<<
>>

1.2. Види угод про визнання вини та етапи їх укладання

В американській правничій літературі розрізняються два види угод про визнання вини, насамперед за їх зовнішнім проявом. Передусім угода про визнання вини може бути “явною” (безпосередньо сформульованою в юридичних документах і публічно оголошеною сторонами) та “презюмованою” (сторони дійшли принципової згоди щодо вирішення кримінальної справи на основі угоди про визнання вини).

“Явна” угода передбачає безпосередні переговори між сторонами у справі, кінцевим результатом яких є розроблення умов “угоди”, відповідно до яких обвинувачений визнає певні обвинувачення і отримає конкретне зменшення міри покарання, що буде зрештою застосовано до нього. У випадку “презюмованої” угоди наявна готовність обвинуваченого визнати свою вину на підставі того, що, якщо справу буде передано до суду, до нього буде застосовано суворіше покарання, і сторони презюмують наслідки визнання вини без офіційного оголошення щодо проведення переговорів про визнання вини. Угоди можуть бути усними або письмовими.

Дж.Дресслер (США) розрізняє окремі види “угоди” на підставі “домовленості про заявлення клопотання щодо визнання обвинувачення” (plea bargaining) і “домовленості про призначення міри покарання” (sentence bargaining), внаслідок чого справа може бути припинена за обопільною згодою сторін (dismissal agreement) або може бути прийнята угода щодо зменшення обсягу обвинувачення (charge-reduction agreement). Може бути також досягнуто домовленості стосовно міри покарання, яка передбачає укладання угоди з рекомендацією суду призначити конкретне покарання відповідно до умов “угоди” (sentencing-recommendation agreement або sentencing agreement) [101, c. 406-407]. М.Гейманн (США), Й.Германн (Німеччина) розрізняють “угоди” за предметом фактично укладеної домовленості на основі: 1) зменшення обсягу обвинувачення до обвинувачення у скоєнні одного злочину або скоєнні більш загального злочину, що охоплює склад іншого злочину; 2) зняття додаткових обвинувачень або обвинувачення стосовно інших менш тяжких злочинів; 3) рекомендації прокурора щодо запропонованого виду покарання (штраф, умовне покарання, пробація тощо); 4) рекомендації прокурора стосовно зменшення суворості застосовного покарання (суми штрафу, тривалості строку позбавлення волі) [115, с.43; 113, с.

755, 760-763].

“Угода” може розрізнятися також на підставі таких критеріїв, як час та місце фактичного проведення переговорів щодо визнання вини: досудова угода про визнання вини (рання угода про визнання вини) та угода, що укладається у суді, вже під час судового розгляду.

Дж.Дресслер розглядає питання застосування так званого nolo contendere plea [101, с.405] (заяви щодо відмови від оспорювання пред’явленого обвинувачення) як спеціального типу угоди про визнання вини. Такий вид угоди має теоретичне підґрунтя для застосування в практиці укладання угод про визнання вини, проте він не є широко розповсюдженим.

В “угоді” можна виділити існування таких етапів: а) первісна згода сторін вступити у переговори по визнанню вини, вирішення або встановлення фактичних обставин справи; б) кваліфікація злочину у відповідності з нормами матеріального кримінального права; в) визнання відповідних обвинувачень щодо вчинення злочину; г) досягнення домовленості про застосування обвинувачення в меншому обсязі або зміна обвинувачення та пропозиція стосовно призначення м’якшого покарання; д) передання угоди про визнання вини на затвердження до суду.

Первісні домовленості можуть бути різними: це може бути лише короткий обмін пропозиціями стосовно вступу в переговори про визнання вини або офіційна пропозиція зробити це. Процес переговорів пов’язаний із досягненням домовленості стосовно конкретних умов угоди про визнання вини або обміну обіцянками з обох сторін. Основна обіцянка може полягати в тому, що обвинувачений зобов’язується визнати свою вину у вчиненні злочину, у той час як обвинувачення бере на себе зобов’язання з певних процесуальних питань, наприклад, не заперечувати проти заяв адвоката обвинуваченого у суді, щодо конкретних обставин застосування обраної міри покарання, не вчиняти жодних дій, які б могли зашкодити застосуванню угоди про визнання вини. Зазвичай пропозиція вступити у переговори про визнання вини надходить від прокурора, хоча з етичної точки зору це може вважатися неправильним.

Під час вирішення питань щодо фактів сторони врегульовують усі спірні питання, що випливають з фактичних обставин справи. Дж.Дресслер виділяє цю частину процедури досягнення угоди про визнання вини як стадію домовленості щодо фактів (facts bargaining) [101, с. 406-407].

Кваліфікація злочину може включати логічний процес співставлення фактичних обставин справи з наявними правовими нормами, що стосуються цієї справи. Цей процес передбачає обговорення норм кримінального права, які можуть бути застосовними до фактичних обставин цієї справи, після чого сторони можуть досягти консенсусу щодо складу злочину, вчиненого обвинуваченим, а також щодо обтяжуючих чи пом’якшуючих обставин справи, що фігуруватимуть в угоді про визнання вини після переговорів.

Подальші переговори в рамках угоди про визнання вини зосереджуються на визначенні способу пред’явлення обвинувачення. Цей процес включає обговорення можливості пред’явити обвинувачення у вчиненні іншого злочину або одного зі злочинів, вчиненого обвинуваченим, не включаючи в обвинувальний акт ті з них, що мають більш тяжкий характер. Таке обговорення має на меті дійти обопільної згоди сторін щодо конкретної частини обвинувачення, яке буде основою для майбутнього призначення покарання у суді.

Переговори щодо укладання угоди про визнання вини можуть мати наслідком такі зміни: зменшення обсягу обвинувачення, нове визначення обвинувачення, усунення частини обвинувачення, призначення м’якшого покарання. Усі ці наслідки є корисними для обвинуваченого, тому що можуть частково звільнити його від кримінальної відповідальності. Зменшення обсягу обвинувачення є однією з прерогатив прокурора, що випливає з його широких дискреційних повноважень. Зазвичай, коли розпочинається процес переговорів про визнання вини, проти особи висувається якомога більша кількість обвинувачень у вчиненні різних кримінально караних діянь, з урахуванням усієї сукупності обставин вчиненого злочину, що доводяться наявними фактами, обставинами та доказами у справі, розглянутій прокурором.

Після процедури переговорів про визнання вини прокурор може обмежити обсяг обвинувачення в обмін на визнання обвинуваченим вини в одному з пунктів обвинувачення та його подальшу співпрацю зі слідчими органами або пред’явити обвинувачення не у всіх вчинених ним злочинах, враховуючи їх, проте не включаючи до обвинувального акту. Він може внести певні зміни до обвинувачення на підставі закону, однак при цьому має обирати серед різних складів злочину – corpus juris delicti, дійсно наявних у справі.

Однією з можливостей може бути відмова від обвинувачення в обмін на допомогу та співпрацю обвинуваченого у розслідуванні інших кримінальних справ, що становлять інтерес для обвинувача/прокурора. Рішення про відмову від висунення обвинувачення може бути прийняте у справах про складні злочини з багатьма епізодами, в яких важко знайти свідчення та докази кримінальної поведінки і в подальшому притягнути до кримінальної відповідальності. Це особливо стосується справ організованих кримінальних груп, коли обвинувачення зосереджує свої зусилля на розслідуванні злочинів, вчинених іншими членами цієї групи, особливо з метою розкриття верхівки цієї кримінальної групи, та в справах, де прокурор не може пред’явити підозрюваним обґрунтованого обвинувачення за явним браком доказів. У таких справах обвинувач може надати згоду на відмову від деяких чи навіть від усіх наявних обвинувачень проти конкретного обвинуваченого, якщо той визнає свою вину та допомагатиме у викритті злочинної групи.

Тут розрізняються два можливі шляхи: один з них – це відмова від усіх обвинувачень, а інший – відмова від певних обвинувачень і визнання інших злочинів, що тягнуть меншу відповідальність. За виняткових обставин, коли обвинувачений є дуже важливим свідком або коли прокурор вбачає потребу застосування своїх дискреційних повноважень для того, щоб не допустити судового розгляду цієї кримінальної справи, прокурор може дійти висновку про необхідність повної відмови від усіх пред’явлених обвинувачень.

Переговори щодо міри покарання зазвичай пов’язані з майбутньою пропозицією прокурора при зверненні до суду чи судді, аби було застосовано м’якшу міру покарання. Однак домовленість сторін щодо міри покарання не є обов’язковою для судді. Не є обов’язковим для судді також і будь-яке з рішень, якого дійшли сторони під час процедури укладання угоди про визнання вини. Угода про визнання вини, що в більшості випадків застосовується у змагальній системі кримінального правосуддя, не визнає можливості судового втручання в цей процес шляхом підтримки будь-якої зi сторін. Судді також не дозволяється змінювати суть обвинувачень проти особи, застосовуючи свої дискреційні повноваження [69, c. 50; 70, с.1103].

У більшості випадків обвинувач (прокурор) у федеральній судовій системі, а також у правових системах окремих штатів США вимагає укладання письмової угоди про визнання вини (див. Додаток К “Правило 11” “Федеральних правил судового розгляду кримінальних справ”). Кожне відділення федеральної прокуратури США має стандартну форму “угоди про визнання вини”, яка може певним чином змінюватися з урахуванням окремої справи. Беручи до уваги велику кількість умов, ситуацій та злочинів, що належать до відання федеральних прокурорів, зміни, що вносяться до форми угоди про визнання вини, можуть бути досить суттєвими. Сторони під час узгодження умов “угоди” обговорюють в деталях мову, формулювання окремих положень, використані фрази, додатки тощо. Можна провести своєрідну аналогію з умовами обговорення контрактів у цивільному або господарському праві, оскільки під час обговорення попередніх проектів угоди про визнання вини вивчається досить багато можливих варіантів вирішення правової ситуації, яка завершується підписанням остаточної угоди. Остаточний офіційний документ, що виноситься на розгляд та затвердження суду, називається “клопотання про визнання вини” (guilty plea). І хоча сама письмова форма є необов’язковою, сторони у справі – захист та обвинувачення найчастіше застосовують саме її для того, щоб бути певними у дотриманні іншою стороною взятих на себе зобов’язань.

Якщо сторонами досягнуто згоди щодо умов угоди про визнання вини, вони – обвинувач (прокурор), обвинувачений (та / або адвокат чи представник обвинуваченого) – підписують цю угоду. Суд не є стороною переговорів між сторонами, законом йому забороняється брати участь у встановленні, написанні та обговоренні умов угоди. Така заборона запроваджена з метою запобігання та унеможливлення неправомірного тиску з боку судді. У разі, коли прокурор та обвинувачений (та/або захисник) не можуть дійти згоди щодо умов угоди про визнання вини, то в деяких судових юрисдикціях сторонам дозволяється запропонувати таку процедуру спрощеного розгляду справи, як клопотання про визнання вини, навіть за наявності заперечень, що можуть існувати у обвинувача. Захисник у справі має заповнити спеціальну форму, що відповідно називається “Tender of Plea” (пропозиції щодо вступу до угоди про визнання вини). На цій же формі прокурор зможе визначити свої рекомендації щодо розгляду справи. Обидві сторони повинні мати можливість у такому випадку постати перед суддею, що розглядатиме цю справу, і викласти свої попередні думки, пропозиції та зауваження стосовно вирішення справи. Суддя має широкі повноваження щодо прийняття пропозиції або відмови у розгляді справи шляхом клопотання про визнання вини. Якщо суддя дійде висновку, що умови угоди є неприйнятними, обвинувачений має можливість заявити клопотання на більш пізньому етапі розгляду справи, а пропозиції щодо визнання вини на попередньому етапі не можуть враховуватися судом як доказ вини особи під час розгляду справи судом і вважаються неприйнятними. Відкликання клопотання про визнання вини, особливо після його затвердження на початкових стадіях розгляду справи в суді, не завжди дозволяється, і тому в більшості випадків, якщо клопотання про визнання вини прийнято, обвинувачений має дотримуватися зобов’язань, взятих на себе при внесенні клопотання.

Після завершення роботи над текстом клопотання про визнання вини та його підписання сторонами клопотання передається до суду. При вирішенні питання щодо “прийнятності” угоди федеральний суд керується Федеральними правилами кримінального процесу США (Правило 11) та прецедентними рішеннями Верховного Суду США, що визначають критерії прийнятності угоди. Правила вимагають, щоб клопотання було заявлене з усвідомленням наслідків засудження та правової ситуації у справі, добровільно та без відповідного фізичного чи психологічного тиску чи примусу з боку поліції, адвоката, судді або прокурора [262]. Це зумовлюється тим, що клопотання про визнання вини є відмовою від права на повний судовий розгляд, з усіма належними особі процесуальними правами, передбаченими П’ятою та Шостою поправками до Конституції США. Згідно з П’ятою поправкою до Конституції США обвинувачений має право не обмовляти себе та не давати свідчення проти себе. Відповідно, Шоста поправка до Конституції передбачає право на швидкий судовий розгляд, в якому обвинувачення має довести винуватість особи поза межами розумних сумнівів (beyond reasonable doubts).

Для того, щоб суд адекватно виконав своє завдання щодо перевірки обставин клопотання про визнання вини, він (суд або суддя одноособово, як це буває в більшості випадків) задає обвинуваченому запитання, на які в юридичній літературі найчастіше посилаються як на “plea colloquy” (“запитання стосовно заявленого клопотання про визнання вини”) [262]. Ці запитання задаються особі під час відкритого судового засідання, за участю сторін у справі. Коли обвинувачений заявляє раніше узгоджене з обвинуваченням клопотання про визнання вини, суд має бути поінформованим про сутність обіцянок, які були зроблені обвинуваченням під час узгодження клопотання. Суд має переконатися у тому, що обвинувачення не надавало особі обіцянок, що виходять за рамки закону або за межі повноважень органів обвинувачення. Клопотання про визнання вини може бути визнано конфіденційним, а попередній розгляд справи, що стосується заявленого клопотання, може проходити за зачиненими дверима. Такі рішення приймаються з метою гарантування безпеки обвинуваченого і конфіденційності та незаангажованості кримінального розслідування.

Під час опитування обвинуваченого суддею задаються такі запитання:

1. Чи розумів обвинувачений природу обвинувачень, висунутих проти нього під час узгодження клопотання?

2. Чи був обвинувачений поінформованим про максимальне та можливе обов’язкове мінімальне покарання, що може бути призначене судом за злочин, в якому він визнає себе винуватим?

3. Чи усвідомлює обвинувачений усі важливі вимоги заявленого ним клопотання та чи погоджується з ними?

4. Чи був обвинувачений обізнаним із тим, що суд не є юридично зобов’язаним рекомендаціями обвинувачення стосовно покарання, представленими в угоді?

5. Чи розуміє обвинувачений, що він не матиме права відкликати клопотання, якщо суд не прийме рекомендації стосовно призначення покарання?

6. Чи усвідомлює обвинувачений, що він відмовляється від належних йому конституційних прав, у тому числі від права не визнавати себе винуватим у вчиненому злочині, від права на повний розгляд його справи судом присяжних, від права на перехресний допит та допит свідків проти нього?

7. Чи не є клопотання обвинуваченого результатом застосування фізичної сили, погроз, інших обіцянок?

8. Чи визнає обвинувачений фактичне підґрунтя клопотання про визнання вини: факти, що зумовлюють склад злочину або злочинів, у яких він себе визнав винуватим?

Обвинувачений має довести суду та фактично обґрунтувати свою вину у вчиненні злочину. Якщо суд вважатиме це обґрунтування недостатнім для визнання особи винуватою у вчиненні злочину, він може прийняти рішення про відмову у задоволенні клопотання про визнання вини та призначити слухання у справі. Навіть враховуючи те, що відповідно до процесуального законодавства на суд не покладається зобов’язання приймати таке рішення, суд може провести судове слідство за фактичними обставинами справи разом із прокурором та представником особи. Суд також може звернутися до захисника обвинуваченого із запитаннями стосовно того, чи знає він про наявність обставин, які можуть перешкоджати задоволенню судом клопотання про визнання вини. Захисник має інформувати суд, чи підтримує він заявлене клопотання. Саме захисник має надати відповідні поради обвинуваченому щодо того, що “розповісти” суду стосовно фактичних обставин справи з метою приведення їх у відповідність із формально-юридичною стороною угоди про визнання вини.

Суддя також має поінформувати обвинуваченого про те, що призначене покарання є вищим від рекомендованого покарання, та про можливість відкликання ним його клопотання про визнання вини. Можливість відкликання клопотання про визнання вини існує тільки у випадках передбачення такої юридичної можливості в самій угоди про визнання вини, в якій також має зазначатися, що заявлене клопотання про визнання вини ґрунтується на тій підставі, що суд визнає та затвердить рекомендовану обвинуваченням міру покарання. У більшості справ клопотання про визнання вини не може бути відкликано. Однак судді мають можливість застосувати суворіше покарання, ніж те, що передбачено угодою. Досить часто існує велика розбіжність між тим, що, на думку судді, має бути доречним за конкретних обставин і між тим, що сторони обвинувачення та захисту передбачили в угоді про визнання вини. Суддя має повне право не визнати угоду прийнятною. Навіть у випадку, коли обвинувачений сам виявляє бажання визнати свою вину у вчиненому злочині, коли він прагне заявити про свою винуватість у вчиненому в обмін на те, що він вважає більш привабливим для себе покаранням, і навіть якщо прокурор має бажання застосувати це покарання до особи з будь-яких об’єктивних або суб’єктивних причин, суддя повинен переконатися у тому, що клопотання було заявлено відповідно до певних законодавчо передбачених процедур і погодитися з тим, що обрана міра покарання відповідає обставинам справи та особі обвинуваченого [64, c.6].

Під час призначення покарання на основі угоди про визнання вини в суді також може виступити працівник служби пробації з відповідними пропозиціями щодо застосування до обвинуваченого певного покарання з урахуванням злочину, вчиненого обвинуваченим, та санкцій, що існують у кримінальному законодавстві. Доповідь працівника служби пробації може також містити інформацію, надану стосовно обвинуваченого поліцією, потерпілими та особами, знайомими з обвинуваченим. Суддя повинен мати можливість ознайомитися з досьє, поданим службою пробації, аби з’ясувати, чи розуміє особа мову, якою їй було пред’явлено обвинувачення, та чи має обвинувачений достатній рівень освіти для того, щоб усвідомити наслідки відмови від своїх основних прав. Суддя може запитати обвинуваченого, що для нього означають права, від яких він відмовляється, та чи погоджується він із викладенням фактичних обставин справи, наданим обвинуваченням суду, чи погоджується він із доказами, поданими суду, які підтверджують його вину, та чи визнає він свою вину у вчиненні злочину, в якому його обвинувачують. Обговорення умов клопотання надає судді впевненість у тому, що обвинувачений свідомо, без примусу визнає вину. Таким чином, здатність обвинуваченого розуміти, про що йдеться під час судового розгляду клопотання про визнання вини, стає предметом судового нагляду, а також можливою підставою для подальшого оскарження судового рішення, винесеного на основі клопотання. Після того, як суддя дійде висновку про те, що особа розуміє свої права та заявляє клопотання добровільно, він має вирішити, чи прийняти рекомендоване обвинуваченням та службою пробації покарання i затвердити узгоджене сторонами клопотання.

Працівник служби пробації діє незалежно і не входить до складу державної служби обвинувачення. Але він відіграє не останню роль у тому, що близько десяти відсотків угод про визнання вини в Англії та США не затверджуються судом. Наприклад, якщо суддя вирішує, що в цій справі має застосуватися покарання, пов’язане з позбавленням волі, а угодою це не передбачається, суддя не затвердить угоду, проконсультувавшись із службою пробації. З іншого боку, якщо “угодою” передбачається суворіше покарання (наприклад, більш тривалий строк позбавлення волі), то вона затверджується, навіть за наявності незначних розбіжностей між думкою судді та угодою про визнання вини (узгодженим клопотанням).

<< | >>
Источник: ПУШКАР ПАВЛО ВАЛЕНТИНОВИЧ. УГОДА ПРО ВИЗНАННЯ ВИНИ У СУЧАСНОМУ КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ: ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВЕ ДОСЛІДЖЕННЯ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ –2005. 2005

Скачать оригинал источника

Еще по теме 1.2. Види угод про визнання вини та етапи їх укладання:

  1. 5.2.11. Грубе порушення угоди про працю
  2. Стаття 389-1. Умисне невиконання угоди про примирення або про визнання винуватості
  3. Стаття 401. Розгляд клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню
  4. § 3. Розгляд справ про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою
  5. Як правильно розуміти положення ст. 16 ЦПК щодо недопущення розгляду в одному провадженні вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства? Чи можна за правилами ЦПК, наприклад, розглядати позов про визнання незаконним рішення суб'єкта владних повноважень та про визнання права власності на нерухомість?
  6. Як визначається юрисдикційність та підсудність розгляду клопотань про визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні?
  7. Стаття 132. Зміст угод про перехід права власності на земельні ділянки
  8. ВИКОНАННЯ УГОД ПРО РОЗПОДІЛ ПРОДУКЦІЇ
  9. ПУШКАР ПАВЛО ВАЛЕНТИНОВИЧ. УГОДА ПРО ВИЗНАННЯ ВИНИ У СУЧАСНОМУ КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ: ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВЕ ДОСЛІДЖЕННЯ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ –2005, 2005
  10. ЗМІСТ
  11. Розділ 1 СУТНІСТЬ, ВИДИ ТА ЮРИДИЧНА ПРИРОДА УГОДИ ПРО ВИЗНАННЯ ВИНИ
  12. 1.1. Поняття, юридична природа і значення угоди про визнання вини у кримінальному процесі
  13. 1.2. Види угод про визнання вини та етапи їх укладання
  14. 1.3. Учасники угоди про визнання вини
  15. РОЗДІЛ 2 ПОРІВНЯЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА УГОДИ ПРО ВИЗНАННЯ ВИНИ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ ЗАРУБІЖНИХ ДЕРЖАВ*
  16. 2.1. Угода про визнання вини в державах загальної правової традиції
  17. 2.2. Угода про визнання вини в державах континентальної правової традиції
  18. РОЗДІЛ 3 ЩОДО ДОЦІЛЬНОСТІ ВПРОВАДЖЕННЯ УГОДИ ПРО ВИЗНАННЯ ВИНИ В КРИМІНАЛЬНИЙ ПРОЦЕС УКРАЇНИ
  19. 3.1. Відповідність угоди про визнання вини міжнародно-правовим стандартам захисту прав людини
  20. 3.2. Можливість і доцільність впровадження угоди про визнання вини в кримінальний процес України та її законодавче врегулювання
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -