<<
>>

1.1. Поняття, юридична природа і значення угоди про визнання вини у кримінальному процесі

Угода про визнання вини в широкому розумінні – це юридична домовленість сторін обвинувачення та захисту щодо вирішення кримінальної справи на взаємовигідних умовах – визнання обвинуваченим своєї вини в обмін на м’якшу міру покарання, ніж та, що визначена законом за злочин, зазначений в обвинуваченні.

Угода про визнання вини має на меті пом’якшення покарання обвинуваченого/підсудного у зв’язку з його каяттям, а також зменшення навантаження на систему здійснення правосуддя у кримінальних справах; вона є достатньо ефективним механізмом кримінального процесу при прискореному розгляді кримінальних справ, пов’язаних із злочинами невеликої тяжкості.

В англійських словниках правничої термінології “угода про визнання вини” визначається як “процес, в результаті якого адвокат обвинуваченого і прокурор домовляються про таке вирішення кримінальної справи, яке б задовольняло обидві сторони” [80, с. 1152]. Саме таке формулювання визначення цієї процедури, що асоціюється з підходом до неї, є характерним для ринкової економіки, чи навіть з угодою, яка є результатом торгів на “базарі”, можливо, і є однією з причин не дуже шанобливого ставлення до цієї процедури [81, с. 17-18; 112, с. 515]. Більш того, саме існування цієї процедури в судах першої інстанції в США в такому вигляді, як це описується професором Мілтоном Гейманном, дійсно відтворює обстановку місця укладання угод купівлі-продажу “на швидку руку” [115, c.24]. Дещо іншим чином визначається інститут угоди про визнання вини у Юридичній енциклопедії: “угода про визнання вини – юридично оформлена домовленість, за якою сторони обвинувачення та захисту доходять згоди щодо вирішення справи, включаючи певні пункти обвинувачення, за якими обвинувачений визнає себе винним ... Сутність “угоди” полягає в тому, що обвинувачений погоджується нести кримінальну відповідальність за менш тяжкий злочин порівняно з тим, що інкримінувався йому раніше, або не за всіма пунктами обвинувального акту. Обвинувачений визнає себе винним в обмін на зниження тяжкості обвинувачення, полегшення при призначенні покарання або будь-який інший відступ у бік пом’якшення ...” [65, c.168].

Хоча у більшості словникових визначень зазначається, що сторонами угоди є лише прокурор та адвокат обвинуваченого, до укладання угоди про визнання вини можуть залучатися й інші учасники: це може бути сам обвинувачений або потерпілий. З метою сприяння “переговорам щодо мирного врегулювання справи” до цієї процедури у деяких випадках може також долучатися суддя. При цьому суддя майже завжди відіграє пасивну роль, переважно надаючи послуги щодо встановлення контакту між сторонами або так звані “послуги щодо сприяння переговорам” (good offices) [130, c.147].

Виходячи з вищезазначеної характеристики “угоди” як юридичної домовленості між обвинуваченим/підсудним та обвинувачем, деякі автори вбачають подібність угоди про визнання вини та класичної цивільно-правової угоди. У класичному розумінні угода (правочин) – це домовленість між сторонами, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Подібність угоди про визнання вини цивільно-правовій угоді передусім пов’язують із все більшим вторгненням приватного права у традиційно публічний кримінальний процес.

Х.У.Рустамов пропонує розглядати угоди про визнання вини і примирення як свого роду контракти, що мають оформлятися письмово і відображати права та обов’язки обвинувачення і захисту [43, с.142]. При цьому потерпілому та його представникові відводиться значна роль в укладанні угоди та примиренні. Якщо вони будуть проти угоди, то малоймовірно, що прокурор, не врахувавши їх думку і інтереси, схилятиметься до підписання зазначеної угоди. На наш погляд, таке порівняння є не досить вдалим, оскільки, по-перше, угода не є обов’язковою для сторін та суду, а у випадку відмови однієї зі сторін від “угоди” вона не може слугувати доказом у подальшому розгляді справи. По-друге, розуміння “угоди” як правочину ставить під сумнів наявність такого елементу угоди, як вільне волевиявлення сторін. По-третє, знову ж таки ставиться під сумнів “публічність” кримінального процесу. З нашої точки зору, використання деяких елементів цивільно-правової угоди, як її обов’язковість та письмовий характер, можуть допомогти в удосконаленні процедури вирішення справи на основі угоди про визнання вини.

Отже, угоду про визнання вини у кримінальному процесі можна визначити як інститут, що регулює кримінально-процесуальні відносини між обвинувачем, обвинуваченим/підсудним (або його захисником), пов’язані з домовленістю між обвинувачем та обвинуваченим/підсудним стосовно внесення обвинуваченим /підсудним на розгляд та затвердження судом клопотання про визнання вини та щодо кваліфікації діяння, вчиненого обвинуваченим/підсудним, фактичних обставин справи, застосовного покарання, а також компенсації заподіяної шкоди. При цьому процесуальні правовідносини розглядаються як правова форма кримінально-процесуальної діяльності [31, c.5]. Предметом домовленості обвинувача та обвинуваченого/підсудного можуть бути будь-які питання, пов’язані з узгодженням клопотання про визнання вини між обвинувачем та обвинуваченим/підсудним. Це домовленість обвинувачення та захисту щодо вирішення кримінальної справи на взаємовигідних умовах – визнання обвинуваченим вини в обмін на пом’якшення міри покарання порівняно з тією, що передбачена законом за вчинений злочин.

У теорії порівняльного кримінального процесу не існує чіткого погляду стосовно того, чи є угода про визнання вини правовим інститутом чи субінститутом кримінального процесу. На наш погляд, “угода про визнання вини” є складовою міжгалузевого інституту спрощеного та скороченого розгляду кримінальних справ, який стосується декількох галузей права, таких як кримінальне право (призначення покарання), цивільне право (вирішення питань цивільного позову та відшкодування шкоди), цивільне процесуальне право (розгляд цивільного позову в окремому провадженні), кримінально-виконавче право (виконання покарання та звільнення від нього), кримінально-процесуальне право (процесуальні особливості розгляду справ за спрощеною та скороченою процедурою) тощо. Цей складний міжгалузевий інститут містить ознаки інституту процесуального і матеріального права та складається з таких субінститутів, як клопотання про визнання вини, угода про визнання вини, погодження з пред’явленим обвинуваченням, дієве каяття тощо. Клопотання про визнання вини, в свою чергу, як наслідок, породжує процедуру “вирішення кримінальної справи шляхом угоди про визнання вини”, яку можна ідентифікувати як інститут, властивий в основному кримінальному процесу. Клопотання про визнання вини можна визначити як частину такого більш складного правового явища та субінституту кримінального процесу, як угода про визнання вини. “Угоду” також можна віднести до групи правових норм, що регулюють проблеми “позасудового вирішення спорів” або конфліктології чи групи компромісних норм. На нашу думку, найбільш вдало та повно “угоду” можна проаналізувати з точки зору її існування як інституту кримінального процесу, що регулює провадження у кримінальних справах, в яких обвинувачений визнає свою вину, і де існують певні домовленості стосовно такого визнання між обвинуваченням та обвинуваченим.

“Угода про визнання вини” є найбільш характерною для кримінального процесу держав традиції “загального права” (наприклад, Англії та Сполучених Штатів Америки), що, як вважають І.Л.Петрухін [38, c. 35-36], В.Н.Махов, М.А.Пешков [22, с. 73-82; 21, с. 187-190], не має аналогів у інших правових системах. Однак, якщо підходити до неї з точки зору основних принципів її функціонування та внутрішньої структури, виявляється, що її аналоги існують також і в інших системах кримінального правосуддя, зокрема в державах континентальної правової традиції. Угода про визнання вини полягає в тому, що сторони в кримінальному процесі (прокурор та обвинувачений) досягають певної домовленості стосовно пред’явлення офіційного обвинувачення щодо конкретного кримінально караного діяння в обмін на “знижки” у застосовному кримінальному покаранні. Сутність такої домовленості між прокурором та обвинуваченим полягає у досягненні можливого врегулювання правових відносин, що склалися у справі, не доводячи її до судового розгляду.

Деякі дослідники вважають, що проведення повного судового розгляду у кожній кримінальній справі, навіть у справах про нетяжкі злочини, за умов їх повного судового розгляду лягає величезним тягарем на систему здійснення кримінального правосуддя, що пов’язано з асигнуваннями на судову систему, зайнятістю суддів, та кількістю справ, які вони мають розглядати. Тому у більшості держав світу розроблено спеціальні процедури, процесуальні інститути кримінального процесу, спрямовані на вирішення кримінальних справ без повного судового розгляду [24, c.122-123]. Мілтон Гейманн (США) спростовує це твердження, говорячи про те, що такого роду посилання є радше виправданням застосування угоди про визнання вини в кримінальному процесі та що ця процедура є нормальним способом вирішення кримінальних справ у США, а не винятком із загального правила розгляду кримінальних справ судом присяжних або професійними суддями [115, с.1-4]. Факт визнання вини значною мірою впливає не лише на призначення покарання, а й звужує обсяг прав засудженого при оскарженні вироку. Обвинувачений/підсудний, який визнає свою вину у вчиненні злочину, автоматично позбавляється можливості оскаржувати вирок суду. На думку К.Ф.Гуценка, “завищена оцінка доказового значення визнання обвинуваченим своєї вини… може розцінюватися як досить “живучий рудимент” давньої системи кримінально-процесуального доказування, що грунтується на формальних доказах, яка закріплювала за визнанням обвинуваченим своєї вини статус “цариці доказів” [11, c.204-205].

Спрощена процедура розгляду справ із застосуванням угоди про визнання вини використовується не лише в державах англо-американського кримінального процесу. Аналогічною угоді про визнання вини є процедура рatteggiamento, передбачена в новому італійському кримінально-процесуальному кодексі [267, c. 52]. Це процедура, згідно з якою у будь-який час до судового розгляду прокурор, обвинувачений (та / або його захисник) можуть домовитися про кваліфікацію злочину та міру покарання і подати клопотання до суду про призначення обумовленого сторонами покарання. Суддя призначає це покарання, якщо він погоджується з тим, що існують достатні фактичні підстави для винесення обвинувачення проти особи. Він також розглядає питання наявності достатніх доказів вини обвинуваченого. Щоб зробити таку угоду привабливою для обвинуваченого, суддя може скоротити міру покарання до двох третин від того покарання, яке могло б бути призначеним після судового розгляду (верхньою межею покарання у таких випадках є позбавлення волі до двох років). “Рatteggiamento” – це швидка і недорога процедура в італійській судовій практиці, яка сприяє значному скороченню кількості повних судових розглядів кримінальних справ.

У багатьох західноєвропейських державах було розроблено письмові спрощені процедури розгляду кримінальних справ, маючи на меті вирішення великої кількості звичайних кримінальних справ, пов’язаних із “нетяжкими злочинами”, що не становлять великої суспільної небезпеки. Однак не можна не погодитись із думкою Ю.М.Грошевого щодо складності визначення кола злочинів, що не являють собою великої суспільної небезпеки, і у зв’язку із цим необхідності визначення переліку цих злочинів [9, c.28].

Хоча поняття “нетяжких” злочинів або “злочинів невеликої тяжкості” існує досить абстрактно, у світовій практиці такими визнаються злочини, у яких застосовна міра покарання не перевищує п’яти років позбавлення волі. У таких справах, наприклад, у Німеччині, прокурор може звернутися до судді за отриманням припису щодо застосування покарання ( так званий “кримінально-правовий наказ”

(Strafrechtebefehl), аналогічний penal order або ordrе penale, відповідно застосовним у англійській та французькій правовій термінології) замість висунення офіційного обвинувачення та передання справи на судовий розгляд. Якщо в матеріалах справи існують достатні докази, що свідчать про наявність вини обвинуваченого, і очікується, що обвинувачений не заперечуватиме своєї вини, у такому випадку прокурор має приготувати проект припису щодо застосування покарання (“кримінально-правового наказу”), в якому викладається інформація у справі та подається клопотання про призначення конкретного покарання (штрафу або строку позбавлення волі, максимум до одного року, у більшості випадків із відстрочкою виконання покарання). Разом із матеріалами кримінальної справи проект постанови прокурора подається судді, який зазвичай підписує його, не розглядаючи справу по суті. Після цього припис щодо покарання надсилається обвинуваченому рекомендованим листом. Для обвинуваченого припис щодо покарання – це пропозиція погодитися з вироком і, таким чином, визнати свою вину. Отже, припис щодо покарання або кримінально-правовий наказ можна порівняти з угодою про визнання вини в англо-американському кримінальному процесі або клопотанням про відмову від оспорювання обвинувачення (nolo contender plea). Сплачуючи штраф або погоджуючись із строком позбавлення волі з відстрочкою покарання, обвинувачений уникає нервового напруження, розголошення приватних обставин справи та витрат, пов’язаних із її судовим розглядом. Для прокурора і судді припис щодо застосування покарання є ефективним засобом вирішення великої кількості справ, призначених до розгляду по суті. Якщо ж обвинувачений не бажає погодитися з приписом щодо покарання, він може оскаржити його в апеляційному порядку. Тоді справу буде призначено до повного судового розгляду.

Угоди про визнання вини вважаються неприйнятними у випадках, коли обвинуваченого примушують визнати свою вину шляхом погроз та застосування недозволених засобів або обіцяють певні переваги в разі визнання вини. Обидва ці методи “вибивання” визнання вини категорично забороняються Кримінально-процесуальним кодексом Німеччини (§ 136а, п.1). Укладена таким чином угода оголошується недійсною і підлягає скасуванню. Навіть у тих справах, де не застосовувалась угода про визнання вини, німецькі суди завжди попереджали обвинувачених про можливість пом’якшення покарання за умови визнання вини [41, c. 181; 79, c. 27].

З деякими незначними варіаціями аналогічні процедури з приписом щодо покарання можна знайти у Франції, Італії та Іспанії. У цих державах згідно з приписом не може бути призначено жодного іншого покарання, крім штрафу. В Італії обвинуваченого заохочують погодитися з приписом щодо покарання шляхом призначення штрафу, який може бути на 50% нижчим від мінімуму, передбаченого законом [145, с.97].

Отже, угода про визнання вини – це інститут кримінального процесу, спрямований на спрощення та скорочення процедури розгляду кримінальних справ, зменшення строків перебування осіб під вартою, заощадження коштів та часу, що витрачаються на розгляд кримінальної справи, позасудове вирішення конфліктних ситуацій, зменшення навантаження на суд та суддю. Угода є властивою сучасному кримінальному процесу як держав загальної, так і континентальної правової традиції. На нашу погляд, у рамках угоди про визнання вини як інституту спрощеного та скороченого розгляду кримінальних справ виділяється процесуальний субінститут клопотання про визнання вини, що передує затвердженню угоди про визнання вини судом та має на меті вирішення кримінально-правового конфлікту за активної участі відповідних суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності та на основі попередньої домовленості між прокурором і обвинуваченим / підсудним щодо кваліфікації протиправного діяння, його фактичних обставин, запропонованого покарання, а також компенсації заподіяної шкоди потерпілому або державі, пом’якшення виду та строків покарання тощо.

<< | >>
Источник: ПУШКАР ПАВЛО ВАЛЕНТИНОВИЧ. УГОДА ПРО ВИЗНАННЯ ВИНИ У СУЧАСНОМУ КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ: ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВЕ ДОСЛІДЖЕННЯ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ –2005. 2005

Скачать оригинал источника

Еще по теме 1.1. Поняття, юридична природа і значення угоди про визнання вини у кримінальному процесі:

  1. 2.1.Поняття і значення закону про кримінальну відповідальність
  2. Поняття юридичної преюдиції
  3. Поняття, суть і значення диспозитивності в кримінальному судочинстві України
  4. Методологічні основи вчення про кримінально-процесуальні функції
  5. ПУШКАР ПАВЛО ВАЛЕНТИНОВИЧ. УГОДА ПРО ВИЗНАННЯ ВИНИ У СУЧАСНОМУ КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ: ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВЕ ДОСЛІДЖЕННЯ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ –2005, 2005
  6. ЗМІСТ
  7. ВСТУП
  8. Розділ 1 СУТНІСТЬ, ВИДИ ТА ЮРИДИЧНА ПРИРОДА УГОДИ ПРО ВИЗНАННЯ ВИНИ
  9. 1.1. Поняття, юридична природа і значення угоди про визнання вини у кримінальному процесі
  10. 1.2. Види угод про визнання вини та етапи їх укладання
  11. 1.3. Учасники угоди про визнання вини
  12. РОЗДІЛ 2 ПОРІВНЯЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА УГОДИ ПРО ВИЗНАННЯ ВИНИ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ ЗАРУБІЖНИХ ДЕРЖАВ*
  13. 2.1. Угода про визнання вини в державах загальної правової традиції
  14. 2.2. Угода про визнання вини в державах континентальної правової традиції
  15. РОЗДІЛ 3 ЩОДО ДОЦІЛЬНОСТІ ВПРОВАДЖЕННЯ УГОДИ ПРО ВИЗНАННЯ ВИНИ В КРИМІНАЛЬНИЙ ПРОЦЕС УКРАЇНИ
  16. 3.1. Відповідність угоди про визнання вини міжнародно-правовим стандартам захисту прав людини
  17. 3.2. Можливість і доцільність впровадження угоди про визнання вини в кримінальний процес України та її законодавче врегулювання
  18. висновки
  19. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
  20. Додатки
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -