<<
>>

ВИСНОВКИ

Із нормативним закріпленням в КПК України принципу диспозитивності, виникла потреба переглянути чинний кримінальний процес з точки зору забезпечення і стимулювання необхідної і достатньої активності в кримінально- процесуальних відносинах особи, яка потерпіла від злочину.

Межі диспозитивності безпосередньо залежать від історичної форми кримінального процесу, при цьому вони можуть варіюватися, виходячи з методу, що обраний для правового регулювання. Найбільш яскраво зміна засад диспозитивності проявляється в статусі потерпілого.

Значною мірою на межі диспозитивності впливає держава. Ширше державне втручання у регулювання правовідносин, як правило, зміцнює державні чи публічні засади в кримінальному процесі і обмежує диспозитивні.

Встановлено і проаналізовано 3 періоди розвитку наукових уявлень про диспозитивність у кримінальному процесі: 1) кінець ХІХ ст. — початок ХХ століття (до 1917 року), 2) ХХ століття (1917 - початок 90-х рр. ХХ ст.), 3) сучасний період (після 90-х рр. ХХ ст. — дотепер). Якщо спочатку підкреслювалась матеріально-правова природа диспозитивності, властива цивільному праву та процесу, то пізніше вчені (В.О. Рязановський) почали обґрунтовувати її сутність як принципу юридичного процесу безвідносно до тієї чи іншої галузі.

У радянський період ґрунтовних досліджень диспозитивності в кримінальному процесі не проводилось, але на існування цього явища в кримінально-процесуальних нормах зверталась увага А.Л. Ципкіним, М.С. Строговичем, В.М. Савицьким та іншими.

У сучасній вітчизняній науці кримінального процесу диспозитивності приділяється значна увага, частина вчених визначає диспозитивність як самостійний принцип у кримінальному судочинстві (Л.М. Лобойко, С.Л. Деревянкін, В.І. Шишкін, В.Т. Нор, Д.В. Філін, В.В. Навроцька В.В.,

С.О. Ковальчук), інші вказують лише на прояви диспозитивності в кримінальному процесі (В.В. Вапнярчук, О.Р. Михайленко, М.О. Ноздріна).

Диспозитивність є загальним правовим явищем, феноменом, який знаходить свій вияв у принципі, методі, правових нормах.

На основі аналізу проявів диспозитивності зроблено висновок про їх відповідність ознакам принципу кримінального процесу. Принцип диспозитивності в кримінальному процесі класифіковано як міжгалузевий, функціональний, закріплений в нормах КПК принцип.

Автор поділяє думку про вертикальну класифікацію та поділ елементів принципу диспозитивності на матеріальні і формальні. Уточнено формулювання класифікації елементів принципу диспозитивності, що складають структуру, на: 1) основне положення, що виражає зміст принципу та 2) положення, які забезпечують реалізацію основного положення.

Запропоновано класифікацію елементів принципу диспозитивності за суб’єктами кримінального процесу, уповноваженими їх здійснювати: на ті, що здійснюються всіма, групою суб’єктів чи окремими суб’єктами.

Уточнено перелік елементів матеріальної диспозитивності: 1) ініціювання порушення справи; 2) ініціювання закриття справи; 3) діяльність потерпілого щодо подальшого підтримання обвинувачення у випадку відмови прокурора від обвинувачення чи зміни прокурором в суді попереднього обвинувачення;

4) діяльність щодо зміни матеріальних вимог (зміни обвинувачення) у справі;

5) діяльність щодо апеляційного чи касаційного оскарження.

За суб’єктами елементи принципу диспозитивності можна класифікувати на: 1) ті, які уповноважені здійснювати всі суб’єкти, які підлягають дії принципу диспозитивності (наприклад, право на апеляційне оскарження); 2) ті, які можуть здійснювати група суб’єктів (примирення винного з потерпілим, клопотання про забезпечення цивільного позову та ін.); 3) виключні повноваження (підтримання обвинувачення в суді після відмови прокурора від обвинувачення тощо).

На основі аналізу поняття потерпілого та видів шкоди, які йому може бути заподіяно, підтримана та отримала додаткове обґрунтування думка про можливість визнання потерпілим у кримінальному процесі юридичної особи. При цьому пропонується розширити зміст поняття моральної шкоди, яке має відповідати розробленому цивільно-правовому. Висловлено думку про можливість визнання особи потерпілим у разі відсутності фактичної шкоди, але якщо є підстави вважати, що шкода могла бути заподіяна конкретним діянням конкретній особі.

Підтримано запровадження норми, за якою особа має визнаватись потерпілим — учасником кримінального процесу одночасно з порушенням кримінальної справи, за умови, що вже відома особа, яка може претендувати на відшкодування шкоди (подає заяву чи це є очевидним з обставин злочину).

Підкреслено зв’язок визнання особи потерпілим у кримінальному процесі із вчиненим злочинним посяганням. Оскільки таке посягання відсутнє на стадії готування, то можна зробити висновок про можливість визнання особи потерпілим у кримінально-процесуальному розумінні при незакінченому злочині лише якщо злочин було припинено на стадії замаху.

Визнання потерпілими близьких родичів загиблого потерпілого виправдане лише в тому випадку, коли їм злочином заподіяна безпосередня шкода. Підтримано ідею запровадження інституту правонаступництва у кримінальний процес. Особи, які можуть бути правонаступниками померлого потерпілого запропоновано згрупувати на кілька черг: 1) батьки, опікуни (піклувальники), діти (в тому числі усиновлені), утриманці, інший з подружжя, онуки; 2) брати, сестри, дід, баба; 3) рідні дядько і тітка загиблого потерпілого; 4) особи, які спільно проживали із загиблим однією сім’єю не менш як впродовж останніх п’яти років; 5) інші родичі, які виявили бажання представляти інтереси потерпілого в кримінальному судочинстві. Набувати прав потерпілого близькі родичі повинні лише після формулювання ними такого бажання.

Для забезпечення прав особи, якій злочином заподіяно шкоду, має бути передбачено право цієї особи чи її представника на оскарження постанови про невизнання її потерпілим до прокурора та в судовому порядку.

В КПК України чітко має бути передбачено обов’язок, форма і строки повідомлення про прийняте рішення осіб, які подали заяву чи повідомлення, та які потерпіли від злочину (якщо це різні особи).

Доцільно окремо закріпити чіткі вимоги до скарги, яка подається в порядку ст. 27 КПК України, зокрема, чітко зазначене волевиявлення особи про притягнення саме до кримінальної відповідальності. Має бути закріплене право на оскарження заінтересованою особою рішення судді про залишення заяви без розгляду.

Обвинувачення, яке підтримує потерпілий в суді після відмови від нього чи зміни його прокурором, має специфічну природу. Найбільш точними і такими, що повністю відображають суть поняття, термінами досліджуваного обвинувачення, мають бути зазначені в КПК України: “обвинувачення, підтримане потерпілим після зміни його прокурором” та “обвинувачення, підтримане потерпілим після відмови прокурора від обвинувачення”.

Відсутність діяльності потерпілого чи його представника з підтримання обвинувачення (зокрема, їх відсутність без поважних причин) має розцінюватись судом як відповідне волевиявлення особи — фактичне небажання підтримувати обвинувачення, тобто диспозитивне розпорядження своїм правом у відмові підтримання обвинувачення. Формальною підставою закриття справи в цій ситуації має бути ч.2 ст. 282 КПК України.

Оскарження рішень, якими закінчується провадження у справі, має важливе значення для захисту прав та законних інтересів потерпілого. Подаючи скаргу або відмовляючись від реалізації такого права, потерпілий чи його представник впливають на рух кримінальної справи.

Запропоновано виключити з КПК України обмеження потерпілого та його представника при подачі апеляції вимогами, які він заявляв у суді першої інстанції. Подати апеляцію повинна мати право і особа, якій злочином завдано шкоду, але яку не визнано потерпілим.

Потерпілий повинен отримувати копію постанови, у випадку залишення апеляційної скарги без руху на підставі невідповідності встановленим вимогам.

Запрошення представника потерпілого, якщо раніше він був відсутній, на цій стадії має бути включене в КПК України, роз’яснене судом та забезпечене через надання необхідного часу і можливості для представника ознайомитися з матеріалами справи. Підтримано пропозиції максимально спростити законодавчо визначені вимоги до змісту апеляцій осіб, інтересів яких стосується судове рішення, в тому числі щодо форми усної (із занесенням до протоколу) апеляції.

Активність апеляційного суду має полягати в тому, щоб він створював необхідні умови для здійснення прав сторін та виконання ними їх обов’язків, зберігаючи при цьому об’єктивність та неупередженість. Підкреслюється право потерпілого ініціювати судове слідство під час провадження справи в апеляційній інстанції, право бути допитаним на його бажання.

Диспозитивні начала на стадії касаційного оскарження (у разі перевірки судових рішень, зазначених в ч. 1 ст. 383 КПК України) можуть бути розвинені для потерпілого через запровадження механізму оскарження до вищестоящого суду постанови про визнання скарги чи подання такими, що не підлягають розгляду, оскільки від суду, рішення якого оскаржується, не може абсолютно залежати подальший рух справи. Вважаємо, що вимоги до касаційної скарги (подання) мають бути чітко закріплені в розділі КПК України, що стосується касаційного оскарження. Там же має бути передбачений механізм виправлення недоліків касаційної скарги (подання).

Диспозитивність на стадії касаційного провадження щодо потерпілого виявляється також в тому, що на ствердження або спростування доводів, викладених у скарзі або поданні, він має право подати до суду касаційної інстанції нові матеріали, яких не було у справі. Запропоновано, щоб не тільки скаржники, а й інші учасники кримінального судочинства могли подавати до суду касаційної інстанції нові матеріали.

Зроблено висновок про нагальну потребу детального закріплення вимог до клопотань, які подаються до Верховного Суду України в порядку виключного провадження, враховуючи юридичні ознаки даного виду оскарження. Особи, інтереси яких можуть бути порушені, в результаті перегляду судового рішення, в порядку виключного провадження, повинні бути обізнані з розпочатим провадженням. Потерпілий повинен мати право оскаржити до суду постанову прокурора про відмову у внесенні клопотання про перегляд справи у виключному провадженні, щоб реально захистити свої права.

Розвинено думку про можливість зупинення провадження у справі на випадок тяжкого захворювання потерпілого, якщо подальше розслідування кримінальної справи без нього не можливе. Запропоновано надати право потерпілому чи його представнику оскаржити, якщо це відповідає інтересам потерпілого, незупинення справи з цієї підстави. Обґрунтовується можливість відкликання дієздатним потерпілим внесеного в його інтересах прокурором цивільного позову, якщо потерпілий не згоден з такою формою захисту його прав. Дано додаткове обґрунтування того, що давання показань потерпілим має залишатись його правом.

Забезпечення прав і свобод особи вимагає наявності нормативного закріплення, визначення механізмів реалізації прав, організаційно-

інституційних передумов, механізмів контролю та відповідальності.

В основі юридичних гарантій лежить нормативне закріплення. В нормах передбачаються не лише можливості особи, компетенція органів і посадових осіб, а й наявність відповідних інституцій, їх структури, функцій, а також процедур, які можуть використовуватися для забезпечення прав. Норми, що лежать в основі кримінально-процесуальних гарантій пропонуємо

класифікувати на: норми, що передбачають можливості (норми-можливості); норми, що передбачають кореспондуючі обов’язки інших учасників процесу (норми-забезпечення); норми, які визначають порядок реалізації можливостей (норми-процедури); норми, які передбачають юридичну відповідальність за невиконання обов’язків (норми-санкції).

Сформульовано ряд пропозицій до КПК України, спрямованих на розширення кола існуючих гарантій прав потерпілого, з врахуванням гармонійного поєднання публічних і диспозитивних начал.

<< | >>
Источник: Герасимчук Олег Павлович. ДИСПОЗИТИВНІСТЬ У РЕАЛІЗАЦІЇ ПОТЕРПІЛИМ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ПРАВ У КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ УКРАЇНИ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ-2008. 2008

Скачать оригинал источника
Помощь с написанием учебных работ

Еще по теме ВИСНОВКИ:

  1. Висновки до розділу 4
  2. ВИСНОВКИ:
  3. Стаття 148. Дослідження висновку експерта
  4. 3,1. Участь у справі органів державної влади та місцевого самоврядування для подання висновків та висловлення своєї думки щодо вирішення справи по суті
  5. Дослідження висновку експерта
  6. Стаття 189. Дослідження висновку експерта
  7. Відповідно до ч. 2 ст. 311 ЦПК висновки і мотиви, з яких скасовані рішення, є обов'язковими для суду першої інстанції при новому розгляді справи. Що розуміється під такими висновками і мотивами?
  8. Чи може суд касаційної інстанції скасувати судове рішення суду першої чи апеляційної інстанцій з тих підстав, що при новому розгляді ці суди не виконали і не врахували тих висновків і мотивів, які для них є обов'язковими і були зазначені в ухвалі про скасування попереднього судового рішення?
  9. Висновки до розділу.
  10. ВИСНОВКИ:
  11. 1.4. Висновки до розділу.
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -