<<
>>

2.2. Угода про визнання вини в державах континентальної правової традиції

Процедури, подібні угоді про визнання вини, існують у великій кількості держав Європи: Іспанії, Німеччині, Бельгії, Голландії та інших [163, с. 328-342]. Як в Англії та США, так і в європейських державах вони закріплені законодавством, а також більш детально розроблені у судовій практиці. За твердженням К. Ван де Вінґаерта, усі ці процедури можуть вважатися подібними процедурі угоди про визнання вини або належати до так званої “сім’ї процедур” угоди про визнання вини, маючи аналогічну кримінально-процесуальну характеристику, сутність та цілі.

В основному подібні до угоди процедури включають обговорення, що відбувається між сторонами, стосовно зменшення можливих обвинувачень, застосування менш суворого покарання або навіть звільнення обвинуваченого від системи кримінального правосуддя шляхом застосування заходів, пов’язаних з відмовою від винесення обвинувачення у справі (проходження спеціальної медичної програми, кримінально-правові накази, проходження примусового лікування, застосування спеціальних заходів щодо неповнолітніх тощо) в обмін на визнання вини у винесеному обвинуваченні.

Підходи США, Англії та Уельсу до угоди про визнання вини суттєво відрізняються. Передусім угода про визнання вини у державах загального права визнається формально, становлячи “необхідну частину кримінального процесу” [199]. В Англії існування “угоди” не афішується, однак обидві системи загалом розглядають угоду як ефективний механізм кримінального процесу, без якого система здійснення правосуддя у кримінальних справах не зможе активно та ефективно діяти. Королівська комісія з питань кримінального правосуддя (Комісія Рансімана, створена у 1991 році) запропонувала внести зміни у законодавство і запровадити “угоди щодо покарання”, що, на думку Комісії, “було єдиною найбільш ефективною формою судового втручання з метою економії коштів та ресурсів” [146]. Це саме стосується й континентальної Європи. У Франції та Німеччині подібні процедури існують, хоча й без формального визнання [93, с.42], однак в Італії ця процедура часто застосовується та має відповідне юридичне підґрунтя [163, с.105-163, с.223-229].

Німецька система кримінального процесу (навіть сама назва німецькою – “informelle abschprachen”, неформальна домовленість) свідчить про наявність таких явищ [163, с. 157-158]. Те саме стосується існування скорочених процедур “pattegiamento” або “applicazione della pena su richiesta delle parti” в італійському кримінальному процесі, що страждає від невиправданої тривалості розгляду кримінальних справ [104, с.136]. Широко визнана процедура “transactie” застосовується у Бельгії виключно до конкретного виду кримінальних правопорушень, зокрема до злочинів у галузі оподаткування [163, с.295]. Прокуророві надається велика свобода дій під час процедури “transactie”, однак те саме відбувається й у Нідерландах [159, с. 227-228].

Основною спільною рисою цих процедур є низький рівень їх правового регулювання і, отже, недостатній рівень “видимості та прозорості” на досудових стадіях кримінального провадження в Італії. Досить своєрідним є те, що угоди про визнання вини регулюються так званим “гнучким правом”, у деяких державах, – в тому числі змагальної традиції, – Правилами поведінки адвокатів та прокурорів [257].

Маючи ті самі риси, процедура вирішення кримінальних справ на одному й тому ж рівні має ті самі проблеми: перевищення дискреційних повноважень прокуратурою, слабку процесуальну позицію невинуватої особи, відсутність формальної позиції потерпілого під час розгляду справи та представництва його інтересів, участь суду в процедурі укладання угоди про визнання вини.

Висновок, якого можна дійти, розглядаючи проблеми існування різних процедур вирішення кримінальних справ, полягає в тому, що угода про визнання вини як одна з альтернатив повного судовому розгляду кримінальних справ тільки розвивається та починає набувати певної процесуальної та правової форми. З метою її детальнішої розробки та конкретного законодавчого забезпечення необхідно насамперед урегулювати дві необхідні вимоги до угоди про визнання вини: доступність правової допомоги під час укладання угоди (участь захисника має бути забезпеченою у будь-якому випадку) та винесення рішення стосовно угоди про визнання вини судами обов’язково під час публічного слухання. Суд повинен завжди мати можливість дотримання процесуальних стандартів під час прийняття угоди та перевірити, чи не перевищує межі своїх повноважень прокурор, чи добровільно було заявлено клопотання. Суд повинен також урахувати інтереси інших сторін у справі (зокрема потерпілого, а також вирішити питання щодо наявності публічного інтересу і забезпечення інтересів правосуддя у вирішенні справи шляхом повного судового розгляду), винести рішення щодо застосовного покарання і не обов’язково на основі заявленої прокуратурою рекомендації. Завжди повинна існувати можливість адміністративного або судового перегляду рішення щодо угоди про визнання вини. У такому випадку “угода” наблизиться до спрощеного судового розгляду справи, що надаватиме більше застережень її правомірності та легітимності. Однак надання більших гарантій може зашкодити ефективності та швидкості розгляду кримінальних справ порівняно з первісним варіантом угоди про визнання вини. Але у будь-якому випадку завжди існуватиме “єдність та боротьба протилежностей” у співвідношенні: кількість – якість, при цьому доцільно обрати найкраще – розумна кількість при достатній швидкості розгляду кримінальних справ.

На початковій стадії кримінального провадження перші форми переговорного правосуддя з’являються вже на етапі поліцейського розслідування. Результатом протистояння сил правопорядку та потенційного злочинця, іноді в присутності потерпілого, є за певних умов (реституція, відшкодування збитків, обіцянка доброї поведінки, надання інформації тощо) угода, яка набуває форми “призупиненого втручання” (intervention suspendue). Таке перше коло переговорного правосуддя є, безсумнівно, з кількісної точки зору найбільш об’ємним, але з точки зору якості – зовсім невизнаним. Воно є цілком неформальним, невидимим, іноді навіть залишається невисловленим, оскільки не існує якоїсь спеціальної характеристики для визначення того правосуддя, що відбувається у поліцейському відділку, правосуддя повсякденного життя. До того ж воно порушує два складних питання: стосовно нерівності сторін та законності угоди.

У випадку, коли порушення кримінального переслідування залежить від скарги потерпілого (стосовно образи, дифамації, злочину проти честі та гідності особи), М.Чіаваріо констатує наявність в кримінально-процесуальному праві Італії можливості попередньої позасудової угоди одразу після подання скарги [85, с.27]. Іноді навіть існують “законні підстави” (ouvertures legales) для початку переговорів під час самого процесу. Щодо правопорушень, переслідування яких починається за скаргою потерпілого, la remissione della querella (відмова від скарги), може мати як наслідок припинення кримінального переслідування (в італійському кодексі йдеться про припинення правопорушення), за умови, якщо є згода ймовірного правопорушника (ст. 152 КК Італії) [267]. З цього моменту прокуратура може розпочати процедуру офіційного примирення між заявником та обвинуваченим з метою досягнення угоди (ст.

564 КПК Італії). Хоча ця процедура має досить специфічний характер, необхідно зважати на дуже значний елемент “приватності” процесу, який вона містить [266].

У рамках політики прокуратури щодо припинення провадження у справах (classement) різні форми припинення (interruption), призупинення (suspension), переривання (interruption) розслідування стають дедалі більш поширеними у багатьох державах та передбачають досягнення угоди між заінтересованими сторонами. Йдеться про формальні або неформальні процедури, які можна віднести до припинення кримінального провадження за умови дотримання певних вимог або до процедури медіації.

У державах, які підпорядковуються принципу законності кримінального переслідування, такі переговорні процедури “акліматизуються” краще, ніж у державах, де домінує принцип доцільності кримінального переслідування, хоча це мало б бути навпаки. Нарешті метою переговорних процедур, які впроваджуються на рівні кримінального розслідування, є пошук проміжного рішення між припиненням кримінального переслідування та його продовженням.

У Бельгії Закон від 10 лютого 1994 року, який встановлює процедуру медіації стосовно кримінальних справ, передбачає, що “королівський прокурор може викликати правопорушника (підозрюваного у вчиненні правопорушення або auteur de l’infraction), та, у випадку, якщо правопорушення не видається йому таким, що може потягти за собою виправне тюремне ув’язнення понад двох років або більш суворе покарання, запропонувати йому компенсувати (відшкодувати) або усунути збитки, спричинені правопорушенням. У разі необхідності королівський прокурор викликає також потерпілого та організовує медіацію щодо відшкодування збитків та способів відшкодування” (ст. 216ter КПК Бельгії). Отже, предметом медіації є питання щодо відшкодування збитків та умов відшкодування. У цьому випадку йдеться про одне з положень цього закону, яке може бути кваліфіковано як медіація, оскільки інші положення є лише новими формами примирення потерпілого з обвинуваченим (transaction), які дозволяють прокуророві запропонувати інші умови, ніж добровільна сплата певної суми грошей, зокрема відшкодування шкоди, спричиненої правопорушенням, медичний нагляд або лікування (якщо правопорушення було вчинено внаслідок алкогольної, медикаментозної чи наркотичної залежності), виконання суспільно–корисних робіт. Цікавим є змішаний характер цих суспільно–корисних повинностей. У рамках процедури медіації вони не розцінюються ні як покарання, ні як пробаційні заходи; а є “специфічними умовами припинення кримінального провадження ”.

Вивчення підготовчих робіт стосовно нижченаведеної процедури дозволяє побачити в ній риси переговорів: “Вона (процедура) полягає в тому, що королівський прокурор може викликати потерпілого одночасно з обвинуваченим, або викликати потерпілого в інший момент, стати посередником між потерпілим та обвинуваченим з метою досягнення угоди. Беручи безпосередню участь у процесі переговорів, Королівський прокурор не може виконувати функцію арбітра, але він виступає посередником. Отже, він має дотримуватися суворого нейтралітету. Він не повинен здійснювати вплив на рішення сторін або намагатися переконати потерпілого погодитися на компенсацію. Кожна сторона може користуватися послугами адвоката, але представленим адвокатом у процесі переговорів може бути лише потерпілий”. Отже, навіть якщо протягом медіації між адвокатами не було досягнуто угоди, королівський прокурор може лише зробити висновок, що умови для прийняття рішення під час медіації були неадекватними. Практика медіації, яка набула чинності з 1 жовтня 1994 року, дозволить у подальшому застосовувати це нововведення. У Бельгії система клопотання про визнання вини не застосовується, оскільки згідно з принципом бельгійського кримінального процесу добровільне визнання обвинуваченим своєї вини не звільняє суд від необхідності доведення вини.

У французькому кримінальному процесі також не застосовується система клопотання про визнання вини. У своїй попередній доповіді Комісія з питань реформи судочинства з кримінальних справ та прав людини у Франції зазначає, що така система викликає дуже серйозні заперечення. Проте Комісія вважає, що було б бажано, якби “вибір обвинуваченого щодо визнання себе винуватим або невинуватим враховувався в процесі, суб’єктом якого він є”. Отже, Комісія висунула пропозиції стосовно прискорення здійснення правосуддя [269]. У Франції застосування медіації до кримінальних справ було запроваджено законом №93-2 від 4 січня 1993 стосовно реформи кримінального процесу (ст. 6), який призвів до зміни статті 41 Кримінально-процесуального кодексу. У рамках принципу доцільності кримінального переслідування закон надає прокурору третю можливість: прийняти рішення стосовно продовження кримінального переслідування або стосовно припинення справи або ж відтепер він має можливість застосувати медіацію (ст. 41). Навіть якщо в тексті закону ніщо не забороняє прокурору бути медіатором, у будь-якому випадку процедура медіації має здійснюватися за згодою обох сторін (потерпілого та правопорушника). Сторони мають бути чітко поінформованими про їхні права та про правове визначення медіації як рішення про припинення кримінального переслідування, яке ніколи не є остаточним і не перешкоджає в подальшому порушенню кримінальної справи з можливим поданням цивільного позову [269].

Застосування таких процедур невпинно поширюється в практиці багатьох європейських держав. У залежності від того, про яку площину йдеться (горизонтальну або вертикальну), переговори відбуваються лише на одному рівні, рівні досудового розслідування, або на двох рівнях: досудового розслідування та судового розгляду. Рекомендація R (87) 18 Ради міністрів Ради Європи про спрощення правосуддя з кримінальних справ від 18 вересня 1987 року, безперечно, відіграла надзвичайно важливу роль у цьому питанні (див. Додаток “Ж”). У цій Рекомендації процедура угоди про визнання вини (guilty plea) розглядається в перспективі як засіб прискорення здійснення правосуддя. Оскільки обвинувачений добровільно визнає себе винним, він не повинен тривалий час залишатися в невіданні стосовно міри покарання. У такому випадку необхідно спростити процесуальні норми. Таке спрощення стосується переважно питання щодо доведення фактів, в якому немає потреби, що надає правосуддю подвійну перевагу: по-перше, це дозволяє “розвантажити” органи досудового розслідування, слідчі органи та суди, по-друге, це прискорює судовий процес, який у разі визнання вини полягає лише у винесенні вироку. Натомість обвинувачений може розраховувати на пом’якшення вироку, яке або передбачається законом, або надається суддею. Такий порядок можна кваліфікувати як компенсацію в обмін на позбавлення права на судовий розгляд щодо суті. У такому контексті guilty plea є результатом угоди між сторонами, які певною мірою “розпоряджаються” процесом.

Іспанія є фактично єдиною постінквізиційною державою, в якій дозволяється просте прийняття визнання вини, що створює можливість для уникнення повного судового розгляду. Іспанський обвинувачений може висловити свою згоду з обвинуваченням та покаранням, заявленим стороною обвинувачення (публічним та приватним) або з часу обвинувачення безпосередньо перед судовим розглядом (пункт 655 Кримінального закону Іспанії), у суді першої інстанції (пункт 689.2 Кримінального закону Іспанії) або в кінці дослідження доказів у суді присяжних (Закон щодо розгляду справ у суді присяжних). Також не відбувається “ведення переговорів” з приводу визнання вини як таких, оскільки існує межа міри покарання до шести років позбавлення волі, прокурори навмисно не вимагатимуть більш тривалого строку, що створює умови для прискорення висловлення згоди з висунутим обвинуваченням. Іспанський конформідад або висловлення згоди з висунутим обвинуваченням насправді не є клопотанням про визнання вини. Приблизно від 15 до 30 відсотків іспанських справ вирішуються шляхом конформідаду (висловлення згоди з висунутими обвинуваченнями). Ця процедура є найбільш ефективною у справах, що стосуються очевидних злочинів, в яких особу може бути засуджено впродовж 24 годин з моменту арешту. Іспанська процедура конформідаду не звільняє суддю від обов’язку аналізу фактичної бази для “висловлення згоди з висунутими обвинуваченнями” та навіть дозволяє судді виправдати особу у випадку, якщо бракує достатніх доказів для засудження, незважаючи на “згоду з висунутими обвинуваченнями”.

Загалом традиційно та історично в Італії немає місця для угод про визнання вини. Внесення змін у систему розгляду кримінальних справ відбулося внаслідок прийняття закону 1981 року (стаття 77 Закону № 689 від 21 листопада 1981 року, який надав можливість для обвинуваченого просити суддю призначити покарання, не пов’язане з позбавленням волі, виключно у випадках вчинення нетяжких злочинів, санкція за вчинення яких не перевищує три місяці позбавлення волі), що призвів до прийняття у 1988 році нового КПК (замість старого кодексу 1930 року), який суттєво змінив процес розгляду кримінальних справ, закріпивши перехід від інквізиційного процесу до змагального процесу, точніше – до змішаного. Більш того, адвокатові захисту було надано можливість вести індивідуальне розслідування, але таким чином, щоб не компроментувати свідків у справі та не брати особистої участі у збиранні важливих доказів.

Другою фазою змішаної моделі була модель “обвинувальна”, тобто судовий розгляд в його звичайному розумінні, та в контексті існування трьох основних дійових осіб у процесі судового розгляду кримінальних справ. На цьому етапі сторони поставали перед незалежним та безстороннім суддею, який мав винести рішення у справі, однак проблемою судового розгляду було те, що всі обвинувальні докази, зібрані поліцією, прокурором або слідчим суддею, могли повністю використовуватися під час розгляду справи суддею в суді. У Кодексі 1930 року, згідно з яким кримінальний процес розглядався як процес пошуку об’єктивної “істини”, не існувало місця для будь-яких “угод”. Навіть зізнання обвинуваченого у вчиненому злочині не впливало на хід розгляду кримінальної справи.

Лише КПК 1988 року зробив перші кроки у становленні системи правосуддя, заснованої на угодах про визнання вини у кримінальному процесі. Кодекс не можна було трансформувати у сучасні правила судового розгляду кримінальних справ, у результаті КПК трансформувався у неефективний документ, надто складний та незручний з точки зору захисту прав сторін кримінального процесу.

У новому КПК Італії 1988 року було запроваджено дві процедури, які “базуються на тому, що у певних випадках наслідки угоди між прокурором та обвинуваченим мають юридичну силу”. В італійській системі здійснення правосуддя у кримінальних справах, де домінує принцип законності кримінального переслідування, йдеться про процедури, в основі яких лежить угода між сторонами. Це питання широко обговорювалося італійськими юристами [143, с.312-317; 84, с. 397]. M. Чіаваріо зауважує, що навіть Конституційний суд у багатьох своїх рішеннях визнав, що консенсусне правосуддя на основі угоди між сторонами не суперечить цьому принципу, закріпленому в статті 112 Конституції Італії [85, c.27]. У цьому разі йдеться про угоду, предметом якої є не рішення стосовно продовження чи припинення кримиінального переслідування, а щодо міри покарання та/або процесуальної форми розгляду справи. Метою цієї процедури є передусім прискорення процесу, з урахуванням численних рішень Європейського суду з прав людини стосовно Італії щодо недотримання “права на судовий розгляд упродовж розумного строку” [91].

Новий КПК Італії офіційно визнав процедуру, яка існувала з 24 листопада 1981 року, стосовно призначення покарання за клопотанням сторін (applicazione della pena su richesta delle parti), або так звану процедуру patteggiamento. Обвинувачений та прокурор заявляють суду про можливість клопотання про призначення покарання, щодо якого вони досягли попередньої домовленості у випадку вчинення обвинуваченим правопорушення, кримінально-правова санкція за яке не перевищує двох років позбавлення волі (у зв’язку з останніми змінами процесуальних кодексів цей строк було подовжено до п’яти років). Інакше кажучи, вони звертаються до судді з проханням закріпити їхню угоду, спрямовану на пом’якшення майбутнього застосовного покарання. Рatteggiamento може відбуватися як на стадії досудового розслідування, так і на стадії судового розгляду справи. Якщо суддя погоджується на застосування такої процесуальної форми вирішення справи, її результатом може бути навіть повне звільнення обвинуваченого від відповідальності. У випадку, якщо судом було винесено обвинувальний вирок, призначається м’якша міра покарання, яку проте не може бути зменшено більш, ніж на третину. Суд не може призначити обвинуваченому додаткове покарання, до того ж він звільняється від сплати судових витрат. В обмін на м’якшу міру покарання підсудний відмовляється від своїх прав оспорювати обвинувачення, пред’явлені проти нього, та оспорювати рішення в апеляційному порядку. По суті у цьому випадку має місце визнання обвинуваченим своєї вини. Однак, якщо суддя відмовляється затвердити угоду сторін, клопотання обвинуваченого не прирівнюється до зізнання у вчиненому правопорушенні [267].

Новий КПК Італії передбачає, окрім pattegiamento, іншу форму консенсусного правосуддя – спрощену процедуру судового провадження (giudizio abbreviato). Така процедура застосовується до всіх кримінально-караних діянь, незалежно від ступеню їх тяжкості та без обмежень щодо міри покарання, за винятком довічного ув’язнення. У цьому випадку предметом угоди є вибір сторін щодо розгляду справи за процедурою, спрощеною порівняно із звичайною. Вже на етапі попереднього провадження суддя може прийняти клопотання обвинуваченого щодо його бажання бути засудженим “за станом обвинувачень, винесених на даний час” (juge en etat). Якщо прокурор погоджується з цим (що перешкоджає йому в подальшому змінювати обвинувачення), справа не розглядатиметься щодо суті шляхом повного судового розгляду. Подальше судочинство здійснюватиме слідчий суддя у такому ж вигляді (en l’etat), на основі матеріалів слідства та без обов’язкового публічного судового розгляду. Завершенням спрощеного судового розгляду є винесення виправдального або обвинувального вироку з призначенням покарання, зменшеного на третину. До того ж, вирок не буде занесено до реєстру судових вироків (casier judicaire). Підсудний відмовляється від свого права на подання апеляції, але за ним залишається право подати касаційну скаргу. Натомість він уникає наслідків більш детального розслідування, яке могло б призвести до нових, більш тяжких обвинувачень.

Ст.ст. 444–448 КПК Італії 1988 року [266] встановлюють процедуру “клопотання про застосування покарання, запропонованого сторонами” у справах, в яких передбачено покарання, що не перевищує трьох років позбавлення волі. На відміну від іспанського висловлення згоди з висунутими обвинуваченнями не вноситься “заява про визнання вини”, але засудженому надається знижка в розмірі 1/3 від того строку, що міг би бути застосованим: тобто, не більше двох років. Попри те, що італійці називають цю процедуру “угодою про визнання вини” (patteggiamento), не існує фактичних переговорів стосовно висунутого обвинувачення як у випадку конформідаду (висловлення згоди з висунутими обвинуваченнями).

Згідно з новим КПК Італії було ліквідовано гібридний інститут кримінального процесу судді-слідчого у досудовій стадії розгляду кримінальної справи, що називається “indagini preliminari”. Однак під час подальшого розгляду справи з’являється новий суддя, giudice delle indagini preliminari, до функцій якого входить лише контроль за законністю процесу розслідування та застосування запобіжних заходів, закриття провадження у справі за браком доказів та прийняття рішення про віддання обвинуваченого до суду на попереднє судове слухання. Цьому ж судді надаються повноваження щодо попередньої оцінки зібраних обвинуваченням доказів та вирішення питань, пов’язаних з угодою між сторонами процесу, тобто процедурою патежіаменто (patteggiamento) та спрощеного судового розгляду (giudizio abbreviatо). Сама ідея застосування такого роду процедур прийшла до кримінального процесу Італії із США [145, c.230-231]. Реакція фахівців на пропозиції внесення такого роду змін була однозначно позитивною, за деякими винятками [98, c.798].

Система патежіаменто згідно зі статтями 444 – 448 КПК передбачає такі процесуальні дії: під час попереднього судового розгляду та перед винесенням обвинувачення в суді, тобто на початку судового розгляду кримінальної справи захисник обвинуваченого та прокурор можуть попросити суддю застосувати до обвинуваченого покарання, попередньо погоджене сторонами, яке не перевищуватиме двох років позбавлення волі. Суддя повинен переконатися у тому, що досудове слідство проведено прокурором належним чином та не існує обставин, які б дозволяли визнати обвинуваченого невинуватим. Більш того, суддя повинен пересвідчитися у тому, що запропоноване покарання та кваліфікація злочину відповідають фактичним обставинам справи. Це положення було додано у 1990 році на підставі рішення Конституційного суду Італії, в якому зокрема зазначалося, що інакше сторони неконституційно обмежують суддівські повноваження стосовно призначення покарання, передбачені статтею 27 Конституції Італії.

У випадку, коли процесуальні дії сторін повністю відповідають закону, суддя після закритого слухання справи (in camera) застосовує до обвинуваченого покарання, обране сторонами. Після цього обвинувачений не має можливості оскаржити рішення стосовно застосування до нього покарання в апеляційному порядку. Це може бути зроблено тільки в касаційному порядку, де розглядаються виключно питання правильності застосування законів до фактів справи (стаття 111 Конституції Італії). Процедура patteggiamento передбачає наявність відмови не тільки від повного судового розгляду справи, але також і від апеляційного розгляду справи по суті [91, с. 31]. Практика патежіаменто має певні межі, оскільки КПК Італії не досить детально регулює цю угоду як таку, що дозволяє гнучкіше вирішувати проблемні питання, пов’язані з застосуванням угоди про визнання вини. Це, у свою чергу, призводить до великої кількості прецедентів, що виникають на основі практики патежіаменто [84, c.252]. Кількісний характер застосування нової процедури угоди ще не повністю відповідає вимогам та бажанням, які передували прийняттю цієї процедури [267].

Що стосується спрощеного судового розгляду, giudizio abbreviate (передбаченого в статтях 438–443 КПК), ця процедура може застосовуватися, на відміну від патежіаменто, до всіх злочинів, крім тих, що передбачають довічне ув’язнення. Спрощений судовий розгляд, на відміну від патежіаменто, включає слухання справи в попередньому судовому засіданні виключно за умови наявності згоди прокурора на такий судовий розгляд, аudienza preliminare (тобто наприкінці досудової стадії розслідування кримінальної справи), майже повністю виключаючи можливість повного судового розгляду. Суддя попереднього судового розгляду може приступити до такого розгляду справи у випадку, коли вона повністю готова до судового розгляду [104, c.136]. Це означає, що зібрані прокурором дані надають можливість вирішити кримінальну справу повністю. Якщо це дійсно так, то справа обвинуваченого слухається в закритому засіданні (in camera), що може призвести до визнання особи невинуватою або до винесення обвинувального вироку. Хоча на практиці рішення щодо визнання особи невинуватою є майже неможливим, оскільки навіть гіпотетично не можна передбачити, що невинувата особа відмовиться від усіх прав та гарантій повного судового розгляду справи, причому ґрунтуючись лише на доказовій базі, зібраній прокурором. Також необхідно врахувати те, що прокурор вже не може відмовитися від обвинувачення у справі. У будь-якому разі допускається, що навіть прокурор може помилятися, і, таким чином, це може призвести до повного виправдання особи під час розгляду справи в попередньому судовому засіданні.

Розгляд справи за процедурою giudizio abbreviate закінчується вирішенням справи щодо суті та прийняттям рішення стосовно вини особи із застосуванням відповідного покарання, яке зменшується на одну третину (на відміну від паттежіаменто, знижка надається до однієї третини). Право сторін на оскарження є досить обмеженим, але не настільки, як у випадку з паттежіаменто (оскільки скорочений судовий розгляд передбачає наявність вже попереднього дослідження фактів справи). Це не стосується можливості оскарження рішення у касаційному порядку, що стосується лише помилок щодо права.

На відміну від практики паттежіаменто, спочатку процедура 1988 року giudizio abbreviate не передбачала обов’язку прокурора надавати пояснення стосовно відмови від угоди, зважаючи на наявність великої кількості деталей, які прокурору необхідно було б зазначити у рішенні. Але після введення в дію КПК Конституційний суд Італії постановив рішення № 81/1991 стосовно того, що відмова прокурора від надання пояснень з приводу небажання вирішувати справу шляхом giudizio abbreviate порушує права тих обвинувачених, яким було відмовлено у розгляді справи скороченим шляхом, і таким чином вони втратили можливість отримати знижку на третину від передбачуваного покарання. Ця процедура, як і паттежіаменто, має вважатися правом і відповідно “преміюванням” особи, яка отримує “знижку” на застосовне покарання, враховуючи ризик обвинувачення проти неї у спрощеному порядку. Відповідно до рішення Суду, тестом, яким має перевірятися відмова прокурора, має бути статус справи, тобто можливість прийняти рішення в порядку спрощеного судового розгляду або “allo stato degli atti”. В іншому своєму рішенні Конституційний суд Італії (рішення № 23/1992) ухвалив, що відмова судді від розгляду справи шляхом спрощеного судового розгляду теж може бути предметом оскарження у вищих судах, на основі того самого критерію, що й відмова прокурора [104, c.136].

Одне з критичних зауважень з приводу цієї процедури стосується випадків, коли прокурор не має достатніх доказів вини особи, обвинувачений не хоче повного судового розгляду, і таким чином всі сторони за мовчазної домовленості позбавляються справи без судового розгляду, а обвинувачений отримує свою “знижку”. Це відрізняє вищезазначену процедуру від “процедури, що існує в рамках змагального судового процесу”, де існує справжній судовий розгляд і змагальність доказів та аргументів сторін [91].

Два інші рішення Конституційного суду стосуються самої сутності та вживання процедури giudizio abbreviate. Їх основною рисою є те, що вони визнають легітимність цієї процедури та "запрошують" до застосування цих норм (рішення № 92/1992). Друге рішення (№ 442/1994) досить ультимативно апелює до законодавця, надаючи йому можливість виправити існуючі неконституційні особливості процедури giudizio abbreviate. Конституційною проблемою може бути небажання прокурора розслідувати справу належним чином і таким чином штучно створити ситуацію, коли справа не може розглядатися у спрощеному судовому розгляді. Отже, прокурор може порушити право заявника на спрощений судовий розгляд та на отримання знижки покарання.

У зв’язку з цим було запроновано подальше реформування системи, виробленої КПК 1988 року, що враховує пропозиції Конституційного суду та недоліки судової практики, пов’язаної з визнанням вини. Більш того, проект Кодексу передбачав відмову від згоди прокурора на спрощений судовий розгляд. Нова спрощена процедура має також стосуватися знижки на застосовний період довічного ув’язнення, що може бути зменшеним до ув’язнення на тридцять років. Нові запропоновані зміни також спрямовані на поширення практики паттежіаменто, яку буде замінено процедурою condanna a pena concordata (засудженням на основі узгодженої міри покарання).

Відповідно до запропонованих змін обвинувачений буде мати ширші права. Він зможе попросити застосування пробації або домашнього арешту, без спеціального рішення корекційного трибуналу (tribunale di sorveglianza). Більш того, обвинувачений може отримати додаткову знижку на тридцять відсотків у випадку виплати певної суми грошей, що є результатом “грошових репарацій потерпілим в результаті вчиненого обвинуваченим злочину”. Що стосується самої процедури, то обвинувачений має погоджуватися з її застосуванням. У запропонованій реформі другий вид паттежіаменто (condanna a pena concordata) застосовуватиметься до всіх категорій справ, санкція за якими не перевищуватиме трьох років позбавлення волі. Суддя прийматиме рішення щодо застосування такої процедури, якщо всі матеріали справи дозволяють це. Обвинувачений та прокурор мають бути присутніми під час судового слухання. Обвинувачення має відповідати фактам справи. Також суд зможе застосовувати такі види некримінального покарання, як застосування штрафу або адміністративний розгляд справи.

У Німеччині реформа 1975 року, найбільш важлива у структурному плані, скасувала посаду слідчого судді та одночасно надала прокуратурі повноваження щодо припиненння провадження у кримінальній справі в разі дотримання певних умов, що і було “способом визнання однієї з форм консенсусного правосуддя (justice consensuelle)” [85, с.27]. Згідно з пунктом 153 КПК Німеччини [259] припинення кримінального переслідування за умови дотримання певних вимог (vorlaufiges Absehen von Klage) може здійснювати прокурор за згодою судді та обвинуваченого. Як відзначає професор Прадель, прагнення консенсусу в цьому випадку набуває форми трикутника: суддя, прокурор та обвинувачений [141, с. 12]. Така процедура є цілком факультативною (kann) та застосовується до справ про економічні злочини [114, с.1046]. Хайке Юнг характеризує таку ситуацію як співіснування принципу доцільності кримінального переслідування у системах, що керуються принципом законності кримінального переслідування, і вважає причиною її виникнення збагачення та диференціацію процесуальних форм. Ця реформа, на її думку, встановила нову рівновагу сил та “слугувала стимулом для розвитку переговорних елементів у попередньому дізнанні” [264].

У Німеччині принцип досудового розслідування (іnstruktionsmaxіme), який зобов’язує відповідні органи встановлювати істину, теоретично суперечить принципу ведення переговорів (verhandlungsmaxime). Проте, попри критику з боку науковців, угода про визнання вини дедалі більше поширюється в практиці, зокрема з метою прискорення процесу розгляду кримінальних справ. Неформальні угоди (іnformelle аbsprachen) укладаються, особливо у складних справах, внаслідок дискусій між адвокатом, прокуратурою та судом. Упродовж переговорів визнання обвинуваченим певних фактів призводить до того, що суддя, який відтепер позбавляється необхідності доказування вини, зобов’язується пом’якшити міру покарання. Суди і навіть Конституційний суд імпліцитно визнають цю стратегію, намагаючись “відокремити” таку процедуру, встановити відносно неї певні умови з метою дотримання права на захист, принципу рівності сторін або презумпції невинуватості. Найбільш спірним питанням є “майже приватний” характер переговорів, який нівелює правові гарантії, пов’язані з публічним характером процесу. Відсутність прозорості процесу створює підґрунтя для різного роду відхилень щодо домовленостей про визнання вини.

Нові процесуальні форми в Німеччині називаються угодами або домовленостями. Певні форми угод завжди були в німецькому кримінальному процесі. Але вони стосувалися окремих стадій провадження та їх окремих аспектів. Що стосується недавно розроблених угод, то йдеться про ті, що мають на меті закінчення провадження у справі [41, c.179-181].

Попри масову критику, майже всі особи, що практикували укладання угод, тобто судді, адвокати, прокурори, за невеликими винятками, однозначно висловилися на користь домовленостей. Всі вони зазначали, що без запровадження цієї нової процесуальної форми кримінальне судочинство не змогло б подолати постійно зростаюче навантаження на суди. Водночас з такими прагматичними міркуваннями вони також наголосили, що хоча існуюче кримінально-процесуальне право і не передбачає угод, проте воно й чітко не забороняє їх. Саме тому питання полягає не в тому, чи є домовленості прийнятними, а йдеться про те, як слід структурувати цю нову практику з тим, щоб вона гармонійно впроваджувалася в існуючу процесуальну систему. Наскільки серйозно угоди були сприйняті практикою, можна побачити з того, що Федеральна адвокатська палата, Велика Комісія з кримінального права німецької колегії судів та генеральні прокурори незалежно один від одного видали директиви стосовно розвитку угод [41, c.179-181].

Не було несподіваним і те, що німецькі суди також зайнялися проблематикою угод. Федеральний конституційний суд у 1987 році підтвердив конституційно-правову прийнятність угод у судовому розгляді, яка, з одного боку, констатувала, що угоди не суперечать Конституції, бо не порушують право обвинуваченого на справедливий судовий розгляд, зокрема на суддівський пошук істини, на принцип відповідності покарання вині та на свободу волевиявлення обвинуваченого. З іншого боку, Суд чітко застерігав, що не можуть мати місця “угоди під маскою вироку” або “торгівля зі справедливістю”.

У 1997 році Четвертий Сенат федеральної судової палати ухвалив, що угоди в кримінальному процесі “не є загалом неприйнятними”. Таким обережним формулюванням у формі подвійного заперечення Сенат вочевидь не хотів дати зрозуміти, що він має будь-які упередження стосовно практики угод. Він мав намір зазначити, що угоди мають виключний характер у традиційному судочинстві. На початку 90-х років різними сторонами було зосереджено увагу на створенні встановлених законом рамок для угод. Хоча більшість дотримувалася такої думки, що не варто рекомендувати регулювання угод в окремому провадженні з деталізованими приписами. Викликає занепокоєння той факт, що це могло б спричинити виникнення двох форм кримінального процесу: з угодою та без неї. Такий поділ німецького кримінального провадження розглядався як небажаний. Натомість було запропоновано ввести практику угод у загальне судочинство з кримінальних справ за допомогою деяких чітких і водночас гнучких визначень, аби запобігти виникненню неточностей та викривлень. Внаслідок такого розвитку подій можна зазначити, що угоди нині є визнаними і застосовуються у німецькому кримінальному провадженні.

Якщо домовленість досягається на початковій стадії розслідування кримінальної справи, захисник обвинуваченого матиме вигіднішу позицію у переговорах. У німецькому провадженні з кримінальних справ захисник має право ознайомитися з обвинувальним актом прокурора, з матеріалами, що є підставою для обвинувачення його підзахисного. Ознайомивши свого підзахисного з матеріалами проти нього, захисник разом із обвинуваченим обговорюють питання, які переваги може принести захисту угода про визнання вини.

Можливе укладання угоди також на стадії висування обвинувачення і перед початком судового розгляду. Наприклад, якщо суддя прогнозує, що судовий розгляд приблизно триватиме кілька тижнів або місяців у зв’язку з тим, що стан доказів має бути з’ясовано, бо обвинувачений досі оспорював зміст обвинувачення, і тому має бути проведено тривале судове слідство, тоді суддя має дізнатися у захисника, чи можливо розраховувати на визнання вини перед початком судового розгляду. Тоді захисник зазвичай ставить зустрічне запитання, якого покарання слід очікувати, якщо обвинувачений визнає вину і тим самим сприятиме скороченню судового розгляду. Якщо обидві сторони дійдуть згоди, тоді захисник пообіцяє визнання вини, а суддя назве верхню межу покарання, яку суд не зможе перевищити. Ще однією з цілей домовленості може бути полегшення для потерпілої від, наприклад, сексуального злочину та звільнення її від необхідності давати свідчення під час судового розгляду.

Практика доводить, що найбільша кількість угод укладається саме під час судового розгляду [83, с.67]. Захисники радять своїм клієнтам дотримуватися такої стратегії: спочатку оспорювати обвинувачення і очікувати наслідків судового слідства та слушного моменту для проведення переговорів щодо угоди про визнання вини. Нерідко перший крок до угоди робить суддя, зазначаючи, що в разі визнання підсудним вини можливе пом’якшення покарання або припинення провадження стосовно певної частини злочинних діянь, у вчиненні яких висунуто обвинувачення. Із свого боку захисник може пообіцяти не лише визнання вини, а й також що він забере клопотання щодо долучення доказів, не буде подавати клопотання, які було заявлено, і навіть відмовиться від оcкарження вироку суду. У таких переговорах прокурор відіграє допоміжну роль, а обвинувачений, як правило, не бере в них участі.

Домовленості про визнання вини спричиняють велику кількість дискусій. Основне заперечення, яке наводив у своєму рішенні Федеральний Конституційний суд, випливає з того, що практика домовленостй не узгоджена з процесуальними принципами німецького судочинства. Якщо переговори щодо укладання угоди про визнання вини, які вирішують результат провадження у справі, проводяться по телефону, за зачиненими дверима кабінету судді або навіть у напівсутінках судових коридорів, це несумісно з принципами безпосередності, гласності й публічності.

Проте слід враховувати, що за домовленістю настає визнання вини, яке підсудний робить на судовому розгляді особисто. Завданням суду є встановлення, чи достатньо подробиць містить визнання, щоб воно стало належною підстaвою для постановлення вироку, а також у якому обсязі мають наводитися інші докази на підтвердження визнання вини. Федеральна судова палата у своєму pішенні передбачила, що результат домовленості має бути зафіксовано у протоколі судового розгляду. Тим самим усуваються непорозуміння, що мали місце в минулому – не лише між судом і захистом, а й між судом та прокуратурою – стосовно змісту та обсягу домовленостей. Аби уникнути непорозумінь, слід також внести до протоколу і результати домовленостей, що були укладені під час попередньої бесіди або під час підготовки до судового розгляду.

Досі висуваються аргументи проти домовленостей, що вони нібито суперечать обов’язку судді встановити істину, а також принципу, що у своєму рішенні суд має спиратися лише на результати судового розгляду. Проте тут можна висунути аргумент, що суд не звільняється від обов’язку перевірити на пpедмет достовірності визнання вини, заявлене обвинуваченим, і, в разі необхідності, знайти інші докази, що підтверджують його. Тому суд не має права погоджуватися з точно встановленим покаранням на підставі лише угоди про визнання вини. Суд має лише право зазначити верхню межу покарання, яку він не зможе перевищити у випадку укладання угоди про визнання вини.

Четвертий сенат визнав прийнятність відступу від умов угоди лише у випадках, коли в подальшому, під час судового розгляду, буде виявлено нові, досі невідомі суду обставини, які можна кваліфікувати як обтяжуючі для обвинуваченого. Це може трапитися у випадку, якщо висунуте обвинувачення у вчиненні нетяжкого правопорушення в подальшому кваліфікується як тяжкий злочин або якщо виявлено попередні судимості обвинуваченого, які до укладання угоди були суду невідомі. Тоді у суду з’являються обставини, закріплені у параграфі 373а КПК, за яких суддя може відмовитися від укладеної угоди [259].

Наражається на серйозну критику той факт, що в практиці угод винагороджуються домовленості, які спираються не на визнання вини з каяттям, а на тактичні міркування щодо провадження у справі. Згідно із загальновизнаною думкою, угода про визнання вини може слугувати користі обвинуваченого лише у тому випадку, коли виявлено ознаки того, що обвинувачений внутрішньо дистанціюється від вчиненого діяння, а не в тому випадку, коли він визнає вину лише на підставі домовленості. Угоди про визнання вини вважаються неприйнятними у випадках, коли обвинуваченого примушують визнати свою вину шляхом погроз та застосування недозволених засобів або обіцянкою непередбачених переваг. Обидва ці методи “вибивання” визнання вини категорично забороняються у параграфі 136а, абзаці 1 КПК Німеччини: якщо угода укладена таким чином, вона підлягає скасуванню і оголошенню недійсною [259].

Закріплення положення щодо заборони погроз є виправданим тому, що у такий спосіб судді та прокурору забороняється під прикриттям укладання угоди примушувати обвинуваченого визнавати вину. Під час попередніх переговорів можливо лише інформувати обвинуваченого, що він може розраховувати на пом’якшення покарання у випадку визнання вини. І навіть у тих справах, де не застосовувалась угода про визнання вини, німецькі суди завжди попереджали обвинувачених про можливість пом’якшення покарання за умови визнання вини. Тому немає жодних підстав виключати це при укладанні угоди, не наражаючи обвинуваченого на додатковий тиск.

На практиці нерідко трапляється, що попри те, що обвинувачений оспорює висунуте йому обвинувачення, суди наполягають на укладанні угоди про визнання вини. У таких випадках обвинувачений може відвести суддю з підстав упередженості, тому що суддя не відповідає вимогам об’єктивності та упереджено оцінює докази. Право відвести суддю, який надто далеко зайшов при укладанні угоди, надається також і прокуророві.

Розвиток практики укладання угод свідчить про радикальні зміни у положенні обвинуваченого. Він більше не обмежується роллю підлеглого, який може лише прийняти те, що стосовно нього вирішено іншими. Він відчуває себе вправі втрутитися в процес встановлення вини та призначення покарання. Підвищується й роль захисника, який починає відчувати себе рівноправним учасником-партнером, який спільно із суддею та прокурором розвиває стратегію прийняття рішення і який в разі необхідності може наполегливо відстоювати інтереси свого підзахисного. З свого боку суддя та прокурор готові визнати захисника своїм партнером у провадженні. Ця зміна ролей учасників процесу призвела до того, що провадження у кримінальних справах стало набувати елементів змагальності, воно стає знаряддям вирішення соціальних проблем та слугує встановленню справедливості. Такі зміни в кримінальному провадженні тісно пов’язані з новою орієнтацією ідеї покарання. У минулому суддя в односторонньому порядку призначав покарання, яке він особисто вважав пропорційним вчиненому злочину. Сьогодні він керується думкою, що покарання, на яке погоджується обвинувачений у випадку укладання угоди про визнання вини, може краще слугувати компенсації завданої злочином шкоди та перевихованню і ресоціалізації правопорушника.

Багато європейських держав застосовують так звані “кримінальні накази” з метою швидкого вирішення справ стосовно незначних правопорушень, що звичайно караються тільки штрафами. Наприклад, згідно з німецьким кримінальним наказом (див. Strafbefehl, параграфи 407-412 Кримінально-процесуального кодексу) [259] державний обвинувач може рекомендувати вирішення справи та подає свою рекомендацію судді, одночасно надсилаючи копію обвинуваченому. Якщо обвинувачений не подасть жодних заперечень упродовж двох тижнів, а суд встановить, що існує достатня кількість доказів вини, кримінальний наказ стає остаточним [259]. Приблизно 30 відсотків усіх справ в судах першої інстанції (Amtsgericht) в Німеччині вирішуються шляхом кримінального наказу. Італійські кримінальні накази (параграфи 459-465 Кримінально-процесуального кодексу Італії) призводять до негайного зниження на 50 відсотків застосовного штрафу. Французи теж прийняли таку процедуру у 1972 році (параграфи 524-528-2 Кримінально-процесуального кодексу Франції).

Звичайно кримінальні накази, італійська процедура паттеджіаменто (patteggiamento або угоди про визнання вини) та іспанський інститут конформідаду (conformidad або висловлення згоди із висунутими обвинуваченнями) не є справжньою процедурою угоди про визнання вини (plea bargaining) в класичному американському розумінні, але було однозначно доведено, що неформальне обговорення справи між прокурором та захистом відбувається до досягнення угоди між сторонами. У деяких із перших судових розглядів судом присяжних, конформідад (висловлення згоди із висунутими обвинуваченнями) міг бути досягнутим тільки у випадку, коли прокурор погоджувався знизити обвинувачення щодо особи. Це не могло статися у таких державах, як, наприклад, Франція або Німеччина, де прокурор не може відмовитись від обвинувачення після того, як справу передано до суду першої інстанції.

Дослідження у галузі австрійського кримінального процесу [79; 121; 125; 139; 155] не містять згадувань щодо домовленостей, досі не висловив своєї думки з цього приводу Касаційний суд. Серед більшості австрійських вчених-правників існує однозначна думка з цього питання: вони майже одностайно відхиляють “торг” стосовно вини і покарання, вважаючи, що слід встановити об’єктивну істину, а не вести розмови щодо угоди, тому вони вважають, що домовленостям, подібним угоді про визнання вини, немає місця в австрійському кримінальному процесі. Звідси можна дійти висновку, що домовленості не існують в австрійському кримінально-процесуальному праві, проте за свідченням практиків, вони відбуваються у процесуальній практиці. Незважаючи на те, що вони нібито не мають законних підстав згідно з Конституцією, існують приписи, якими регулюються різні форми угод, що мають неабияку подібність з вищезазначеними, як, наприклад, позасудова мирова угода у справах неповнолітніх згідно з пунктом 7 Закону про злочини неповнолітніх. Ці угоди можуть застосовуватися до всього обвинувачення або до його окремих частин, вони можуть укладатися між двома сторонами або між усіма учасниками судочинства.

У законодавстві Швеції угоди між прокурором та обвинуваченими можливі лише у випадках застосування покарання у спрощеному судовому розгляді. Що стосується відмови від обвинувачення, визнання вини у вчиненні злочину та застосування покарання, то такого роду юридичне підґрунтя відсутнє у шведському праві. Висування обвинувачення є обов’язковим, якщо прокурор має так звані “достатні підстави для пред’явлення обвинувачення” (тобто, він може резонно передбачати, що наявні у справі факти можуть призвести до обвинувачення). Він має винести рішення стосовно обвинувачення, інакше можна дійти висновку, що він не виконує свої обов’язки належним чином (розділ 6 глави 20 Кодексу про судоустрій). Поліція має повноваження не доповідати про злочин прокуророві у випадку вчинення нетяжких злочинів: якщо санкцією є штраф і правопорушення у цьому випадку вважатиметься вчиненим з необережності, поліцейський може вирішити не продовжувати провадження у справі й просто зробити попередження обвинуваченому.

Цей так званий процесуальний принцип законності має на практиці багато винятків, деякі з яких стосуються окремих злочинів, зазвичай нетяжких злочинів чи правопорушень. Загальні положення стосовно цього питання закріплені у ч. 7 глави 20 Кодексу про судоустрій. Отже, шведський кримінальний процес не знає інституту угоди про визнання вини. Обвинувачений може визнати свою вину, але не заявляти клопотання про визнання вини і таким чином просити милосердя у суду. Однак визнання вини є достатнім доказом для застосування покарання, особливо стосовно нетяжких злочинів.

Навіть попри те, що кримінальний процес Швеції не передбачає укладання домовленостей між прокурором та обвинуваченим, прокурор може врахувати визнання обвинуваченим своєї вини під час пропозицій щодо покарання. У деяких випадках прокурор може застосувати покарання у спрощеному порядку, шляхом винесення наказу (гдава 48 Кодексу про судоустрій).

Досить велика кількість “угод” укладається у кримінальному процесі Польщі (lege lata) у справах, в яких обвинувачення здійснюється державними обвинувачами. Прийнятність таких угод визначається залежно від конкретної справи. Новий КПК Республіки Польща приділяє достатню увагу угоді про визнання вини, де зазначається, що розгляд кримінальної справи не повинен надто сильно спрощуватися за рахунок обмеження прав учасників кримінального процесу, і особливо це стосується прав потерпілого. Неможливо повністю ігнорувати інтереси потерпілого, він повинен мати право оскаржувати рішення у випадках неповного розгляду справи в зв’язку із заявленим клопотанням про визнання вини. Розподіл угод у кримінальному процесі за категоріями є важливим лише стосовно консенсусних угод та неконсенсусних угод. Саме консенсусні форми вирішення кримінальних справ набувають все більшого поширення в кримінальному процесі Польщі. Кримінальний наказ є одним із прикладів скороченої процедури та процедури, що носить консенсусний характер, хоча угоди у кримінальному процесі не завжди призводять до прискореного розгляду справ та спрощення процедури судового розгляду, деякі процедури судового розгляду не приводять до примирення сторін [271].

Одним із прикладів угоди є процедура, передбачена статтею 335 КПК. Ця процедура подібна до італійського паттежіаменто та іспанського конформідаду. Cхожість передусім полягає у тому, що застосовне покарання влаштовує як обвинувачення, так і підсудного (але це не означає, що обвинувачений визнав свою вину). Схожість з конформідадом – це щодо форми покарання. На відміну від pattegiamento, де ми маємо клопотання про призначення покарання без судового розгляду, у цьому випадку ми маємо передбачене законом покарання, що застосовується на основі клопотання прокурора за згодою обвинуваченого. Отже, обвинувачений повинен хоча б бути ознайомленим прокурором зі змістом його подання. На практиці зміст подання узгоджується сторонами, і обвинувачений повинен надати свою згоду на заявлене прокурором покарання. Це не може робити адвокат обвинуваченого від його імені, але це не означає, що прокурор не може брати участь у цьому процесі.

Кримінально-процесуальний Кодекс колишньої Югославії 1967 року [127] опосередковано наштовхував на логіку укладання угод чи меншою мірою на пошук у цьому напрямі. Водночас було започатковане так зване слідче слухання [127], згідно з яким суддя ще до початку фактичного слухання міг запросити державного (на той час громадського) обвинувача та підозрюваного для того, щоб дати показання про обставини, важливі для вирішення питання про початок судового слухання чи для з’ясування інших обставин. До того ж, сторони могли вносити пропозиції стосовно досудового слухання, а державний обвинувач міг змінити вимоги щодо початку слідства чи запропонувати, щоб слухання прямо розпочалося з зачитування обвинувачення.

Таке положення залишилося незмінним в усьому подальшому кримінальному процесі Югославії та було також взято до першого КПК Словенії, хоча на практиці не набуло поширення. Практика кладання угод не врегульована чітко в нормах КПК, проте ясно, що ідея слухання якраз і полягає в укладанні угоди, для того щоб надати сторонам можливість усвідомити, який спір виник між ними та як можна прискорити чи полегшити судочинство (наприклад, через пряме обвинувачення).

КПК Словенії зі змінами та доповненнями в 1998 році приніс нові норми, які встановлювали певну логіку укладання угод. У положенні, що регулює заключні пропозиції обвинувача, під час основного слухання справи була передбачена можливість того, що обвинувач може сформулювати конкретні пропозиції стосовно виду та розміру покарання. Потім було прийнято абсолютно протилежне правило, згідно з яким обвинувач не міг висловлювати пропозиції стосовно розміру покарання по відношенню до обвинуваченого. Законодавець пояснив новацію як новий суперечливий елемент кримінального процесу, оскільки він надає захисту можливість прийняти пропозицію обвинувачення.

Конкретна пропозиція щодо вироку разом з умовами, що підлягають виконанню, може бути добрим початком укладання угод між сторонами та призведе до значного скорочення провадження і, відповідно, зменшить тягар, що лежить на кримінальних судах. КПК Словенії базується на принципі законності системи обвинувачення. Однак водночас він започатковує внесення змін та доповнень, зокрема у 1998 році можливість для відмови від повного судового кримінального процесу.

Чеське законодавство не визнає існування власне угоди про визнання вини, але передбачає існування спрощених та скорочених процедур судового розгляду кримінальних справ, зокрема таких, як застосування кримінально-правового наказу, відмови від обвинувачення та вилучення справи з юрисдикції системи кримінального правосуддя. Кримінальний наказ видається суддею, що розглядає кримінальну справу без розгляду самої справи в суді. Ця процедура є можливою лише у справах про злочини, що вирішуються суддею одноособово, тобто за які передбачається застосування покарання не більше п’яти років позбавлення волі. Кримінально-правовий наказ може бути виданий лише у випадках, коли обставини справи підтверджують можливість застосування певного покарання. Умовне припинення кримінального переслідування можна сформулювати як факультативну можливість припинення переслідування у випадку, якщо повністю виконано всі передумови для такої процесуальної дії. Всі учасники процесу можуть запропонувати ініціювання процедури умовного припинення обвинувачення у справі. Рішення у справі може бути прийнято тільки стосовно особи, яку було повідомлено про розгляд справи (обвинувачений), після формального початку кримінального переслідування законодавство дозволяє винести рішення про умовне припинення переслідування на будь-якій стадії кримінального процесу, навіть на стадії подання апеляції та апеляційного розгляду справи. Ці питання регулюються статтею 307 КПК Чехії, яка визначає підстави для умовного припинення [268].

Російське кримінально-процесуальне законодавство визнало своєрідну форму угоди про визнання вини з прийняттям нового КПК Російської Федерації (КПК РФ) у 2001 році. Розділ 40 КПК РФ передбачає “особливий порядок судового розгляду при згоді обвинуваченого з пред’явленим обвинуваченням”. Цей розділ широко обговорювався у наукових колах Росії: А.С.Александров [1, с.42-53], Н.Дубовик [12, c.52-53], В.Золотих, С.Циганенко[ 13, c.46-47], В.С.Лазарева [16, c.40-41], С.Міліцин [23, c.41-42], П.Михайлов [28, c.37-38], І.Л.Петрухін [37, с.26-27], С.С.Пономаренко [39, 131-135], [46, с.4], С.Тейман [52, с.35-37]. У відповідності зі ст. 25 КПК РФ суд, прокурор або слідчий має право припинити кримінальну справу щодо особи, проти якої вперше було порушено кримінальну справу за обвинуваченням у скоєнні злочину невеликої або середньої тяжкості, якщо ця особа примирилась з потерпілим та відшкодувала заподіяну шкоду. Що стосується клопотання про особливий порядок судового розгляду, воно застосовується до справ, за які презюмоване покарання не перевищує п’яти років позбавлення волі. Саме клопотання більше схоже не на угоду про визнання вини, а на процедуру “згоди з обвинуваченням”, що існує в багатьох європейських державах. На думку А.С.Александрова, російський законодавець не зовсім коректно виклав формулювання відповідних статей КПК РФ, враховуючи той факт, що ця процедура, по-перше, залежить не від фактично вчиненого злочину, а від кваліфікації обвинувачем діяння особи, що зазначається в тексті обвинувального висновку, а тому саме текст обвинувального висновку у такому випадку є предметом судового розгляду [1, c.43-52]. Він вважає, що другим недоліком процедури угоди про визнання вини, прийнятої у Росії, є відсутність ефективного механізму судового контролю за тим, що передує висуненню обвинувачення у справі та попереднім домовленостям щодо клопотання про розгляд справи при згоді обвинуваченого з пред’явленим обвинуваченням. Третім недоліком є можливість існування ситуації, коли обвинувачення та вирок матимуть місце, а сам факт злочину доведено не буде. При цьому повноваження суду щодо дослідження доказів та встановлення об’єктивної істини у справі є досить обмеженими [1, c.50]. І.Л.Петрухін, який завжди був противником впровадження угоди про визнання вини в російський кримінальний процес [38, c.35], вважає помилковою думку про віднесення провадження в порядку глави 40 КПК РФ до різновидів “угод про визнання вини” на підставі того, як він стверджує, що це “провадження не передбачає ведення переговорів між сторонами з участю судді…” [37, с.26]. На думку П.Михайлова, угода про визнання вини взагалі суперечить інтересам потерпілого [28, c. 37-38].

Отже, в новому КПК РФ з’явився інститут особливого порядку судового розгляду (розділ 10 (глава 40, ст.ст.314-317 КПК РФ) [250, c.540-544], а дискусії стосовно природи цього інституту, умов та порядку його застосування не вщухають [251, c.666-681]. У чому ж полягає “особливий порядок”? Згідно з частиною 2 ст. 314 суд може постановити вирок без проведення судового розгляду в загальному порядку, якщо пересвідчиться, що обвинувачений усвідомлює характер і наслідки заявленого ним клопотання про визнання вини. “Особливий порядок” спочатку застосовувався до злочинів, за які передбачається покарання не більше 5 років позбавлення волі . Хоча цей інститут успішно функціонує у кримінальному процесі РФ, проте і досі немає однозначної думки стосовно цього інституту: що він має спільного з класичною угодою про визнання вини і які відмінності між цими інститутами. Практики-судді (М.Дубовик, В.Золотих, С.Циганенко ) вважають, що при розгляді справи в особливому порядку відбувається справжня “угода” між сторонами обвинувачення та захисту [13, c.46-47]. Суть цієї угоди полягає в тому, що обвинувачений погоджується з висунутим йому обвинуваченням, заявляє клопотання щодо розгляду справи в особливому порядку, а натомість за згоду з висунутим йому обвинуваченням держава зобов’язується не призначати більше 2/3 покарання, передбаченого за вчинений злочин. Таким чином, держава спрощує порядок розгляду справи, швидше та ефективніше приймається судове рішення, а обвинуваченому надаються гарантії щодо призначення покарання [12, с.53]. У липні 2003 року застосування вищезазначеного інституту було поширено на злочини, що стосуються можливого застосовного покарання у вигляді 10 років позбавлення волі, що ще раз підтверджує ефективність застосування цього інституту, принаймні Рада суддів Росії повністю підтримує впровадження угоди про визнання вини на практиці [46, c.4; 39, с. 132].

Отже, у державах загальної традиції (Англія, США), а також континентальної традиції (Німеччина, Франція, Іспанія, Бельгія, Голландія, Росія та інші) існують угоди про визнання вини та процедури, подібні до неї, що мають аналогічну кримінально-процесуальну характеристику. Обидві системи уніфікують правила кримінального процесу, пов’язані з вирішенням справ на основі клопотання про визнання вини. В основному в більшості держав континентальної традиції (яскравим прикладом яких є Італія та Іспанія) у справах, що розглядаються на основі угоди про визнання вини, вина не визнається як така на формально-правовому рівні; проте в результаті розвитку судової практики ці держави зрештою доходять висновку, що згода з призначеним покаранням по суті є фактично визнанням вини у вчиненні злочину.

Існує суттєва різниця між розвитком законодавчого врегулювання і практики держав загальної правової традиції та держав континентальної традиції. У державах загальної правової традиції угода про визнання вини є “необхідною складовою частиною кримінального судочинства”. Спочатку вона була частиною неформальної судової практики, потім на початку 70-80-х років Англія, Уельс та США виробили ряд судових прецедентів, пов’язаних із статусом та легітимізацією угоди про визнання вини, наслідком яких стало прийняття законодавчих актів, доповнень до процесуальних кодексів, кодексів етичної поведінки та різного роду нормативних актів.

У державах континентальної правової традиції практика укладання угод існувала спочатку без формального визнання (у Німеччині вона набула поширення з розвитком змішаної системи кримінального процесу та відмовою від практики обов’язкового переслідування у кримінальних справах), з поступовим все більшим втіленням у життя правил дискреційного переслідування, у подальшому ці процедури були закріплені у нормативних актах та кримінально-процесуальних кодексах, що призвело до деталізації нормативних положень у судовій практиці відповідних судових інстанцій (наприклад, Касаційного суду Італії та Конституційного суду Німеччини). Отже, обидві системи дійшли до єдиного знаменника, хоча починали з різних витоків: система загального права рухалась від судової практики до законодавчого закріплення, а континентальна система навпаки – від нормативних актів до судових прецедентів. Їх подібність полягає в тому, що початком існування процедур укладання угод про визнання вини було їх виникнення у повсякденній практиці розгляду кримінальних справ.

Як англо-американська система кримінального процесу, так і німецька та італійська системи континентального права, бельгійська чи нідерландська системи визнають “явні” та “неявні (презюмовані)” угоди про визнання вини. Спільною рисою цих процедур є низький рівень їх правового закріплення і “видимості та прозорості” на досудових стадіях. Досить своєрідним є те, що угоди про визнання вини регулюються так званим “ гнучким правом” (наприклад, Правилами поведінки адвокатів та прокурорів).

Маючи спільні риси, процедура вирішення справ на тому самому рівні має однакові проблеми: перевищення дискреційних повноважень прокурорами, слабка процесуальна позиція невинуватої особи, відсутність закріпленої офіційної позиції потерпілого під час розгляду справи та представництва його інтересів, а також дієвої участі суду у процедурі укладання угоди про визнання вини.

Отже, угода про визнання вини як одна з альтернатив повного судового розгляду кримінальних справ щойно почала розвиватися і набувати певної процесуальної та правової форми. З метою її детальнішої розробки та конкретного законодавчого забезпечення необхідно насамперед урегулювати такі її компоненти: обов’язковий доступ до правової допомоги під час укладання угоди про визнання вини (участь захисника має бути забезпечена у будь-якому випадку) та винесення рішення стосовно угоди про визнання вини судами під час публічного слухання (для забезпечення дотримання процесуальних стандартів під час її прийняття).

<< | >>
Источник: ПУШКАР ПАВЛО ВАЛЕНТИНОВИЧ. УГОДА ПРО ВИЗНАННЯ ВИНИ У СУЧАСНОМУ КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ: ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВЕ ДОСЛІДЖЕННЯ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ –2005. 2005

Скачать оригинал источника

Еще по теме 2.2. Угода про визнання вини в державах континентальної правової традиції:

  1. 5.2.11. Грубе порушення угоди про працю
  2. Стаття 389-1. Умисне невиконання угоди про примирення або про визнання винуватості
  3. § 3. Розгляд справ про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою
  4. Яким чином слід поступити, якщо заявлено клопотання про визнання і виконання рішення іноземного суду, не передбаченого міжнародним договором?
  5. Як визначається юрисдикційність та підсудність розгляду клопотань про визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні?
  6. Чи вправі суд зупинити вирішення питання про визнання та виконання рішення іноземного суду в Україні у разі подання боржником скарги на це рішення у вищестоящу судову інстанцію держави, суд якої ухвалив рішення?
  7. ВИКОНАННЯ УГОД ПРО РОЗПОДІЛ ПРОДУКЦІЇ
  8. ПУШКАР ПАВЛО ВАЛЕНТИНОВИЧ. УГОДА ПРО ВИЗНАННЯ ВИНИ У СУЧАСНОМУ КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ: ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВЕ ДОСЛІДЖЕННЯ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ –2005, 2005
  9. ЗМІСТ
  10. ВСТУП
  11. Розділ 1 СУТНІСТЬ, ВИДИ ТА ЮРИДИЧНА ПРИРОДА УГОДИ ПРО ВИЗНАННЯ ВИНИ
  12. 1.1. Поняття, юридична природа і значення угоди про визнання вини у кримінальному процесі
  13. 1.2. Види угод про визнання вини та етапи їх укладання
  14. 1.3. Учасники угоди про визнання вини
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -