<<
>>

2. Іарантп реалізації прав потерпілого в кримінальному судочинстві

Особливу увагу на проблематику прав людини звертають представники юридичної науки, оскільки права людини — це перш за все категорія [310]

юридична[311] [312].

Права людини досліджуються науковцями у різних правових сферах, закріплюються у нормативно-правових актах.

Нормативне закріплення прав особи є лише першим кроком до захисту її інтересів. Право набуває реального змісту у тому випадку, коли визначається механізм його здійснення, коли передбачається охорона цього права, закріплюються санкції щодо тих, хто посягає на права, забезпечується поновлення порушених прав. Важливою для забезпечення прав осіб у кримінальному судочинстві є також їх активна поведінка. Крім того, права мають бути належним чином гарантовані, щоб вони набули реального характеру. Це зумовило значну увагу вчених до гарантій прав .

Гарантії прав особи класифікують за різними ознаками: залежно від території поширення — на внутрішньодержавні (національні) та міжнародні; за їх формами — на нормативно-правові та організаційно-правові; залежно від того, які органи залучаються до захисту прав і свобод особи — на судові та несудові (позасудові); за ступенем державного забезпечення — на державні та суспільні; за сферою поширення — на загальні і спеціальні; залежно від змісту та виду суспільної діяльності — на загальні та юридичні; залежно від вимог до поведінки, яка пред’являється до суб’єктів, що користуються гарантіями, — на норми-принципи та юридичні обов’язки31 . Дискусії щодо системи гарантій, очевидно, якраз і викликані тим, що ті чи інші дослідники беруть за основу різні критерії, звертають увагу на їх відмінні прояви.

Гарантії, що встановлюються державою при регулюванні відносин, які виникають у зв’язку із вчиненням суспільно-небезпечного діяння, притягненням винного до відповідальності та при нейтралізації негативних наслідків такого діяння, мають забезпечувати об’єктивне дотримання законності і прав особи, запобігати суб’єктивному трактуванню правових норм, умисним чи ненавмисним помилкам у діях недостатньо кваліфікованих виконавців і забезпечувати захист прав особи, в разі їх порушення.

Кримінально-процесуальні гарантії є різновидом юридичних гарантій, оскільки існують в людській діяльності, що регулюється правовими нормами і мають відповідний зміст. На думку В.С. Нерсесянца, юридичні гарантії — це система взаємопов’язаних форм і засобів (нормативних, інституційних і процесуальних), що забезпечує належне визнання, захист і реалізацію певних прав і відповідних їм обов’язків[313] [314].

Можна відповідно припустити, що в основі юридичних гарантій лежить нормативне вираження: специфічний комплекс норм з організаційним та процесуальним забезпеченням. В нормах передбачаються не лише можливості особи, компетенція органів і посадових осіб, а й наявність відповідних інституцій, їх структури, функцій, а також процедур, які можуть використовуватися для забезпечення прав. На нормативний характер

юридичних гарантій вказують і інші дослідники . С.О. Александров зауважує,

318

що основою гарантування є вся сукупність кримінально-процесуальних норм . Ю.М. Грошевий та В.М. Хотенець до системи процесуальних гарантій відносять використання особами, які беруть участь у справі, наданих їм прав у процесі, додержання цих прав особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором і судом, наслідки, передбачені законом у разі порушення цих прав та невиконання зобов’язань . Далі ж вони зазначають, що процесуальні гарантії — це “сукупність встановлених законом правових норм, що забезпечують законний і обґрунтований розгляд кожної кримінальної справи і

„320

виконання інших завдань кримінального судочинства .

Нормативно-правові гарантії включають в себе такі норми, як: норми- принципи, норми юридичної відповідальності, юридичні обов’язки.

Інституційні форми і засоби — це наявність компетентних органів і осіб, які своєю діяльністю забезпечують права і свободи громадян, їх статус теж визначений нормативно. Інституційні гарантії називають ще організаційно- правовими, включаючи до їх складу державу, державні органи, органи місцевого самоврядування, адвокатуру, громадські організації, засоби масової інформації тощо .

Процесуальні форми і засоби — це передбачені в законі процедури та регламентація безпосередньої діяльності згаданих органів. В літературі була висловлена думка, що діяльність органів і посадових осіб, які ведуть кримінальний процес, яка спрямована на забезпечення учасникам процесу активного використання наданих законом прав, входить складовою частиною в поняття процесуальних гарантій[315] [316] [317] [318] [319] [320]. Гарантіями виступають ті повноваження та обов’язки компетентних органів, які визначені нормативно. Вони існують об’єктивно, відсутність діяльності органів та посадових осіб, які ведуть кримінальний процес, не виключає наявності гарантій. Здійснення такої діяльності запускає механізм реалізації закріплених гарантій.

Юридичні гарантії класифікують залежно від їх функціональної спрямованості на гарантії реалізації прав, гарантії охорони прав і гарантії захисту прав, за формою закріплення юридичні гарантії поділяють на конституційні та галузеві, за характером норм — на матеріальні та

•323

процесуальні .

З точки зору захисту прав потерпілого у кримінальному процесі важливо звернути увагу на сутність, структуру і прояви кримінально-процесуальних гарантій. Гарантії в кримінальному процесі мають такі ознаки: 1) нормативне закріплення; 2) численність і різноманітність змістових проявів;

3) функціональний зміст — засоби забезпечення; 4) мета — забезпечення можливостей здійснення прав.

Поняття кримінально-процесуальних гарантій було сформульовано наступним чином — це передбачені кримінально-процесуальним законом засоби забезпечення досягнення завдань кримінального судочинства й охорони прав та законних інтересів осіб, які беруть в ньому участь . Е.Ф. Куцова визначила кримінально-процесуальні гарантії прав та законних інтересів особи як численні і різноманітні за своїм конкретним змістом засоби, передбачені нормами кримінально-процесуального права, що служать забезпеченню можливості здійснення, захисту прав і законних інтересів громадян, які беруть

•325

участь в кримінальному процесі .

У цілому, погоджуючись щодо основних ознак гарантій у кримінальному процесі, вчені дискутують з приводу різновидів проявів гарантій та їх структури. Кримінально-процесуальні гарантії повинні забезпечувати не лише [321] [322] можливість використання наданих громадянину прав, але й досягнення ним того інтересу, який знаходить відображення в праві, що реалізується[323] [324] [325]. Інтерес потерпілого в кримінальному процесі безпосереднім чином пов’язаний з диспозитивністю, адже, коли потерпілий вибирає певний варіант поведінки, він узгоджує його з власним інтересом.

Більшість вчених в систему кримінально-процесуальних гарантій прав та законних інтересів особи включають: а) принципи правосуддя; б) процесуальні норми, які закріплюють права та обов’язки учасників судочинства; в) процесуальну форму правосуддя у кримінальних справах; г) діяльність учасників кримінального судочинства; д) систему перевірки законності та обґрунтованості процесуальних дій і рішень .

Принципи кримінального процесу посідають чільне місце в системі забезпечення прав особи. Визначаючи побудову норм та інститутів галузі, виокремлюючи її найбільш істотні риси вони впливають на структуру правових, в тому числі забезпечувальних механізмів. На принципи права як

, .... 328

гарантії звертають увагу і інші дослідники .

Варто зважати на те, що не всі принципи спрямовані на гарантування прав потерпілого. Скажімо, принцип презумпції невинності хоч і впливає на процесуальну діяльність потерпілого — стимулює його до доведення вини підозрюваного (обвинуваченого, підсудного), — але сам собою ще не забезпечує прав та законних інтересів потерпілого. Реалізації прав потерпілого сприяють такі закріплені принципи кримінального процесу, як законність, рівність сторін, апеляційне та касаційне оскарження та ін.

Засада публічності у кримінальному судочинстві передбачає захист державою прав потерпілого як представника суспільства, проте реально гарантувати його права можна лише шляхом гармонійного поєднання публічних і диспозитивних начал.

Принцип диспозитивності найтісніше пов’язаний з ліберальною філософсько-правовою парадигмою, яка сформувала уявлення про людину природно вільну, рівну, а тому гарантії її прав і свобод в межах цієї концепції було поставлено у пряму залежність від самої особи . Держава залишається головною передумовою та середовищем існування прав і свобод, проте її роль в гарантуванні прав визначається нормативним закріпленням прав і свобод людини і громадянина, їх охороною через розроблення відповідних механізмів, створення умов, які б виключали можливість зловживань, обмежень чи порушень прав особи. Особа, згідно з цією парадигмою, самостійно вирішує доцільність використання гарантій, передбачених для неї державою.

Принцип диспозитивності обмежує домінуючу позицію держави у реалізації прав потерпілого, забезпечує врахування думки потерпілого щодо руху кримінальної справи, оскільки така думка в окремих випадках є визначальною. Але правильне і зворотне твердження: чим більше розсуду у потерпілого у кримінальному процесі, тим більше його права потребують гарантій. Адже держава в особі компетентних органів зобов’язана роз’яснити не тільки права особи, а й наслідки їх реалізації чи відмови від реалізації, забезпечити здійснення прав особи, сприяти її активній поведінці.

Важливою гарантією прав потерпілого є також процесуальна форма, яка була об’єктом численних наукових досліджень[326] [327] [328]. Кримінально-процесуальна форма визначає найбільш доцільну процедуру здійснення повноважень, способи та строки доказової діяльності, порядок прийняття та оформлення рішень і реалізується у поведінці суб’єктів кримінального процесу. Наслідком її дотримання є забезпечення законності в кримінальному судочинстві і здійснення прав та законних інтересів учасників процесу.

Норми, що лежать в основі кримінально-процесуальних гарантій пропонуємо класифікувати на: 1) норми, що передбачають можливості (норми- можливості); норми, що передбачають кореспондуючі обов’язки інших учасників процесу (норми-забезпечення); 2) норми, які визначають порядок реалізації можливостей (норми-процедури); 3) норми, які передбачають юридичну відповідальність за невиконання обов’ язків (норми-санкції).

Будь-яка норма, яка лежить в основі гарантій може підкріплюватися іншими, оскільки кожна з них може включати певні можливості (які в свою чергу потребують забезпечення, порядку реалізації тощо). Це також визначає системний характер існуючих гарантій.

Процесуальні можливості, зазначені в нормах, можна розглядати як гарантії діяльності цієї особи, оскільки у кримінальному процесі особа може здійснювати лише ту діяльність, яка дозволена їй нормами кримінально- процесуального кодексу. Реалізуючи кримінально-процесуальну діяльність, особа забезпечує свої інтереси, частина з яких лежить в межах кримінального судочинства, а частина — поза його межами. Встановлюючи такі можливості держава визнає певне кримінально-процесуальне право за особою. Фактична ж реалізація права для потерпілого розпочиняється після юридичного факту, за яким він наділяється спеціальною правоздатністю — визнання особи потерпілим .

У літературі висловлена думка, що права, надані потерпілому кримінально-процесуальним законом, не можна розглядати в якості процесуальних гарантій інших його прав . Проте вважаємо, що з даною позицією погодитися не можна. Реалізуючи право (наприклад, право на оскарження), особа сприяє також реалізації своїх інших прав. Зокрема, [329] [330] потерпілий заявив клопотання про проведення додаткової експертизи, а слідчий відмовив у її проведенні, мотивуючи недоцільністю. Потерпілий звернувся зі скаргою на дії слідчого до прокурора, який розглянув звернення особи, визнав його обґрунтованим і дав письмову вказівку слідчому про проведення слідчих дій у справі.

Також М.В. Танцерев висловив думку, що надані законом права учаснику кримінального процесу реалізуються диспозитивно, а отже, якщо особа не скористалася своїм правом — процесуальна гарантія не спрацювала, а це неможливо[331] [332]. Дійсно, гарантії мають публічний характер. Незалежно від форми, конституціювання обов’язку держави із забезпечення прав та свобод особистості не тільки формує цільову настанову для правозастосовувача, а й визначає імперативний метод регулювання галузевих правовідносин, які у

•334

цьому зв’язку виникають, зазначають Ю. Аленін та Ю. Гурджі . Але диспозитивне використання процесуальних прав, які гарантують можливість процесуальної діяльності особи, не виключає публічний характер гарантій. Зв’язок гарантій з публічністю полягає в їх нормативному закріпленні, передбаченні законодавцем настання процесуальних санкцій за їх порушення. Використання чи не використання прав — це лише їх реалізація, яка не заперечує і не виключає існування та застосування самих гарантій.

Водночас, декларування процесуального права саме собою ще не означає дотримання прав особи. Механізм реалізації прав передбачає наявність засобів забезпечення можливостей, якими є кореспондуючі обов’ язки решти учасників кримінального процесу. Найчастіше такими учасниками виступають суд (суддя), прокурор, орган досудового слідства, адже саме їх кримінально- процесуальний закон зобов’язав забезпечити можливість здійснення прав (ст. 53 КПК України), хоча окремі обов’язки можуть бути покладені і на інших учасників кримінального судочинства.

У кримінальному процесі кореспондуючі обов’язки (норми-забезпечення) включають в себе обов’язки органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду охороняти законні інтереси осіб, що постраждали від злочину, роз’яснювати і забезпечувати можливість реального здійснення ними своїх прав, а також правові засоби, за допомогою яких потерпілий може реалізувати свої права та захистити законні інтереси.

Важливим для реалізації права є також закріплення механізму реалізації цього права. Без такого механізму передбачене право навіть за наявності відповідних обов’язків інших осіб буде складно реалізувати. Наприклад, при відмові у порушенні кримінальної справи досить непросто було реалізувати право особи на оскарження відповідної постанови, доки не було передбачено порядку та строків такого оскарження. Відсутність норм, які визначають порядок реалізації прав, позбавляє права реального змісту, робить їх фіктивними. Органи державної влади, оскільки діють в межах своєї компетенції (“дозволено те, що прямо передбачено законом”), без відповідних процедурних норм не можуть виконати вимогу особи про реалізацію її суб’єктивного права. Інша справа, що механізм реалізації права загальним чином визначено, проте в ньому наявні певні прогалини, які вимагають законодавчого заповнення. На практиці виявлення таких недоліків іноді спричиняє застосування кримінально- процесуального законодавства за аналогією .

Найбільш загальними кримінально-процесуальними нормами, де

закріплені гарантії прав особи, є статті 16 та 53 КПК України. Зокрема, стаття 16 КПК України передбачає, що суд, зберігаючи об’єктивність і неупередженість, створює необхідні умови для виконання сторонами їх процесуальних обов’язків і здійснення наданих їм прав. Цією нормою передбачено гарантування диспозитивних засад, які закріплюють свободу розсуду особи. Суд при цьому займає активну позицію. [333]

Невід’ємною складовою процесуальних гарантій є кримінально- процесуальні санкції. На них покладається завдання недопущення порушення прав особи в кримінальному процесі (загальна превенція). Функцію гарантій вони виконують і у випадках, коли порушення вже сталося — тоді санкції виступають як правовідновлюючі засоби. Наприклад, неправомірне невизнання особи потерпілим може спричинити скасування вироку з підстав істотного порушення кримінально-процесуального закону. В такому випадку особа все ж зможе реалізувати свої права.

До гарантій можна віднести також міжнародно-правові стандарти у кримінальному процесі, — це норми, які базуються на загальних принципах міжнародного права і регулюють відносини, що складаються у ході їх реалізації у різних сферах кримінального судочинства[334].

У міжнародному праві активна увага гарантуванню прав потерпілого приділялась починаючи з 80-х років ХХ століття. У 1983 році була прийнята Європейська конвенція по відшкодуванню шкоди жертвам насильницьких злочинів[335]. У ній регламентувався обов’язок держави взяти на себе відшкодування шкоди особам, яким, в результаті насильницьких злочинів, була завдана серйозна шкода фізичному стану чи здоров’ю та для утриманців загиблих потерпілих. Організація Об’єднаних Націй у 1985 році прийняла Декларацію основних принципів правосуддя для жертв злочинів та зловживань владою.[336] Найважливіші положення, які в ній були закріплені, це — доступ до правосуддя і справедливе ставлення, реституція, компенсація та соціальна допомога потерпілим від злочинів.

У 1985 та 1987 роках Комітетом міністрів Ради Європи було прийнято рекомендації країнам-членам Ради Європи R (85) № 11 “Щодо місця потерпілого в рамках кримінального права та кримінального процесу” та №6 R (87) 18 “Щодо спрощення кримінального правосуддя”[337] [338]. Рекомендації стосуються перегляду законодавства та практики держав-членів щодо захисту прав потерпілого при порушенні справи та на досудовому слідстві, в стадії судового розгляду та при виконанні рішення суду, передбачили забезпечення безпеки потерпілого та допущення диференціації кримінально-процесуальної форми при безумовному врахуванні інтересів потерпілого.

Оскільки, як видно з наведеного, в Європі питанню захисту прав потерпілого приділяється значна увага, нам варто звернути увагу на прийняті тут стандарти, особливо з огляду як на географічну близькість, так і на прогресивний характер імплементованих міжнародно-правових норм.

Вченими європейських країн були розроблені пропозиції щодо захисту,

підтримки жертв, постраждалих від злочинів. Значною мірою рекомендації

стосувалися розроблення мінімальних стандартів захисту жертв злочинів, в

тому числі щодо їхнього доступу до права вимагати відшкодування шкоди. В

90-х рр. ХХ ст. було сформульовано 3 основні цілі для першочергової

реалізації: гарантування того, що на території країн-членів Євросоюзу жертва

злочину зможе отримати державне відшкодування; ліквідація розбіжностей

правового регулювання механізмів відшкодування шкоди у різних країнах,

коли відшкодування залежить від місця проживання постраждалої особи або

від держави, де було скоєно злочин; полегшення доступу до державного

відшкодування жертви в тих ситуаціях, коли вона постійно проживає в одній

..^r . . .340

країні, а шкоду від злочину їй було заподіяно в іншій країні .

На початку 2002 року в межах Європейського Союзу було запропоновано впровадження мінімальних стандартів для жертв кримінальних злочинів, а також тероризму. У березні 2005 року положення цього документа були доповнені Основними напрямками захисту жертв терористичних актів[339]. В згаданих рекомендаціях міститься пропозиція для всіх держав-членів Європейського Союзу на своїй території запровадити гарантії відшкодування жертвам кримінальних злочинів. Відшкодування повинно охоплювати розмір завданої шкоди і яка є безпосереднім наслідком кримінального злочину. Також держава може поставити отримання відшкодування в залежність від того, що жертва сама звертатиметься за ним безпосередньо до злочинця перед тим, як отримає зазначене відшкодування від держави. Відшкодування можуть також отримувати близькі родичі жертви чи інших осіб, які померли внаслідок злочину. Реалізація цих рекомендацій стимулюватиме активність потерпілих чи їх близьких родичів у кримінальному процесі, дещо розвантажить слідчий апарат і найголовніше — посилить гарантії прав особи.

Міжнародно-правові акти закріплюють диспозитивні норми, що стосуються захисту прав потерпілих і враховують їх інтереси та волевиявлення. Наприклад, Рекомендації захисту жертв терористичних актів, прийняті Комітетом Міністрів у 2005 році, запропонували державам надавати жертвам терористичних актів інформацію стосовно злочинів, від яких вони постраждали, створювати відповідні інформаційні ресурси для потерпілих стосовно їх прав, існування органів, які підтримують потерпілих, можливостей отримання підтримки, практичних і юридичних консультацій, а також відшкодування і компенсації; забезпечити потерпілих відповідною інформацією, зокрема щодо розслідування, остаточне рішення стосовно розслідування, час і місце слухань і умови, за якими вони можуть ознайомитися з прийнятими рішеннями. Проте таке інформування не стосується випадків, коли потерпілі заявляють про небажання отримувати таку інформацію .

Незважаючи на те, що існують міжнародно-правові стандарти в сфері кримінального судочинства, правовий статус особи все ж підлягає врегулюванню в законодавстві на національному рівні.

Незахищеність потерпілого в кримінальному процесі, затягування з відшкодуванням належної компенсації зумовлюють нові, додаткові страждання особи. Цей процес отримав назву "вторинна віктимізація”[340] [341]. Впродовж періоду очікування рішення про компенсацію жертва постійно повертається до ситуації, що її травмувала. Для зниження негативних наслідків “вторинної віктимізації” необхідно якнайшвидше запровадити державне відшкодування.

Механізм забезпечення прав потерпілого, який існує в кримінальному процесі України, включає в себе: об’єкт (права та законні інтереси, які потребують захисту та реалізації), суб’єкти, на яких законом покладено обов’язок забезпечити права потерпілих та сприяти їх реалізації, а також зміст — діяльність зобов’язаних суб’єктів, спрямована на забезпечення прав[342]. Права потерпілого містяться в різних статтях КПК України: 12, 27, 28, 49, 50, 521, 521525, 92, 217, 234, 2361, 255, 267, 277, 303, 318, 348, 384, 4008 та інших.

Варто підтримати пропозицію розробити та прийняти не спеціальні закони, спрямовані на втілення окремого права, а загальний (базовий) закон про права потерпілого від злочину[343]. Зауважимо, що кодифікація нормативних актів про забезпечення прав потерпілого проводиться наразі у країнах, де існують чисельні акти, спрямовані з різних аспектів на захист потерпілого. В Україні ж наразі така кодифікація поки що неможлива з причин відсутності у цій сфері достатньо широкого кола актів, які потрібно було б кодифікувати. Разом з тим, вироблення згаданого базового закону сприяло б виробленню системи гарантій прав потерпілого, зробило б доступнішим ознайомлення потерпілого з його процесуальними правами.

Захист законних інтересів учасників кримінального судочинства не є виключною справою самих учасників кримінального процесу. Вирішення питання про усунення наслідків злочину завжди було і є одним з найважливіших питань, що ставляться перед прокурором, органами розслідування та судом .

До суб’єктів, на яких покладається забезпечення прав особи, відносяться: суд (суддя), прокурор, слідчий та дізнавач (орган дізнання). До цього ж переліку можна віднести і начальника слідчого відділу, який, здійснюючи відомчий контроль, сприяє забезпеченню прав особи.

Суд в забезпечення прав потерпілого: приймає рішення про застосування заходів безпеки (ст. 521 КПК України); розглядає скарги на дії слідчого і прокурора, в тому числі скарги на постанови про відмову в порушенні кримінальної справи (ст.ст. 234 - 2366 КПК України); вирішує питання про визнання особи потерпілим, якщо рішення про це не було прийняте під час розслідування справ (п. 3 ст. 253 КПК України); вирішує питання про заходи щодо забезпечення цивільного позову (п.7 ст. 253 КПК України); роз’яснює потерпілому його права і обов’язки (ст.ст. 53, 302 КПК України) тощо. Суд також створює умови, які є необхідними для реалізації сторонами їх прав та обов’ язків. Діяльність суду, спрямована на забезпечення прав потерпілого, може мати місце як на стадії порушення кримінальної справи, так і на досудовому слідстві. Сторони, оскаржуючи до суду незаконні дії та рішення на досудовому слідстві, звертаються за сприянням у використанні своїх прав чи законному порядку виконання покладених на них обов’ язків. 345 [344]

Під час провадження у суді першої інстанції роль суду в забезпеченні прав зростає, його компетенція поширюється від визнання особи потерпілим до забезпечення реалізації прав. Після винесення судом першої інстанції рішення у справі потерпілий має право звернутися зі скаргою до апеляційного суду, який зобов’язаний розглянути апеляцію і в межах закону забезпечити права потерпілого на стадії розгляду справи за апеляцією. Подібним чином суд бере участь в гарантуванні прав потерпілого і на інших стадіях кримінального процесу. Активність суду в кримінальному процесі є досить дискусійним питанням, і з цього приводу висловлені різні думки науковців . З огляду на засаду змагальності з активністю суду для з’ясування суттєвих для справи фактів погодитись важко, але потрібно визнати, що це може допомогти в забезпеченні прав особи в кримінальному процесі.

Слідчий є основним суб’єктом на стадії досудового розслідування, який виконує обов’язок забезпечення прав потерпілого. Саме від нього в першу чергу залежить винесення постанови про визнання особи потерпілим. Він же зобов’язаний роз’яснити потерпілому його права, вжити заходів до забезпечення цивільного позову. Слідчий, на прохання потерпілого, може допустити присутність останнього при вчиненні слідчих дій, які здійснюються за його клопотанням чи за ініціативою інших суб’єктів кримінального процесу, якщо це не суперечить закону. Він також зобов’язаний повідомляти потерпілого та його представника про закінчення досудового слідства у справі, яка підлягає направленню до суду, роз’яснити їм право знайомитися з матеріалами справи, а в разі клопотання зазначених осіб зобов’язаний надати можливість ознайомитися з матеріалами справи.

Гарантування прав потерпілого начальником слідчого відділу здійснюється в межах його компетенції, що включає контроль за своєчасністю дій слідчих з розкриття злочинів, вживання заходів до найбільш повного, всебічного і об’єктивного провадження досудового слідства в кримінальних [345]

справах тощо. В літературі висловлюється також пропозиція розширити компетенцію начальника слідчого відділу[346]. Щоправда, реалізація цих гарантій начальником слідчого відділу має певні труднощі, які полягають у відсутності передбаченої тут активності потерпілого. Кримінально-процесуальним

законодавством не передбачено права потерпілого на звернення з клопотаннями до начальника слідчого відділу, оскарження його бездіяльності. Вказівки начальника потерпілий може оскаржити лише після того, як вони будуть об’єктивовані у відповідному процесуальному рішенні (чи процесуальній дії) слідчого. Тому передбачені обов’язки начальника слідчого відділу носять організаційний, виключно публічний характер і не можуть бути використані потерпілим диспозитивно, на його розсуд.

Захист прав потерпілого прокурором виявляється в основному через його обов’ язок в усіх стадіях кримінального судочинства своєчасно вжити передбачених законом заходів до усунення всяких правопорушень закону, від кого б ці порушення не виходили (ст. 25 КПК України, ст. 35 Закону України “Про прокуратуру”). Подібне положення знаходимо також в пункті 33 Рекомендації №R (2000) 19 від 6 жовтня 2000 року Комітету міністрів — державам-членам Ради Європи[347]. Гарантія диспозитивності діяльності потерпілого виявляється через обов’ язок прокурора враховувати позицію потерпілого, оскільки презюмується встановлення позиції потерпілого з того чи іншого приводу.

Вважається, що вже сама діяльність прокурора в кримінальному процесі є гарантією захисту прав та законних інтересів потерпілого[348]. Насправді ця діяльність є реалізацією гарантійного механізму прав особи.

Діяльність органів досудового слідства та прокурора є необхідним елементом, без якого з більшості справ, що розглядаються, неможливо забезпечити соціальну ефективність кримінального судочинства, в тому числі

- 351

такого важливого завдання як судовий захист майнових інтересів громадян . Особливо важлива ефективність цієї діяльності на стадії досудового слідства, адже від цього значною мірою залежить і реальність відшкодування шкоди, і правильне вирішення судом цивільного позову.

На практиці переважна частина потерпілих займає у кримінальному судочинстві пасивну позицію, сподіваючись на те, що їх права та законні інтереси захистять органи, які провадять розслідування та суд, або ж задовольнившись повернутим майном та відшкодованими збитками.

Дослідженням матеріалів кримінальних справ встановлено, що потерпілі з’являлись у судове засідання у 44,1% випадків (Додаток В). У справі про заподіяння тяжких тілесних ушкоджень для О. двічі навіть довелося застосовувати привід для забезпечення явки потерпілого до суду350 [349] [350] [351]. З огляду на виявлені порушення, що допускають під час своєї діяльності суб’єкти, які зобов’язані гарантувати права потерпілого, їх активність повинна доповнюватись активністю потерпілого, яка має стимулюватись і забезпечуватись на законодавчому рівні.

Особа повинна мати можливість реалізувати свої права навіть тоді, коли через свій недостатній фізичний, інтелектуальний розвиток вона не спроможна самостійно захистити свої права. Допомогти в цьому їй має гарантія належної юридичної допомоги .

Досить актуальним питанням, особливо з точки зору гарантій прав потерпілої особи, є проблема можливості розгляду кримінальної справи у відсутності потерпілого в судовому засіданні. Суд, вирішуючи подібне питання, мав би вислухати думку учасників судового розгляду, в тому числі і прокурора. Я. Ковальова вважає, що державний обвинувач в такому випадку висловлює думку про розгляд справи або про відкладення судового розгляду, залежно від того, чи можливо за відсутності потерпілого з’ясувати всі обставини справи і захистити його права та законні інтереси. Якщо прокурор дійде висновку про неможливість об’єктивно дослідити обставини справи і забезпечити права та законні інтереси потерпілого, він має запропонувати суду відкласти судовий розгляд і вжити заходів щодо виклику потерпілого . На нашу думку, на вирішення питання про можливість розгляду кримінальної справи за відсутності потерпілого безпосередньо повинні впливати причини відсутності потерпілого. Так, має істотне значення, чи потерпілий відсутній через хворобу (і наскільки серйозна ця хвороба), чи через неповідомлення його про судове засідання, чи через небажання брати участь у судовому засіданні.

Позиція прокурора чи інших осіб не повинна бути вирішальною для суду. Він повинен приймати рішення з врахуванням висловлених думок, але, виходячи насамперед з того, щоб права і законні інтереси потерпілого та інших учасників процесу не були порушені, оскільки це є однією з передумов винесення правосудного рішення.

Гарантією прав потерпілої особи є її право на оскарження рішень, дій, бездіяльності державних органів. Для реальної можливості оскарження потерпілий повинен мати право на ознайомлення. Це стосується, по-перше, обізнаності щодо самого факту вчинення певних дій, протиправної бездіяльності чи прийняття рішень, по-друге, можливості ознайомлення з суттю дій (бездіяльності), рішень, а по-третє, можливості отримання копії рішення. Маючи копію рішення, особа буде здатна детальніше ознайомитися з його суттю, скористатися кваліфікованою юридичною допомогою, подати більш обґрунтовану скаргу.

Крім того, потерпілий повинен мати можливість отримати інформацію про рух кримінальної справи, стан розслідування, до певної міри навіть про проведені в інтересах потерпілого і спрямовані на захист його прав слідчі дії. Наприклад, наявне право відводу експерта неможливо реалізувати (аж до [352] ознайомлення з матеріалами справи), якщо потерпілий не знає про призначену експертизу, персональний склад експертів.

Вважаємо, що на стадії досудового слідства диспозитивні засади мають бути розширені і потерпілому варто надати право на клопотання про інформування (в тому числі і письмово) щодо проведених слідчим дій на захист прав потерпілої особи. Відсутність відповіді, як і відсутність належних дій на забезпечення прав потерпілого може стати підставою оскарження до органів і посадових осіб, що здійснюють нагляд за досудовим слідством.

Актуальною гарантією прав потерпілого є відшкодування державою шкоди, завданої особі злочином. Обмеження розміру відшкодування шкоди особистим майном злочинця, особливо враховуючи негативну практику приховування і переоформлення права власності майна злочинців, нині може призвести до суттєвого порушення прав потерпілого, і він так і залишиться жертвою, а отже, не всі завдання кримінального процесу будуть досягнуті.

Питання відшкодування державою шкоди потерпілому активно дискутується та розвивається в юридичній науці[353]. Норми Цивільного кодексу (ст.ст. 1177, 1207 ЦК) які передбачають відшкодування державою завданої злочином шкоди, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною, доповнюються двома законопроектами, що готуються і мають на меті правове регулювання відшкодування шкоди для потерпілого державою[354]. Очевидно, що найближчим часом ця гарантія матиме втілення в життя.

Система гарантій прав потерпілого нині перебуває лише на стадії формування та потребує наукового обґрунтування і вдосконалення, а тому зроблений в літературі висновок про сформованість гарантійної системи є дещо передчасним35 . З метою поліпшення стану забезпечення прав потерпілих потрібно: по-перше, розширити можливості потерпілого в кримінальному судочинстві, по-друге, посилити правовиховну та правороз’яснювальну роботу державних органів щодо потерпілого, для чого передбачити відповідні обов’язки, по-третє, також важливо розробити та закріпити в КПК України додаткові гарантії захисту законних інтересів потерпілого.

Висновки до розділу 3

Формальна диспозитивність для потерпілого пов’язана з реалізацією процесуальних прав, за винятком тих, що віднесені до матеріальної диспозитивності.

Автором розвинено думку про можливість зупинення провадження у справі у разі тяжкого захворювання потерпілого, якщо подальше розслідування кримінальної справи без нього не можливе. Запропоновано надати право потерпілому чи його представнику оскаржити, якщо це відповідає інтересам потерпілого, незупинення справи з цієї підстави.

Зроблено обґрунтування щодо можливості відкликання дієздатним потерпілим внесеного в його інтересах прокурором цивільного позову, якщо потерпілий не згоден з такою формою захисту його прав. Дано додаткове обґрунтування того, що давання показань потерпілим має залишатись його правом.

Кримінально-процесуальні гарантії прав особи є різновидом юридичних гарантій, вони мають нормативне закріплення і реалізуються через існування публічних інституцій та діяльність суб’єктів кримінального судочинства.

В основі юридичних гарантій лежить специфічний комплекс норм, в яких передбачаються не лише можливості особи, компетенція органів і посадових осіб, а й наявність відповідних інституцій, їх структури, функцій, а також процедур, які можуть використовуватися для забезпечення прав.

357[178]Орлов М. Кримінально-процесуальні гарантії відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином / М. Орлов // Право України. — 2004. — № 5. — С. 71.

Норми, що лежать в основі кримінально-процесуальних гарантій пропонується класифікувати на: норми, що передбачають можливості (норми- можливості); норми, що передбачають кореспондуючі обов’язки інших учасників процесу (норми-забезпечення); норми, які визначають порядок реалізації можливостей (норми-процедури).

Враховуючи гармонійне поєднання публічних і диспозитивних начал, які б стимулювали процесуальну активність особи та сприяли забезпеченню її прав, сформульовано ряд пропозицій до КПК України.

<< | >>
Источник: Герасимчук Олег Павлович. ДИСПОЗИТИВНІСТЬ У РЕАЛІЗАЦІЇ ПОТЕРПІЛИМ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ПРАВ У КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ УКРАЇНИ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ-2008. 2008

Скачать оригинал источника

Еще по теме 2. Іарантп реалізації прав потерпілого в кримінальному судочинстві:

  1. 2. Іарантп реалізації прав потерпілого в кримінальному судочинстві
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -