомому у західних країнах принципу офіційності, який потребує активної ролі адміністрації у вирішенні адміністративних справ. Водночас розуміння принципу публічності в доктрині та прак­тиці багатьох західних країн є дещо іншим і ближчим до принципу відкритості. Зокрема, в іноземному законодавстві часто використо­вуються конструкції на кшталт «публічне засідання», «публічне об­говорення», «публічний доступ до інформації» тощо. У деяких укра­їнських доктринальних джерелах зустрічається і таке «західне» ро­зуміння принципу публічності як відкритості.

Окремо необхідно сказати про принципи адміністративної про­цедури, які виділяються в європейському адміністративному праві та є принципами-нормами або спеціальними принципами. Так, у «Ре­золюції про захист особи відносно актів адміністративних органів» було визначено п'ять таких принципів: право бути вислуханою, дос­туп до інформації, допомога і представництво, виклад мотивів, за­значення засобів правового захисту. Щоправда, Рада Європи викори­стовувала термін «принципи», насамперед намагаючись уникнути нав’язування їх обов’язковості для держав-членів Ради Європи і щоб наголосити на їх рекомендаційному характері. Тому ці вимоги можна розглядати і в межах конкретних питань адміністративної проце­дури, зокрема тих, які стосуються прав приватної особи в адміністра­тивній процедурі, обов’язків адміністративного органу, вимог до ад­міністративних актів тощо. Ці принципи і за формою нагадують радше конкретні права та обов’язки учасників адміністративної про­цедури. З іншого боку, багаторічний європейський досвід їх застосу­вання переконує, що ці норми-стандарти цілком обґрунтовано заслу­говують на визнання їх саме принципами, адже по суті вони є фунда­ментом справедливої адміністративної процедури.

Що стосується змісту окремих принципів адміністративної про­цедури (рівність перед законом, доступ до інформації, право на допо­могу та представництво, право бути вислуханим, ефективність, опе­ративність (розумні строки), вмотивованість рішення, ефективний засіб захисту), то тут варто зазначити таке. В адміністративній про­цедурі особливого значення набуває принцип рівності учасників ад­міністративної процедури перед законом. Цей принцип спрямовано на вирівнювання становища приватної особи й органу влади, адже за чіткого визначення прав та обов’язків приватної особи й адміністра­тивного органу в адміністративній процедурі обидва суб’єкти ста­ють пов’язаними законом. Раніше вважалося, що адміністративні ві­дносини характеризуються підпорядкуванням, зокрема відносини між органом влади і громадянином зображувалися як відносини «суб’єкта управління» з «об’єктом управління». Звісно, за такого під­ходу про жодну рівність не могло йтися. З появою правового регулю­вання адміністративної процедури ці відносини набули нового змі­сту. Як влучно зауважив німецький професор О. Люхтергандт,

Розділ ІІ. Адміністративні процедури (провадження) законодавче регулювання адміністративної процедури надає мож­ливість зменшити стратегічно слабке становище людини перед ор­ганами влади, або, інакше кажучи, завдяки правовому зв’язуванню та покладенню на публічну адміністрацію обов’язків перед громадя­нином вдається врівноважити сторони та компенсувати відносну слабкість особи у відносинах з державою. Отже, відносини між осо­бою і державою, які традиційно мали характер підпорядкування (субординації), завдяки адміністративно-процедурному регулю­ванню набувають нового характеру і майже наближаються до стану рівності (координації). Хоча, звісно, адміністративний орган наді­лено владними повноваженнями, і тому насамперед від нього зале­жить, як буде вирішено справу, проте особа отримує реальні важелі впливу на її вирішення.

Принцип рівності перед законом означає насамперед і рівність різних приватних осіб перед законом. Тобто однакові адміністрати­вні справи мають вирішуватися однаково. Саме принцип рівності пе­ред законом втілено і в частині другій ст. 24 Конституції України, згі­дно з якою «не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця про­живання, за мовними та іншими ознаками».

Фундаментальним принципом адміністративної процедури є принцип ефективності. Адміністративний орган має застосовувати найпростіші засоби для досягнення результату і діяти своєчасно. Ад­міністративна процедура не має бути надмірно формалізованою. На­приклад, німецьке процедурне законодавство передбачає, що адміні­стративна процедура не зв’язана визначеними формами, якщо закон не встановлює особливих вимог до форми процедури. Процедура має відбуватись просто, доцільно та швидко. При цьому доцільно озна­чає у найефективніший з погляду результативності та економічності спосіб. Слід не погіршити становище приватної особи і не «паралізу­вати» діяльність адміністративних органів надмірною зарегульова- ністю відносин між ними. Дуже вдало сформульовано принцип ефе­ктивності в польському законодавстві: «органи публічної адмініст­рації зобов’язані діяти у справі уважно і швидко, користуючись за мо­жливості найпростішими засобами, що призводять до її вирішення».

До речі, обов’язок діяти без зволікання, тобто своєчасно вирішу­вати справу, у федеральному адміністративному законодавстві США називається «діяти у сприятливий момент». Це зобов’язує адмініст­ративний орган не лише формально дотримуватись строків, а й ура­ховувати потреби особи у конкретно взятій ситуації. Загалом у цьому

сенсі можна говорити про окремий принцип строковості, або опера­тивності, адже адміністративна процедура, як і будь-яка інша діяль­ність, потребує обмеження строками. І саме строки є одним із найу- разливіших елементів адміністративної процедури.

Надзвичайно важливим для адміністративної процедури є прин­цип підконтрольності (або гарантованого правового захисту). Згі­дно з ним діяльність адміністративних органів підлягає обов’язко­вому зовнішньому контролю, насамперед контролю з боку інших ор­ганів влади. При цьому йдеться не стільки про нагляд, скільки про право приватних осіб оскаржувати рішення, дії та бездіяльність ад­міністративних органів як в адміністративному порядку, так і до суду. Суттєвою є можливість оскарження рішень адміністративного органу саме незалежному органу, яким у демократичних правових державах є суд. Існують і інші незалежні органи: уповноважений з прав людини, спеціалізовані омбудсмени тощо. Звернення по допо­могу до таких інституцій у розвинених державах також є досить ефе­ктивним засобом захисту. Хоча омбудсмен зазвичай не має повнова­жень видавати прямі приписи, але його авторитет та можливість оприлюднення фактів незаконних дій публічної адміністрації зму­шує адміністративні органи прислухатися до його зауважень та ре­комендацій. Важливо також, щоб можна було оскаржити не лише сам адміністративний акт, тобто кінцеве рішення у справі, а й так звані процедурні рішення та поведінку посадових або службових осіб. Під­контрольною має бути вся адміністративна процедура.

Право бути вислуханою означає забезпечення особі можливості надавати адміністративному органу факти та аргументи у справі, тобто це є право на обґрунтування своєї позиції. Вважається, що цей принцип буде дотримуватися і в разі, якщо право бути вислуханою буде надано вже на стадії перегляду рішення, тобто у процесі адміні­стративного оскарження. Хоча, звісно, з погляду ефективності та за­хисту прав особи право бути вислуханою має найбільший ефект, якщо надається адміністративним органом до ухвалення рішення. Термін «бути вислуханою» не слід розуміти буквально. Особа може представити свою позицію не лише в усній, а й у письмовій формі за­лежно від того, що є більш прийнятним для неї. Для забезпечення особі права бути вислуханою необхідно насамперед, щоб кожен, кого може стосуватися рішення у справі, знав про існування справи, а та­кож про своє право подати зауваження. Цей принцип може не засто­совуватися у справах за заявою особи, якщо рішення є позитивним. У таких випадках вислуховування особи було б зайвим і не відповідало б принципу ефективності. Саме тому право бути вислуханою

Розділ ІІ. Адміністративні процедури (провадження) надається насамперед у справах, де очікується ухвалення «несприя­тливих» адміністративних актів, тобто таких, які негативно вплива­ють на права, свободи та законні інтереси особи. Для цього особі слід повідомити про її право бути вислуханою, тобто про можливість до­вести свою думку до відома адміністративного органу, зокрема по­дати додаткові матеріали, інформацію (докази). Право бути вислуха­ною обмежується у випадках, якщо через об’єктивні обставини немо­жливо відкласти ухвалення адміністративного акта, щоб вислухати особу, або в інших обґрунтованих випадках.

Одним із ключових принципів в адміністративній процедурі, який спрямовано і на реалізацію згаданого вище права бути вислуха­ною, є принцип доступу до інформації, який означає, що особі за її за­питом має надаватися інформація у справі. Дієвість цього принципу буде належною лише у разі, якщо така інформація надаватиметься до ухвалення адміністративним органом рішення, щоб особа мала змогу використати цю інформацію перед висловленням власної ду­мки. Сьогодні у більшості країн світу особа отримує дозвіл на озна­йомлення з інформацією, якщо доведе, що рішення у цій справі сто­суватиметься її безпосередньо. При цьому обсяг ознайомлення з ма­теріалами справи обмежується інформацією, потрібною особі для за­хисту її прав та законних інтересів. У деяких країнах, зокрема скан­динавських, цей принцип можна розглядати у ширшому контексті, адже відкритість у цих державах є базовим принципом функціону­вання публічної адміністрації. Тому будь-яка інформація, яку має ад­міністративний орган, є доступною для кожного. Винятком у питанні доступу до інформації є лише інформація, яка містить державну або комерційну таємницю та персональні дані про особу. Україні також доцільно обрати шлях на максимальну відкритість, зокрема і в адмі­ністративній процедурі, що може не лише сприяти демократизації нашої влади та її підконтрольності суспільству, але й мати значний антикорупційний ефект.

Принцип допомоги та представництва фактично охоплює такі елементи, як обов’язок адміністративного органу сприяти особі в ре­алізації її прав, свобод та законних інтересів, а також її право брати участь в адміністративній процедурі особисто або через представ­ника. Радою Європи були затверджені детальні рекомендації щодо надання правової допомоги та консультацій. При цьому термін «пра­вова допомога» застосовано насамперед до судочинства. В адмініст­ративній діяльності рекомендовано надавати консультації, і не лише юристів, а й інших фахівців, обізнаних у певних питаннях. Вважа­ється, що ефективність консультування може проявлятися у тому,

що консультація, надана на адміністративній стадії, може усунути потребу в судовому провадженні. Консультація може стосуватися конкретної справи або ж роз’яснення законодавства.

Принцип викладу мотивів спрямовано на захист прав особи у ві­дносинах з адміністративними органами через зобов’язання адміні­страції вказувати на підстави та обставини ухвалення рішення. Об­сяг обґрунтування має бути достатнім, щоб можна було зрозуміти мотиви органу в ухваленні саме такого рішення. Вважається, що об­ґрунтування може бути викладене як безпосередньо в адміністрати­вному акті, так і в документі, за допомогою якого акт доводиться до відома відповідної особи. Адміністративний орган може викласти мотиви на окрему вимогу особи, що має бути зроблено в письмовій формі у строк, достатній для ознайомлення з обґрунтуванням акта і для його оскарження. Письмове наведення мотивів є відправною то­чкою для здійснення правового контролю за діяльністю публічної адміністрації.

Зазначення засобів правового захисту - також важлива гарантія захисту прав особи в адміністративній процедурі. Як і багато інших принципів адміністративної процедури, його запозичено з німець­кого права. Цей принцип зобов’язує адміністративний орган у са­мому адміністративному акті зазначити порядок його оскарження. Тобто має бути вказана вся інформація, потрібна для подання скарги (позову), зокрема зазначено орган, уповноважений розглянути скаргу (позов), строки для оскарження тощо. Важливість цього принципу є беззаперечною саме в адміністративній процедурі, адже зазвичай особа діє без юридичного представника і не завжди знає, що їй робити у разі ухвалення несприятливого рішення. Зрештою, сама вказівка в адміністративному акті на способи та порядок його оскарження пока­зує особі, що адміністративний орган може помилятися, і саме для цього передбачено механізми контролю за ухваленими рішеннями.