Яка мета запровадження у ЦПК заочного розгляду справи в рамках позовного провадження?

Інститут заочного рішення не є невідомим цивільному судочинству, оскільки вперше був введений Статутом цивільного судочинства Російської Імперії 1864 р., який застосовувався в разі неявки відповідача до суду і мав на меті усунення причин, які сприяли затягуванню процесу.

Україні також відомий інститут заочного рішення, оскільки був передбачений ЦПК 1924 р., прийнятий 3.09.1924 р. Однак інститут заочного рішення в Україні проіснував лише до 5.11.1929 р., тобто до прийняття ЦПК в новій редакції.

Безспірно, що запровадження законодавцем інституту заочного розгляду справи мало на меті розширення судового захисту фізичних та юридичних осіб, свободи їх розсуду (принцип диспозитивності), а також усуненню можливості зловживання суб'єктивними процесуальними правами і встановлення певної відповідальності за їх зловживання. Цей інститут не порушує конституційного принципу змагальності процесу, оскільки забезпечується повною інфор-мованістю сторін про позицію кожного, судове засідання проводиться за загальними правилами, у відповідача зберігається право на оскарження ухваленого заочного рішення.

Крім того, обсяг процесуальних прав і обов'язків суб'єктів процесу за положеннями ЦПК такий, що дозволяє у максимальній мірі забезпечити кожному з них участь в судовому процесі та доведення перед судом переконливості своїх доводів, а суду надає можливість правильно і своєчасно розглянути справу. Закон передбачає, що ухилення сторони від виконання своїх процесуальних обов'язків може потягти для нього негативні наслідки.

Так, згідно з ч. 4 ст. 169 ЦПК, якщо суд не має відомостей про причину неявки відповідача, повідомленого належним чином, або причину неявки буде визнано неповажною, суд вирішує справу на підставі наявних у ній даних чи доказів (постановляє заочне рішення).

Не з'явившись в судове засідання, відповідач добровільно обмежує себе в використанні передбаченими процесуальними правами на надання суду доказів в обґрунтування своїх можливих заперечень проти позову, добровільно виключає свою особисту участь в дослідженні доказів у судовому засіданні.

Глава 8 ЦПК « Заочний розгляд справи » не виведена поза межі позовного провадження, як, наприклад, наказне провадження. Зазначене дає підставу погодитись із твердженнями багатьох вчених-юристів про те, що заочний розгляд справи не є спрощеним провадженням у цивільному судочинстві. Заочний розгляд справи знаходиться в розділі III ЦПК «Позовне провадження», що чітко вказує на те, що всі основні інститути позовного провадження та пов'язані з ним загальні засади (принципи) цивільного процесу повинні дотримуватись при ухваленні заочного рішення. Це стосується, насамперед, змагальності, диспозитивності, процедур попереднього та судового розгляду, доказів і доказування, перегляду рішення та багатьох інших.

Крім того, у ст. 225 ЦПК передбачено, що заочний розгляд справи проводиться за загальними правилами, встановленими ЦПК з винятками і доповненнями, встановленими відповідною главою. Основною відмінністю заочного рішення від звичайного є правові наслідки, які тягнуть за собою заочний розгляд справи і ухвалення заочного рішення. Це пов'язано з обов'язковістю горизонтального перегляду такого заочного рішення, тобто судом, який ухвалив це рішення, лише за заявою відповідача до його перегляду вищестоящими судовими інстанціями.