<<
>>

3.1. Відповідність угоди про визнання вини міжнародно-правовим стандартам захисту прав людини

Міжнародно-правові документи, що містять рекомендації щодо застосування спрощених та скорочених процедур судового розгляду кримінальних справ, зважають на необхідність дотримання основних стандартів та гарантій захисту прав людини з метою запобігання зловживанням під час вирішення кримінальних справ у спрощеному порядку, за умови відсутності повного судового розгляду.

Виходячи з цього та з положень міжнародно-правових документів, зокрема з Пакту про громадянські та політичні права (стаття 14), Конвенції про захист прав людини і основних свобод, виникає необхідність проведення детального аналізу відповідності процедур спрощеного та скороченого розгляду кримінальних справ загальновизнаним нормам захисту прав людини. Зокрема, це стосується співвідношення права на справедливий судовий розгляд та існування угоди про визнання вини як спрощеної процедури розгляду кримінальних справ.

Гарантія справедливого судового розгляду є однією з найбільш відомих гарантій, вироблених в рамках Конвенції про захист прав людини. Гарантіям права на справедливий судовий розгляд присвячено багато наукових праць, проте особливу увагу ми приділимо двом з них: Д.Харріса [111] та М.Дженіса, Р.Кея і А.Бредлі [ 117], в яких, на наш погляд, найбільш переконливо тлумачиться право на справедливий судовий розгляд у контексті інших прав. Д.Харріс доводить, що публічність, притаманна цьому праву, дає можливість стверджувати, що це є однією з найбільш важливих та фундаментальних норм Конвенції про захист прав людини. Без існування цієї норми не існувало б і загальноєвропейських критеріїв та стандартів здійснення правосуддя судами. Водночас, аналізуючи можливість застосування процедури укладання угоди про визнання вини, необхідно було б визначити, наскільки цей інститут кримінального процесу відповідає нормам Конвенції з прав людини.

Тому передусім слід зазначити, що положення статті 6 регулюють питання, пов’язані з реалізацією права на справедливий судовий розгляд кримінальних справ, але не стосуються безпосередньо угоди про визнання вини як такої або інших спрощених чи скорочених форм розгляду кримінальних справ: “...Конвенція прямо не зосереджується на таких питаннях, як запобігання повному судовому розгляду кримінальних справ... Конвенція гарантує право на справедливий судовий розгляд, що передбачається статтею 6, положення якої вступають в конфлікт із системою ... за якої обвинувачені відмовляються від свого права на справедливий судовий розгляд”[127, с. 12].

Однією з норм міжнародного права України, яка встановлює вимоги щодо “справедливості” судового розгляду кримінальних справ, є стаття 6 (1) Конвенції з прав людини 1950 року [161, с.94]. У тексті статті зазначається, що "кожен має право на справедливий судовий розгляд незалежним та неупередженим судом, створеним відповідно до закону” Українське законодавство безпосередньо не розглядає питання справедливості судового розгляду кримінальних справ, більш прийнятними в українському законодавстві є традиційні поняття всебічного, повного та об’єктивного розгляду всіх обставин справи в сукупності тощо. Проте в деяких працях питанням справедливості приділяється належна увага. Зокрема Ю.M.Грошевий обгрунтовано зазначає, що справедливість слід розглядати “…не тільки в значенні визнання, додержання та захисту прав людини в кримінальному судочинстві, які є найвищою цінністю в правовій державі, а й нормативно-оціночного характеру у забезпеченні правосудності процесуальних рішень, що приймаються по конкретній справі”, “в громадянському суспільстві кожен громадянин повинен мати право на кримінальний позов як засіб відновлення справедливості…” [8, с.

138]. Які ж критерії справедливості судового розгляду? Що необхідно для встановлення факту, чи був судовий розгляд “справедливим”? Безперечно, поняття справедливості судового розгляду є досить широким та може тлумачитися різним чином. Наприклад, О.Р.Михайленко вважає, що “кожному історичному періоду притаманне своє розуміння справедливості” [26, с.43]. Він розглядає справедливість “як складову боротьби за забезпечення законності –однієї з основних засад розбудови правової держави” [26, с.43]. Ю.М.Грошевий розглядає справедливість як категорію, що має “нормативно-оціночний характер у забезпеченні правосудності процесуальних рішень, що приймаються по конкретній справі” [8, с. 138]. В.М.Тертишник зазначає, що “у кримінальному процесі справедливість полягає в зобов’язанні правоохоронних органів … забезпечити законні права і інтереси учасників процесу…, забезпечити учасникам процесу рівні можливості … щодо захисту своїх прав… Суд зобов’язаний вжити заходів для всебічного дослідження обставин справи і винести законний, обгрунтований і справедливий вирок” [55, c.78].

Тлумачення норми права стосовно “справедливості” судового розгляду з метою розуміння її змісту не може бути досягнуто просто безпосереднім застосуванням норм текстуального тлумачення цієї норми. Значення слів у тексті саме по собі, як ми зазначили, становить проблему повного розуміння поняття, особливо у тому разі, коли ми намагаємося тлумачити цю норму. З метою віднайдення змісту норми, можливо, згідно з нормами міжнародного права необхідно буде звернутися до інших додаткових підходів, які також можуть бути корисними. Під іншими підходами ми розуміємо суб’єктивне, об’єктивне та телеологічне тлумачення.

Одним із таких підходів може вважатися розгляд travaux preparatoires (підготовчих матеріалів) до Конвенції, або її доктрини з метою визначення та розуміння першочергових намірів укладачів Конвенції. Першочергово ідея створення стандарту “права на справедливий судовий розгляд” базувалася на ідеї “написання тексту, який би був авторитетним у галузі міжнародного права. Загальній декларації прав людини не вистачало точності… мав бути вироблений текст, який би міг бути юридично обов’язковим”. Однак, як ми бачимо, цієї мети не було повністю досягнуто. Існує велика кількість причин цього. Однією з причин є те, що ця норма слугувала загальним розумінням ідей учасників написання Конвенції з різних держав, які погодилися з існуванням загальної ідеї “справедливого судового розгляду”, водночас маючи окреме специфічне розуміння концепції “справедливого судового розгляду” та його елементів.

Існування багатьох підходів до розуміння “справедливості судового розгляду” призвело і до виникнення непорозумінь, пов’язаних із тлумаченням і застосуванням норм Конвенції з прав людини. Серед загального кола ідей можна виділити два більш-менш прийнятні підходи до розуміння концепції справедливого судового розгляду. Континентальна та загальна правова традиція мали змогу внести свої елементи у структуру інституту справедливості судового розгляду. Однак питання впливу цих традицій на формування концепції справедливого судового розгляду складалося неоднозначно та відбувалося неодночасно. Формування цього інституту залежало і від розвитку прецедентної практики Суду, яка розглядала питання діяльності та специфіки інших правових систем держав-членів Ради Європи в контексті розгляду окремих порушень прав людини.

Концепція “справедливості” юридично не може бути визначена як окремо взята категорія. Однак у контексті здійснення правосуддя вона набуває формалізованого юридичного значення, приймає певну процесуальну форму. Великий вплив на тлумачення поняття справедливості судового розгляду може бути віднайдений і у філософській концепції теорій так званої “природної справедливості” (natural justice) [109, c.103-121.]. Навіть маючи ідеологічно протилежну сучасному розумінню систему здійснення правосуддя, соціалістичні держави застосовували концепцію справедливості для власних цілей, іноді визначаючи “справедливість як соціальну або класову рівність учасників судового розгляду” [109, c.103-121.]. Однак держава в класичному соціалістичному процесі завжди знаходилася над учасниками судового розгляду, в ідеалі маючи представляти інтереси учасників процесу, реалізувати концепцію справедливості як таку. Соціалістична концепція базувалася на віднайденні пропорційності між засобом, що застосовується, та метою, яка має бути досягнута, при цьому застосовувалася загальновідома формула, за якою “мета виправдовує засоби”.

Виключно теоретичні розробки не задовольняють повною мірою концептуальний зміст поняття справедливості, передбаченого ст. 6 (1) Конвенції прав людини, з тих причин, що вона має своє спеціальне конкретизоване значення в контексті Конвенції. Можливо, саме тому досить важко сказати, чи має справедливість у контексті Конвенції свої корені у системі континентальної правової традиції або у системі традиції загального права, на нашу думку, як усі стандарти захисту прав людини, ця концепція насамперед відображає загальні моральні та етичні цінності європейських держав.

Словникове визначення цього поняття дещо широке: справедливо – це “однаково та згідно з правилами”, справедливість означає “чесність, правильність, незацікавленість, рівність, неупередженість, існування правосуддя, законність, тощо”. Водночас юридичні словники не передбачають окремого визначення справедливості в контексті судового розгляду справ. Однак існують визначення, які описують “справедливість” як “справедливий та неупереджений суд”; також справедливість може означати – такий, що має якості неупередженості та звільнений від необ’єктивності та нечесності, без надання переваги комусь іншому, відсутності особистих інтересів; також у деяких випадках справедливий означає рівність: збалансований; рівний між двома конфліктуючими інтересами.”[73, c.595].

У той же час, коли йдеться про справедливість у галузі здійснення правосуддя, ми маємо визначитися, чи йдеться про справедливість результату судового розгляду (тобто говоримо про справедливість по суті, справедливість результату процесу здійснення правосуддя), чи про справедливий характер процесу здійснення правосуддя. Цілком зрозуміло, що результат кримінального процесу може не бути справедливим, або справедливим не для всіх учасників процесу, а сам результат процесу може бути навіть не завжди правосудним. У такому випадку справедливість стає не реальною категорією, що може застосовуватись до процесу здійснення правосуддя, а категорією номінальною, більш філософською чи теоретичною [161, c.95]. Тому результат не може слугувати критерієм оцінки справедливості здійснення правосуддя. Однак без будь-яких заперечень кримінальний процес вимагає відповідності загальновизнаним нормам здійснення правосуддя у кримінальних справах. Тому відповідність розгляду кримінальних справ процесуальним нормам можна вважати наявністю справедливості при здійсненні правосуддя.

Обговорюючи питання існування концепції процесуальної справедливості під час здійсненні правосуддя, можна виділити два її елементи, один з яких належить до континентальної правової традиції, а інший скоріше належить до англо-саксонської правової традиції. Англо-саксонська правова традиція зосереджується на справедливості самого процесу, оскільки в природі цієї традиції є розуміння того, що сторони є саме тими суб’єктами, для яких були створені й існують процесуальні норми. І якщо процесуальними нормами надається будь-яка перевага одній стороні над іншою, це може призвести до винесення незаконного, неправосудного рішення. Тому сама наявність процесуальних норм має врівноважувати становище сторін стосовно доведення своєї позиції та наведення аргументів. Таке розуміння справедливості процесу збігається з традиціями англо-саксонської системи, системи змагального судового розгляду. Водночас континентальний процес зосереджується на загальній справедливості діяльності системи здійснення правосуддя, де значною мірою увага приділяється законній діяльності державних органів, органів здійснення правосуддя та механізму застосування закону.

Існування цих двох елементів у концепції права “справедливого судового розгляду”, передбаченого статтею 6(1) Європейської конвенції з прав людини, підтверджує, що обидві системи мають тенденцію до зближення розуміння процесу здійснення правосуддя, і особливо це стосується континентальної правової системи, яка інтегрувала своє розуміння концепції справедливості судового розгляду в єдину загальну концепцію. Обидва розуміння та підходи правових традицій Європи до концепції справедливості судового розгляду є взаємодоповнюючими та корисними для повного розуміння інституту “права на справедливий судовий розгляд”.

Ґарантія справедливого судового розгляду є однією з найбільш відомих ґарантій, вироблених у рамках Конвенції про захист прав людини. Публічність, притаманна цьому праву, надає можливість стверджувати, що це є однією з найбільш важливих та фундаментальних норм Конвенції про права людини. Без існування цієї норми не існувало б і загальноєвропейських критеріїв та стандартів здійснення правосуддя судами.

Основою діяльності Європейського суду з прав людини з питань Конвенції є такий критерій: “... щодо справедливості, то набагато простіше сказати, що не є справедливістю” [161, c.50]. Цією фразою можна описати всю діяльність Суду, пов’язану з вирішенням справ про порушення “права на справедливий судовий розгляд”. Ідеологією суду є встановлення фактів порушення права на справедливий судовий розгляд, викриття несправедливості судових розглядів. Також у своїй діяльності Суд намагається дотримуватися принципу запобігання визначення того, що є несправедливим. Однак Суд, у свою чергу, не розглядає питання, пов’язані з обставинами у конкретних справах щодо суті.

Що ж таке справедливий судовий розгляд згідно з практикою суду за статтею 6(1) Конвенції про права людини? Говорячи про право на справедливий судовий розгляд, Ван Дейк зосереджує увагу на процесуальних гарантіях забезпечення належного розгляду справ згідно з Конвенцією про права людини. Правильним також буде порівняти концепцію права на справедливий судовий розгляд із концепцією “належного процесу” (due process) англосаксонського права. Однак, звертаючи увагу на формулювання самої статті 6, слід зазначити, що нею виділяються прямо передбачені гарантії справедливого судового розгляду справ, хоча окремою категорією можуть вважатися елементи справедливого судового розгляду, вироблені прецедентами Суду.

Право на справедливий судовий розгляд може також вважатися lex generali по відношенню до lex specialis пунктів 2 та 3 статті 6, що встановлює загальний принцип процесуальної справедливості під час розгляду справ. Отже, якщо судовий розгляд не відповідає критерію загальної справедливості (overall fairness of the proceedings), то він не може вважатися справедливим.

Елементи права на справедливий судовий розгляд можуть бути класифіковані на дві групи відповідно до їх природи:

1) ті елементи, що безпосередньо передбачаються статтею 6 Конвенції про права людини (справедливе слухання, публічне слухання, слухання незалежним та неупередженим судом, у межах розумного часу, судом, створеним відповідно до закону);

2) елементи, що безпосередньо не передбачені Конвенцією, але були вироблені практикою Європейського суду з прав людини з цього приводу (право на доступ до суду, слухання справи у присутності особи, рівність сторін, змагальність сторін, вимоги щодо доказування у справі, свобода від самообвинувачення, вимоги щодо отримання обґрунтованого рішення у справі, пропорційність покарання, право на захист, право на розгляд справи судом присяжних, право на відмову від дачі свідчень, інші вимоги).

Однак вимога “справедливості” сама по собі надає можливість вибрати ключові елементи або аспекти загального стандарту справедливості процесу розгляду справи. Цими ключовими елементами можуть вважатися: рівність сторін (справедливий баланс), змагальність процедури, видимість здійснення правосуддя, ефективна участь у процесі розгляду справи (адекватне та правильне використання права на захист), швидкий розгляд справи (justice delayed is justice denied). Усі ці вимоги (елементи) можуть вважатися такими, що походять від змагальної / обвинувальної правової традиції, однак це не завжди може вважатися правильним.

Отже, концепцію “права на справедливий судовий розгляд” можна визначити так: “... попри те, що ідея права на справедливий судовий розгляд є досить часто застосовною, ідея “справедливості” судового розгляду не повинна сприйматися буквально, у тому сенсі, що має існувати “поле, на якому існують рівні можливості сторін, передбачені принципом змагальності [63, с.63-64]”, в якій виграє найкраща у справі сторона. Ця аналогія вважається “неминучою” в англо-американській системі судового розгляду, в якій метою є не віднайдення істини, а вибір найкращого з двох аргументів, застосовного до доктрини ваги доказів у справі. Що саме означає справедливий судовий розгляд, залежить від вибору між інквізиційною системою віднайдення істини у справі та змагальним слуханням справ” [63, с.51]. При цьому національні суди зобов’язані проводити належний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами, без упередженості, вирішуючи, чи є вони відповідними до винесеного рішення [157, с.42]. Винесення рішення на основі явно свавільного і безвідносного до справи встановлення фактів може вважатися порушенням права на справедливий судовий розгляд [144, c.50].

Чи можна вважати справедливим винесення обвинувального вироку за умови визнання вини обвинуваченим? Угода про визнання вини як скорочена та спрощена форма розгляду кримінальних справ не передбачає наявності всього процесу слухання справи в суді. Відповідно до цієї процедури неповного судового розгляду з’ясовується питання добровільності та справжності волевиявлення особи стосовно визнання нею своєї вини у вчиненні злочину. У зв’язку з цим під час слухання справи про визнання вини не застосовуються всі процесуальні гарантії, передбачені для повного судового розгляду. Зважаючи на те, що Європейська конвенція з прав людини встановлює необхідність існування, як це зазначалося вище, процесуальної справедливості та справедливості діяльності органів держави, то постає питання, чи можна вважати процесуально справедливим рішення суду, винесене на основі визнання вини особою? Питання, що виникає, непросте: воно пов’язане з проблемою визначення порушення Конвенції про права людини за відсутності дотримання всіх процедур, передбачених для розгляду кримінальних справ: публічності, змагальності, рівності сторін під час судового розгляду тощо. Слід врахувати те, що процедура укладання угоди про визнання вини може відбуватися у відповідності з вимогами та згідно зі стандартами захисту прав людини, передбаченими Європейською конвенцією з прав людини. Більш того, процедура угоди про визнання вини може відповідати стандартам Конвенції щодо права на справедливий судовий розгляд та бути з цієї точки зору досить легітимною процедурою.

При співставленні та співвідношенні концепції справедливого судового розгляду та інституту угоди про визнання вини можна дійти висновку, що угода про визнання вини може відповідати вимозі забезпечення “справедливості” під час судового розгляду кримінальних справ. Тому, розглядаючи питання впровадження такої процедури в кримінальний процес України, слід зважати на те, що її існування в рамках правової системи України не порушуватиме міжнародні зобов’язання України і навіть, більш того, відповідатиме загальним тенденціям гармонізації процедур розгляду кримінальних справ в Європі та рекомендаціям Ради Європи стосовно застосування спрощених та скорочених процедур судового розгляду з метою зменшення навантаження на судові та правоохоронні органи держав-членів Ради Європи.

Оскільки в національних судових системах не існує великої кількості прецедентів, де йдеться про угоду про визнання вини, ці питання, пов’язані з відповідністю відмови від права на справедливий суд, лише частково порушувалися в прецедентній практиці Європейського суду з прав людини. Однак такі проблемні питання, як право не обмовлювати себе [177] та питання застосування покарання за нетяжкі злочини [185], а також питання, пов’язані з transactie [172], розглядалися Європейським судом з прав людини. Питання викриття доказів обвинувачення захистом певною мірою тлумачилися у рішенні Європейського суду з прав людини у справі Едвардс проти Сполученого Королівства [174]. Європейський суд з прав людини має досить велику кількість прецедентів, де частково розглядаються подібні питання, в основному пов’язані з відмовою від прав, передбачених Конвенцією. Певною мірою це стосувалося й відмови від права на справедливий судовий розгляд, також у випадках укладання угод про визнання вини. Саме існування угоди про визнання вини може вступати у певну суперечність із правом не обмовлювати себе (рішення Суду у справі Барбера, Месеке і Хабардо проти Іспаніі) [169], про що йшлося також у справах Мюррей проти Сполученого Королівства [184] та Сандерс проти Сполученого Королівства [186]. У цих справах Суд постановив, що право не визнавати себе винуватим є складовою частиною права на справедливий судовий розгляд кримінальних справ. Непряме посилання на угоду про визнання вини міститься у посиланні на необхідність існування “справедливого та публічного слухання” загалом та стосовно права не бути підданим дискримінації (обґрунтовано відмовляти або вирішувати позитивно питання, пов’язані з угодою про визнання вини по відношенню до різних підсудних), гуманно та справедливо поводитися з обвинуваченим [73, c.291-292]. Виходячи із загального змісту статті 6 та практики Суду по цій статті, деякі автори стверджують, що угода про визнання вини суперечить положенням Конвенціі. Насправді це не так. Угода про визнання вини широко застосовується в судочинстві європейських держав та є звичайним законним інститутом кримінального процесу. Принципи стосовно права на справедливий судовий розгляд, передбачені Конвенцією, яка діє відповідно до доктрини “живого юридичного документу, що має відповідати та тлумачитися відповідно до вимог часу”, можуть бути застосовані досить гнучко і до такого інституту кримінального процесу, як угода про визнання вини.

У справі М.Х. проти Сполученого Королівства [181], що стосувалася проблеми застосування клопотання про визнання вини як судового доказу під час розгляду справи, Європейська комісія з прав людини 17 січня 1997 року винесла рішення, яким довела основний принцип своєї діяльності, який ґрунтується на тому, що прийнятність доказів насамперед регулюється нормами внутрішнього права. Головним чином прийнятність та оцінювання доказів є справою національних судів. Відповідно до Конвенції, завдання Комісії полягало у з’ясуванні, чи було провадження у сукупності справедливим. Більш того, розглядаючи подання заявника в цілому, Комісія не знаходить у справі процесуальних недоліків, які б робили провадження у кримінальній справі, включаючи юридичну оцінку заявленого клопотання про визнання вини, у сукупності несправедливими для цілей статті 6”.

У справі Р.О. проти Сполученого Королівства [189] заявник скаржився на те, що йому було відмовлено у розгляді його справи судом присяжних; питання щодо його вини вирішувалось не на підставі посилання на докази щодо того, чи вчинив він злочин, а посиланням на події довкола його початкового клопотання про визнання вини; його було засуджено на підставі визнання вини, яке він не мав можливості оскаржити, проте судовий вирок було ухвалено з посиланням на те, що він заперечував вчинення злочину; його було засуджено до довічного ув’язнення без надання можливості перегляду справи на підставі неоднозначного клопотання про визнання вини, а отже, висунуту проти нього версію не було доведено (пункт 2 статті 6); він не міг захищатися від пред’явленого обвинувачення через відмову йому у дозволі змінити своє клопотання (пункт 3(а) статті 6); він не міг допитати свідків, які свідчили проти нього (пункт 3(d) статті 6). Заявник був представлений адвокатом аж до подання клопотання про визнання вини 4 січня 1991 року, а заяву про дозвіл змінити своє клопотання (після того, як він змінив свого представника) він подав 18 жовтня 1991 року. Суддя першої інстанції детально вивчив обставини, які призвели до внесення заявником клопотання про визнання вини, як це добре видно з рішення Апеляційного суду, та постановив рішення, що це клопотання було недвозначним та добровільним. Отже, він не дозволив змінити клопотання. Апеляційний суд уважно вивчив підхід судді першої інстанції до цього питання і нагадав, що суддя мав дискреційне право на дозвіл змінити клопотання, але надав перевагу доказам, які було подано попередніми представниками заявника, а не тим, які надав сам заявник. Апеляційний суд погодився, що суддя заслухав усі матеріали, необхідні для вирішення справи, і постановив рішення, що він “провів провадження у справі блискуче”. Таким чином, Комісія не визнала порушення статті 6 (1) Конвенції під час розгляду справи і своїм рішенням від 11 травня 1994 року визнала заяву неприйнятною.

У рішенні стосовно прийнятності від 26 вересня 2002 року у справі Чоклі проти Сполученого Королівства [170] заявник довів, що розгляд його апеляції Апеляційним судом був по суті помилковим та несумісним зі статтею 6 Конвенції, оскільки суд не повертався до клопотання про визнання вини і звертав увагу на вимоги “безсумнівності” засудження, а не на принцип справедливості під час перегляду ролі, яку відіграли плівки з доказами у судовому розгляді його справи. Суд дійшов висновку, що “хоча вимоги “безсумнівності” та справедливості дійсно є неоднаковими”, ... Суд погодився з думками суддів національних судів, що на практиці вони певним чином частково збігаються. Хоча на цій позиції наголошувалося у рішеннях, прийнятих після подання заявником апеляції, вона означала, що підхід Апеляційного суду не виключав автоматичної можливості перегляду тієї частини апеляції, в якій заявник визнав свою вину. Така позиція не застосовувалася, коли визнання вини базувалося на помилці або було зроблено без наміру визнання справедливості обвинувачення у вчиненні злочину. Не застосовувалась ця позиція і там, де ухвала, що призвела до клопотання про визнання вини, юридично унеможливлювала для підсудного його захист з точки зору доказового права. У цій справі Апеляційний суд визнав, що клопотання заявника про визнання вини було добровільним та свідомим, зауважуючи, що у своєму клопотанні про пом’якшення покарання адвокат погодився з фактами, що становили злочин. Твердження заявника про те, що його клопотання про визнання вини не містило у собі конкретного визнання участі у вчиненні злочину, не переконало Суд. Більш того, рішення судді не заважало заявникові продовжити свій захист, наприклад, оспорюючи відповідність або важливість плівок та залишаючи рішення за журі присяжних із наступною апеляцією до Апеляційного суду, навіть у разі засудження. За цих обставин Суд вважає, що рішення Апеляційного суду, яке врахувало клопотання заявника про визнання вини у висновку, що заявник не мав підстав для скарги щодо судового розгляду, не виявило жодної несправедливості щодо заявника. У будь-якому разі, незважаючи на добровільний характер клопотання про визнання вини, Суд провів для себе перевірку справедливості прийняття до розгляду поданих суду плівок і дійшов такого самого висновку, що і суддя суду. За цих обставин Суд погоджується, що судовий розгляд та апеляція відповідали вимогам статті 6(1) Конвенції. Він хотів би зауважити, що використання у суді матеріалів, отриманих без належної законної підстави або незаконними засобами, як правило, не порушуватиме встановлений статтею 6 стандарт справедливості там, де існують належні процесуальні гарантії, а характер та джерело доказів не піддаються сумнівам, або не були здобуті шляхом тиску, примусу або обману, які робили б посилання на такий матеріал несправедливим під час висунення обвинувачення у кримінальній справі.

У рішенні від 10 вересня 2002 року по справі Льюїс проти Сполученого Королівства [180] Суд послався на справу Чоклі та постановив таке рішення у цій справі: “Суд зазначає, що адвокат заявника повідомив останнього про відсутність підстав для апеляції з тієї причини, що суддя видав би наказ про розкриття будь-якого матеріалу, який міг би допомогти захисту. Але адвокат не повідомив заявника, що за даних обставин, згідно з англійським законодавством, після клопотання про визнання вини подати апеляцію буде неможливо. Проте у грудні 1997 року, через рік після засудження заявника, Апеляційний суд у справі Чоклі постановив рішення, що апеляція може подаватися після визнання вини лише у разі несправедливості винесеної ухвали, яка позбавила засудженого можливості уникнути засудження на законній підставі. В іншому рішенні щодо прийнятності від 22 жовтня 2002 року у справі Хевітсон проти Сполученого Королівства [179] Суд дійшов висновку, що “...незважаючи на те, що можна зазначити, що оскаржуваний матеріал у цій справі фактично був єдиним доказом проти заявника, а визнання вини заявником пропонувалося лише на підставі ухвали судді, що доказ має бути прийнято, цей елемент не є визначальним чинником. Заявник довів, що з цих підстав розгляд його заяви Апеляційним судом був у корені помилковим, оскільки він не повертався до клопотання про визнання вини і зосередив увагу на вузьких вимогах “безсумнівності” засудження, а не на вирішальному принципу справедливості у перегляді ролі, яку під час судового розгляду відіграли плівки з доказами. За цих обставин Суд вважав, що рішення Апеляційного суду, яке враховувало клопотання заявника про визнання вини у висновку, що не було підстав для розгляду скарг заявника стосовно судового розгляду, не виявило жодної несправедливості щодо заявника і не позбавило апеляційну юрисдикцію ефективної ролі у перегляді судових рішень.

У рішенні у справі Хол проти Сполученого Королівства від 19 лютого 2002 року [178] Суд дійшов висновку, що після прийняття суддею Суду Корони ухвали про розкриття доказу заявник подав клопотання про визнання вини у вчиненні злочинів, в яких його було обвинувачено, і таким чином не використав повністю внутрішні засоби захисту, не подавши заяви на підставі розділу 78 Акту про поліцію та докази у кримінальних справах (PACE) та/або щодо зловживання процедурою. У цій справі Суд наголосив, що також було б необхідно, нарешті, нагадати захистові про зміст розділу 48 [270]. Цей розділ передбачає знижку покарання за вироком на підставі клопотання про визнання вини. Європейський суд не погодився з заявником, що це зауваження судді спричинило надзвичайно сильний тиск на обвинуваченого з метою примусити його визнати вину. Суд також не вважає, що це зауваження свідчило про ігнорування суддею принципу презумпції невинуватості. Воно щонайбільше дозволило заявникові зробити свідомий вибір щодо відкритих перед ним можливостей. Щодо скарг заявника з приводу ненадання йому правової допомоги, Суд зазначає, що заявник визнав себе винним у пред’явлених йому обвинуваченнях, а, отже, може вважатися винним у винесеному обвинуваченні. За таких обставин не було підстав для подання апеляції проти засудження, а інтереси справедливості не вимагали надання правової допомоги.

У справі Сноудон проти Сполученого Королівства [188] та в рішенні Комісії від 12 березня 1998 року заявник скаржився на підставі статті 6 (1) Конвенції, що судовий розгляд справи не був справедливим тому, що обвинувачення приховало суттєвий доказ, і що йому не було надано можливості викликати та допитувати свідків у Суді Корони, що унеможливлювало належну оцінку конкретних обставин справи. Далі він скаржився, що він не міг прийняти обґрунтоване рішення, подаючи клопотання про визнання вини, і його заява не була “безсумнівною та достовірною”. Заявник також скаржився на те, що слухання у Суді Корони та Апеляційному судах не були відкритими. Далі він порушує питання щодо безсторонності заступника судового виконавця Королівського суду на тій підставі, що він спочатку відмовив заявнику у дозволі на апеляцію 29 лютого 1996 року, а потім, 21 березня 1996 року, відмовився надати довідку про те, що існували достатні підстави для подання апеляції. Комісія зазначає, що заявник визнав себе винним за пред’явленими йому обвинуваченнями під час судового розгляду 17 лютого 1995 року. Пізніше він дійсно подав скарги до суду про те, що його клопотання про визнання вини не слід було залишати в силі.

У рішенні у справі Армстронг проти Сполученого Королівства [168] від 16 липня 1997 року заявника було засуджено до 9-річного строку ув’язнення. 15 лютого 1998 року адвокат нібито поінформував заявника про те, що його клопотання про визнання вини не дозволить порушити апеляційне провадження проти засудження. Апеляційний суд виніс рішення у справі Джеффріса & Чоклі, яким постановив, що за звичайних обставин клопотання про визнання вини перешкоджало б апеляції [241]. Заявник звернувся за дозволом на апеляцію проти засудження та вироку після завершення встановленого строку. Йому було відмовлено у правовій допомозі, і він зібрав гроші у друзів та родини для фінансування представництва в Апеляційному суді. 28 січня 1999 року вимогу заявника про надання дозволу на апеляцію проти засудження та вироку після завершення встановленого строку було відхилено суддею Купером та Лордом-суддею Роузом. У рішенні, однак, зазначалося “Нам не подано доказів, аби висувати припущення, що так само визнаючи себе винним, заявник подав клопотання, яке було результатом неправомірного тиску на нього”. Близько 378 днів пройшло після спливу встановленого строку, тепер заявник вимагає дозволу на апеляцію проти засудження. Він представив детальне обґрунтування .... Стрижнем його заяв є те, що ухвала судді ... була помилковою. Він не заперечує своєї участі у вчиненні злочину. Йому було призначено покарання у вигляді 9-річного ув'язнення. Знову заяву було подано через 370 днів після спливу встановленого строку. Жодного переконливого пояснення з приводу такої затримки не було надано. У цьому разі ми погоджуємося з одноособовим суддею, що вирок був відповідним і у принципі, і за строком покарання. Поновлена заява також відхиляється.

У рішенні у справі Фітт проти Сполученого Королівства від 15 вересня 1997 року [176] заявник стверджує, що як доказ він доводив, що його було обмовлено за гроші або через помсту його співобвинуваченим К, який визнав себе винним під час судового розгляду. Він скаржиться, що його співобвинувачений К. зробив 88 заяв і одного разу, першого, його доказ було прийнято як правдивий, і то була ця справа про визнання вини. Наступних два рази, коли його було викликано для надання доказів, його було дискваліфіковано, і він вже не викликався як свідок обвинувачення. Насправді його письмовий доказ або та його частина, з якою захисту було дозволено ознайомитися “у стислому викладі”, було визнано сфабрикованим та фактично повністю неточним. Заявник скаржиться, що, незважаючи на це, обвинувачення піддало його перехресному допиту стосовно питань, які містила ця заява, з якою він не був ознайомлений та про яку абсолютно нічого не знав. Заявник вважає, що нерозкриття повного тексту заяви К. та той факт, що журі присяжних не знало всього про роль інформатора поліції Д.В. та про його участь у справі заявника, робили судовий розгляд несправедливим. З огляду на вищезазначене, Суд оголосив заяву прийнятною.

У рішенні у справі Дуган проти Сполученого Королівства від 14 грудня 1999 року [173] заявник стверджував, що суддя мав вилучити клопотання про визнання вини, які він зробив під час допиту поліцією, беручи до уваги те, що його адвокату не було дозволено бути присутнім на жодному допиті. Суд також зауважував, що, хоч зазвичай стаття 6 вимагає, щоб обвинуваченому було дозволено користуватися допомогою адвоката вже на початковій стадії допитів поліцією, це право, яке викладено у Конвенції нечітко, може піддаватися обмеженням. Далі Суд зауважує, що попередження обвинуваченого про відповідальність, зроблене відповідно до статті 3 Наказу про докази у кримінальній справі, може поставити останнього перед дилемою на початку допиту щодо того, як краще провести свій захист на цьому етапі. Дійсно, у вищезгаданому рішенні у справі Джона Мюррея Суд зауважив, що на підставі Наказу на початку допиту в поліції перед обвинуваченим постає суттєва дилема щодо тактики свого захисту. З одного боку, якщо він обере тактику мовчання, це може призвести до несприятливих висновків згідно з положеннями Наказу. З іншого боку, якщо обвинувачений вирішує порушити мовчання під час допиту, він ризикує зашкодити своєму захисту, неодмінно залишаючи можливість появи висновків, зроблених проти нього. За цих обставин концепція справедливості, закріплена у статті 6, вимагає, щоб обвинувачений мав привілей на допомогу адвоката вже на початкових стадіях розслідування, до заявлення клопотання про визнання вини.

У рішенні у справі Сехмі проти Сполученого Королівства від 6 червня 2000 року [187] Суд постановив, що обставини справи заявника не дозволяють визнати його покарання жорстоким поводженням або покаранням: заявник визнав себе винним у серйозному правопорушенні – змові про виробництво наркотиків, і його було засуджено, коли йому було приблизно 40 років, до дев’яти з половиною років ув’язнення; через визнання себе винним він отримав на одну третину менше покарання, ніж передбачалося спочатку; і він не посилається на жодні особливі особисті обставини, які б у його справі дозволили вважати покарання особливо суворим. Заявник не стверджує, як він і не стверджував в Апеляційному суді, що його покарання було винятковим за британськими строками покарання. Він заявляє, що це покарання було надмірним у порівнянні з тими, які було накладено на його співучасників у Нідерландах. Проте Суд зауважує, що тих осіб було засуджено за діяння, які суттєво відрізнялися від правопорушення, у вчиненні якого визнав себе винним заявник. Заявник також стверджує, що той факт, що голландський обвинувач просив менший строк (шестирічне ув’язнення) для В.Ф. (його голландського співучасника), незважаючи на те, що йому пред'являлося, як стверджувалося, таке саме обвинувачення у змові щодо виробництва “екстазі”, доводить, що його власне покарання на дев'ять з половиною років ув’язнення було надмірним та становило поводження, яке суперечить статті 3. Але навіть припускаючи, що дійсне правопорушення, у вчиненні якого В.Ф. було пред’явлено обвинувачення, і те, у вчиненні якого заявник визнав себе винним, були рівноцінними, заявник не довів дійсної аналогії між чіткими фактами, діями та обставинами, які спричинили пред’явлення відповідного обвинувачення проти кожного з них і які мотивували прохання про призначення конкретного покарання у кожному випадку. Рівень покарання, якого спочатку просив для В.Ф. голландський обвинувач, таким чином, не надає підстави заявникові скаржитися на надмірність призначеного йому покарання. За цих обставин Суд постановляє, що скарги заявника не виявляють такого поводження, яке можна визначити як жорстоке у значенні статті 3 Конвенції. Виходячи з цього, Суд визнав цю скаргу явно необґрунтованою та вочевидь неприйнятною.

У рішенні у справі Кускані проти Сполученого Королівства [171] від 26 червня 2001 року заявник скаржився на те, що ненадання йому перекладача зашкодило справедливості судового розгляду його справи, внаслідок чого він не міг розуміти і стежити за провадженням у суді та оцінити наслідки свого клопотання про визнання вини. Суд визнав цю заяву прийнятною. Суд зауважує, що твердження заявника щодо його неволодіння англійською мовою та його нездатності зрозуміти провадження у справі вперше постало як суттєве питання 4 січня 1996 року, коли його захисник повідомив суд про бажання заявника подати клопотання про визнання вини у пред’явлених йому обвинуваченнях. На прохання адвоката заявника суддя видав розпорядження про присутність перекладача на засіданні з приводу винесення вироку 26 січня 1996 року. Отже, суддю було чітко поінформовано, що заявник має проблеми з розумінням мови. Проте, незважаючи на попередню зацікавленість у забезпеченні розуміння заявником подальшого провадження у справі, могло скластися враження, що суддя дозволив собі бути переконаним упевненістю адвоката заявника у його здатності розуміти мову судового розгляду. Але, на думку Суду, підтвердження необхідності надання заявникові перекладацьких послуг було справою, яку мав вирішити суддя, проконсультувавшись із заявником, особливо після того, як він був занепокоєний труднощами самого адвоката у спілкуванні з заявником. Заявник визнав себе винуватим у пред’явлених серйозних обвинуваченнях, і на нього чекало суворе тюремне покарання. Таким чином, відповідальність за переконання у тому, що відсутність перекладача на слуханні 26 січня 1996 року не перешкодила б повноцінній участі заявника у справі, яка мала для нього вирішальне значення, покладалась на суддю. Основним гарантом справедливості провадження був суддя, якого було чітко поінформовано про реальні труднощі, що могли виникнути у заявника через відсутність перекладу. Враховуючи вищенаведені міркування, Суд доходить висновку про порушення статті 6(1) Конвенції у поєднанні з пунктом 3 (е) статті 6.

У справі Фіндлі проти Сполученого Королівства [175], на думку Суду, пункт 1 статті 6 є чітко застосовним у провадженні у військовому суді, оскільки воно стосувалося визначення покарання Фіндлі на підставі його клопотання про визнання вини у пред’явлених кримінальних обвинуваченнях. Суд зауважує, що офіцер, відповідальний за скликання судового засідання, у силу своїх обов'язків на підставі правил, які застосовувались на той час, відігравав дуже важливу роль до початку слухання справи Фіндлі. Він вирішував, які обвинувачення слід пред'являти і який тип військового суду був найбільш доречним. Він скликав військовий суд та призначав його членів і офіцерів обвинувачення та захисту (див. пункти 14-15 та 36-37 рішення у цій справі). Відповідно до діючих на той час правил, його завданням було надіслати стислий виклад доказів обвинувачеві та судді, й він міг позначити місця, що могли бути неприйнятними. Він контролював присутність на судовому розгляді свідків обвинувачення та осіб, “обґрунтовано запрошених” захистом, його згода була необхідною для того, щоб обвинувач міг погодитись на клопотання обвинуваченого про пом’якшення обвинувачення, і, зазвичай, вона вимагалась для відхилення обвинувачення (див. пункти 38 та 39 рішення у справі). Зважаючи на вищевикладені докази того, що офіцер був залежним від обвинувачення, Суд не має потреби розглядати інші скарги заявника на підставі статті 6 (1), а саме стосовно того, що він не мав “відкритого слухання” судом, “створеним відповідно до закону”. Отже, Суд дійшов висновку про порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

У рішенні у справі МакҐонел проти Сполученого Королівства [182] Суд також зауважує, що у справі Де Хаана суддю, який головував в Апеляційному суді, призначили для розгляду заперечення, за яке він сам був відповідальним. У тій справі, незважаючи на відсутність упередженості або зацікавленості з боку судді, Суд постановив, що побоювання заявника щодо участі судді були об’єктивно виправданими (див. рішення від 26 серпня 1997 року у справі Де Хаан проти Нідерландів). З цього випливає, що було порушено пункт 1 статті 6.

У відомій справі стосовно клопотання про визнання вини, яка згадувалась раніше, Девеєр проти Бельгії [172] Суд визнав порушення статті 6 ЄКПЛ. У цій справі пана Девеєра було обвинувачено у тому, що під час перевірки його магазину було виявлено низку порушень чинного законодавства, і йому було запропоновано виплатити штраф шляхом заявлення клопотання про визнання вини та зробити спробу мирного врегулювання спору, що він і зробив. Таким чином, пан Девеєр відмовився від свого права на справедливий судовий розгляд. Суд також дійшов висновку, що власне відмова від права на справедливий суд не суперечить Конвенції. Однак стаття 6, як це визначив Суд, не передбачає існування обмежень, що можуть суперечити такому делікатному праву, як право на справедливий перегляд рішення про застосування покарання або право на оскарження цього рішення. У своєму рішенні щодо прийнятності Комісія дійшла висновку, що заявник визнав себе винним у злочині тільки під загрозою закриття його магазину і таким чином погодився сплатити штраф та запобігти кримінальній відповідальності. Але Суд не може сказати, що ця особа діяла не практично. Загалом Суд дійшов висновку, що право заявника на судовий розгляд, передбачене статтею 6, було обмежене. Отже, було порушено статтю 6 Конвенції.

Попри все, положення статті 6 тлумачаться Судом так, що вони можуть поширюватися, крім повного судового розгляду, також і на інші інститути кримінального процесу, у тому числі на інститут спрощеного судового розгляду кримінальних справ. Однак досить важко вирішити, яким саме чином можна ставитися до “угоди” в контексті статті 6 Конвенції. Особливо це стосується права подавати клопотання про визнання вини та вступати в угоду про визнання вини, які неформально не визнані частиною права “на судовий розгляд”, але скоріше є похідним правом, або правом “негативного” характеру, тобто відмовою від права на повний судовий розгляд. Однак клопотання про визнання вини та угода про визнання вини можуть досить вдало співіснувати в рамках права на справедливий судовий розгляд згідно з Конвенцією. Звернемо увагу на те, що на початку обговорення умов “угоди” прокурор ще не пред’являв формальне обвинувачення особі, а попередні варіанти клопотання про визнання вини ще обговорюються сторонами з точки зору їх прийнятності, що своєрідно нагадує обговорення умов угоди у цивільному праві [154, c.1909], хоча права та обов’язки, які визначаються під час цієї угоди, не мають обов’язкових наслідків, властивих “правочину”. Але коли формальне обвинувачення проти особи вже пред’явлене особі, “угода про визнання вини” вступає в стадію “визначення кримінального обвинувачення” в розумінні статті 6 Конвенції. З нашої точки зору, це може слугувати основою поширення гарантій справедливого судового розгляду і на угоду про визнання вини. Європейський суд з прав людини певною мірою вже вирішував ці питання. Отже, позитивний прецедент є, він має використовуватися саме для поширення діі Конвенціі на цю частину кримінального процесу, яка часто не досить чітко врегульована законодавством.

На початку розділу зазначалось, що угода про визнання вини частково входить в певні суперечності з основними цінностями змагальної моделі кримінального процесу, зосередженій на захисті людини. Ця модель ґрунтується на таких принципах кримінального процесу, як відповідність процесуального вирішення кримінальної справи процесуальному законодавству, змагальність та рівність сторін, презумпція невинуватості, право відмовитися від надання свідчень проти себе, обов’язок розслідування кримінальноі справи в межах розумного строку та викриття обвинувальних доказів стосовно особи [45, c.58-110]. Угода про визнання вини відповідатиме гарантіям ЄКПЛ, якщо буде враховано її можливі негативні наслідки та буде вжито заходів щодо запобігання їм. “Угода” може вважатися такою, що відповідає принципу “справедливості”, закладеному в статті 6 Конвенції, якщо при її вдосконаленні на процесуальному рівні буде вирішено проблемні питання рівності сторін (рівність можливостей обговорювати клопотання про визнання вини), змагальності процесу (угода має укладатися в результаті змагальної процедури за участю двох сторін, що конкурують між собою, в якій одна сторона зацікавлена у застосуванні до неї м’якшого покарання, а інша не хоче, щоб ця справа розглядалася в суді).

Процес укладення угоди про визнання вини повинен мати певні процесуальні гарантії прозорості та публічності, детально регулюватися законодавством та виконуватися упродовж “розумного строку”. Надання обвинуваченому безкоштовної правової допомоги під час укладання угоди про визнання вини, відмова судді від участі в обговоренні угоди та заборона суддям брати участь у процесі узгодження угоди, закріплення заборони публічного визнання вини та уникнення конфлікту з принципом невинуватості особи мають бути невід’ємною частиною сучасного процесуального інституту угоди про визнання вини. Обвинувальні докази, зібрані обвинуваченням проти особи, мають бути повідомлені обвинуваченому та його захиснику. Інтереси потерпілого також мають урівноважуватися з урахуванням публічної зацікавленості у повному розгляді справі. Обвинувач має довести вину особи поза межами розумного сумніву у тому, що вона вчинила злочин, та переконатися в тому, що обвинувачений не визнав себе винуватим, не будучи таким. Тобто, слід переконатися у тому, що угода укладається з винуватою особою.

У випадку недостатньо обґрунтованого обвинувачення прокурор не повинен вступати в “угоду”, а має відмовитися від подальшого переслідування у справі або продовжити розслідування обставин справи чи направити справу до суду, де будь-які сумніви у вчиненні злочину мають розглядатися на користь підсудного (in dubio pro reo). Незаконний вплив на особу з метою примушування її заявити клопотання про визнання вини у таких формах, як винесення надмірного обвинувачення, має бути забороненим, обвинувачення у вчиненні конкретного злочину має ґрунтуватися на реальних фактичних обставинах справи та доказах, отриманих легітимним шляхом. Такі критеріі, як загальна справедливість процедури судового розгляду кримінальних справ, мають бути застосовані до визначення справедливості угоди про визнання вини.

“Справедливість” судового процесу, передбачена статтею 6 Конвенції, повинна слугувати ще однією гарантією добровільності клопотання про визнання вини та застосування закону до фактичних обставин справи, з метою запобігання свавільності винесеного обвинувального вироку у кримінальній справі, рішення стосовно прийнятності чи неприйнятності, клопотання про визнання вини. За умови, що вищезазначене виконано, сторони повинні мати можливість ефективно скористатися своїм правом на обговорення умов угоди про визнання вини, і таким чином суд повинен додатково гарантувати нагляд за “угодою”, можливість скасування незаконних рішень та запобігання порушенню прав сторін процесу.

Обвинувачений та потерпілий повинні мати можливість контролювати процес узгодження угоди про визнання вини. Якщо обвинувачений приймає рішення не відмовлятися від свого права на повний судовий розгляд справи, він не повинен каратися винесенням надмірного обвинувачення прокурором. Права, від яких відмовляється особа, становлять в основному: право на повний судовий розгляд (зокрема судом присяжних), право не свідчити проти себе, право на оскарження обвинувальних доказів та свідчень у справі тощо. Відмова від цих прав є вагомою втратою для обвинуваченого, якщо він хоче досягти оптимально справедливого та правильного результату і встановлення об’єктивноі істини у справі. Обвинувачений має розуміти, що внаслідок угоди про визнання вини він відмовляється від повної реалізаціі цих прав. Однак навіть у тому випадку, якщо обвинувачений приймає рішення про необхідність вступу в угоду про визнання вини, відповідні гарантії права на справедливий судовий розгляд повинні в будь-якому випадку застосовуватися протягом розгляду клопотання про визнання вини в суді. Процедура угоди про визнання вини має бути доступною, зрозумілою та прозорою для громадськості, а права обвинуваченого мають бути пояснені йому обвинувачем або захисником. Обвинувачений має усвідомлювати наслідки переговорів про визнання вини, йому має бути роз’яснено процесуальні деталі та нюанси клопотання про визнання вини, для того щоб він міг зробити розумний вибір.

У разі необхідності обвинуваченому має бути надано перекладача. Така допомога відіграє велику роль, оскільки обвинувачений може не усвідомлювати проблемні питання і конкретні фактичні чи юридичні деталі, що виникають під час укладання угоди про визнання вини. Без належного надання правової або перекладацької допомоги неможливо сказати, що особа вступила в угоду про визнання вини добровільно, свідомо розуміючи наслідки такої угоди. Право не обмовлювати себе теж має бути реалізовано обвинуваченим, і саме тому йому має бути повідомлено та роз’яснено, які саме права він має в процесі розгляду справи. За будь-яких умов під час розгляду клопотання про визнання вини обвинувачений має вважатися невинуватим у вчиненні злочину, і ця презумпція зберігається доти, доки він не визнає свою вину під час судового розгляду справи та доки його клопотання про визнання вини не буде задоволено судом. Усі ці права мають реалізовуватися незалежно від віку, статі, раси та інших індивідуальних характеристик особи. Інші гарантії угоди про визнання вини: розумний строк вирішення справи на основі заявленого клопотання про визнання вини (обвинувачення може використовувати додатковий строк тримання під вартою як засіб тиску на особу з метою визнання нею вини, а іноді визнання вини в надмірному обвинуваченні), право на звільнення з-під варти до судового розгляду справи, право бути присутнім на останньому судовому слуханні справи та право на останнє слово під час судового розгляду (цей критерій має бути застосовним обов’язково, оскільки в іншому випадку не можна буде визначити, чи дійсно особа добровільно уклала угоду про визнання вини). Право на публічне слухання справи на основі клопотання про визнання вини, крім випадків, передбачених законодавством або за бажанням обвинуваченого повинно бути збереженим. Деяка частина “інквізиційних” елементів і інститутів кримінального процесу має застосовуватися і до угоди про визнання вини з метою приведення її у відповідність з гарантіями захисту прав людини при розгляді клопотання про визнання вини судом. Наприклад, якщо суддя вважатиме, що клопотання про визнання вини було заявлено не у відповідності з законом, він може попросити провести судове слідство у справі, розглянути в суді докази та наявні фактичні дані, може прийняти ухвалу про участь у судовому засіданні свідків, експертів, вивчити обставини заявленого клопотання про визнання вини та перевірити, чи дійсно в діях особи міститься склад злочину, в якому її обвинувачують.

Застосування цих додаткових елементів, що не існують у державах англо-саксонської правової традиціі, до процесу розгляду клопотання про визнання вини призведе до можливості отримання оптимальної справедливості та з’ясування істини у справі. Суд має бути обмеженим у своїх діях не заявами прокурора, а більш формалізованими, заснованими на законі інструкціями стосовно застосування покарання за результатами розгляду клопотання про визнання вини в судовому засіданні, що, в свою чергу, має правильно збалансовуватися з покаранням, що мало б бути призначено за умови повного судового розгляду справи. Такі принципи кримінального процесу, як право не піддавати особу будь-якому неправомірному фізичному або психологічному впливу, катуванню, поводженню, що принижує людську гідність, завжди мають застосовуватися в процесі розгляду кримінальних справ на основі угоди про визнання вини. Угода про визнання вини може мати місце тільки у випадках нетяжких злочинів або певної чітко визначеної категорії злочинів. А загалом максимально можливе застосовне покарання за вчинення таких злочинів не може перевищувати 5-6 років позбавлення волі. У справах про злочини, що караються довічним ув’язненням або справах з суворими кримінально-правовими санкціями, угода про визнання вини не може застосовуватися. У справах великої публічної зацікавленості та у справах про злочини проти окремих об’єктів, що захищаються кримінальним правом і становлять великий суспільний інтерес, питання про угоду про визнання вини не повинно розглядатися, а справа має направлятися на повний судовий розгляд. Пропозиція щодо угоди про визнання вини має виходити радше від захисту, а не від обвинувачення, яке таким чином порушує принцип презумпції невинуватості. Необхідно зважати на те, що обвинувачення має розслідувати справи якомога ретельніше та провести розслідування “поза межами розумної впевненості у тому, що особа є винуватою”. Водночас обвинувачений та його адвокат мають бути поінформованими стосовно можливості заявлення клопотання про визнання вини та спрощеного вирішення справи. Суд в жодному разі не є юридично зобов’язаним дотримуватися умов, висловлених в угоді про визнання вини.

Таким чином, до необхідних вимог щодо угоди про визнання вини входять: з’ясування добровільності та дійсності волевиявлення підозрюваного /обвинуваченого стосовно визнання ним вини у вчиненні злочину. У зв’язку з цим під час слухання справи про визнання вини не застосовуються всі процесуальні гарантії, передбачені для повного судового розгляду. Зважаючи на те, що Конвенція встановлює принцип “процесуальної справедливості” та “справедливої діяльності органів держави” щодо особи, постає питання, чи можна вважати рішення суду, постановлене на основі визнання вини, процесуально справедливим. Однак у разі дотримання всіх процедур, передбачених для розгляду кримінальних справ: публічності, змагальності, рівності сторін під час судового розгляду тощо, угода може відповідати вимогам Конвенції. Більш того, процедура угоди про визнання вини може відповідати стандартам Конвенції щодо права на справедливий судовий розгляд та бути з цієї точки зору легітимною процедурою.

<< | >>
Источник: ПУШКАР ПАВЛО ВАЛЕНТИНОВИЧ. УГОДА ПРО ВИЗНАННЯ ВИНИ У СУЧАСНОМУ КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ: ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВЕ ДОСЛІДЖЕННЯ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ –2005. 2005

Скачать оригинал источника

Еще по теме 3.1. Відповідність угоди про визнання вини міжнародно-правовим стандартам захисту прав людини:

  1. Глава XXXII СПРАВИ ПРО ВИЗНАННЯ АБО ВІДНОВЛЕННЯ НЕОСПОРЮВАНИХ СУБ'ЄКТИВНИХ ПРАВ
  2. Глава XXXIII Справи про застосування встановлених законом заходів щодо захисту прав та законних інтересів
  3. Як правильно в рішеннях суду посилатися на норми Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод і на рішення Європейського суду з прав людини? Як визначається їх автентичність? Приведіть конкретний приклад.
  4. Чи є виключною підсудність справ не про визнання права впасності на нерухомість, а про визнання, наприклад, договору купівлі-продажу нерухомості недійсним, де встановлюються обставини, що призвели до укладення договору, а не обставини щодо неру хомості? Якщо це справи виключної підсудності, то які ще спори належить розглядати за такими правилами?
  5. 74. Процесуальний порядок розгляду судом справ про передачі безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність та про визнання спадщини відумерлою.
  6. ПУШКАР ПАВЛО ВАЛЕНТИНОВИЧ. УГОДА ПРО ВИЗНАННЯ ВИНИ У СУЧАСНОМУ КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ: ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВЕ ДОСЛІДЖЕННЯ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ –2005, 2005
  7. ЗМІСТ
  8. ВСТУП
  9. Розділ 1 СУТНІСТЬ, ВИДИ ТА ЮРИДИЧНА ПРИРОДА УГОДИ ПРО ВИЗНАННЯ ВИНИ
  10. 1.1. Поняття, юридична природа і значення угоди про визнання вини у кримінальному процесі
  11. 1.2. Види угод про визнання вини та етапи їх укладання
  12. 1.3. Учасники угоди про визнання вини
  13. РОЗДІЛ 2 ПОРІВНЯЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА УГОДИ ПРО ВИЗНАННЯ ВИНИ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ ЗАРУБІЖНИХ ДЕРЖАВ*
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -